Ґарет Джонс повертається в Україну Дайджести До річниці Голодомору 

Ґарет Джонс повертається в Україну

day_logoДень, 31 травня, 2008 р.

Iнтерв’ю з Маргарет Сіріол Коллі, племінницею журналіста, який вперше у британській пресі назвав голод в Україні спланованим терором і геноцидом. Автор: Дмитро Дроздовський


margaret-siriol-colleyМаргарет Сіріол Коллі (Margaret Siriol Colley) – 84-річна племінниця (М.С.Коллі померла в листопаді 2011 р. – прим. «Листів до приятелів») відомого в усьому світі журналіста Ґарета Джонса, який хотів відкрити правду світові про український геноцид, організований більшовиками на чолі зі Сталіним. Це про нього написав відомий американський дослідник українського Голодомору Джеймс Мейс у статті «Повість про двох журналістів». Але, на жаль, історія часто буває жорстокою до тих, хто наважується постати проти її цинічних сторінок, проти брутальності й тоталітаризму. Журналіста за нез’ясованих обставин було вбито в Монголії. Це сталося, щойно Ґарету виповнилося тридцять. Пані Сіріол погодилася дати ексклюзивне інтерв’ю для українських читачів, щоби розповісти про свого далекого і водночас дуже близького родича, про свій духовний зв’язок з Україною (бабуся пані Сіріол три роки прожила в Юзівці (тепер Донецьк). Вона займалася репетиторством онуків валлійця Джона Юза. Саме ці історії й спонукали з часом Гаррета відвідати країну, в якій довелося жити його матері), про постійний біль, який доводиться переживати через те, що люди відмовляються вірити найдостовірнішим фактам. У цій розмові пані Сіріол вдаватиметься і до прямих цитат зі статей, щоби в такий спосіб переконати читача в тому, що геноцид – не вигадка, а реальність.

– Пані Сіріол, розкажіть, яким було ваше дитинство?

– Мої дитячі роки промайнули в Лондоні, але я горда з того, що мої пращури з Уельсу. Мої мама, тато й чоловік народилися в Уельсі. Під час Другої світової мене евакуювали до Канади, де я здобула медичну освіту. Маю чотирьох синів і вісьмох онучат. Після смерті мого чоловіка в 1973 я почала активно займатися дайвінгом, плавала зі зміями в південних китайських морях, з морськими левами біля Галапагоських островів…

Я вже занадто стара, щоби пригадати все з мого дитинства. Але мої помічники – це фотографії. Тож я спробую розповісти про свого відомого родича Ґарета Джонса. За цими фотографіями – величезна трагедія, адже вони – з того часу, коли в Україні був масовий голод, терор, геноцид.

– Я знаю, що Ваша бабуся кілька років жила в Донецьку, власне, тоді в Юзівці?

– Місто Юзівка – тепер уже і справді легенда, але ще 1889 року, коли мати Ґарета Ричарда Вогена Джонса, Енні Ґвен Джонс, жила тут, це було дивовижне містечко на 50 тисяч осіб. Сьогодні це значне місто на Донеччині, власне, обласний центр. Енні три роки займалася репетиторством онуків валлійця Джона Юза. Самі ці історії і спонукали з часом Ґарета відвідати країну, в якій довелося жити його матері.

Ґарет Джонс – студент Триніті-коледжу
Ґарет Джонс – студент Триніті-коледжу в Кембриджі. © garethjones.org

Ґарет зробив прекрасну академічну кар’єру. Лише щоб відвідати Україну та Радянський Союз, власне, Росію – саме так цей геополітичний простір називали на Заході, – він вивчив російську мову. Це була одна з п’яти мов, якими він вільно володів. Його перший візит відбувся 1930 року, тоді він здійснив своє паломництво до Юзівки. Йому було 25 років, і його тільки-но призначили радником із міжнародних питань прем’єр-міністра Девіда Ллойда Джорджа. Його лист із Берліна давав відчути розпачливу ситуацію в Україні: «Зима збирається бути одним із найбільших лих, а також голод. Уряд тут – найжорстокіший із усіх можливих у світі. Селяни ненавидять комуністів. Тисячі й тисячі найкращих у Росії чоловіків було заслано в Сибір і на безлюдний острів Соловки… Тож однією з причин, які змусили мене полишити Юзівку, було те, що з усього, що там було, я міг їсти лише шматок хліба – і це все, що я мав їсти протягом семи годин. Багато росіян занадто слабкі, щоб працювати».

– Але ж це не єдиний візит пана Ґарета в Україну?

– Другий візит Ґарета в Україну відбувся вже після шеститижневого туру Радянським Союзом разом із Джеком Хейнцом, і вони ще до повернення в Україну запаслися консервами з бобами. Ґарет зробив серію щоденникових записів, ґрунтуючись на яких, Джек написав книжку «Досвіди в Росії – 1931: Щоденник» (Experiences In Russia – 1931: A Diary. – The Alton Press, Inc.: Pittsburgh, 1932. Написано анонімно Джеком Хейнцом з передмовою Ґ.Р.В. Джонса). Вони відвідали нову дамбу на Дніпрі. Один із селян сказав їм так: «Комуністи вислали всіх куркулів геть звідси». А один чолов’яга в кепі на голові підійшов до них і сказав: «Ми голодуємо. Подивіться, що вони нам дали – нічого! Нічого! Як ми можемо жити з нічим? Але ми нічого не можемо їм сказати, бо інакше вони вишлють нас. Ми всі дуже страждаємо, браття!»

Восени 1932 року, після року в Нью-Йорку, Ґарет знову працював на Девіда Ллойда Джорджа, і новини про голод в Україні поширилися в Лондоні. 14 вересня 1932 року молодий чоловік написав до свого колишнього роботодавця, знаного антрепренера, у Нью-Йорк: «Радянський уряд переживає найжахливішу кризу після 1921 року. Настали найскрутніші часи, мільйонам доведеться пережити голод цієї зими. В Україні сьогодні голодомор. Сільське господарство зазнало нищівної поразки, фермери зараз мігрують зі своїх господарств».

У січні 1933 року, допомігши Ллойду Джорджу в написанні мемуарів «Воєнні мемуари», Ґарет залишив Європу. Як журналіст він мав вирушати до Німеччини, де Ґарет був у той день, коли Гітлера зробили канцлером 22 лютого, в той самий день він полетів у Франкфурт. Вже 6 березня 1933 року в Москві він готувався до свого візиту в Україну. Він вирішив запастися харчами у торгсинах. Подорожував він разом із селянами, дорога була дуже важкою.

Вийшовши з потягу в Україні, Ґарет пройшовся разом із селянами залізничними коліями, розмовляючи про довколишню ситуацію. Він усе занотовував у маленькі щоденники, які наразі я маю, також він занотовував усе, що бачив. Селяни розповідали йому ті самі історії: «Немає хліба. Ми вже не їли хліба більше п’яти місяців. Багато людей помирає. В першому селі вже не залишилося картоплі». Всі вони казали: «Худоба гине. Ми прогодували цілий світ, але зараз нам самим немає чого їсти. Як нам вижити, коли в нас немає коней? Як нам працювати, коли ми голодні й слабкі? В одному селі весь хліб закінчився два місяці тому, картоплі також немає, тож залишається їсти лише… корінці». Одна жінка сказала: «Ми чекаємо смерті». «На Півдні 20% населення померло від голоду», – сказав Ґарету один молодий робітник. – А в деяких районах померло 50%. Вони знищують нас. Падіння худоби просто катастрофічне. В нас було 200 одиниць поголів’я. А лишилося шість коней і зовсім небагато корів». «Черги страшні, в них по 7000 осіб. Стають зранку, о третій- четвертій годині, щоби отримати шмат хліба наступного ранку о сьомій. Дуже холодно. Багато людей померло від холоду». Городяни також не мали хліба. Полишаючи Харків, Ґарет побачив бездомних хлопчаків, які помирали від тифу. Це його шокувало.

Сторінки щоденника Ґарета Джонса
Сторінки щоденника Ґарета Джонса, які стосуються радянського Голодомору (запис від 21 березня 1933 р.) © garethjones.org

– А яких ще питань Ґарет Джонс торкається у своїх нотатках? Можливо, є цікаві спогади і про згортання політики українізації?

– Ґарет згадує у щоденникових записах про згортання українізації та про українське національне питання: «Русифікація та централізація – новий вердикт останнього місяця. Скрипник, комісар, який відповідав за освіту, був за українські права. Але його звинуватили в українізації. Його зняли на початку березня. Прізвище Шумського також було згадане».

Я знаю, що після Жовтневої революції в Україну відправили Миколу Скрипника, який був наркомом освіти з 1925 року, і Україна на той час була автономною, хоча й частиною більшовицької країни. Але в січні 1933 року Сталін відправив до України свого сатрапа Павла Постишева, після чого Скрипника було звинувачено в українізації. В цей час близько 100 000 осіб було вигнано з КП(б)У. Скрипник скоїв самогубство в липні 1933 року.

Ґарет залишив Москву ще в березні 1933 року і приїхав до помешкання свого друга Рейхардта Хеферкорна в Данцигу. Нарешті потрапивши до цивілізації, він написав до своїх батьків: «Ситуація в Росії абсолютно жахлива. Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від голоду. Я теліпався кілька днів (sic!) Україною, і там не було хліба, в дітей боліли животи, всі коні та корови по­здихали, і люди також вмирали з голоду. Терор набув нечуваного розмаху… Був наказ арештувати шістьох інженерів, двох із яких я добре знав».

Прибувши в Берлін 29 березня 1933 року, Ґарет підготував прес-реліз, який було розміщено в New York Evening Post («Вечірній Нью-Йорк») і в британській пресі, зокрема, в Manchester Guardian, з’явилися повідомлення: «Голод охопив Росію, мільйони вмирають». 31 березня В. Дюранті ганебно написав: «Росіяни хочуть їсти, але не голодують», на що Ґарет відповів у New York Times: «Скрізь, де б я не був у російських селах, я чув стогін: «Немає хліба, ми помираємо». І це був голод, який забрав життя в мільйонів людей».

репортаж Ґарета Джонса в західних газетах
«Там немає хліба!» – репортаж Ґарета Джонса в західних газетах (від 29 березня 1933 р.) про його відвідини України

В березні шістьох британських інженерів, які працювали на Metro-Vickers, було звинувачено в шпіонажі й ув’язнено в Луб’янці. Також кілька московських журналістів під тиском були змушені написати, що те, як подає інформацію Ґарет, – брехня. Джонса було відкинуто як непотрібний елемент, який тільки заважав загальному хору, який мав оспівувати диктаторський режим». Пізніше брехливі обвинувачення посипалися далі, коли Максим Литвинов надіслав у Лондоні телеграму радянському послу Майському. Ґарета звинуватили в шпіонажі і внесли до чорного списку секретної радянської міліції.

Після повернення до Великої Британії Ґарет написав близько 20 статей, у яких розповів про голод в Україні і в Радянському Союзі. В Daily Express було розміщено дуже відвертий матеріал про те, що він бачив в Україні: «В одній сільській хаті, де я зупинився, ми спали вдев’ятьох у одній кімнаті. Було жахливо бачити, що в двох із трьох діточок боліли животи. Все, що можна було з’їсти, – брудний суп, у якому плавали 1–2 різочки картоплі, і це все, що їла вся родина, зокрема, і я, дерев’яними ложками». «Страх смерті оповив хату. Картоплі не вистачало, щоб якось дотягти до нового врожаю. Коли я поділився шматком свого білого хліба і маслом, одна жінка сказала: «Тепер я з’їла щось таке добре, що можу помирати спокійно». З усіх боків у селі лунав стогін: «Ми помремо!». Чимало людей також казало: «Тут жахливо, багато людей помирають, але далі на півдні набагато гірше. Поїдьте в Полтаву, і ви побачите сотні порожніх хат. У селі на 300 хат лише в сотні будуть люди, решта померли, дехто таки виїхав, але більшість померли від голоду».

– Якою ж була його подальша журналістська доля?

– Після 20 квітня у британській пресі не з’явилося жодної нової статті Ґарета. Одна з його останніх статей мала назву «Goodbye Russia». Він знав, що більше ніколи не повернеться в ту країну, про яку довідався дуже багато і яку дуже любила його мати. Я переконана, хоча в мене немає реальних доказів, що британська влада змусила Ґарета мовчати. Питання нацизму і новопризначення канцлером Німеччини Адольфа Гітлера, страх перед можливим нападом Японії на Китай – все це відвернуло увагу від голоду в Україні. Девід Ллойд Джорж більше ніколи не контактував із Ґаретом після того, як молодий журналіст порушив питання про захоплення Сталіним.

Пізніше Ґарет написав чимало статей у США, які були надруковані в газеті Рендолфа Герста. Багато з того, про що він писав, звичайно, було повторенням того, що було уже сказано в британській пресі. В газеті Boston Sunday Advertiser у травні 1933 року він написав: «Голод в Україні штучний. Це результат радянської політики щодо знищення приватного господарства і заміщення його колективним, де земля і худоба були спільними, тобто нічиїми…»

У New York American у січні 1935 року Ґарет опублікував деякі свої нотатки з розмов із селянами: «Комуністи прийшли і забрали нашу землю, вони вкрали нашу худобу і змусили нас працювати, як рабів у колгоспах, адже нічого власного не було, все належало колективу, – очі одного з українських селян наповнилися гнівом, і він сказав: «А чи знаєте ви, що вони зробили з тими, хто чинив опір? Вони жорстоко вбили їх». Ґарет написав також: «Селяни розповіли мені, як у кожному селі групу найкращих працівників, – їх називали куркулями, – «розкуркулили», а їхні будинки, землі, все конфіскували. Самих людей відправили дуже далеко, за тисячу чи дві миль, не давши бодай їжі на час переселення, адже дорога була важкою, треба було просуватися лісистою територією». «В одному селі, де основну частину населення складали німці, – і яке ж охайне, чисте було це село! – тамтешні мешканці мені розповіли, що позалишали вдома свої родини і господарства, і тепер не буде кому робити на землі».

– Пані Сіріол, і невже ніхто з колег не захистив пана Ґарета в цей період гонінь і шельмування?

– Ті, хто добре знали Ґарета, розуміли, що те, про що він пише, правда. Ґарет згадує, як німецький консул у Харкові разом із своєю дружиною сказали йому, що те, про що він написав у статтях, це ще дуже світла замальовка, адже ситуація насправді набагато гірша. З березня в Харкові просто неможливо було перебувати. Весняна кампанія була катастрофічною. Селяни вже їли зерно і насіння. Ніхто не повірив у попередження Молотова. Багато сіл вимерли. Консул сказав і про те, що доля німецьких колоністів жахлива, 25% померли від голоду та епідемій, але ще більше помре до кінця серпня. У серпні, за словами німецького консула, мала розпочатися епідемія смерті, адже селяни почнуть вбивати одне одного, навіть своїх дітей, щоби вижити.

Пізніше, 28 серпня 1933 року, в The Western Mail доктор Шиллер у своїй статті написав про те, що все, про що розповів світові Ґарет, це правда. І це підтвердив у своєму зверненні до світу Священний кардинал Відня, який написав про те, що «так, мільйони чоловіків і жінок доживають останні місяці свого життя в голоді, що охопив Радянський Союз. Ми отримуємо тисячі листів від мешканців України та Північного Кавказу, які волають про допомогу, але радянський уряд навмисно приховує небезпеку про трагедію, яка набирає все більше і більше обертів у Росії… Англієць Ґарет Джонс також це потверджує…»

Знаєте, я часто думаю про свою бабцю, як би їй було важко довідатися про те, що якби вона не поїхала з України, то їй довелося б пережити голод. Я думаю про мого дядька Ґарета і усвідомлюю, що обидва вони хотіли, щоб я озвалася до них. Життя дядька Ґарета обірвалося трагічно, його захопили бандити, щойно йому виповнилося тридцять (це трапилося в Монголії) і зажадали викуп у сумі 8000 фунтів стерлінгів. Він на той час досліджував питання нападу Японії на Китай і можливі зіткнення з Радянським Союзом у Сибіру. Смерть Ґарета за містичних умов – це величезна трагедія не лише для родичів, а й для всієї країни, яка любила і шанувала його, це трагедія для його малої батьківщини – Уельсу. Якби він був живий, то міг би розповісти багато чого світові, всю правду про Голодомор в Україні. Його мати сховала всі папери, а потім передала архіви мені, щоб я дала їм раду.

Ґарет би розповів, що справжня причина голоду – це не неврожайний рік, а чітка політика Сталіна.

– Чи повністю оприлюднено матеріали пана Джонса?

– 1990 року я прибирала в будинку, де жила сестра Ґарета, коли їй було дев’яносто, і знайшла його щоденники, повну валізу, а також статті. Я знала, що ці матеріали мають велику вагу для дослідників Голодомору, тому зробила копії (власне, все переписала) і виклала на сайті www.garethjones.org. Ці документи знайшов Морган Вільямс. Після цього вони стали ще ціннішими. За допомогою німецького військового аташе деякі матеріали були надруковані, зокрема, про п’ятирічні плани Сталіна, про колективізацію й індустріалізацію. В часи великої депресії Радянський Союз був доволі потужним постачальником різних товарів на світовий ринок, тому, незважаючи на голод у країні, він і надалі наказував відбирати в селян усе, що тільки можна, щоби на цьому заробити великі капітали. Насправді, якби не ця політика, то в Україні жодного голоду не було б, адже цей родючий край повністю забезпечив себе врожаєм та заготівлями.

– Я знаю, що Ви дуже пишаєтеся своїм походженням…

– Так, Уельс – країна з досить драматичною історією, яка зазнавала на собі тиск з боку Англії впродовж більше тисячі років. В Уельсі таки збереглася рідна мова, нація пишається тим, що вона походить саме з цієї землі. Іноземці й досі називають нашу країну Англією або Англо-Саксонією, так само, як і ми на Заході часто називаємо й Україну, й Росію тільки Росією. Така вже данина традиції, але насправді це не так. Є англійська нація, а є нація Уельсу, є українці, а є росіяни. В 20-і й 30-і роки, за Скрипника, Україна пережила час ренесансу української мови та культури, але, за іронією долі, саме тому Скрипник і становив найбільшу загрозу для Сталіна, який вирішив його ліквідувати. Сталін організував терор голодом, внаслідок чого вимерли мільйони українців.

Також хочу зазначити, що Донецьк, як відомо, заснував мешканець Уельсу Джон Юз, тож між Уельсом та Україною є потужний історичний зв’язок. Під час Другої світової війни ім’я маршала Тимошенка було на вустах, хоча відомо, що ця героїчна людина мала також коріння в Уельсі, його справжнє ім’я Тімоті Дженкінс.

– Пані Сіріол, поясніть мені, чому британський уряд, британські парламентарі не вважають голод в Україні спрямованим геноцидом? Невже у Британії недостатньо фактів, які б це підтверджували?

– Англійський уряд не хоче визнавати те, що голод в Україні був актом геноциду через те, що до політиків надійшли викривлені історичні дослідження, зокрема, російських істориків, до яких Велика Британія, на жаль, дослухається. Шкода, що вже немає Ґарета. Якби він був живий, то британські політологи давно б усвідомили, що голод в Україні – це геноцид проти українського народу. Таких сміливців, як Ґарет, небагато у світі. Думаю, що ситуація в цьому питанні може змінитися лише за умови того, що в медіа буде якнайповніше висвітлено питання історії Голодомору, щоб на рівні масової свідомості було чітко сприйнято і усвідомлено, що Голодомор – справа рук Сталіна. І також потрібно на індивідуальному рівні проводити роботи з членами парламенту, які не мають достатньої інформації. Ми маємо працювати разом на різних рівнях – освітньому, культурному, науковому – щоб у Британії усвідомили злочинну сутність Голодомору в Україні й учні шкіл, і студенти, і політики, і бізнесмени, і парламентарі.

– Яким є Ваше бачення України сьогодні?

– На мою думку, Україна – молода держава, в якої є багато проблем, і значна їхня кількість перейшла у спадок. Але те, як я бачу Україну, відбувається через «окуляри» Ґарета і душу моєї бабусі. Як нації, вам довелося жити за часів Сталіна, диктатури пролетаріату, перед тим була Російська імперія… В Росії селяни звикли дивитися на царя як на Бога, вони звикли називати його «Святий отець». Але тепер страху не повинно бути, ви маєте рухатися до демократії. Демократія означає свободу думки і свободу слова. Я розумію, що молодій нації важко вирватися з тенет диктатури. Мине час, я певна, і Україна тріумфуватиме.

Західна Україна споконвіку була європейською територією, але мені б не хотілося, щоб Захід України з часом сформував окремішній центр, який не хоче знати про проблеми свого багатостраждального східного сусіда. Схід натомість має інтегруватися в Захід, потрібно проводити «міграції» вчителів, лікарів, інженерів із Східної України на Західну, щоби забезпечити гармонійну інтеграцію всіх регіонів країни.

 


ТІЛЬКИ ФАКТИ

derzhavnist-logoВолодимир Лебидинець (журнал «Державність». – 1993. – травень-червень).

Після голодомору 1933 р. Сталін наказав закрити в Росії й інших республіках СРСР (крім України) майже 2000 українських шкіл, 10 інститутів, багато технікумів, газет, театрів, товариств, заборонив діловодство українською мовою у районах РСФСР з більшістю українського населення. Розпочалась тотальна русифікація в Україні.

Ще 8-10 мільйонів українців загинули на фронтах і в тилу (від рук НКВД) під час Другої світової війни, розв’язаної спільно напівфашистською Німеччиною і більшовицькою Росією. А далі війська НКВД-МГБ у 1944–1953 рр. знищили мільйони українців або заслали до Сибіру і Казахстану. Хрущов теж виштовхав з України сотні тисяч українців і скасував викладання української мови у російських школах України. А на звільнене місце, як сарана, повзли мільйони голод­них і лінивих росіян з їх жалюгідною «культурою» і мовним суржиком.

Усього червона московська чума фізично знищила або вивезла з України не менше 30 млн. українців, а центри більшості міст України заселили сотнями тисяч катів українського народу, де вони живуть і нині.

* * *

black-bookОлег Романів. Комунізм і Україна / Передмова до українського видання «Чорної книги комунізму»

Наслідуючи підхід С.Куртуа у підведенні підсумків злочинів червоного тоталітаризму в різних країнах, спробуємо, базуючись на різних джерелах, дати орієнтовний український рахунок злочинів комунізму в Україні:

– Українські втрати за період боротьби більшовиків за владу (включаючи період воєнного комунізму в Україні) – 1000 тис. осіб.

– Розкуркулювання, депортаційні втрати селян­ства до голодомору – 1200 тис. осіб.

– Винищення української інтелігенції, письменників, науковців, вчительства – 300 тис. осіб.

– Голодомор 1932-1933 рр., не менше – 7 млн осіб.

– Винищення кадрів, а також міського і сільського населення періоду «великої чистки 1937-1939 рр.» – 600 тис. осіб.

– Перед- і післявоєнний терор у Західній Україні – 800 тис. осіб.

– Українські втрати населення на війні (масштабно збільшені за рахунок дискримінованого статусу на фронтах) – 7 млн осіб.

– Тотальні втрати – близько 18 млн людей.

* * *

ugplus-logo(«Українська газета плюс». – 2007. – 18 січня)

На жовтень 1933 року в Україні діяло 263 магазини «Торгзіну» («Торговля с иностранцами»), кожен з яких мав мережу приймальних пунктів, крамниць, відділень з осередками. Найбільше таких магазинів було в Київській області – 58, найменше – в Донецькій області (11) та Молдавській АРСР (5). На цю мережу покладали конкретні завдання з вилучення у населення золота, валюти та інших коштовностей, які не виконувалися.

Масштаби «золотої лихоманки» по-більшовицьки відповідали «графікам» геноциду: якщо в 1931 році через систему «Торгзіну» до скарбниці надійшло 6 мільйонів, у 1932 році – близько 50 мільйонів, то у 1933 році – 107 мільйонів валютних карбованців. З них 75,2 відсотка становили коштовні метали – золото, срібло, платина. Так званий «золотобрухт» становив 38 відсотків, монети царського карбування – 18 відсотків загальної суми валютних надходжень.

Якщо у 1932 році «Торгзін» УРСР «заготовив» 21 тонну золота (26,8 млн крб.) та 18,5 тонн срібла (0,3 млн крб.) від населення, то у 1933 р. – 44,9 тонн золота (58 млн крб.) і 1420,5 тонн срібла (22,9 млн крб.).

В 1932–33 роках за кордон відправили також різного антикваріату (твори мистецтва, старовинні коштовності) на суму 5,8 мільйона інвалютних карбованців.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: