«Там на Лемковині помежде горами, Било сой селечко…» Історія Акція «Вісла» (28.IV.–29.VII.1947) Найактуальніше 

«Там на Лемковині помежде горами, Било сой селечко…»

Наближається сімдесят перша річниця операції «Вісла», яка у 1947 році назавжди змінила життя Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя. Справжню національну ідентичність мешканців цих земель тоді безжально знищили.

Відразу варто згадати про самоідентифікацію сучасних лемків, що живуть у Польщі. Ті презентують дві групи: до першої належать представники Лемківського Союзу, що мають проукраїнські настрої, до другої ті, що належні до української нації. Існує також невеликий відсоток москвофілів та полонофілів. Самі ж лемки себе окреслюють русинами або карпато-русинами, як їхні брати зі Словаччини та Воєводини. Незалежно від політичних орієнтацій та поглядів, лемківська громада характеризується сильним карпатським патріотизмом. Лемки ー географічно найбільш західна група східнослов’янських народів, сьогодні розсіяна по регіонах, позбавлена єдиного сімейного дому, яку часто називають «курдами Європи».

Карта розселення лемків станом на 1939 рік
Карта розселення лемків станом на 1939 рік, укладена на основі опрацювання численних джерел. © bojky.wordpress.com

Щоб зрозуміти специфіку формування національної ідентичності лемків, нам доведеться повернутися на 70 років у минуле. Кінець кривавих подій Другої світової війни та обіцяний мир спочатку дали людям надію на нове життя. Однак великі сподівання швидко розвіялися.

28 квітня 1947 року польська «народна влада» почала переселення лемків, територія яких тоді мала стати військово-постачальною базою УПА. Загалом акція тривала до кінця липня, але останнє переселення закінчилося щойно у 1950 році.

27 лютого 2007 року Президент Польщі Лех Качинський та Президент України Віктор Ющенко у спільній заяві засудили акцію «Вісла» та заявили, що вона суперечить основним правам людини. 27 квітня того ж року Президент Ющенко сказав, що винуватцем цієї операції був тоталітарний комуністичний режим. Адже операція «Вісла» була спрямована на руйнування етнічних зв’язків, денаціоналізації населення, а також нейтралізації всієї етнічної групи.

Операція «Вісла» в інфографіці УІНП
Операція «Вісла» в інфографіці Українського інституту національної пам’яті

Життя тодішніх переселенців було важким. У Польщі неможливо було відкрито говорити про українську мову чи лемківську говірку, заборонялося під страхом арешту позиціонувати себе українцем, русином чи навіть лемком і бойком. Владислав Ґомулка, польський прокомуністичний партійний діяч, т.зв. «маленький Сталін», доручив воєводам особливо стежити за виконанням цих правил. Хто їх порушував, тих відселяли окремо і далеко від інших переселенців. Будь-які згадки про національну окремішність вважалися за підривну діяльність проти колективу та народу, за спробу дестабілізувати політику Польщі. Тоді був штучно створений та розповсюджений стереотип про нахабного українця, який зневажає закон.

Все, що було пов’язано з Україною та лемками, вилучали та знищували. Усі пам’ятники, священні споруди… Тільки у самих Бещадах близько 70 церков були спалені або підірвані. Греко-католицька церква була поза законом, тож вільна розмова українською мовою чи лемківською говіркою залишалася мрією.

Церка у селі М’якиш Старий
Більшість покинутих греко-католицьких храмів Лемківщини поступово руйнуються. Польський фотограф і журналіст Пйотр Ду́рак фотографує церкви, які залишилися на сході Польщі після примусового виселення звідти українців. Церка у селі М’якиш Старий (Miękisz Stary) Ярославського повіту Підкарпатського воєводства. © Piotr Durak
Церка у селі Ліскувате
Церка у селі Ліскувате (Liskowate) Бещадського повіту Підкарпатського воєводства. © Piotr Durak
Зруйнована церка в селі Вуйковичі
Зруйнована церка в селі Вуйковичі (Ujkowice) Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства. © Piotr Durak

Як згадує автор книжки «Лемківська Одіссея», його бабуся і дідусь не могли примиритися з можливістю життя далеко від мальовничих гір, тож всіляко намагалися культивувати у громаді свої спогади та традиції. Переселенці старалися зберігати також віру. Згодом більшість з них приєдналася до автокефальної православної церкви, яка замінила їхню віру, а сам обряд об’єднав греко-католицькі та православні елементи.

У той час на Підкарпатській території теж були нелегкі часи. Володимир Марчук, мешканець тих земель, зазначав, що тоді безпечніше було стати поляком для всіх місцевих русинів, лемків та українців. Автор серії книг «Україна в Польщі» пише: «Примушені передати свої метрики до Римсько-католицької церкви, щоб уникнути виселень. Римсько-католицькі священики сильно полонізували українських лемків, вселяючи в них почуття польського патріотизму, що душить кожне волевиявлення та власну думку. У школах діти, які визнавали своє походження, були пригноблені вчителями, які часто називали тих каліками, а про студії вони могли хіба мріяти або ж записатись до партії, де необхідно було постійно повторювати, що ви поляк. У домах не розмовляли при дітях українською мовою…»

Тим, хто проявляв непослух, часто згодом відмовляли у похованні на кладовищах при церкві, які були перетворені у костели.

Нещодавно у тижневику «Наше слово» з’явилася стаття про полонізацію українців у Вармінсько-Мазурському воєводстві, де страхи не минули, оскільки тамтешнє населення досі побоюється репресій. Залишилися травми, які спричинило переселення, люди продовжують спілкуватися з дітьми українською мовою лише вдома… Ситуація схожа на Подкарпатті, де дотепер більшість людей бояться визнати своє коріння. Також декілька років тому у «Ґазеті Виборчій» було опубліковано інтерв’ю з молодою 25-річною дівчиною, яка живе у Перемишлі, де вона згадує, як начальник її матері погрожував звільнити ту, якщо її дочка виступить в українському колективі пісні та танцю. Такого типу терор є досі поширеною практикою у цьому регіоні, оскільки це місце з найвищим рівнем безробіття у Польщі та найбільшою бідністю серед регіонів Європейського Союзу, відсутністю перспектив на ринку праці.

Слухаючи історії бабусь та дідусів, батьків або навіть знайомих про любов до гір, лісів, річок Лемківщини, аж серце болить, коли вкотре читаєш спогади про переселення. Криза ідентичності, яку переживають сьогодні переселенці, коли окремі люди навіть не знають правди про своє походження, – свідчить про значні масштаби трагедії 1947 року, відлуння якої стихне ще нескоро. Однак при спільних наполегливих зусиллях України та Польщі у нас є всі шанси відновити той майже втрачений мальовничий світ, його культуру та мистецтво, його давні традиції та правдиву історію.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: