Як питання свободи розділило Камю і Сартра Дайджести Культура Найактуальніші 

Як питання свободи розділило Камю і Сартра

aeon-logoAEON, 27 січня 2017 р.

Автор: Sam Dresser. Оригінальний текст доступний за адресою: https://aeon.co/ideas/how-camus-and-sartre-split-up-over-the-question-of-how-to-be-free. Переклад Софії Божик.


Вони були несумісною парою. Альбер Камю – французький алжирець, виходець із бідної родини, який без особливих зусиль міг зачарувати своєю подібністю до Хамфрі Богарда, відомого актора Голлівуду 30-40-х років минулого століття. Натомість Жан-Поль Сартр, парижанин, походив зі знатної родини, і його ніколи не плутали з красивим чоловіком. Вони зустрілися в Парижі під час Окупації і зблизилися після Другої світової війни. У ті дні, коли вогні знову починали освітлювати місто, для Сартра не було ближчого друга, ніж Камю. «Як ми любили Вас тоді», – напише він пізніше.

Вони були блискучими іконами епохи. Газети повідомляли про кожен маршрут їхніх щоденних прогулянок містом. Коли Париж почали відбудовувати, Камю і Сартр визначали настрій дня. По закінченні війни Європа стала занедбаною, але разом з тим з’явилися можливості створити все наново. Читачі дивилися на письменників, щоб зрозуміти, яким може бути цей новий світ. «Ми були для того, – згадувала Сімона де Бовуар, – щоб післявоєнна епоха знайшла свою ідеологію» (на фото вгорі – Сімона де Бовуар, Альбер Камю і Жан-Поль Сартр. Грудень 1950 року. © Agencia Nacional / Arquivo).

Поступово ця ідеологія набула форми екзистенціалізму. Сартр, Камю та їхні інтелектуальні соратники відкинули релігію, експериментували з театром, ставлячи п’єси нового змісту, закликали читачів жити відповідно до своєї суті, у відповідності зі собою, і писали про абсурдність світу – світу без мети і цінностей. Камю писав: «Є тільки каміння, плоть, зірки і ті істини, до яких може торкнутись людська рука». Ми повинні вибрати життя, спроектувати наше розуміння життя і цінностей, щоб знайти сенс. Це означає, що люди є вільні і водночас обтяжені цією свободою, тому що свобода є жахливою, навіть виснажливою відповідальністю жити і діяти відповідно до своєї правдивої суті.

В гостях у Пікассо
Окупація Франції зблизила багатьох видатних діячів французької культури. В гостях у Пабло Пікассо 16 червня 1944 року: Жак Лакан, Цецілія Елюар, П’єр Реверді, Луї Леріс, Пабло Пікассо, Фані де Кампан, Валентина Гюго, Сімона де Бовуар, Брассаї (стоять), Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Мішель Леріс, Жан Аб’є (сидять). © images.clarin.com

Якщо ідея свободи об’єднала Сартра і Камю філософічно, то боротьба за справедливість об’єднала їх політично. Вони зобов’язали себе протистояти несправедливості і лікувати її. На їхню думку, зі всіх суспільних груп найбільш несправедливо поводилися щодо робітників. У баченні письменників вони були прикуті до своєї праці й відкинуті, ігноровані людством, тому, щоб звільнити їх, потрібно збудувати нові політичні системи.

Обкладинка першого видання «Бунтівної людини»
Обкладинка першого видання «Бунтівної людини»

У жовтні 1951 року Камю видав есей «Бунтівна людина». В ньому він аналізував філософію повстання в різних суспільствах. Це не була філософська система, а злиття філософських та політичних ідей: кожна людина вільна, проте саме по собі поняття свободи відносне; треба охопити її межі, «розрахувати ризики»; абсолюти є антилюдськими. Понад усе Камю засудив революційне насильство. Насильство може бути використане в екстремальних, виняткових обставинах (він усе-таки підтримав позицію французів у війні), але використання насильства революцією в намірах змінити хід історії на бажаний є утопічним, абсолютистським і означає зраду самого себе.

Камю писав: «Абсолютна свобода – це право на панування найсильнішого, коли абсолютна справедливість досягається шляхом стримування всіх протиріч і суперечностей, тому абсолютна свобода може знищити абсолютну справедливість». Конфлікт між справедливістю і свободою вимагав постійного відновлення балансу, політичного модерування, прийняття і прославляння того, що може бути найбільш обмеженим – нашої гідності. «Краще жити і давати жити іншим, щоб створити те, що ми є», – сказав Камю.

Сартр прочитав «Бунтівну людину» з огидою. Він вважав, що досягнути свободи і справедливості можна завдяки комунізму. Через капіталізм і бідність, на думку Сартра, пролетаріат не міг досягнути свободи. Їхні можливості були обмеженими та нелюдськими: працювати немилосердно і безжально, виконуючи роботу, яка пригнічує, або померти. Але усунувши гнобителів і повернувши широку автономію для робітників, комунізм дозволяє кожній людині жити без нестачі матеріальних благ, а тому вибирати, як найкраще вона може реалізувати себе. Це робить людей вільними, вважав Сартр, і завдяки такій всеохопній рівності це також і є справедливо.

Проблема полягала в тому, що для Сартра і його лівацьких сподвижників комунізм вимагав революційного насильства, оскільки чинний лад повинен бути розбитий. Звісно, не всі ліваки вітали таке насильство. Та й сам поділ між жорсткими і поміркованими лівими – ширше, між комуністами і соціалістами, не був новим. У 1930 і 40-х роках обидві гілки лівих тимчасово об’єднались проти фашизму. Зі зруйнуванням фашизму відновились протиріччя між лідерами жорсткої лінії, які хотіли використати насильство, і поміркованими, які засудили таку політику. Розкол поглиблювався через фактичне зникнення правосуддя в СРСР та піднесення Радянського Союзу, який наче доводив правоту прихильників жорсткої лінії, але разом з тим, коли виявилися жахи гулагів, терору та показових судових слухань, цей розкол підняв тривожне для комуністів питання. І для кожного комуніста післявоєнного періоду воно було простим: з якого ти боку?

З публікацією «Бунтівної людини» Камю ратував за мирний соціалізм, який не буде визнавати чи застосовувати революційне насильство. Він був приголомшений історіями, які надходили з Радянського Союзу: це не країна, де комуністи живуть вільно, рука об руку, але це країна, яка взагалі не має жодного прояву свободи. Тим часом Сартр в боротьбі за комунізм був готовий підтримати насилля.

Такий розкол між двома друзями став сенсацією для ЗМІ. «Les Temps Modernes», редагований Сартром, який опублікував критичний відгук на «Бунтівну людину», був розпроданий в три рази більше, ніж зазвичай. «Le Monde» та «L’Observateur», затамувавши подих, висвітлювали розкол між вчорашніми товаришами. Важко уявити собі інтелектуальну ворожнечу, яка сьогодні б зафіксувала таку ж ступінь суспільної уваги, але в цій незгоді читачі побачили, що політичні кризи відбиваються і на них. Це був спосіб побачити політику, яка розгорталася у світі ідей і цінність самих ідей. Якщо Ви цілком довірилися певній ідеї, чи готові Ви вбити за це? Що є ціною для справедливості? Що є ціною для свободи?

Позиція Сартра була суперечливою, з цим він боровся все подальше життя. Сартр, екзистенціаліст, який сказав, що люди приречені бути вільними, також був і Сартром, марксистом, який вважав, що історія не дає багато місця для справжньої свободи в екзистенційному сенсі. Незважаючи на те, що він фактично ніколи не був членом Французької комуністичної партії, він продовжував захищати комунізм до 1956 року, коли радянські танки в Будапешті переконали його, що СРСР не збирається шукати компромісу. (Дійсно, його вжахнули совєти в Угорщині, тому що вони діяли як американці, сказав він). Впродовж всього життя Сартр залишався потужним голосом комуністів і нарік президента де Голля своїм цапом-відбувайлом. (Відомий випадок, коли після протесту де Голлю було запропоновано арештувати Сартра, на що він відказав: «У Франції Вольтерів не саджають».) Однак Сартр залишався непередбачуваним, він був задіяний в довгому, химерному заграванні з жорсткими маоїстськими рухами до своєї смерті в 1980 році. Хоча Сартр відійшов від захоплення СРСР, він ніколи не відмовився від ідеї про те, що революційне насильство може бути виправданим.

Насильство комунізму вивело Камю на іншу стежку. Він пише: «Врешті, я вибираю свободу, бо завдяки свободі людина, навіть не добившись справедливості, зберігає право протестувати проти несправедливості і підтримує зв’язок між людьми». По закінченню «холодної війни», важко не симпатизувати Камю, і дивуватися запалу, з яким Сартр залишився вірним комунізму. Твереза оцінка політичної реальності, моральне смирення, розуміння Камю викликів перед людством залишає його послання потрібним і сьогодні. Навіть найбільш гідні і шановані ідеї повинні бути збалансованими. Абсолютизм, що може слугувати сильним натхненням, – це небезпечний шлях і причина того, чому Європа лежала в руїнах, поки Камю і Сартр вигадували вільний і справедливий світ.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: