Ріо-2016: на доброму боці медалі Спорт 

Ріо-2016: на доброму боці медалі

Достатньо зазирнути до мережевого колектора під кодовою назвою «інтернет», аби збагнути: олімпіада – це ж не тільки сонм язичницьких богів, публічна демонстрація фізичного гарту чи мозковий штурм на шкільному відборі з алгебри, але й банальна одиниця часу. Чотирирічний цикл античності як хронологічне відображення боротьби молодого Зевса з тираном-батьком і квадра новітньої доби – символ поступального руху жителів п’яти материків назустріч Гармонії. Духу й тіла, за Іваном Боберським… Крилате кубертенівське «О, спорт, ти – мир!» набуло класичних ознак, бо й досі у натхненній публіцистичній манері підносить гуманне «Citius, Altius, Fortius!» над цинічним мілітаризмом двадцятого та чинного століть. І хоч Олімпійські ігри сучасності з кожною наступною квадрою все більше викривлюють траєкторію благородного задуму, перетворюючи форум на міжнародний фестиваль фармакології, діаметральні емоції учасників у поєднанні з патріотичними почуттями мільярдної телеаудиторії таки насичують останні тижні літа особливим шармом. Так було у Лондоні-2012, де працювала наша Анна Савчик, тим, врешті-решт, задухмянів і Ріо…

На перших сторінках останнього, двадцять першого роману Романа Іваничука під назвою «Торговиця» колишній судовий радник Корнель Геродот – той, що 1942 року зважився піти за коханою дружиною-єврейкою на розстріл до коломийського Шепарівського лісу, однак був благополучно виштовханий із колони смертників самими ж «синами Давида», – просто і водночас далекоглядно окреслює межі функціонування важливої моральної універсалії: «Не ждіть добра ні від Бога, ні від людей, знайдіть його в собі, чей тільки воно допомогло нам витримати і «naprzod», і «впєрьод», і «vorwärts». А тепер не забудьте оглядатися, щоб побачити, у яких душах те добро народжувалося, жило і сяяло над нашим Містом, а в яких не народилося, вмерло в зародку. Видющі будьте й пам’ятливі!»…

Символічно та очевидно, що рекордному медальному врожаю збірної України на Параолімпійських іграх-2016 значною мірою посприяла справедлива дискваліфікація потенційно «бронзових» росіян; польські та німецькі спортсмени-інваліди успішно приборкали задавнені чемпіонські амбіції команди США – версія щодо відновлення історичної справедливості у контексті вкраденого Криму (разом із тренувальними базами у Євпаторії, Судаку та Сімферополі), опальних рішень Варшави щодо так званої Волинської трагедії чи підозрілого гальмування представниками «vorwärts» у Європарламенті проекту безвізового режиму має дедалі більше прав на існування. Саме відновлення отого «видющого», геродотівського добра і аж ніяк не історичної помсти чи напівгласного принципу суспільної (геополітичної) компенсації. Цього разу у спортивній царині, тому помножене на фантастичну волю до перемоги 172-х співвітчизників із необмеженими можливостями…

Денис Дубров, Максим Кріпак та Дмитро Ванзенко
Унікальна паралімпійська мить: Денис Дубров, Максим Кріпак та Дмитро Ванзенко збирають повний урожай медалей на дистанції 200 метрів комплексним плаванням

Нечувана з 1960 року річ: соціологи латиноамериканського дослідницького центру «Datafolha» (Сан-Пауло) офіційно констатували факт стрімкого вирівнювання популярності Параолімпійських та Олімпійських ігор серед світової телевізійної аудиторії! Для ангажованого (з оптимістичних причин) українського вуха новина винятково приємна, проте вболівальники із не надто успішної Японії (двадцять чотири нагороди – і жодної «золотої»), європеїзованої Австралії чи поліетнічної Франції й собі починають відчувати брак щирих спортивних емоцій у чашах спортивних об’єктів. Не тих стандартних голлівудських посмішок, що виблискують супроти прожекторів тисячами й тисячами доларів, а щирої радості на вольових обличчях людей із обмеженими фізичними можливостями…

Так, на відміну від повносправного спортивного форуму, на Ріо-ІІ не було нашпигованих напівдозволеними фармакологічними препаратами атлетичних тіл, жоден із фаворитів не метав погордливих поглядів у бік завідомо слабших суперників, ба навіть позування медалістів перед фотокамерами не завжди виходило, так би мовити, фотогенічним. Однак хіба можна було не залюбитися, наприклад, у тендітну плавчиню, срібну мультимедалістку Ігор Вікторію Савцову? Дівча, яке у чотирнадцять років (Лондон-2012) перевершило світове досягнення на стометрівці брасом, цього разу отримало гідного конкурента – українку Єлизавету Мерешко. Поступилося співвітчизниці на усіх можливих дистанціях, однак на п’єдесталі пошани випромінювало таку молодечу енергію і вроджену чарівність, що бідолаха-оператор у хвилину звучання українського гімну замість традиційного фокусування камери на постаті чемпіона чомусь «виціловував» крупним планом іншу красуню. Залюбився, як зрештою й усі «по той бік екрану».

Вікторія Савцова (ліворуч) та Єлизавета Мерешко
Вікторія Савцова (ліворуч) та Єлизавета Мерешко: суперниці на дистанції та вірні подруги у житті

Уражена особливо важкою формою ДЦП (постійне скорочення м’язів кінцівок, синдром «тремтливого метелика»), Вікторія самозабутньо виводила «…душу й тіло ми положим за нашу свободу», а коли церемонія поступово перейшла у фазу колективного фотографування, чи то засоромилася, що сама у повен зріст, а медалістки на візках, чи, може, відчула фізичну слабкість – і почала вишукувати у натовпі тренера Наталю Самородіну. Друга мама розуміє підопічну на телепатичному рівні: підбігла, приголубила, розповіла щось підбадьорливе, при цьому постійно жестикулюючи в бік «бронзової» китаянки. Радила брати приклад? Цілком можливо, адже дипломатична витримка представниці Піднебесної була найкращим свідченням високої ефективності урядових програм КНР у контексті соціальної адаптації інвалідів. Рекордні пенсії та стипендії, ультрасучасні засоби пересування, пандуси в супермаркетах і громадському транспорті, мінімальна кількість дискримінаційних суджень у спину – чого ніяковіти… Не здивуємося, коли умовна Сонг Лінглінг наважиться просити покращення житлових умов і невдовзі отримає бажане, натомість вітчизняні тріумфатори сподіватимуться на краще навіть після тримісячної затримки виплати преміальних. Терпіння терпінням, однак «емоційний» градус у таких випадках точно не буде зайвим. Козацького ж роду…

До речі, про гімн. Так званого духу суперництва у гіпотетичній номінації «Команда-патріот» українська збірна в Бразилії, власне, і не відчула. Ментальне домінування було настільки очевидним, що навіть згадувані китайці, активно вовтузячи ідею першочергового проведення саме Параолімпійських ігор, щораз більше усвідомлювали утопічність намірів завоювати лідерські позиції за межами спортивних арен. Безсумнівного визнання наші співвітчизники досягли завдяки направду фанатичному виконанню головної державної пісні, «інкрустації» тризубами найдрібніших елементів екіпірування (наплічників, годинників і навіть велосипедних сидінь), а також відкритому спілкуванню на вулицях Ріо-де-Жанейро.

Істину гласить президент Параолімпійського комітету Валерій Сушкевич, коли каже, що «представників української делегації місцеві жителі впізнавали за кілометр. Підхоплювали мотиви народних пісень, ініціювали автограф-сесії для чемпіонів, поділяли думку щодо справедливої (і не тільки через допінг-скандали) дискваліфікації команди Росії, бажали терпіння і миру…». Як же легко Ігорю Цвєткову (легка атлетика), Євгену Богодайку (плавання), Лідії Соловйовій (пауерліфтинг) та іншим вдавалося налаштовувати на власну хвилю позитиву різношерсту армію вболівальників! Кілька ейфорійних зойків після переможних спуртів/ривків, полум’яні привіти рідним із далекої Америки, рука на серці від перших і до останніх акордів давно впізнаваного публікою творіння Михайла Вербицького, трепетний блиск скупої сльози – і ти герой дня. Двадцять два світові рекорди і три з половиною мільйони доларів державних призових – гідне тому підтвердження. Гідне ще й тому, що чесно зароблені гроші ($40 тис. за золото, $26 тис. – за срібло, $18 тис. – за бронзу) найімовірніше переможці витратять не на придбання автомобілів і квартир, а на заліковування хвороб, купівлю більш досконалих протезів і навіть відновлення занепалої… господарки. Так-так, чимало наших паралімпійців мешкає у подільських, слобожанських чи приазовських селах, двічі на тиждень відвідує обласні осередки «Інваспорту», тож виїзди на будь-які міжнародні турніри сприймає за таке собі «хобі з підвищеною відповідальністю». Нічого собі!

…Також Корнель Геродот стверджує, що правда – наче сонце: від інших її не сховаєш, однак привласнити також не зможеш. Тріумфальний поступ української паралімпійської дружини аж ріже око на фоні циклічної деградації здорової збірної. Уїдливі коментарі на кшталт: «Не ту команду назвали інвалідами», «Вище у медальному заліку навіть Нова Зеландія з Узбекистаном» ‒ можуть зринати з уст відвертих циніків та очевидних дилетантів, натомість тверезомислячий експерт (спортивний журналіст) без вагань вкаже на головну причину прикрого контрасту. Залишковий принцип держфінансування з показовою імітацією турботливості в олімпійський рік!

На відміну від давно налагодженої структури «Інваспорту», куди надходять кошти з Пенсійного фонду, Міністерств охорони здоров’я й молоді та спорту, Національного комітету інвалідів, управлінь спорту та туризму міськвиконкомів, організація діяльності повносправних професіоналів здійснюється тільки за кошти профільного міністерства й локальних вкраплень пари-трійки меценатів. Чи багато це ‒ півмільярда гривень щороку, розділених між двадцятьма чотирма обласними олімпійськими комітетами, спрямованих на функціонування дитячо-юнацьких спортивних шкіл, виплату олімпійських преміальних, закупівлю сучасного інвентаря й будівництво тренажерних залів, критих манежів, тенісних кортів?.. Дещиця. До прикладу, у Великобританії подібний кошторис становить також п’ятсот мільйонів, однак фунтів стерлінгів; урядове агентство Японії виплачує потенційним медалістам до 18 тисяч євро щомісяця, а щорічні запити спортивної імперії США сягають захмарних півтора мільярда євро (три бюджети України)…

Ефективність інвестицій можна визначити в процесі макроаналізу підсумкового олімпійського табеля про ранги: кожна зі 121-ї здобутої нагороди обійшлася американцям у дванадцять мільйонів умовних одиниць, тоді як сходження на п’єдестал українця (11 медалей) оберталося для його батьківщини 1,7-мільйонним «збитком». У тій самій валюті. Економія очевидна, тільки засвідчує вона передусім не ощадливість, а бідність. Не таку вже й категоричну, як в обділених Богом Анголі чи Пакистані, однак аж ніяк не достатню, аби складати гідну конкуренцію двадцятці лідерів спортивної індустрії. Корупція, війна, безкінечні «vorwärts» та «zurück» від занадто обачного Євросоюзу… Справжня круговерть життя, несумісна із турбуванням про світові рекорди чи організацією масштабних турнірів.

 Інна Осипенко-Радомська
Ще у Лондоні титулована Інна Осипенко-Радомська випромінювала патріотичні почуття…

От і відлітає тужливими журавлиними ключами «золоте» покоління до «теплих» країв, розмінюючи рідний закуток на чужі хороми. Інна Осипенко-Радомська (гребля на байдарках, Азербайджан), Ірина Хохлова (п’ятиборство, Аргентина), Артем Іванов (важка атлетика, Росія), Віра Ребрик (метання списа, Росія), Ірина Зарецька (карате, Азербайджан), Вікторія Солнцева (плавання, Туреччина), Дмитро Прокопцов (настільний теніс, Чехія), Марія Стадник (вільна боротьба, Азербайджан), Ганна Князева (легка атлетика, Ізраїль), Шериф ель-Шериф (легка атлетика, Туреччина), Валентин Дем’яненко (каное, Азербайджан), Олена Потапенко (п’ятиборство, Казахстан), Олег Степко (гімнастика, Азербайджан), Ігор Ольшанецький (важка атлетика, Ізраїль), Антон Захаров (стрибки у воду, Азербайджан)… Довга вервечка мігрантів мимоволі ‒ народжених у «незалежній», привчених до тренувань у крижаній воді чи на потрісканому асфальті, тому й зачарованих запропонованими умовами у ближньому-далекому закордонні. Безперечно, напередодні Олімпіади-2020 у Токіо бездонний біологічний ресурс закладе в українську обойму нову плеяду талантів – нащадків слави Серебрянської, Кличка, Багача. Та чи будуть чемпіони позувати перед сотнями фотокамер із «жовто-блакитним» стягом над головою, значною мірою залежить від кожного з нас.

Медальний здобуток збірної України на літніх Олімпійських іграх

З       С       Б      Місце

1996    Атланта                  9       2       12     9
2000    Сідней                    3       10     10     21
2004    Афіни                     8       5       9       13
2008    Пекін                      7       5       15     11
2012    Лондон                  6       4       8       14
2016    Ріо-де-Жанейро    2       5       4       31

Медальний здобуток збірної України на літніх Паралімпійських іграх

З       С       Б      Місце

1996    Атланта                   1       4       2       44
2000    Сідней                     3       20     14     35
2004    Афіни                      24     12     19      6
2008    Пекін                       24     18     32     4
2012    Лондон                   32     24     28      4
2016    Ріо-де-Жанейро     41     37     39      3

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: