Україна – Польща: маршрут у ХХI столітті Акція «Вісла» (28.IV.–29.VII.1947) Найактуальніші Світоглядні орієнтири 

Україна – Польща: маршрут у ХХI столітті

Сенс історії – моральний прогрес. Але доволі часто наука історії ставала болючою, навіть пекельно болючою. Нехтування українською проблемою призводило історичну Польщу до катаклізмів, розвалу й розподілів та змело ії на півтора століття з політичної карти Європи. У попередніх розділах ми нагадали наш родовід, що сягає принаймні 7000 років – від Трипілля, а також про українську мову, прадавність якої (старшої від санскриту) довів саме російський вчений польського роду М. Красуський. Ще нагадаємо, що на наші українські землі, дані нам Архітектором усього сущого, віддавна претендували усі імперії. Де вони? Щезли! Так буде завжди. Кожний народ, у тому числі український та польський, які мають глибокий культурний фундамент, житиме докрайвіку! Будь-яка тоталітарна диктатура – приречена.

Ні жорстокі Чингісхани й Сулеймани, ні новодикуни Лєніни-Сталіни-Гітлери, ні тим паче карикатурно-претензійні Дмовські та його своєрідні послідовники – політичні ліліпути – не викорчували нас і ніколи не зітруть слідів українців з нашої одвічної землі.

Що далі? Передовсім збагнути кілька засадничих речей:

1. Зберігаючи своє – одвічне, сокровенне, тобто релігійно-національні вартості, – не можемо обминути вселенського контексту (Україна і Польща – проблеми світові). 500 років домінування Заходу завершилося. Претензійно-путінська Росія неминуче розвалиться як утворення злочинне. Це чекає також інші імперії, вони – експериментальні. Нагадаємо всоте: суто матеріальне не може об’єднати на тривалу перспективу. ОБ’ЄДНУЄ ТІЛЬКИ ДУХОВНЕ! Тероризм, ісламізація у найгіршому варіанті, екологічні потрясіння як результат пихи, гріха проти гармонії Космосу, новітній скритий расизм, репрезентований тепер вже східними потугами – усе це на порядку денному. Звиродніле і здеформоване інтегрувати неможливо! Водночас видатні особистості доводять: негативна історія розпинання людини, народів і людства на хресті рабства вже посутньо неможлива на тривалу перспективу;

2. Найтривожніше – змаліла людина. Тобто острахопудилася, збайдужіла, спідлилася, оцинічнилася, пішла назагал за фальшивими пророками, мамоністами. Неволя незнання за суцільного інформаційного перенасичення стала нормою. Фрагментальна людина сучасності неспроможна збагнути трьох вирішальних орієнтирів нинішнього століття і тисячоліття: ЦІЛІСНОСТІ усього сущого, РІВНОВАГИ на усіх площинах реалізації творчості й трудових зусиль, ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ за усе, що нас оточує.

Розуміння спонукує шукати ІДЕАЛІВ – саме вони визволяють. Інакше матимемо стан, що його влучно схарактеризував О. Зибачинський-Орлан: «Лад, що захвалює жадобу влади, вирощує політичну бестію. Культ наживи родить суспільну гієну. Поневолення фрагментує суспільність і деформує людину. Насильство встановлює владу терору. Вільна гра сил – а ті сили завжди нерівні! – освячує визиск. Культ догм, ідеологій і традицій розминаються з потребами свободи людини, спільноти і людства» (Свободарний маніфест. Програма нової доби. – 1978. – С. 27).

Отож мусимо багато явищ і епізодів з’ясувати, на багато контроверсійних питань відповісти. Це стосується не лише політичної історії, але й економіки, культури, освіти, побутових взаємовідносин. Сума праць багатьох науковців, що базуватимуться на джерелах, справедливо оцінених, повинна керуватися моральною відповідальністю за слово. Це стосується також оцінки документів НКВД, без якого не обходилася повоєнна польська політика, у тому числі щодо Акції «Вісла». У кінцевому підсумку виграла Росія. Більшовизація польської ментальності спричинила те, що фундаментом післявоєнних змін стала запланована владою деградація освіченої верстви населення. Можна, відтак, зрозуміти такі нищівні оцінки прозаїка, публіциста Анджея Щипйорського: «Хам і нездара, телепень і недоучка, кар’єрист і нахаба почав брати слово першим, говорити найголосніше й дуже самовпевнено… Нова польська духовність поставала в умовах революційного шаленства, похмурого пафосу і розпачливого глуму… Давній устрій впав, але залишився старий світ цінностей і мір, в якому все простацьке і сірячинне, легке і дешеве на обмежений розум завжди матиме більший вплив, ніж те, що вимагає рефлексії, знання, розумової напруги. І надалі неуцтво, як і піввіку тому, є найкращою перепусткою до влади» (Див.: Анджей Щипйорський. Кому потрібні інтелігенти. – Нова Польща. Спеціальний український номер. – Варшава, 2001. – С. 19-23). Про подібну ситуацію в Польщі та Україні 2017 року пишуть відомі письменники, вчені. Пишуть переконливо.

Христина Заник
Христина Заник – головний редактор «Нашого слова». © day.kyiv.ua

Найсвіжіший приклад мілизни політичного мислення. У Варшаві виходить газета «Наше слово». Її видавцем є Об’єднання українців у Польщі. У березні цього року головним редактором стала Христина Заник, яка закінчила Ягеллонський університет. Газета почала орієнтуватися на молодшого читача. Ось пояснення Христини: «Ми пишемо про третє покоління Акції «Вісла», про нові ініціативи в цьому середовищі, знайомимо читачів із цими людьми. Дуже вдалим вийшов номер напередодні 70-ї річниці Акції «Вісла», де були статті про самоідентифікацію третього покоління депортованих. Це була і стаття на основі даних соціологічного дослідження авторки, і розповіді молодих людей про те, що для них значить бути українцем. Також наш журналіст Павло Лоза зібрав близько сто тридцяти фотографій цих людей і зробив колаж. Серед статей з розділу «Культура»: інтерв’ю з Мирославом Скориком, розмова з Кристиною Черні, дослідницею творчості Єжи Новосельського… В останньому номері була стаття про кримських татар, про те, як їм вдалося зберегти свою тотожність після депортації і постійної боротьби».

Номер газети, присвячений 70-річчю Акції
Номер газети, присвячений 70-річчю Акції «Вісла». © eprasa.pl

Газета активно взаємодіє з аудиторією. До 70-ї річниці Акції «Вісла» редакція попросила читачів надіслати фото речей, які їхні рідні перевезли з собою під час депортації. Це були зворушливі речі та історії. Одна, наприклад, вишита хустина, яку бабуся читачки вишила своєму нареченому, коли той пішов на війну. За той час бабуся, ще тоді молода дівчина, знайшла іншого хлопця і вийшла заміж, а той, перший, як почув, з горя виїхав у Францію. Та через багато років він вирішив розшукати своє давнє кохання. Але та жінка вже померла. Він віддав вишиту хустину її дітям. А на самій хустині – слова «Христос Воскрес!», деякі букви випороті, щоб не було зрозуміло, що саме там написано (бо в той час українці часом боялися визнавати, хто вони, через негативне ставлення).

Газета практикує виважений аналіз, показує перспективи. Є різні середовища в Польщі. Одне з них – це середовище інтелігенції, громадських діячів, котре активно підтримує українців, бере участь у наших ініціативах. Наприклад, коли цього року вперше уряд Польщі не виділив ні злотого на відзначення річниці Акції «Вісла», навіть почали з’являтися голоси про те, що акція була необхідною, саме тоді це середовище оголосило про збір коштів. До того комітету з-поміж інших увійшли уповноважений з прав людини Анджей Боднар, громадська діячка Данута Куронь, актриса і громадська діячка Кристина Захватовіч-Вайда, відомий письменник Анджей Стасюк. Ініціативу підтримали польські медіа. Вдалося зібрати понад сто тисяч злотих, переважно серед поляків. Газета вміщує інтерв’ю з такими людьми. Наприклад, з поляком, котрий допомагав лікувати українських вояків (докладніше див.: «День». – 2017, 9-10 червня).

Однак це всього-на-всього рівень констатації. До честі морально чутливих поляків і українців, щораз частіше лунають конструктивні пропозиції. «Треба вибачати, щоб не існувало ненависті» – таким є лейтмотив відповідей на запитання українського тижневика «Країна» польської дослідниці Александри Зінчук (2017, 27 квітня). Є всі підстави для припинення роз’ятрювання незагоєних ран. Йдеться не про «прикриття», а про усунення. Це означає, що множинність має перейти у єдність ідеалів «святої правди-справедливості» (Тарас Шевченко). Тобто «стати вище, аби правду оглядати з височини» (Юліуш Словацький, з листа до матері, лютий 1845, Париж). Форми і бездушної офіційності замало, вона застигне, очікувана свобода стане рабством, сьогоднішні невільники завтра самі пригнічуватимуть інших. Випробування наших народів має нас отямити, аби з горя викресати несхитну надію порозуміння, співпраці в ім’я кращого завтра. При терапії недуги варто використовувати стару римську засаду: «suum cuigue tribuere, neminem laedere, nemini facere iniuriam – кожному віддати, що йому належне, нікого не зневажати і нікому не чинити кривди».

Нині, коли агресія Росії проти України (Крим, Донецьк, Луганськ) стала «гібридною війною», коли фактична агентура Москви встромляє нам ніж у спину, актуалізувалася проблема ролі Німеччини і Росії у сенсі оцінки Другої світової війни і геополітичної ситуації нашої держави. Знаковими, відповідно, стали дві публікації в опінієтворчих виданнях Польщі та України – газетах «Rzeczpospolitа» і «День». Автори першої – голова комітету Верховної Ради України у закордонних справах Ганна Гопко і депутат Віктор Романюк – докладно розтлумачили польським читачам реальну загрозу європейській цивілізації з боку Російської Федерації, яка знехтувала усіма міжнародними договорами, залляла європейців брехнею і пропагандою, використовує агентів впливу, фінансує радикалів і популістів у всьому Європейському Союзі, допровадила до погіршення українсько-польських відносин через акцентування нашої непростої спадщини.

Народні депутати України Ганна Гопко та Віктор Романюк
Народні депутати України Ганна Гопко та Віктор Романюк

Оскільки польська шляхта злегковажила у ХVII столітті інтересами України, вона вимушено пішла на союз із Москвою, що пізніше закінчилося втратою суверенності обидвох народів – українського і польського. Обґрунтовано реальну загрозу для Польщі і під сучасну пору. Висновок: «Виникла потреба прийняття багатьох стратегічних рішень. Нам видається, що варто укласти воєнно-політичний союз між Україною і Польщею, аби взаємно допомагати собі (напад на одну зі сторін автоматично розцінювався б як агресія проти обидвох країн). У майбутньому до цього союзу приєдналися б інші країни регіону. Також слід подумати про реалізацію спільних проектів в оборонній промисловості» (Див.: Оборонний союз з Україною. – Жечпосполіта. – 2017, 26.02.).

Не усім це сподобалося. Що ж, поживемо – побачимо.

Друга публікація – в газеті «День» – промова американського історика Тімоті Снайдера перед дискусією в Бундестагу ФРН на тему «Посеред Європи. Історична відповідальність Німеччини перед Україною».

Тімоті Снайдер
Американський історик, професор Єльського університету Тімоті Снайдер. © stephan-roehl.de

Фахівець з історії Східної Європи, зокрема України, Польщі, Росії Т. Снайдер є автором книги «Криваві землі». Чи не вперше суспільства нашого регіону мають можливість збагнути справжню причину Другої світової війни, роль України у перемозі над нацизмом. Кілька витягів без коментарів:

  • «Українці мали стати центром проекту колонізації і поневолення… Метою Другої світової війни, з точки зору Гітлера, було покорити Україну. Тому пом’янути будь-який сегмент Другої світової війни, не почавши з України, сенсу немає»;
  • «На боці союзників воювало і, відповідно, загинуло більше українців, ніж французів, британців і американців разом узятих. Разом узятих! Чому не бачимо цього? Чи чому німці не завше це бачать? Бо ми забуваємо, що в лавах Червоної армії воювали українці. Ми плутаємо Червону армію з російською армією, якої дефінітивно не було. Червона армія була армією Радянського Союзу, в якій українців через географію війни було пропорційно більше. Отже, коли ми думаємо, як закінчилась окупація, ми також повинні пам’ятати, де більшість часу були українці: пам’ятати, що українці страждали під німецькою окупацією, де приблизно 3,5 мільйона українських цивільних, переважно жінок і дітей, було вбито; і, знову ж таки, приблизно 3 мільйони українців загинули в уніформі Червоної армії, воюючи з Вермахтом» (уточнимо: усього у Другій світовій війні загинуло більш як 8 мільйонів українців, а в рядах Червоної армії воювало від 6 до 7 мільйонів наших родаків, половина з них загинула. Понад два мільйони українців було насильно вивезено до Німеччини на каторжні роботи. – Й.Л.);
  • «Спроби поневолити інших, інші народи не можуть бути невинними – навіть у наступних поколіннях. Спроби поневолити інший народ, сусідній народ залишають свій слід, якщо цьому прямо не протистояти. І що гірше – нині в Європі не те середовище, де такі дискусії можуть відбуватися безсторонньо… Отже, ми запитуємо: чому всі ці базові речі не пам’ятають? Що Україна була основою, центром пропаганди гітлерівської ідеології, центром німецького військового планування, що українці були призначені рабами Німеччини, що нацистська ідеологія українців сприймала як расово неповноцінних, що коли ми хочемо зрозуміти Голокост, то повинні почати з України?… Є багато причин, але одна з них – це залишена колонізаторством спокуса розуму: схильність не помічати людей, яких не вважали людьми»;
  • «Спокуса для німців уникнути відповідальності – яка сама собою завжди є великою – заохочується саме російською зовнішньою політикою. Саме так, російська зовнішня політика полягає в тому, щоб поділити історію Радянського Союзу на дві частини: добру частину, яка є російською – і погану частину, яка є українською. Те, що я маю на увазі, можу підсумувати для вас швидше, ніж це робить офіційний меморандум зовнішньополітичного відомства Росії: визволення – російське, колаборація – українська… Бо російська зовнішня політика розглядає німецьке почуття відповідальності як ресурс – щоб маніпулювати… Жоден німець не повинен плутати Радянський Союз з Russland… А спосіб, у який Росія розпоряджається своєю політикою пам’яті, – це експорт безвідповідальності, це намовляння інших країн ставитись до України так, як вона сама ставиться до неї» («День». – 2017, 7-8 липня).

 

Сумний факт, але у війні ідей гинуть люди. Ідеї не повинні керуватися вигодою, ненавистю, зверхністю, непогамованим егоїзмом. На нашу гадку, орієнтир українського і польського народів у період формування нової – духовної – цивілізації має випереджати сучасні реалії Європейського Союзу. Так, Європа – колиска культури. Але водночас Європа – колиска концентраційних таборів. А нині – осердя свідомо насаджуваного атеїзму, руйнування віри, аби не допустити формування чеснот, консьюмеризму (споживацтва) і розваг, культури тимчасовості, так званої політкоректності, мульті-культі, релятивізму. Наше нагальне завдання – позбутися цього підступного «міксу».

Маємо що запропонувати справдешній нашій обителі:

  • Найперше, що зафіксовано історією – європейські народи виросли на християнській культурі. Доведено і повсякденним життям, і концепціями емблематичних постатей націй: найкращим наставником, найсильнішим провідником є міцна віра. Саме вона «зсуває гори», дозволяє щиро оцінити кожну дію, осмислити буття, світоустрій, своє місце у спільноті, дбати про постійний інтелектуальний пошук. Саме християнські поети написали найпрекрасніші вірші й поеми про кохання, родинний затишок і дитячу зачарованість. Маємо творити нації динамічних ідеалів, а не страхопудів, відривати людей і народи і від вічності, і від теперішньої окриленості – згубно. Усе втрачається лише тоді, коли душа відмовляється від зусиль. Не впадаймо у відчай – наснажуймося Божою правдою, спостерігаймо і працюймо день у день для добра.

 


Судження

«Щоб перемогти, ми мусимо мати не тільки силу матеріальну, але перш за все силу моральну… Та церква і релігія, що, обмеживши розбещений егоїзм і анархізм наших провідників, навчить їх бути добрими провідниками…, замість теперішніх, затроєних отрутою зненависти і неспокою, безсилих конвульсій розуму і серця дасть нам, на глибокій вірі і любові оперту, спокійну силу духа для твердого, непохитного і послідовного творення нашого українського діла. Та церква і релігія, що обмежить нашу взаємну злобу, навчить нас з любов’ю класти життя своє «за друзі своя»; що обмежить нашу звичку до зрадництва, егоцентризму та отаманії і навчить нас чесности, посвяти, послуху і дисципліни, а тим самим навчить нас єдности і організованости, без яких ніде і ніколи перемоги не буває» (В’ячеслав Липинський. Релігія і церква в історії України. Луцьк, 2010. – С. 17-18).

Citaten-john-paul2

«Християнство є материнською мовою Європи… Лише оновлена християнська культура допоможе нам перебороти рани минулого і розбрат теперішніх часів, завдяки таємничим і глибоким поєднанням, що їх вона витворює у серцях народів. Після десятків років, за яких панували брехня і ненависть, Європа гаряче прагне цивілізації любові і правди… У нинішніх часах тема євангелізації у Європі стає центральним і несхитним аргументом» (Докладніше див.: Co Jan Pawel II mowi o zjednoczeniu Europy. – Krakow, 2003 – S. 124, 127, 323).


 

  • На порядку денному також – розширення простору думки й почування, аби концептуалізувати його у власному національному мисленні. Цінність Батьківщини містить у собі всі чинники: дух, свободу, душу національної культури, силу рідної землі, без якої щасливими не будемо («Не гріє сонце на чужині!» – Тарас Шевченко), моральні настанови батьків, нарешті – екотренд, який сьогодні стає визначальним (повчімося в японців). Інакше життя втратить сенс.

Польський письменник, есеїст, автор щоденників, епістолограф, літературний критик, перекладач – Єжи Стемповський відчував себе східним європейцем. Поділля й Україну, де зростав, вважав своєю ближчою Батьківщиною. Часто відвідував Волинь та Гуцульщину. Був українофілом, про що засвідчує його есеїстика та епістолографія. Після війни встановив тісну співпрацю з Єжи Гедройцем і з його Літературним Інститутом. Ось маленький витяг з його листування: «Волинь є колискою церковного хорового співу, деякі волинські хори мають за собою сімсот років діяльності. До такого рівня не доросли жодні хори Заходу. Коли один з тамтешніх колективів, очолених диригентом Кошицем, поїхав у 1921 році гастролювати на Захід, хор Scholae Cantorum, найкращий французький хоровий колектив брав уроки в українців, і навіть вивчав кількадесят пісень Леонтовича і Лисенка. Для доповнення цієї інформації додам, що всі довоєнні композиції Ігоря Стравінського, які принесли йому світову славу, були написані в садибі його дружини, киянки, уродженої Носенко, в Устилузі над Бугом» (цит. за «Нова Польща». – Варшава, 2001, спеціальний український номер. – с. 60).

Ключовим поняттям за нинішніх умов моральної та екологічної кризи людства є – відповідальність. І перед індивідуальною, і перед колективною свідомістю. Перед історією, цінностями, які є орієнтирами для людства, такими, як свобода, істина, справедливість.


Судження

Citaten-sheptycky

«Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина… Завдання українського народу буде в тому, щоби створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу й успішно захищувати межі від зовнішніх ворогів. Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, доповнює внутрішні браки і з природи є здоровим, сильним, свідомим своїх цілей не тільки матеріальним, але й моральним тілом» (Митрополит Андрей Шептицький. НАША ДЕРЖАВНІСТЬ. Як будувати Рідну Хату. – Артос, 2010. – С. 5-6);

Citaten-franko

«Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими фразами» покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для досягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів. А поки що треба нам із чеським поетом стояти на тім:

У зорях небесних великий закон
Написаний, золотолитий,
Закон над закони: свій рідний край
Над все ти повинен любити.

(Із «Космічних пісень» Яна Неруди).

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: