Комерціалізація духу або собака де Кубертена Спорт 

Комерціалізація духу або собака де Кубертена

Свідками цікавої картини стали люди, які по обіді 25 липня 2012 року опинилися в терміналі «F» київського аеропорту «Бориспіль». Дівчата у дивному взутті, обтічних костюмах, із шоломами на голові прямували до виходу, де на них чекали велосипеди. Хто сказав, що ніч у потягу – підстава для того, аби скасувати тренування? І хіба має значення, що за кілька годин знов у дорогу – цього разу на борт літака. І не біда, що під рукою немає тренувальної бази. Чим погане шосе у бік Великої Олександрівки? «Дитинко, біднесенька, – одна із прибиральниць аеропорту поспівчувала бронзовій медалістці Олімпіади у Пекіні-2008 Лесі Калітовськой. – Я одного разу зо трійку кілометрів на велосипеді проїхала, потім два дні сидіти не могла». «А як інакше ми б медалі здобували?» – щиро розсміялася у відповідь спортсменка.

Це були перші рядки про XXX Літні Олімпійські ігри у Лондоні, які я написала для видання «Спорт-Експрес в Україні». Там же, в залі очікування аеропорту «Бориспіль», я познайомилася з надзвичайно щирою і привітною дівчиною з Кам’янець-Подільського Іриною Кіндзерською. «Ми, дзюдоїсти, народ веселий, з нами не встигнете скучити під час перельоту», – обіцяла вона, відкладаючи в бік книжку «Самотність в мережі» Януша Вишневського. Тоді я й уявити не могла, що вже за кілька днів побачу це усміхнене обличчя в сльозах.

РИНОК ІДЕАЛІВ

Десятитисячна ExСel арена на березі Темзи у південно-cхідній частині Лондона. Півтори хвилини до завершення сутички за бронзу. Українська дзюдоїстка повністю володіє ініціативою, але вирішує провести ще один прийом – і пропускає контратаку. Чиста перемога британки Каріни Браянт. Публіка шаленіє! Ірина Кіндзерська починає плакати так, що навіть вдвічі досвідченішій і на десять років старшій суперниці стає незручно радіти своїй перемозі. Браянт по-материнськи пригортає, здається, найнещаснішу на той момент дівчину у всьому світі. «Зрозумійте, вона ж фактично тримала у руках ключі від квартири», – пояснює тренер спортсменки, яка крізь сльози сама не може вимовити ані слова…

П’єр де Кубертен
П’єр де Кубертен (1863–1937)

«Головне не перемога, а участь» – гасло, яке виголосив 5 квітня 1896 року П’єр де Кубертен, відкриваючи в Афінах ігри першої Олімпіади сучасності, сьогодні звучить безнадійно рудиментно. Великий спорт – уже давно навіть не малий бізнес. За перемогу на Олімпійських іграх спортсмени отримують квартири, машини і десятки тисяч доларів. Усі рекорди побив Азербайджан, який перед Лондоном виділив на призовий фонд своїм олімпійцям 780 тисяч доларів. Недалеко від нього втекли Сінгапур і Малайзія. До речі, на тлі премій, встановлених Кабміном України (125 тис. доларів за перше місце на Олімпіаді), американські 25 тисяч виглядають доволі скромно. Щоправда, помножте їх на прибутки від реклами і спонсорські контракти, отримаєте 40 мільйонів доларів на рік, як у 18-разового олімпійського чемпіона з плавання на прізвисько «балтиморська куля» Майкла Фелпса.

З 204-х країн-учасниць XXX Літньої Олімпіади, стверджую це з повною відповідальністю, лише зо два десятки їхали до Лондона, керуючись настановами Кубертена. Тувалу, Свазіленд, Кірибаті – сьогодні постулати ідейного натхненника і фундатора олімпійського руху звучать так само екзотично, як назви цих країн. З іншого боку, спортивна громада, як частина соціуму не може абстрагуватися від останніх світових тенденцій, і зокрема бурхливого розвитку товарно-грошових відносин. Свого часу П’єр де Кубертен проголосив: «О, спорт, ти – мир!». Справді, у спорті, як у краплі води, відображаються реалії сучасного світу зі всіма його перевагами та недоліками, до того ж у більш яскравій та концентрованій формі, ніж у реальному житті.

Українська команда на відкритті Ігор у Лондоні
Українська команда на відкритті Ігор у Лондоні. Кожен парадний костюм коштує близько $2000

Церемонію відкриття Олімпіад сьогодні дивляться близько чотирьох мільярдів людей. Інше питання, що з кожними Іграми почесна хода країн-учасниць дедалі більше нагадує дефіле моделей провідних дизайнерів світу. Лишень уявіть – комплект парадної форми для одного українського спортовця вартував близько двох тисяч доларів. «Що у цьому поганого?» – запитаєте. А те, що перетворення спорту на ринок може призвести, і перші приклади вже є, до знецінення олімпійського духу, ідеологічної переорієнтації його послідовників, і, що найжахливіше, може навіть загрожувати існуванню людини як біологічного виду.

Спорт вищих досягнень вже сягнув масштабів, що виходять за рамки можливостей організму. «Ще зовсім недавно вчені стверджували, що людська істота не може пробігти сто метрів швидше ніж за 9,65 секунди. Сухожилля не витримають, розірве», – розповідав мені в інтерв’ю тренер Олесі Повх і Марії Ремень, бронзових медалісток Олімпіади-2012 у легкоатлетичній естафеті, Костянтин Рурак. Але ж у Лондоні «ямайська блискавка» Усейн Болт переміг з результатом 9,63! Олімпійська медаль сьогодні – це тисячі, а то й мільйони доларів, а коли ставки такі високі, марно вважати, що спортсмени і тренери відмовляться від пошуку нових шляхів підвищення показників, хоч вони й поза законом і шкодять здоров’ю. Застосування допінгу і боротьба з ним – це два боки одного й того самого бізнесу, зауважимо, бізнесу надзвичайно прибуткового. Фармацевтичні компанії свідомо тримають гандикап між продукуванням нових препаратів і засобами контролю за ними. І, зауважте, ловлять на гарячому, найчастіше представників тих країн, які не мають відповідних фармакологічних потуг або політичних важелів, що дають змогу сховати страшну правду. І технологічний прогрес, і комерціалізація олімпійського руху – таке собі необхідне зло, тобто явища великою мірою об’єктивно зумовлені процесом еволюції суспільства. «Комерціалізація надає спорту велику допомогу, вона потрібна йому. Однак спорт повинен керувати нею», – неодноразово наголошував у своїх виступах попередник Жака Рогге, сьомий за ліком президент Міжнародного олімпійського комітету Xуан-Антоніо Самаранч.

А хто керує зараз? Як не дозволити еволюції трансформуватися у ентропію? Чи не стали високі ідеали спорту служниками мамони? Чи не перетнули ми вже цю крихку межу? Саме на ці питання я намагалася дати відповідь самій собі, коли за склом ілюмінатора літака British Airways стрункими рядами почали вишиковуватися невеличкі акуратні двоповерхівки з черепицею і горщиками квітів на вікнах, ніби просякнуті духом старої доброї Англії. Знамениті червоні телефонні будки і двоповерхові автобуси…

CITIUS, ALTIUS, AMPLIUS

Втім, моя зачарованість доволі швидко розвіялася. Невже британці виявилися поганими господарями? Передбачаю ваше здивування. Якщо мірило гостинності – привітність і чуйність, то вони були на висоті. Але бути готовими допомогти і насправді допомагати – це не синонімічні поняття. Льюїс Керролл, звісно, не міг знати у 1865 році, що за два століття на його історичній батьківщині відбудуться ХХХ Літні Олімпійські ігри. Але організатори цього заходу, мабуть, начитавшись творінь свого літературного генія, змусили мене відчути себе у ролі славнозвісної Аліси. Олімпійський парк, в якому мали розіграти чи не половину усіх нагород Ігор-2012, і справді чимось нагадував Країну чудес. До місця, яке на найближчих два тижні мало стати другою домівкою для десяти тисяч атлетів зі всієї планети, здавалося, палицею докинути. Але це лише здавалося. З-понад невисокого паркану заманливо визирали симпатичні дев’ятиповерхівки, балкони, прикрашені національними прапорами. Як і головна героїня твору Керролла, заповітні дверцята я знайшла, але от халепа – позначка «ТМ» на акредитації не дозволяла мені їх відкрити. У пошуках потрібного входу до Олімпійського селища я провела майже годину, зустрівши на шляху чимало дивних героїв-волонтерів, що не палили сигари, але давали поради на кшталт знаменитої гусені Керролла. Єдиною їхньою перевагою було те, що всі вони говорили англійською… Хоча дивно, напевно, якби було навпаки у столиці Великобританії. Для мене досі загадка, чому під час попередніх Ігор у Пекіні, де місцеві мешканці, за поодинокими винятками, не володіли жодної іншою мовою, окрім китайської, визначити потрібну зупинку транспорту було легше, аніж у такому гостинному Лондоні. Чому китайські олімпійські «шатли» курсували, як швейцарські годинники, а британські, маючи спеціально виділену лінію руху, регулярно проводили незаплановані екскурсії для журналістів? Чому стоячи посеред велодрому, волонтер, аж пінився, так запевняв мене, що на цьому олімпійському об’єкті, трибуни для преси немає, тоді як вона була у нього над головою? Як, скажіть, волонтери, дивлячись на одну й ту саму схему, могли скеровувати в протилежних напрямках? Саме їм я завдячую тим, що двічі проходила одні й ті самі рамки металошукачів і обшук, перш ніж потрапити на гімнастичну North Greenwich Arena.

North Greenwich Arena
North Greenwich Arena. Тут проходили гімнастичні змагання

Але поневіряння мої та моїх колег (а Олімпійські ігри висвітлювали дев’ять тисяч журналістів зі ста країн світу) – це дрібниці порівняно з іншими казусами, які виникали через неуважність організаторів. На офіційному сайті Лондона-2012 були допущені істотні помилки в інформації про спортсменів російської збірної, які народилися в Україні. Організатори чомусь вирішили, що Львів і Луцьк знаходяться в Росії, що «Українська область» є частиною Російської Федерації! А перед початком матчу з футболу між жіночими збірними Північної Кореї і Колумбії замість прапора КНДР підняли прапор Південної Кореї. На знак протесту північнокорейські футболістки залишили поле і повернулися лише за годину – після публічного вибачення.

Олімпіада від самого початку економічно не вигідна для країни, що її приймає. Монреалю знадобилося тридцять років, щоб повернути шість мільярдів доларів, витрачених на підготовку до Ігор-1976. Усі знають, який складний період сьогодні переживає Греція, в якій відбувалася Олімпіада-2004. Чи отримала якісь прибутки від Ігор-2008, вклавши в них 40 мільярдів, китайська економіка? Це питання досі без відповіді. Не всі спортивні споруди, збудовані спеціально для Ігор, у подальшому використовуються за призначенням. За останні тридцять років єдиний приклад країни, яка виграла від проведення Олімпіади – це Іспанія і, відповідно, Барселона-1992. Згідно з дослідженнями деяких експертів, Великобританії Ігри обійшлися у п’ять разів дорожче, аніж вона передбачала, коли 15 липня 2003-го року подавала заявку на участь у тендері. До речі, наступного дня після оголошення Лондона столицею Олімпіади-2012, тобто 7 липня 2005 року, у місцевому метрополітені пролунали вибухи. Це був найбільший за кількістю жертв теракт в історії Королівства після Локербі і найгучніший вибух з часів Другої світової війни. Тому на заходах безпеки британці не економили.

Олімпійські ігри ніколи не були безпечними. Масові вбивства студентів в Мехіко-1968, теракт проти ізраїльських спортовців у Мюнхені-1972 – усе це змушувало організаторів з кожним роком вдаватися до усе більших заходів безпеки. 13 тисяч співробітників поліції і 17 тисяч військового особового складу збройних сил Королівства. У своїй застережності британці побили навіть рекордне співвідношення три до одного охорони для спортсменів, як це було на Іграх-2010 у Ванкувері. Морські піхотинці, кінна поліція, швидкісні катери, ракети типу «земля-повітря», бойові гелікоптери, ба більше – авіаносець з двадцятьма винищувачами і пристроями для електронної розвідки, що кинув якір біля берегів похмурої Темзи. Складалося враження, що усе це декорації для якогось голлівудського бойовика. Недивно, що за два роки початкова вартість заходів, які планував оргкомітет Олімпіади для запобігання терористичним актам, зросла з 282 до 553 мільйонів фунтів стерлінгів.

О, СПОРТЕ, ТИ – ПОЛІТИКА?

Lord’s Cricket Ground – був першим спортивним об’єктом, на якому мені довелося побувати у Лондоні. Першими змаганнями, які відвідали члени королівської родини, і першим розчаруванням, пов’язаним з виступом нашої збірної. Українські лучники, які не поверталися з порожніми руками з жодної Олімпіади за роки незалежності, у Лондоні виступили невдало. Останнім склав зброю олімпійський чемпіон Пекіна Віктор Рубан. А з іншого боку, чому ми мали побити світовий рекорд, як це зробила чоловіча команда Південної Кореї? Хіба у нас стрільба з лука є в освітній програмі шкіл, як там? Чи може наші дівчата готуються в таких умовах, як їхні візаві з Японії? Може, тому, що саме у Львові 1931-го року було проведено перший чемпіонат світу за сучасними правилами і засновано Міжнародну федерацію стрільби з лука (FITA)?

Lord’s Cricket Ground
Lord’s Cricket Ground виявилася нещасливою для українських лучників

«Нас не поважають?» – запитала я в одного з тренерів української збірної зі спортивної гімнастики після того, як нашу чоловічу команду судді посунули з призового третього місця на прикре четверте, задовольнивши протест представників Японії. «Поважають, але не бояться» – відповів він.

30 липня 2012 – я добре запам’ятала цю дату, оскільки саме цього дня почуття щастя й гіркоти тісно переплелися в серцях українських вболівальників. За годину після того, як тендітна Юлія Калина підняла бронзову штангу у важкій атлетиці, у Лондоні вперше пролунало «Ще не вмерла Україна» на честь Яни Шемякіної. Поки наша шпажитска вигризала переможні очки на фехтувальних доріжках ExCel центру, в іншому кінці британської столиці українські гімнасти крок за кроком, уникаючи помилок (на відміну від суперників), йшли до п’єдесталу. Ніхто не очікував такого від молодої команди, що складалася з одних лишень дебютантів Ігор. Важко передати, що відбувалося в українському секторі, коли після заключного виду програми на табло навпроти абревіатури UKR засвітилася цифра 3! Хлопці з тризубами на костюмах стрибали і обіймали одне одного. Проте радість їхня була нетривалою. Суперники знайшли лазівку у правилах, а cудді, в чиєму пасьянсі українці були зайвими, радо нею скористалися. А потім було ще одне четверте місце, уже в особистій гімнастичній першості, Миколи Куксенкова.

З лідером нашої збірної ми зустрілися за декілька днів після завершення змагань на прийомі в Українському домі, який, до речі, відвідав сам Жак Рогге. Зазначимо, що участь в таких заходах не є обов’язком президента МОК. А таких в першої особи олімпійського руху під час головного старту чотириріччя, як ви розумієте, чимало. І тому особливо приємно, що не по службі, а по дружбі місьє Рогге знайшов час, щоб особисто привітати з успіхами українських героїв лондонської Олімпіади.

– А ось цього парубка я, здається, вже десь бачив, – продовжуючи вітати українських олімпійців, Жак Рогге зупинився навпроти Миколи Куксенкова.

Президент МОК перебував в Україні з офіційним візитом кілька років тому. Під час екскурсії державним навчально-тренувальним комплексом «Конча-Заспа» Рогге дізнався, що у гімнастичному залі є спортсмен, який кілька років разом з батьком-тренером провів у нього на батьківщині, в Бельгії. Місьє Рогге вирішив поспілкуватися з цим хлопцем. «Чи го-во-ри-те ви…?» – президент по складах звернувся до Миколи. А він йому абсолютно вільно відповів нідерландською. Рогге навіть пожартував тоді: мовляв, якщо парубок так добре знає мову, може, виступав би за Бельгію.

За два місяці після Олімпіади у Лондоні стало відомо, що український гімнаст і справді вирішив змінити громадянство, але не на бельгійське, а на російське. Особисто я його рішення не поділяю, але розумію. Розумію тому, що в мене на очах на тренуванні він травмував ногу, у мене на очах, сам вправив собі вивих і поїхав до лікарні на обстеження, яке виявило ще й розрив зв’язок і пошкодження суглоба. Вилікувати від цього міг лише час. А часу не було. За два з половиною місяці Олімпіада. Я розумію Куксенкова тому, що знаю, він не виконував стрибок і вільні вправи навіть на випробуванні олімпійського помосту і виступав «з чистого аркуша» у фіналі. До останнього його участь у головному старті чотириріччя була під питанням. Розумію, тому що життя гімнастів коротке. Вони стирають руки до крові заради нагород. І що робити, коли вони ці нагороди здобувають, а держава не захищає  їх інтереси.

«Престиж нації – це політ на місяць та золоті олімпійські медалі» – цей вислів Джона Кеннеді в останніми десятиліттями звучить дедалі актуальніше. Бойкотувати Ігри, як це зробили США у Москві-1980, а СРСР у Лос-Анджелесі-1984, вже немодно. Навіщо? Олімпіада – це ж чудова можливість у безпосередньому протистоянні довести свою перевагу. Зауважте, зараз вже ніхто не згадує про те, що командний залік є неофіційним. Змагання спортсменів чимраз більше нагадують змагання держав. Ніяк не можемо позбутися старої імперської звички й ми – і продовжуємо рахувати нагороди. До речі, у Лондоні їх було здобуто найменше (всього двадцять) за роки виступів незалежної збірної України на літніх Олімпіадах. «Якщо раз за разом результати погіршуються, можливо, не варто звинувачувати у всіх смертних гріхах тренерів та спортсменів», – сказав якось один мій знайомий спортсмен, учасник чотирьох зимових Олімпіад фрістайліст Станіслав Кравчук. І він на сто відсотків має рацію! Ми не можемо вкладати у спорт мільйони, як це роблять наддержави. І, на жаль, дозволяємо, навіть той мізер, що маємо, використовувати не за призначенням, що вкотре підтвердив скандал і низка резонансних звільнень у Федерації легкої атлетики України після повернення із Лондона.

Олімпійський чемпіон Олександр Усик
Олімпійський чемпіон Олександр Усик запалив Лондон українським гопаком

Сьогодні, щоб перемогти на Олімпійських іграх, українським спортовцям потрібно бути не на одну, на дві голови вищими за суперників, як, приміром, боксери Василь Ломаченко, переможець другої Олімпіади поспіль, або Олександр Усик, який запалив Лондон українським гопаком! Як каноїст Юрій Чебан і четвірка в академічному веслуванні Катерина Тарасенко, Наталія Довгодько, Анастасія Коженкова та Яна Дементьєва. Хоча, зауважте, у веслуванні переможця визначають не cудді, а метри та секунди! Або потрібно принаймні не зустрічатися у боксерському рингу з господарем Олімпіади, як Євген Хитров з Ентоні Огого.

У зал боксу на ExCel арені, де чотири рази підіймався синьо-жовтий прапор, я потрапила лише раз. Але те, що там знають нащадків українських козаків, відчула миттєво. Перший же охоронець,  коли побачив мою синьо-жовту кепку, підняв великий палець угору і урочисто виголосив «Super team Ukraine».

А справа у тому, що серцю справжнього вболівальника байдуже до медальних заліків і чиїхось політичних ігор. Звісно, він підтримує своїх співвітчизників, але ще більше він вболіває за сам спорт. Саме цей простий вболівальник єдина надія, яка залишилася у П’єра де Кубертена на те, що олімпійський рух, який він так палко плекав за свого життя, не перетвориться на головного персонажа детективу Артура Конан-Дойля «Собака Баскервілів» і не знищить шляхетну ідею свого господаря!

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 голос)

Також буде цікаво: