Чи течія Вісли змиває пам’ять про «Акцію «Вісла»?
Кажуть, що життя людини коротке, а пам’ять – ще коротша. Можливо. Але водночас кожна людська істота і – ширше – спільнота має свій календар. Він веде відлік від певного пункту, який відіграє шалено важливу роль у світосприйнятті, розвитку культури. Тож не дивуймося, що історична свідомість українців (як найвища етична й духовна вартість) закарбувала, опріч видатних звитяг, й такі доленосні етапи свого буття, коли нашестя чужинців – чи дикоординське зі Сходу й Півночі, чи хитромудро-напористе зі Заходу – позбавляли українців державності, водночас спричиняли прилучення наших одвічних територій до своїх імперій. Усе це разом підходить під визначення геноциду, етноциду, ментоциду (вбивство думки), лінгвоциду і т. п.
У цьому контексті визнаймо, що цілком закономірно вже третє покоління українців закарбувало у своєму серці пекельний біль при згадці про жахливу несправедливість, що їх спіткала після Другої світової війни, коли споконвічні українські землі так званими переможцями були віддані сусідам, які потім цинічно виселили з власних осель 150 тисяч українців. Йдеться про сумнозвісну Акцію «Вісла».
За даними Генерального Штабу Війська Польського під час Акції «Вісла» було виселено щонайменше 140 тисяч українців із 795 місцевостей у 22 повітах тодішніх Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств. Депортовано їх у 442 залізничних транспортах і поселено в кількох тисячах місцевостях на території 71 повіту у 9 воєводствах північно-західної Польщі. За офіційними даними польського Міністерства рільництва, до виселення на Україну (1944-1946) і Акції «Вісла», українці проживали у 1738 місцевостях південно-східної Польщі. Як засвідчує польський вчений і публіцист Тадеуш Ольшанський, пізніше «додаткове» виселення охопило наступні 10 тисяч осіб (його публікацію вміщуємо у цій добірці, він чесно й переконливо доводить необґрунтованість виселення з точки зору безпеки польської держави).
Наслідки депортації вирішально вплинули на становище українців у Польщі, оскільки виселення фактично поставило їх в діаспорну ситуацію, хоч українці Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини й Підляшшя – автохтонна людність наших історичних земель, нині сполонізованих. Доказів – безліч. Свого часу Українська всесвітня координаційна рада (22 серпня 1966), позитивно розцінюючи Постанову Сенату Республіки Польща від 3 серпня 1990 року про засудження операції «Вісла», зажадала такого ж засудження Сеймом як злочину проти людства, створення державної програми повернення українців на свої рідні землі, компенсації громадського, церковного й приватного майна, визнання в’язнів концтабору в Явожні жертвами сталінських репресій.
Відтворюючи трагічні сторінки історії українців, насильно виселених зі своїх споконвічних земель, ми також торкатимемося історичних обставин, сучасного стану і перспектив українсько-польських відносин.