Як бути лицарем у ХХІ столітті? Найактуальніше Спорт 

Як бути лицарем у ХХІ столітті?

Історичний середньовічний бій тільки з лютого 2017 року визнано в Україні офіційним неолімпійським видом спорту. Проте історія його насичена. Про середньовічне лицарство у сучасності мені розповів Сергій Прокопенко – керівник клубу середньовічної піхоти «Panzer» (м. Біла Церква), який у цій справі понад десять років.

Військовий за професією та практичний психолог у професійному ліцеї на роботі – Сергій починав рольовиком, а згодом, коли історичний бій відокремився від рольового руху в тих, «хто хотів залізними палками битися», перекваліфікувався у лицаря. Розповідає, що ніяких раптових рішень не ухвалював, а «просто вирішив, що треба спробувати вдягти на себе 30 кг і побити один одного». Цьому сприяли й три любові Сергія: до історії Середньовіччя, спорту та творчості.

Сергій Прокопенко
Сергій Прокопенко. Фото Вікторії Григор’євої

Важливою відмінністю від рольовиків є те, що лицарі влаштовують фестивалі, де присутні глядачі, натомість рольова гра вимагає усамітнення для проектування своєї «реальності». Хоча, звичайно, є багато спільних подій обох рухів. Також чи не всі рольовики мають прізвиська. У лицарів це не є обов’язковий атрибут. Однак Сергій має «альтер-еґо»: «У мене є прізвисько, яке залишилося ще з 2002 року, коли ми зібралися, щоб обговорити серію книг «Dragonlance», там був персонаж, який мені сподобався дуже, а всі мої колеги сказали, що схожий на нього зовні та характером. Там був дуже потужний герой – лорд Сот, лицар Чорної Троянди, так досі мене й називають Сотом». Проте на офіційних турнірах подаються завжди паспортні дані й за ними викликають у різні номінації.

Статус «офіційного» спорту майже нічого для лицарів не змінив – продовжують битися, як і раніше. За словами Сергія, однак, їхнім клубом почали частіше цікавитися журналісти. Нещодавно «Panzer» зареєстрував також власну громадську організацію, бо «часто ми стояли перед зачиненими дверима державних установ, бо ніде не були офіційно оформлені». Сподіваємося, що тепер це зміниться, оскільки «ми плануємо заявити про себе та зустрітися з представниками управління спорту. Тому що наша галузь ближча до спорту, а рольовий рух – то ближчий до культури. Але й те, й інше повинно бути невід’ємною частиною інфраструктури. Ми маємо таку круту базу для того, щоб у нас інфраструктура була на високому рівні. На жаль, відстаємо від тієї ж Тустані, від парку «Київська Русь», від Аккерманської фортеці. Хоча Білгород-Дністровський у декілька разів менший за територією та населенням».

Фестиваль «Форпост», м. Білгород-Дністровський
Фестиваль «Форпост», м. Білгород-Дністровський. Фото Вікторії Григор’євої

У вересні в Білій Церкві відбувся «Шпора-фест», організатором якого другий рік поспіль є житомирський клуб «Золота Шпора». Цей фестиваль є прикладом користі від статусу «офіційного», оскільки фінансується Київською ОДА. На фестиваль історичного бою приїхали представники більш ніж десяти клубів зі всієї країни. Звичайно, видовищні бугурти [масовий бій «команда-команда» – К. Ч.] викликали велике зацікавлення серед білоцерківців та мешканців області. Декілька років у Білій Церкві вже не відбувався рольовий фестиваль «Дорога до Юр’єва», тому й нагоди подивитися на лицарські бої було менше. На питання, чи є у планах організація власного фестивалю, Сергій відповідає: «Звичайно. Можливо, він буде називатися «Hasteludia Rotunda» [з лат. «бій у колі» – К. Ч.]. У нас був досвід організації фестивалю на території сусіднього Володарського району минулого року. Ми зробили невеликий фестиваль за участі чотирьох клубів середнього рівня. Це дуже великий пласт роботи, тож не завжди братимеш активну участь саме у фестивалі. Коли ти організатор, то не матимеш часу вгору глянути, не те, що меча вихопити та в атаку побігти.

Ми вже мали розмову з дирекцією парку розваг ім. Т. Шевченка. Директор був позитивно налаштований, з розумінням поставився до нашої пропозиції, якщо ми зберемося силами та коштами».

«Шпора-фест», м. Біла Церква
«Шпора-фест», м. Біла Церква. Фото Вікторії Григор’євої

Як і кожен спорт, історичний середньовічний бій має свої правила та змагання. Вони були затверджені на міжнародному рівні 2010 року, коли у Харкові готувалися до «Битви націй» – чемпіонату світу з історичного середньовічного бою. У першому брали участь лише чотири країни: Україна, Польща, Білорусь та Росія, відбувся він у Хотині. А з кожним наступним роком країн-учасниць стає дедалі більше. Україна традиційно здобуває призові місця у різних номінаціях.

Правила регулюються суддівською федерацією, «яка й займається тим, що пише правила та судить. Звичайно, всі вони раніше були досвідченими, підкреслюю, бійцями. Всі, абсолютно. Декілька разів мене запрошували здійснювати суддівство. Можливо, я, коли зовсім не зможу навіть підняти меча, перейду в суддівську федерацію». За недотримання правил порушник карається штрафами або й дискваліфікацією на певний період. До заборонених прийомів (якщо хтось вже раптом шукає такий клуб у своєму місті) належать будь-які колючі удари, в пах, під коліно, у потилицю, у деяких правилах також у куприк, колінну чашечку та пахви. Сергій пояснює, що «номінації різних рівнів складності. І якщо, скажімо, у light-версії взагалі враховується та дозволяється тільки наносити удари винятково клинковою зброєю, то у професійних поєдинках та групових боях можна абсолютно все, крім оцих чітко заборонених прийомів. Тобто групові та професійні поєдинки нагадують бої ММА, але в обладунках».

Клуб «Panzer» з’явився недавно, а «раніше в Білій Церкві існував клуб «Хрестоносці». І я був із самого початку там. Був такий парадокс, що якась частина людей займалася історичним боєм, але поодинці. І вони один про одного не знали. А коли склалася обставини так, що клуб «Хрестоносці» розпався, я почав збирати однодумців і восени 2013 року ми створили новий. Але активна діяльність почалася десь років три тому, тому що дуже багато пішли в АТО, тож клуб не діяв. Я повернувся, заступник мій, інша ще людина – потім ми зібралися й активно почали щось робити».

КСП «Panzer»
КСП «Panzer». @ bc-sport.com.ua

Сьогодні активних членів клубу всього 10. Для міста з більш ніж 200 000-ним населенням – начебто небагато. На думку Сергія, однак, для колективу, який багато один про одного знає – цілком добре. Звичайно, клуб відкритий для охочих навчитися вправлятися із середньовічним арсеналом. Гранд-фальшіон, бацинет, кюзнах – лише частина незнайомих видів зброї та обладунків, про які згадав Сергій. Але й добре відомі меч та алебарда також активно використовуються у бою. «Арсенал доволі великий, ми намагаємося притримуватися певних часових рамок кін. ХІV – поч. ХV ст. і певної географії. Бо людина, що не навчена, не збагне, а той, хто знає, скаже: «А чого в тебе слов’янський шолом, а європейський корпус і турецька шабля?» Відомості про те, якою зброєю та обладунками користувалися у давнину, сучасні лицарі беруть з тематичних книжок і музейних виставок. Така скрупульозність дуже близька до історичної реконструкції, проте «страшна таємниця реконструкції в тому, що абсолютно повністю вона неможлива. Ми не можемо добувати сирицю зі землі, на вугіллі виплавляти з неї руду, кувати та робити з неї залізні листки. Ми не можемо на ткацькому верстаті робити домотканий одяг і забивати бика, щоб потім здирати з нього шкіру й шити з неї собі взуття. Хоча, звичайно, є реконструкції, які називаються «living history», вони організовують свої фестивалі. Там дуже ретельно ставляться до ґудзичків, можуть три години розповідати про шнурочок свій на лівому лікті. У них своя атмосфера абсолютно. А наші хлопці вживають слово «стилізація». Це щоб не витрачати величезні гроші (і тим чином скорочувати кількість людей, які цим займаються) на досконалий обладунок, по-перше. А по-друге, якщо дотримуватися реконструкції, то підвищується загроза травми. Тому що у Середньовіччі було так – крім благородних лицарів, які були повністю в залізі, люди ходили в чому є, в тому, що дав феодал. Тож якщо хочеш займатись боями, але й зберегти зуби, пальці, руки, хоч трішки, то необхідне якесь полегшення, доводиться робити невеликі тюнінги обладунків, але так, щоб візуально було нормально все».

«Panzer»(м. Біла Церква) і «Беренгери»(м. Українка та м. Київ)
«Panzer» (м. Біла Церква) і «Беренгери» (м. Українка та м. Київ). Фото Вікторії Григор’євої

Займатися історичним боєм можна з 14 років, але брати участь в турнірах лише з 16, а в деяких номінаціях і з 18. Верхньої межі, за словами Сергія, офіційно немає: «Я знаю і тих, хто в 50 добре себе почуває в обладунках». І стверджує, що сам покине спорт хіба за віковим цензом, «бо лицарі не молодіють. Мені 46, і я вже не у всі номінації виходжу за станом здоров’я. В одиночні номінації я не можу вийти, бо, можливо, фізично я сильніший та досвідченіший, але витривалість у мене вже не така, як у 20-річного». Серед інших причин, чому люди йдуть зі спорту, Сергій також називає фінансову, оскільки обладунки – річ недешева, а транспортувати команду та необхідні спорядження по країні на фестивалі теж доволі дорого. А іноді за роботою та повсякденним життям на поїздки бракує часу. Як і на щотижневі тренування.

Бугурт
Бугурт. Фото Вікторії Григор’євої

Також відштовхувати від історичного бою може ймовірна травма. Проте Сергій запевняє, що якісно зроблений обладунок «під себе» значно зменшує травматизм. Максимальне ураження, що можливе для лицаря у бою – перелом, «а так, дуже часто бувають просто синці якісь, гематоми, струси, бо більшість ударів випадає саме на голову. Тому вдягають не лише шолом, а й підшоломник і ще й шапочку якусь. Чути ти нічого не будеш, але голову більш-менш збережеш». Сергій розповідає, що один із його колег-суддів здійснив дослідження та з’ясував, що відсоток отримати травму у спортивному середньовічному бою такий, як у велоспорті.

Заняття історичним боєм вимагають серйозної фізичної підготовки. До того ж, нагадаю, обладунки мають вагу близько 30-ти кг. Хоча, якщо витратити кошти на дорогий метал, – титан, скажімо, – то можна скинути й до 20-ти чи й менше, що все одно доволі важко. Проте це не відлякує від спорту й жінок. У «Битві націй» навіть є окремі жіночі номінації. У «Panzer» також приходили дівчата, «але чомусь не втримувались. Приходили, вдягали обладунки – і все. Може, нам пощастить, згодом відкриємо у себе в клубі стрілецький підрозділ, який займатиметься виключно середньовічною стрільбою з лука, тоді туди прийдуть якісь амазонки. На деяких івентах можна стріляти по учасниках, але стрілами з пом’якшувачами – велика поролонова ґуля висить на кінчику стріли і людина просто відчуває, що у неї влучили, без травматизму. Щоб хоч якось наблизити до бойових умов середньовічні події».

Не боями єдиними. Похід перед рольовою грою
Не боями єдиними. Похід перед рольовою грою. Фото Вікторії Григор’євої

«Вбити» у бою можна по-різному. Правило, яке чинне всюди, – «впав-помер». Сьогодні на цьому закінчується участь лицаря в бою, а 7-8 століть тому шансів встати після падіння було дуже мало. У турнірах переважно рахують очки за удари. Або навпаки – на початку бою маєш певну кількість «хітів» [від англ. слова «hit» – К.Ч.] і ударами суперник їх може з тебе «вибити».

Маючи сильне бажання, можна навчитися самому, звичайно, битися мечем, та й замовити обладунки є де, але у команді відпрацьовувати удари та контрудари простіше та логічніше. В Україні вже впродовж років діють професійні школи історичного фехтування. Сергій називає мені лише декілька найбільших: ««Айна Бера» – дуже потужний клуб, один із найсильніших в Україні, у Одесі – «Тангар», «Золота Шпора» – в Житомирі, у Києві – «Фландрія», а також у Харкові дуже потужна база, «Ritter», наприклад, і є декілька спортивних зал, які цілком переобладнані під тренування середньовічних боїв. Звичайно, сподіваємося, що і в нас таке буде у Білій Церкві».

Сказати точну кількість клубів і учасників у країні не можна, оскільки офіційної статистики немає. Але є неофіційна, запевняє мене Сергій: «Згідно з нею, наразі активно займаються історичними боями близько 12 000 людей. Для України, де 45 млн, я не знаю, багато це чи мало. А взагалі, всієї «двіжухи», десь 100 000 точно буде. Це ж не тільки б’ються «залізними палками» – конкретно середньовічний, історичний бій, є light-версії боїв, є спортивні номінації, в яких змагаються геть легенькою, поролоновою зброєю, є LARP-бої, де вдягають і обладунки легенькі, з ПВХ, наприклад, і зброя з поролону. Є рольовий рух – пласт людей, який дуже чисельний, але їх важко помітити, бо ельфів мало хто побачить в лісі (сміється).

Лицарі на відпочинку
Лицарі на відпочинку. Фото Вікторії Григор’євої

Клубів в Україні, можливо, з різною кількістю учасників та з різним спрямуванням десь приблизно 30 є. Звичайно, в Києві та обласних центрах, де є більша можливість здійснення кадрової політики, клубів більше. Наша Біла Церква, хоч і найбільша в області, але наразі маємо лише один клуб історичного бою, один – рольового моделювання та один, який займається фаєр-шоу і ще одна невелика команда реконструкторів – англійських лучників».

Статус офіційного спорту з роками може посприяти його розвитку. Також є надія, що не лише збірна України більше не залишиться без фінансування, як було цього року перед «Битвою націй», але й менші клуби отримають допомогу від Міністерства молоді та спорту України. Наразі організація фестивалів лягає на плечі клубів та, якщо пощастить, місцевої влади.

Щороку в Україні відбуваються десятки історичних фестивалів, переважно у різних фортецях. Вони приваблюють не лише глядачів, що покращує інфраструктуру міста, а й потенційних нових спортсменів. Тож, можливо, через декілька років неофіційно матимемо не 12 тисяч лицарів, а хоча б удвічі більше.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(6 голосів)

Також буде цікаво: