У ювілейний рік Івана Франка. «Мовою душ говоріть до душі…»

Іван Франко не любив пам’ятних дат зі свого життя. 2026-й – ювілейний для нього, для нас. У серпні з колосків жита викладемо «170», а в травні сльозами скропимо «110». І між цими округленими цифрами – ще одна: «60».

За академіком Володимиром Качканом, і на цій «довжелезній звилистій дорозі суспільно-літературного й науково-просвітницького подвижництва Іван Франко протоптав міріаддя стежок…».

Український геній не любив і премій. Номінований на Нобелівську найвищу світову літературну відзнаку, він не отримав її через передчасну смерть… Доля розпорядилася так, що тепер премій його славного імені сягає до десятка. Мають за честь бути відзначеними на міжнародному і всеукраїнському рівнях науковці, письменники, журналісти, державні й громадські діячі. Місто, яке носить його ім’я, заснувало свою премію, а Івано-Франківська обласна рада оголосила 2026-й Роком Івана Франка.

Удруге названо лавреатів нової Міжнародної премії України імені Івана Франка за 2026 рік.

Лист крізь століття

Учителю, Ти залишив усесвіт своїх думок про вічність. Я увібрала серцем Твоє, майже передсмертне, – «Не мовчи, коли, гордо пишаючись, велегласно брехня гомонить…». Просив не мовчати, «коли, горем чужим утішаючись, зависть, наче оса та, бринить». Зболено казав, що «і сичить клевета, мов гадюка в корчи». Наче у дзвін бив, коли закликав – «хоч би ушам глухим, до німої гори, – говори!». Ти навчив нас «рівняти стежку правді». Горів нею і спопеляв своє серце. Ти гірко знав, як бути «чужим серед своїх», але ніколи не відступав від правди. Ти знав протидію зла добру, але ніколи не корився. Твоє зболене серце «підіймалося» «нетерплячкою правди й добра».

І Ти говорив, бо не міг терпіти «брехню», «слямазарність» й «бездарність». Говорив, і стіни тріскали від Твого усамітненого болю. Ти говорив і «давав страсть» словам – «правді служити, неправду палити». Ти говорив, і чорні дулі падали у Твоєму саду в Львові, що досі родять, щеплені в Лолині. Твоєму Лолині… Де збирали ті чорні грушки з Ольгою, «першою і, здається, єдиною дійсною любов’ю». Ти все життя шукав її в інших жінках і не знаходив…

Надсилаю фіалки, засушені між сторінками «Зів’ялого листя». Твоєю останньою волею було почути «Ой зацвіли фіалоньки, зацвіли…», що співали з коханою Ольгою в Лолині – гірському селі Твого серця… Твоє «Зів’яле листя» ніхто не перевершив у світовій ліриці, бо воно зіткане з великої любові й печалі, бо воно дає серцю волю кохати, як Ти кохав і Тебе кохала чарівна бойківчанка, з якою Ти ділився творчими задумами… Згадую Твоє сокровенне: «Як не бачу тебе, то довкола і зимно, і темно…». Щирим було Твоє зізнання і в листі до Михайла Павлика про почуття до першої коханої Ольги Рошкевич: «Але я скажу Вам по совісти, що я любив єї так, як тілько я спосібен любити…». Письменниця із сусіднього села Велдіжа Климентина Попович, котра була закохана в Тебе, повторюю, мусила визнати, що «Ольга Рошкевич – це ім’я його найпершої і, здається, єдиної дійсної любові»…

Хіба не Ти пізнав, що «правдиве слово перемагає брехню болем серця…»? І старався «огненним словом» захищати правду й справедливість. Я навчилася від Тебе «писати негайно правду, щоб не розросталося зло». І впевнилася також від Тебе, що «правда жива на земли», бо Ти «знав, як много важить слово»…

Пишу Тобі крізь століття, бо, як і Ти, ненавиджу війну з її людськими стражданнями та руїнами. Уже третій рік триває мій авторський проєкт у провідних українських медіа «Війна хрестами чорніє», над яким плаче-ридає моє серце болями українців. Ти, хворий і виснажений, ненавидів війну і «перебував на боці миру», як і я сьогодні. Тоді Тебе за це не злюбили ті, хто «впивався людською кров’ю». І тепер на крові українців заробляють гроші палії війни, яка завжди була і є «безглуздям людства». І тепер, як й тоді, фарисеї слова творять чорні справи під облудою ворогів миру. Це вони, сучасні прихвосні війни, руйнують Україну зсередини на догоду російським окупантам.

За декілька місяців до смерті Ти писав: «Нема ще миру, і не видно ще кінця великої всесвітньої війни, якій рівні не знаю». Теперішня російсько-українська війна – кровожадніша. І їй також немає зупину…

Але в Тобі, український Мойсею, вчувався «гомін волі». Ти жив і творив сакральною думкою: «Коли війна нелюдяна кривава на мир переміняється…».

Повторюю за Тобою: «Земле, моя всеплодющая мати, сили, що в твоїй живе глибині, краплю, щоб в бою сильніше стояти, дай і мені». Особливо на часі Твій славень «Не пора, не пора, не пора» про національну самодостатність. Тоді й тепер і буде завжди так, що «нам пора для України жить», бо «в нашій хаті наша воля, а всім зайдам зась!». Це Твоя заповітна мрія про українську державність!

А ще добре пам’ятаю Твою відповідь псевдопатріотам: «Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала, – я ж гавкаю раз в раз, щоби вона не спала». Мені б таку силу волі й слова!

Схиляю голову перед Тобою як філософом планетарного обширу. Львівський університет, філософський факультет. Віденський університет – захист докторської дисертації. Ціла епоха українства! Бо сам собі казав і нам заповідав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів». Ти гордився своїм народом, що «вгору йде», і Ти є гідним його сином. Як майстер полемічного слова Ти ніколи не опускався до рівня особистих образ, приниження людської гідності й честі. На жаль, українська журналістика не засвоїла Твої уроки, як, зрештою, й світова, для якої є взірцем. Ось тому я й пишу Тобі сьогодні, щоб нагадати про Твої «кордони людяності».

…До Лолина вже понад тридцять років приїжджають за причастям кохання шанувальники Твого слова. І я тут з першого свята Франкової ліричної поезії із його медійним літописом. Історія береже пам’ятні зустрічі. Сонце майже завжди проганяло хмари, щоб не було дощу… У Лолині Твоє серце плакало з розпуки, як і Ольжине. Тремтів голос у Дмитра Павличка, коли високе небо над горами чуло його: «В душі стоїть село Франкової любові і печалі». На Небесах зустрілися душі – Твоя й Василя Олійника – одного з організаторів Твоєї літературної величі, який пророче закликав: «До Лолина! До Ольги! До життя!». Трагедія, за Олесем Дяком, «…коли вже поет замовкає». Степан Пушик був переконаний, що «без Лолина «Зів’ялого листя» не було б». Ти вмирав з голоду і все ж завершував у тюрмі повість «На дні». Довго не зізнавався, що написав майже про себе. Можливо, підсумовував найважливіше в житті… Ти з Небес чув і бачив Ярослава Дорошенка – хрещеного батька свята в Лолині. Він наче прощався зі всіма нами великою любов’ю до Тебе в останній Твій серпень у Лолині, заповідаючи, що «дух український до єднання кличе». Живі спогади про Тебе від Твого побратима Михайла Рудницького нагадав Євген Баран, у яких той «створив колоритний і світлий образ». Для Надії Дички «слова Франкові йдуть крізь терни літ». Не згасає, а «квітне Франкове кохання», за Ярославом Ткачівським. Світ не змінюється, бо «добро і зло – як вічне протиборство», підтверджує Іван Гаврилович. Василь Щеглюк запам’ятав, що Ти «давав надію, силу, віру, не сподіваючись подяк». «Франко з народом йде туди, де дніє», – залишив про Тебе пам’ять Василь Ганущак. Хіба тепер не важчають болем Твої слова, Учителю, поза часом? Ти ж писав: «Народе мій замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу…». Ти є прикладом у наш надскладний час між війною і миром: «Як віл в ярмі, отак я день за днем, свій плуг тяжкий до краю дотягаю». Юлія Курташ-Карп, натхненна Твоєю творчістю, закликає глибше проникатися нею, бо «ми призвичаєні до фраз…». Бачив Тебе «поза межами слова» письменник, художник і журналіст Ярослав Савчин – цьогорічний лавреат Міжнародної премії України Твого імені за видатну діяльність на благо України. Спогади про Тебе є «стежками зболеного серця» для Івана Ярича. І всі, хто бував щороку в Лолині в останню неділю серпня, згадували, що дві Ольги – Рошкевич і Хоружинська, зустрівшись наодинці після Твоєї смерті, жили в тихій зажурі з пам’яттю про коханого, з пам’яттю про чоловіка…

Свято Франкової ліричної поезії в Лолині – одне з тих, яке офіційно не запрошує до участі. До Тебе сюди приїжджають з усієї України та за її меж. Усі, кому дороге Твоє ім’я, кого зачарувало кохання двох люблячих сердець. Дорога сюди пролягає за покликом Слова, таким, яким воно є в Михайла Сидоржевського, Сергія Куліди, Романа Горака, Богдана Томенчука… Жаль, що не встиг Тобі вклонитися чолом Володимир Погорецький, який ніколи не оминав правди…

Лолин – історичне село. Тут Ти написав свої твори «Вугляр», «Лесишина челядь», «Два приятелі»… Тут, у Лолині, від Явдохи Чигур Ти записав «Пісню про шандаря», яка надихнула Тебе на створення драми «Украдене щастя», що стала відомою на ввесь світ.

Я вдячна і захоплена тим, як Ти силою свого молодого таланту описав у повісті «Петрії і Довбущуки» легендарний Перегінськ, оповитий опришківським рухом, давнє місто Болехів і село Гошів, над яким вознеслася свята обитель – монастир, за престіл який обрала Божа Мати. Твоя передмова до неї зігріта любов’ю до померлого на Великдень рідного батька, якому Ти присвятив свій перший вірш. Перечитувала повість і згадувала своїх маму й тата, які вінчалися у Гошівському монастирі… Тій величній церкві на Ясній Горі, золоті куполи якої сяють довкруж до підніжжя Карпат. Божий храм скликає своїх вірних до єднання мелодією 52 дзвонів, що будять дух і серце. У Твоїх «Петріях і Довбущуках» вчувався їх огром. Ти наче напророкував ті дзвони, щоб люди вслухалися у їх християнський переклик… Напередодні російсько-української війни, 17 лютого 2022 року, над Гошівським монастирем з’явилася подвійна веселка. Я дивувалася рідкісному астрономічному явищу. Як?! Веселка серед зими?! Ще й подвійна?! На півнеба! Сфотографувала її зі свого дев’ятого поверху в Долині, звідки щоранку світлію серцем від побачених на Ясній Горі золотих бань святині. Така ж надзвичайна веселка оповила небо над святинею 16 серпня 2024-го. Це – добрий знак для України! Він є і в Твоїй повісті «Петрії і Довбущуки» з надією на Світло…

Дякую за Твоє «Мовою душ говоріть до душі…». Цей Твій осмислений заклик стараюся сповідувати у своїй публіцистиці, за що моя скромна творча праця увінчана рядком у переліку лавреатів Міжнародної премії України Твого великого й вічного імені…

Європеєць за духом і чином

Популярна пошукова система Google нерідко плутає у повідомленнях про премії імені Івана Франка з огляду на їх численну кількість. ChatGPT також не завжди подає повну інформацію з тієї ж причини і застерігає перевіряти її, бо може помилятися. Краще постійно читати «Літературну Україну», «Українську літературну газету», «Читомо» та інші електронні професійні медіа, щоб знати про події у світових та українських творчих колах.

Міжнародна літературно-мистецька Академія України, президентом якої є відомий письменник і журналіст Сергій Дзюба, минулого року заснувала Міжнародну премію України імені Івана Франка. До багатьох її попередніх престижних відзнак додалася нова на уславлення особистості великого українця – європейця за духом і чином. Міжнародна літературно-мистецька Академія України (МЛМАУ) підтримує зв’язки зі спорідненими інституціями з понад 70 країн, що сприяє утвердженню творчої національної ідентичності та її популяризації у світових меридіанах. Керівник Сергій Дзюба – член Національної спілки письменників України, а також багатьох міжнародних творчих об’єднань. Є автором 120 книг, перекладених ста мовами світу. Він і сам перекладає українською з 80 мов, володіє почесними званнями «Народний поет України» та «Золотий письменник світу» за поданням США, Великої Британії, Німеччини, Франції, Індії, Японії й інших держав і завдяки численному лавреатству в 65 країнах. Його пісні, а їх уже понад 150, звучать як в Україні, так і за її територіальними кордонами. Подвижницька спільна праця Сергія Дзюби та його талановитої соратниці дружини Тетяни служать глибшому пізнанню автентичності національних і зарубіжних світоглядних сенсів для планетарного творення ідей миру, добра й краси – незмінних духовних рушіїв людства.

Перші лавреати цієї престижної премії підтвердили її міжнародний орієнтир на засадничу творчість, державницьку й громадську діяльність Івана Франка. З-поміж них – два Герої України генерал і генерал-лейтенант Збройних сил України Валерій Залужний та Сергій Наєв. Вони гідно удостоїлися почесної міжнародної нагороди за активну дієву підтримку тетралогії «Чернігів у вогні» про героїчну оборону України від російських загарбників, що є спільним проєктом газети «Чернігівщина» й ОК «Північ» ЗСУ.

У списку лавреатів 2025 року позначені співавтори документальної збірки «Щит нації» – четвертої розлогої книги із серії «Чернігів у вогні» за тим же спільним проєктом чернігівських журналістів та українських захисників ЗСУ. Сергій Дзюба, Марія Пучинець, Віталій Назаренко, Сніжана Божок, Олександра Гостра та Лілія Черненко – колективна творча команда, яка вписала історичну сторінку правдивими розповідями про героїчну оборону Чернігова під час російсько-української війни. Унікальна тетралогія «Чернігів у вогні» вийшла в світ завдяки головному меценатові генеральному директорові ТОВ «Земля і Воля» Героєві України світлої пам’яті Леонідові Яковишину.

Чернігів один з перших зазнав звірств від рашистів. Кожний день ворожої облоги – це нові людські жертви й руйнування. Ні світла, ні води, ні газу… Люди варили їсти на багаттях, пили з водойм… І так 37 днів! Школи, дитячі садки, лікарні, житлові та промислові будівлі зіяли чорнотою і ямами від бомб та ракет. Свідчення українських військових, волонтерів, медиків, чернігівців… Ті, хто записував правдиві історії до книг, також пережили російську облогу українського прикордонного міста. Перша книга «Чернігів у вогні» вийшла з підназвою «Зметем орду, відправимо до пекла!». Сповнені бойовим духом й наступні видання проєкту. Зустрічі з бойовими генералами Валерієм Залужним та Сергієм Наєвим додавали сил у відтворенні героїзму чернігівців у час ворожої облоги, а також у прагненні відновлювати життя. І Валерій Залужний, і Сергій Наєв читали тетралогію «Чернігів у вогні». З їхніми автографами книги поповнювали кошти на потреби Сил оборони України під час благодійних аукціонів. З «Чернігова у вогні», відзначеного міжнародними преміями, світ укотре пересвідчується у незламності українців, їх прагненні миру.

Ця премія, як й інші, що їх заснувала Міжнародна літературно-мистецька Академія України, вражає постатями лавреатів. Багатьох заслужена нагорода увінчала посмертно. Мета – щоб ми не забували про їхню звитяжність, щоб ім’я Івана Франка означувало важливість збереження пам’яті для прийдешніх поколінь.

Поет, письменник, перекладач, літературознавець Богдан-Ігор Антонич. Його модерна поезія заполонює світ. Новаторський талант українця б’є з джерела його серця на лінії душевної лірики. Не випадково український бандурист і бард Василь Жданкін, він же володар гран-прі першого фестивалю «Червона рута», любив поезію Богдана-Ігоря Антонича, і вона звучала щемливо, як і народна пісня у його виконанні «Чорна рілля ізорана». Ця премія ще й для того, щоб відсікати літературні провокації з метою епатажу окремих любителів вигадок про письменників для самопіару. Цілковито поділяю думку професора Миколи Ільницького про те, що українській літературі повинно бути чужим заробітчанство на оббріхуванні письменницьких достойників. Якась пошесть пішла на так звані психологічні романи про великих людей. На жаль, ця біда не оминула й Івана Франка…

Зірки на небі сповістили українському поетові й прозаїкові, літературному критикові із США Бойданові Бойчуку про Міжнародну премію України імені Івана Франка – одному зі засновників Нью-Йоркської групи, члена НСПУ. Як й Іван Франко, еміграційний поет із трагічним світосприйняттям новотворить традиційне віршування. І все ж Богдан Бойчук ввійшов до історії літератури великим гуманістом з оптимістичними настроями.

Багатогранною постаттю є Герой України Микола Руденко. З написаного ним і про нього постає зрілий письменник-правозахисник, якого загартували власні сумніви в перемозі суспільних сутностей без фальшивих ідолів та вчень. Вороги називали його «небезпечним правдолюбом». Микола Руденко присвятив життя, працю розуму й серця найважливішому розумінню – «Невільник той, хто душу не зберіг і став її двоногою тюрмою». Ця поетична строфа – сенс його буття на землі. Він служив Богові та людям… 1991 року Микола Руденко осліп на праве око. Як пишуть дослідники, йому загрожувала повна сліпота. Але через пів року відкрилося ліве око, яким не бачив понад шістдесят літ! Усевишній дарував йому щастя й далі писати…

Хто з журналістів не читав «Листів до матері з неволі» дисидента й правдолюба Валерія Марченка? Доля відвела йому лише 37 років життя. Хворий, він заробляв на хліб насущний публіцистичними статтями. Писав, що «вірить у Бога та добре начало в людях». Саме він гідно ввійшов до когорти лавреатів імені свого навчителя «бути там, де правда».

На Личаківському цвинтарі у Львові спочиває політв’язень радянських таборів Валентин Мороз з кола дисидентів Михайла Гориня та Євгена Сверстюка. Він також посмертно позначений світлою печаттю Івана Франка. Валентин Мороз був переконаний, що «Україну загнати в російську клітку вже неможливо». Цей буремний час підтверджує його віру українців, котрі з останніх сил визволяють рідну землю від ворожої навали.

Особливістю Міжнародної премії України імені Івана Франка є й те, що вона суголосна з традиціями інших творчих відзнак, заснованих МЛМАУ. Це – солідарність із суспільними викликами для розв’язання проблем у гуманітарній сфері. Олена Ананьєва (Німеччина), Ольга Котлярова-Прокопенко, Галина Верд, Карина й Олександр Апарінови, Антоніна Сушинська (Україна), Зоя Аров (Ізраїль) – представники культури своїх держав у міжнародному світоглядному об’єднанні словом, музикою, образотворчим мистецтвом…

«Ви плакали фальшивими сльозами…»

У ювілейний рік Івана Франка Міжнародна премія України його імені – пам’ятна почесна нагорода. Відкриває список український поет-дисидент Василь Симоненко, який не дожив і до 30-ти. Навіть самі назви творів свідчать про його життєствердність у слові, попри те, що зловіща система знищувала його. «Земне тяжіння», «Берег чекань», «Лебеді материнства», «Ти знаєш, що ти – людина»… Для Василя Симоненка Україна – «молитва», « розпука вікова». Писав, що «гримотить над світом люта битва» за її життя, за її права. І як грім звучить Симоненкове на всі віки: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю». Ось вони, безкомпромісність до брехні та палка любов до України!

У списку цьогорічних лавреатів – Василь Барка – автор «Жовтого князя», книги про геноцид української нації голодом 1932-1933 років. Хто такий «жовтий князь»? Це символ зла і демонів, це диктатура влади і підневілля людей. Здавалося б, жовтий колір – це сонце, радість, щастя. Але ж ні! Лицемірні вбивці підмінили класичну кольористику, щоб обплутувати українців смертями на їх свідоме знищення.

Під своє творче крило Іван Франко взяв і співачку Квітку Цісик, котра народилася у США, пісні якої звучать у всьому світі її унікальним голосом з репертуару національних надбань. Її саундтреки до кінофільмів є світовими музичними легендами. Час не стирає безсмертність таланту. У її «Я піду в далекі гори» – вся Україна з культурним мелосом, від якого здригаються серця.

Плеяда імен – Богдан Рубчак, Юрій Шевельов, Григір Тютюнник, Віра Вовк, Микола Холодний, Павло Глазовий… Усі нагороджені посмертно за вагомий внесок у розвиток української культури, яку творили на рідній землі й чужині. У кожного з них нелегким було творче життя, але воно повнилося цікавими пошуками. Шляхи знахідок у Богдана Рубчака, наприклад, щільно перепліталися з творчістю уже згаданих лавреатів Богдана Бойчука та Богдана-Ігоря Антонича… Він тісно співпрацював з художником, поетом і культурно-мистецьким діячем Святославом Гординським. Там, у США, гордо заявляв про себе українським виміром, що вкоренився не лише в діаспорних згромадженнях.

Знаковим є вшанування пам’яті української письменниці, літературознавиці й перекладачки Віри Вовк з Бразилії у її сторіччя. Вона – лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка, нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. За журналісткою Людмилою Грабенко, «українсько-бразильська письменниця Віра Вовк, не зважаючи на успіх за океаном, усе життя тужила за Україною».

Збіглося в часі, що іменем лавреата Міжнародної премії України імені Івана Франка Григора Тютюнника названа одна із нових відзнак «Григір», організована цього року за найкращу збірку короткої прози. Майстер «стефаниківського письма» є прикладом не лише для українських письменників. Ним захоплюються сучасні світові творці «лаконічної сили слова». Як відомо, є Всеукраїнський конкурс імені Григора Тютюнника, що відбувається щорічно до дня народження письменника.

Творча спадщина літературознавця українського зарубіжжя Юрія Шевельова становить майже 900 праць. Міжнародна премія України імені Івана Франка – чергове вшанування всесвітньо відомого мовознавця.

У дусі Франкової правди й справедливості названо лавреатом його імені поета-шістдесятника Миколу Холодного. Це утвердження того, що не маємо права забувати тих, хто своїм життям наближав незалежність України, а сьогодні кров’ю захищає її. Сумні думки навіює невдала спроба назвати вулицю його іменем, замість з насадженим прізвищем колишнього російського генерала…

Письменник, журналіст, художник… Це про лавреата Міжнародної премії України імені Івана Франка за 2026 рік Ярослава Савчина. І сам не знає, яка творча іпостась первинна. І поезія кличе, і проза лягає на сторінки книг, і пензель з мольбертом не відпускають. Як справжня талановита людина, він робить творчі перерви з переходом від однієї до іншої праці, але з повною віддачею сил. Це рятує, за переконанням багатьох творців, від зваби ремесла. Так працювати спонукає й членство в українських та міжнародних професійних спілках. Ярослав Савчин – автор не тільки персональних художніх виставок. Світлини – теж його стихія для увиразнення краси, характерів і див. Відзнака з іменем Івана Франка – гідне поповнення нагород лавреата для творення культурного майбутнього України.

Журналіст за фахом ще один лавреат Міжнародної премії України імені Івана Франка – Степан Лепех. Його літературно-просвітницький проєкт «Книга – морська глибина» – помітне явище в культурному житті, заслужено відзначене нагородою. За його плечима – й навчання на юридичному факультеті того ж Львівського національного університету імені Івана Франка. І знову тріада – письменник, публіцист, громадський діяч. А ще – поет-пісняр, чия творчість захоплює національною самобутністю. У розмові з колегою Степаном Лепехом, котрий старанно досліджує своє гіллясте генетичне дерево, довідалася, що працює над творчістю Осипа Турянського для нової книги про автора антивоєнного твору «Поза межами болю». Жахіття, які той пережив під час Першої світової війни, схожі на ті, що зазнають їх теперішні українські полонені в російських катівнях. Після написання 1917 року й друку у Відні 1921-го книга «Поза межами болю» отримала розголос в Європі. Надто актуальна вона тепер, коли світ занурюється у затяжну темряву війни без жаданого світла миру.

Перелік досягнень, за що отримав Міжнародну премію України імені Івана Франка громадський діяч і письменник Олександр Герасименко, не потребує ширшої інформації, бо все чітко й конкретно. Він удостоєний нагороди за видатний внесок у розвиток української культури, сприяння національно-патріотичному вихованню молоді, утвердження національної та громадянської ідентичності, високу творчу майстерність.

Казахський письменник Роллан Сейсенбаєв, який нагороджений Міжнародною премією України імені Івана Франка, з тих поважних постатей, хто відзначений нагородами Польщі, Великої Британії, Угорщини та низкою національних премій інших країн. Завдяки Міжнародній літературно-мистецькій Академії України, групи її перекладачів на чолі з президентом цієї культурної інституції Сергієм Дзюбою, до участі якої долучився уже згаданий колега-лавреат Ярослав Савчин, 2019 року вийшов українською мовою роман-епопея Роллана Сейсенбаєва «Мертві блукають пісками». Це – засторога про занепад духовності та культурних традицій, про загрозу ядерної зброї, над прірвою якої стоїть світ…

Для співачок сестер Інни й Тетяни Чабан з Чернігова висока нагорода є очікуваною, бо дует постійно працює над репертуаром, наснажує його колоритом національного співу. Це – їхня дорога вгору для вдосконалення таланту, який не має меж. Пісні Інни й Тетяни Чабан сповнені пекучим болем сьогодення від війни та всеосяжною вірою у її закінчення.

До розуміння Івана Франка, його творчості ми йдемо все життя. На факультеті журналістики Львівського національного університету з гордим його іменем розповідав нам про генія світової слави науковець професор Михайло Нечиталюк. Хто хотів, той читав фундаментальну працю «З життя і творчості Івана Франка» фундатора наукового франкознавства Михайла Возняка в Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника. Цікавими були відвідини Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, розташованого в будинку, в якому він жив у 1902-1916 роках…

У Івана Франка є вірш «Ви плакали фальшивими сльозами…». Це був розпач? Ні! Докір? Так! Письменник-філософ бачив майбутнє України без фальші, яку ненавидів нерідко навколо себе, а тим більше – до України. Думки – закличні й правдиві, в стилі всього його життя, яке було пов’язане з титанічною творчістю.

Боже, допоможи нам сущим дослухатися й почути їх!