Слово Гавела Класика 

Слово Гавела

atmoda-logoАтмода, квітень, 1990.

Промова на врученні Премії миру, яку присуджують книготорговельні організації ФРН (переклад Йосипа Лося).


Шановні присутні! Премія, якою мене вшанували, називається Премією миру, і її вручили мені від імені тих, хто поширює слово. Це й спонукало мене на те, щоб задуматися над таємним зв’язком слова зі всім світом і загалом над таємною владою слова в людській історії.

«Споконвіку було Слово» – сказано на першій сторінці однієї із найважливіших книг, які ми знаємо. Це означає, що початком будь-якої істоти є Слово Боже. Чи не стосується це, умовно кажучи, будь-якого людського вчинку? Чи не це те слово, яке є найголовнішим началом у нас, самою основою істоти, яка називається людиною? Дух, людська душа, наша самосвідомість, здатність узагальнювати й мислити поняттями, розуміти світ як Всесвіт (а не як місце свого перебування) і, нарешті, наша здатність усвідомлювати, що всі ми смертні, і все-таки жити, незважаючи ні на що, – чи не тому все це можливо, бо створене безпосередньо Словом?

Все це, власне, ми знаємо споконвіку або принаймні здогадуємося про це. Відчуття особливого значення і вагомості слова присутнє у нашій підсвідомості з давніх-давен.

Але це не все. Завдяки диву слова ми знаємо краще, ніж будь-які інші живі істоти, що наші знання насправді дуже обмежені, що завжди залишається якась таїна. Віч-на-віч із цією таїною ми віддавна намагаємося проникнути у те, що вона приховує від нас, починаємо впливати на неї своїм словом, відчуваючи тоді його, Слова, майже всеосяжну владу. Ми молимося Богу, викликаємо чи заклинаємо духів, прагнемо своїм словом втрутитися в природу і в людські діяння. Носії нової цивілізації, ми будуємо зі своїх слів наукові теорії та політичну ідеологію, намагаючись змінити – іноді успішно, а іноді ні – цей світ, який живе за своїми таємничими законами.

Отож, чи усвідомлюємо ми це самі, чи ні, але від самого народження справедливо віримо в історично діяльну владу нашого слова.

Чому ми кажемо «справедливо»?

Чи справді людське слово таке всесильне, що може змінити дійсність і вплинути на хід історії? І якщо колись воно мало таку силу, то чи залишилась вона у нього тепер?

Ви живете в країні, де широка свобода слова – звичний стан. Цю свободу може використовувати хто завгодно і на що завгодно, до того ж – не обов’язково, що інші будуть зауважувати це. Тому може видатися, що я переоцінюю значення слова лише тому, що живу в країні, де за слова все ще саджають до в’язниці.

Так, я живу в країні, де вагу і зарядженість слів підтверджують санкціями, які застосовують проти вільного їх висловлювання. Нещодавно увесь світ відзначив двохсоту річницю Великої французької революції, тоді ж ми згадували про Декларацію прав людини і громадянина, в якій, зокрема, сказано, що будь-яка людина має право оприлюднювати власну думку. Саме тепер, за двісті років після прийняття декларації, мій друг Франтішек Старек був засуджений на два з половиною роки в’язниці за те, що видавав незалежний журнал «Вокно», друкуючи його на допотопному ротаторі. Незадовго до нього мій друг Іван Їроус був засуджений на вісімнадцять місяців за те, що за допомогою друкарської машинки хотів розповісти про наболіле, про те, що всі знають: у нашій країні все ще панує беззаконня, несправедливо запроторену до в’язниці людину і сьогодні можуть тортурувати. Мого друга Петра Цибулка заарештували лише за те, що розповсюджував самвидавські тексти і записи неформальних співаків та ансамблів. Так, усе це правда. Я справді живу в країні, де, наприклад, Слово, сказане на з’їзді письменників, може підважити основи системи. Чи можете ви уявити щось подібне у ФРН? Так, я живу в країні, яку двадцять один рік тому змусив здригнутися текст, який написав мій друг Людвік Вацулик і назвав його, неначе навмисно для ілюстрації моїх роздумів про силу слова, – «2000 слів»; цей текст, попри все інше, був підставою до того, щоб якось уночі на нашу країну напали п’ять чужоземних армій. І не випадково зараз, коли я пишу ці рядки, основи режиму знову розхитує якась сторіночка тексту під назвою «Декілька пропозицій». Так, я справді живу в системі, де сила Слова здатна підірвати панівний апарат, де слово сильніше, ніж десяток дивізій. Це система, в якій правдиве слово Солженіцина вважалося настільки небезпечним, що довелося силою посадити письменника у літак і випровадити з рідної країни…

Але зараз я хочу говорити не лише про ту неймовірну вагу, якої набуває слово за тоталітарного режиму, і проілюструвати таємничу міць слова існуванням країн, у яких декілька слів можуть важити більше, ніж цілий потяг із динамітом. Зараз я спробую проникнути ще глибше в суть свого предмету.

Ми живемо у світі, в якому стало можливим, аби у громадянина Великобританії дехто могутній з іншої держави публічно, без усякого сорому націлював смертоносну стрілу лише за те, що той написав книгу. Ця могутня людина робила це начебто від імені мільярдів своїх одновірців. Але жахливіше те, що у нашому світі стало можливим, аби певна, – сподіваюся, лише менша, – частина цих мільярдів погодилась із смертним вироком письменникові.

Чи означає це тільки моторошний порив, що у такий дивний спосіб виявляється в часи Гельсінських конференцій, підживлюваний впливом нищівних наслідків експансії європейства, яке поширювалося на світ, який спершу не прагнув імпорту чужої цивілізації, і якому цей сумнівний імпорт коштував стомільярдних несплачених боргів?

Усе це правильно. Але водночас це означає і деякий символ. Символ тієї таємничої багатозначності, якою володіє Слово з усією його гігантською міццю.

Так, сила слова неосяжна, але вона й неоднозначна. Це не лише сила визволяючого слова Валенси чи застерігаючого слова Сахарова, і це не лише, можливо, неправильно розтлумачена, сила слова із книги Рушді.

Але поряд зі словом Рушді стоїть і слово Хомейні. Поряд зі словом, яке наелектризовує суспільство своєю правдивістю, і слово оманливе, небезпечне, смертоносне слово-стріла.

На мою думку, вам не потрібно розшифровувати чорну магію деяких слів, адже ви на власній шкурі і порівняно нещодавно відчули, до якого неймовірного страхіття може довести гіпнотично паралізуюче і водночас безумне до абсурду слово одного посереднього міщанина…

Слово – явище таємниче, багатозначне, амбівалентне, оманливе. Воно може бути і «променем світла в темному царстві», а може несподівано перетворитися на смертоносну стрілу.

А яким, власне кажучи, було слово Леніна? Таким, що звільняє, чи навпаки, таким, що поневолює і сіє небезпеку? Ті, хто займається історією комунізму, повинні гаряче сперечатися і ще довго сперечатимуться. Я ж зауважив те, що це слово завжди було злісним.

Яким було слово Маркса?  Воно прояснило нам приховані пружини суспільних механізмів. А може, воно стало непомітним зародком пізніших ГУЛАГів?

А слово Фрейда? Чи відкрило воно таємничий космос людської душі, а чи було лише тією ілюзією, яку й донині із захопленням шанує добряча половина Сполучених Штатів, вважаючи, що можна позбутися мук та вини, переклавши цей тягар на плечі спеціаліста?

Я поставлю питання ще провокаційніше. А яким було слово Христа? Чи стало воно початком історії спасіння людства й одним з найсильніших культуротворчих імпульсів в історії, чи це був пращур усіх походів хрестоносців, інквізиції, знищення американських культур, а потім і варварської експансії білої раси, що викликала нескінченну кількість трагедій, приміром, ту, яка відносить сьогодні більшу частину світу до печальної категорії країн «третього світу»? Усе-таки я схильний думати про рятівне Слово Ісуса Христа. Але не можна ігнорувати ті сотні книг, які доводять, що у ранньому християнстві уже було закодоване те невідоме нам «щось», яке за різних обставин та за відносної постійності людського характеру могло у деякому розумінні підготувати ґрунт для тих жахів, про які я вже говорив.

Слово теж має свою історію.

Було, наприклад, коли слово «соціалізм» для принижених та пригнічених людей маґнетично пов’язувалось із справедливішим ладом. Тоді за ідеал, що стояв за цим словом, люди були готові пожертвувати довгими роками життя, та й самим життям.

Не знаю, що ви думаєте про це, але у мене в країні слово «соціалізм» давно перетворилось на звичайнісінький кийок, яким від ранку до вечора частують спини усіх вільно мислячих громадян. І роблять це, називаючи мордованих «ворогами соціалізму» й «антисоціалістичним гноєм», розбагатілі бюрократи, які ні у що не вірять.

Справді, у моїй державі це слово перетворилося на звичне, невиразне заклинання, якого я б порадив уникати людині, що не бажає потрапити під підозру. Нещодавно я був на одній маніфестації, яку організували не дисиденти. Висловлювався протест проти продажу однієї із найгарніших частин Праги австралійським мільйонерам. І ось, коли один із ораторів, що енергійно виступав проти проекту, захотів підсилити свій заклик до уряду і для цього наголосив, що бореться за збереження свого дому в ім’я соціалізму, зібраний натовп почав сміятися. Просто тому, що люди почули слово, яким упродовж років за кожної нагоди клявся режим, здатний лише на те, аби маніпулювати людьми та принижувати їх. Долі слів можуть бути направду дивовижними! Вільно мислячі та сміливі люди могли бути ув’язненими за те, що їхнє слово насправді щось означало, а іншого разу за те, що те ж саме слово не означало нічого, оскільки із символу кращого світу воно перетворилося на словесне заклинання дурного диктатора.

Жодне слово не містить лише те, чим наділяє його етимологічний словник. Воно містить в собі і особистість, яка його промовляє, і причину того, чому його промовляють. Одного разу слово може світитись надією, іншого – воно ж може послати промінь смерті. Одне й те саме слово може бути то правдивим, то брехливим, то надихаючим, то затуманюючим. Воно може відкрити прекрасні перспективи, але іншим разом прокладе колію, що веде до цілих архіпелагів концентраційних таборів. Воно може як бути будівельною цеглинкою світу, так і загудіти кулеметними чергами.

Горбачов хоче врятувати соціалізм за допомогою ринку і свободи слова. Лі Пен рятує його, влаштовуючи бійню студентам, а Чаушеску – чавлячи бульдозером власний народ. Що ж означає слово в устах першого? А в устах двох інших? Що ж це за загадкова річ, яку захищають у такі різні способи? Я згадував про Французьку революцію і про прекрасну декларацію, яка її супроводжувала. Декларацію підписала людина, яку однією з перших стратили в ім’я цього зворушливого, гуманного тексту. А за нею сотні, може, й тисячі інших людей. Свобода, рівність, братерство – які прекрасні слова! І яким жахливим може бути те, що вони означають: вільно розірвана сорочка перед стратою, сталість тієї швидкості, з якою гільйотина падає на голови усіх, кого страчують, братерство в якомусь туманному небі, де володарює Вища істота!

У світі зараз звучить прекрасне слово надії – «перебудова». Всі ми знаємо, що за цим словом – надія Європи і всього світу.

Однак, мушу зізнатися, іноді мене огортає страх, що це слово стає лише новим заклинанням, що воно знову перетворюється на ки­йок, яким нас хтось б’є. Я зараз не маю на увазі мою батьківщину, де слово сіє в устах її владик має таке саме значення, як і «наш монарх» в устах Швейка. Я маю на увазі дещо інше: та мужня людина, яка сидить сьогодні в Кремлі, кидає іноді звинувачення – можливо, що з відчаю – то страйкуючим робітникам, то повсталим народам чи національним меншинам, то тим, хто складає абсолютну меншість у Верховній Раді, – в тому, що вони загрожують перебудові. Я розумію його, надто важко виконати те величезне завдання, яке він на себе взяв, адже все висить на волосині, що завгодно може цю волосину обірвати, і тоді світ покотиться в прірву. Я запитував себе: чи немає в цьому новому мисленні небезпечних реліктів мислення старого? Чи не відлунюють у ньому давні стереотипи мислення і мовних ритуалів абсолютної влади? Чи не починає вже слово «перебудова» то там, то тут скидатися на слово «соціалізм», і чи не впаде це слово на голову людини, яку так довго і несправедливо таврували словом «соціалізм»?

Ваша країна зробила в сучасну історію Європи значний внесок: першу хвилю «розрядки», вашу знамениту «східну політику».

Але й це слово мало колись подвійне значення. Звісно, воно означало перший спалах надії на Європу без «холодної війни» і «залізної завіси», але водночас, на жаль, воно не раз означало і зазіхання на свободу, а отже і на наріжний камінь сучасного світу; я все ще пам’ятаю, як на початку сімдесятих років чимало західноєвропейських колег та друзів уникали будь-яких контактів зі мною, оскільки мене не визнавав мій уряд, і вони могли, спровокувавши цей уряд, порушити крихкі основи розрядки, яка зароджувалася. Але й тоді мені швидше було шкода їх, а не себе, тому що не я, а вони добровільно відмовлялися від своєї свободи. Тепер пригадую це й для того, щоб показати, як легко хороша ідея може на очах перетворитися на свою протилежність – і все це знову ж таки через слово, зміст якого не змогли зберегти. Людина сама може й не зауважити те, як це відбувається, а коли раптом помічає, їй залишається лише дивуватися.

Це той самий диявольський спосіб, за допомогою якого слова можуть обдурити нас, якщо, використовуючи їх, ми не будемо обачними. І часто втрата обачності всього на хвилину може мати трагічні, невиправні наслідки. Наслідки, що виходять за межі нематеріального світу слів і вступають у світ диявольськи матеріальний.

Нарешті ми дійшли до прекрасного слова «мир».

Протягом сорока років я бачу його написаним на кожному будинку і на кожній вітрині. Сорок років я, як і всі мої співгромадяни, мав алергію на це прекрасне слово, бо добре знав, що відбувалося упродовж цих сорока років: сильні та всемогутні армії ставали псевдозахисниками миру. Незважаючи на тривалий процес вихолощування сенсу цього слова, ба більше, – його наповнення зовсім іншим сенсом, прямо протилежним зазначеному в словниках, – незважаючи на все це, кільком донкіхотам із Хартії-77 та їхнім молодшим колегам із Незалежного об’єднання прихильників миру вдалося реабілітувати це слово і повернути йому первісне значення. Але вони повинні були за цю семантичну «перебудову», тобто за те, що поставили слово «мир» знову з голови на ноги, заплатити багато чим: практично всі молоді лідери Незалежного об’єднання декілька місяців відсиділи у в’язниці. Але в цьому був глибокий сенс: це важливе слово було збережене від тотального спотворення. І, звісно, ви розумієте, це не просто захист слова. Це захист чогось набагато важливішого.

Усі важливі вчинки в реальному світі – і прекрасні, і огидні – завжди мають свою увертюру у сфері слів.

Як я вже зазначив, сьогодні я б не хотів ділитися з вами досвідом людини, яка зрозуміла, що слово тоді ще бодай щось означає, коли за нього потрібно платити в’язницею. Я мав намір розповісти про експеримент, який ми в нашому куточку світу здійснили зі значенням слова і який, я глибоко переконаний, має універсальне застосування: цей досвід показує, як обережно слід поводитися зі словом, адже будь-яка обережність не може бути надмірною.

Підозрою до слова можна зіпсувати набагато менше, ніж безмежною довірою до нього. І чи не є одним із найважливіших завдань інтелектуала таке от обережне ставлення до слова, а інколи й виявлення тієї загрози, яка в ньому причаїлася.

Зауважте: століттями у нас – чехів та німців – виникали різноманітні проблеми, пов’язані з нашим сусідством у Центральній Європі. За вас я говорити не буду, але від нашого імені з усією відповідальністю заявляю, що століттями ми, чехи, були причиною національної неприязні, яку розпалювали у найрізноманітніші способи. Тоталітарний режим, за якого нам довелося довго жити, виховав у нас глибоку недовіру до різнорідних узагальнень, ідеологічних гасел, стереотипів мислення і дешевих закликів до тих чи тих емоцій, від найнижчих до найвищих. І ось сьогодні ми виробили імунітет проти будь-якої гіпнотичної приманки, навіть якщо вона має переконливу форму, яку їй надає традиційно національне або націоналістичне підґрунтя. Задушливий камуфляж пустопорожніх фраз, під якими ми так довго змушені були жити, породив таку сильну недовіру до світу слів, які нас огортають, що сьогодні, як ніколи, ми здатні бачити світ таким, яким він є: складний організм із тисяч і мільйонів неповторних людських індивідуальностей, які мають, окрім прекрасних рис, ще й масу поганих схильностей. Але ці люди не дадуть відпрасувати себе праскою пустослів’я та девальвованих слів, перетворити себе на одну гомогенну масу («клас», народ, політичну силу) і так само не дозволять потім себе вихваляти чи засуджувати, любити чи ненавидіти, ганьбити чи прославляти.

Це лише невеликий приклад, чому недовіра до слів могла б бути корисною. Приклад підібраний спеціально для цього випадку, коли я, чех, маю честь говорити з німецькою аудиторією.

Споконвіку було Слово.

Це чудо, якому ми повинні бути вдячні за те, що ми – люди.

Але це й пастка, випробування, підступність і загадка.

І набагато більшою мірою, ніж це може видатись вам в умовах свободи слова, тобто, коли не так уже й багато залежить від нього, на перший погляд.

Але від слова залежить чимало.

Одне й те саме слово може сьогодні бути покірним, а завтра зарозумілим. І навдивовижу легко й непомітно слово покори може змінитися на слово гордості, хоча поки що дуже важко і болісно відбувається цей процес. Я спробував продемонструвати це на прикладі слова «мир» у моїй країні.

Наш світ, і передусім Європа, наприкінці другого тисячоліття від Різдва Христового опинився на роздоріжжі. Довго не було жодних надій на те, що все врешті-решт закінчиться добре. Але не було і стількох підстав боятися, що кінець буде сумний і станеться невиправна катастрофа.

Легко довести, що всі найголовніші небезпеки, які підстерігають сучасний світ, – від атомної війни до екологічної катастрофи і катастрофи соціальної (тут я маю на увазі дедалі більшу прірву між багатими та бідними, індивідуумами та цілими народами) приховують в собі одну спільну причину: непомітну переміну первісного слова покірності у слово зарозумілості.

Людина почала зарозуміло думати, що як вершина творіння Божого вона розуміє в природі все і може робити з нею все, що захоче.

Зарозуміло вона почала думати, що як носій розумного начала вона здатна до кінця зрозуміти свою власну історію і запланувати для всіх щасливе життя, що дає їй навіть право – кожного, хто з цим правом не згодний, змести з дороги задля кращого майбутнього, до якого він знайшов єдиний правильний ключ.

З гордістю вона почала думати про себе, що, оскільки їй вдалося розщепити ядро атома, вона настільки досконала, що небезпека військового суперництва їй не загрожує, а атомної війни бути не може.

У всіх випадках вона фатально помилилась. Однак у всіх випадках сьогодні вона починає свою помилку усвідомлювати. І це добре.

Усі ми повинні прийняти цей урок і разом боротись із зарозумілістю слів та уважно шукати зерна зарозумілості в словах удаваної покори.

Звісно, мова аж ніяк не про лінгвістичне завдання. Заклик до відповідальності за слово є завданням моральним.

Але це завдання поза горизонтом видимого світу, воно видніється десь там, де знаходиться Слово – слово, яке було споконвіку і яке не було словом людини.

Я не буду пояснювати, чому це так. Набагато краще це зробив ваш великий попередник Іммануїл Кант.

Дякую за увагу.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(6 голосів)

Також буде цікаво: