Свобода слова і культура думки Класика 

Свобода слова і культура думки


ПОТЕНЦІАЛ ДУМКИ

«В обмеженні помітний майстер справжній – Лише Закон свободу може дати».

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете



Наперед програмоване, конвойоване, залякане слово нині виходить з тісних рамок, де воно хитрувало між остаточно знайденими істинами. Виходить ослабленим, непевним, глухим. Воно забуло свій рід: «Найперше було Слово».

Воно забуло свою пророчу місію: стояти на сторожі, будити і вести.

Разом з тим воно загубило своє призначення: влучати в неправду.

Пригадую, адвокати закріпаченого слова доводили, що цензура, мовляв, привчає до дисципліни думки і думка не розпливається, а змушена ховатись на глибину… в підтекст…

Мусимо визнати, що невеликої глибини вона сягла. Вона ховалась, не шукала глибини джерела. Оскільки повнозвучне і повноважне слово несе талант, а талант винищувано з жорстокою послідовністю, то мертва епоха будівництва комунізму культивувала водянисто-рожеве слово і блудливо-догідливу думку.

Так що невідомо нині, що робити з горами порожніх книжок у час паперової кризи. Надгробним пам’ятником цим книжкам залишився короткий анекдот…

Нині ми виходимо з мертвої зони заклятого слова, про яке Григір Тютюнник якось сказав: «Говорить, але мовчить».

Але ми виходимо зі старими навичками, зі старим рівнем культури. Багато колись обов’язкових істин легко піддається на заміну протилежним – нині маємо так само багато критиків, як раніш словословів. І маємо так само мало дисциплінованої творчої думки, яка шукає, виборює істину, а не пропонує її для вжитку.

Широким морем розлився вже безкарний самвидав. Але в многоглаголанні нема істини. І от ми знову мусимо вчитись ходити на просторі – поза камерою, вчитись думати без догматів, вчитись почувати щиро і шляхетно. Відроджувати чесну думку, продиктовану ідеалом духового відродження нації і моральним обов’язком кожного.

Свобода наша має свою специфіку і свою назву: гласність.  Власне, вона починається з поступового знімання печатей – відкриття білих плям. На ці віддушини накидається народ так само, як на газету «Совершенно секретно». Багато неправд, м’яко названих «білими плямами», засипається напівправдою, централізованою і напівцентралізованою. Оглядаючись, ми бачимо брак серед нас тих чесних талантів, яких було винищено.

«Де ви, мислі благородної і братерства сіячі?» – запитував ще в минулому столітті Павло Грабовський, і це запитання висить у повітрі.

Від них залишились тільки завіти і добрий приклад… Це також дуже багато для становлення молоді. Але де сівачі?

Білих, сірих і чорних плям відкривається щораз більше.  З’являється багато нових тем. Разом з ними розковуються старі слабкості – слабкість вилазити на плечі великого і гукати: «Ми разом!» Слабкість зачепити недосяжно великі теми. І особливо слабкість «одвертости», яка є продовженням розв’язної одвертости за чаркою…

Свобода слова розширює поле шукань того, що Платон назвав своєчасністю – актуальної істини нашого часу, причетного до вічности. На цьому суворому полі потрібна міра, зваженість і відданість істині. І це поле в нас усе ще пустує.

Зате в нас кишить на полі імітації. Хтось одважно демонструє свободу слова й обстрілює вже повалених ідолів. Хтось холодно переступає записані кров’ю сторінки сучасности й гаряче захищає патріотичні гіпотези про бурхливе і всюдисуще життя України в доісторичні часи. Хтось смітить словами, щоб хтось інший ходив за ним і підмітав. І скажемо прямо: дрібні біси, які водили по блудному колу й сипали у вічі словесний пісок, – продовжують старі ігри, розширюючи собі кола свободи слова в рамках плюралізму.

Та повернімося лицем до своєчасности. Залишмо осторонь психопатологію думки демагогічної, догідливої, лінивої і хитрої, позбавленої ваги обов’язку. Нас цікавить відродження думки, яка шукає головних істин нашого часу. Оглядаючись на пройдені шляхи, ми не можемо похвалитись тим, що ми поглиблювали традиції, розчищували джерела, плекали культуру предків. Навпаки, ми йшли за віянням часу – за вітром.

Міраж нової релігії соціялізму потягнув за собою цілі покоління інтеліґенції. Потім марксизм на довгі десятиліття оголосив тотальну мобілізацію – одних у концтабори, на переробку, інших в ідеологічні табори – для «розквіту». Нині оглядаємось: де ті видатні постаті, які мусіли б виділитись у цьому таборі? Невже не було здібних? Чи їм теж бракувало свободи слова? Західній весь соцтабір теж не давав нічого…

Тут ми знову звернемось до Сократа – Платона: «Справжнього мистецтва мови не можна досягти без пізнання істини… Нікого, хто не знає істини, я не спонукаю вчитись говорити».

Очевидно, ми повернулись спиною до істини й обрали дорогу в нікуди. На цій дорозі нам непотрібні були першорядні цінності – «міра, уміркованість, своєчасність та все те, що так само належить до вічности».

Все це звучало б безнадійно абстрактно, якби за нашою спиною не було тієї істини – покинутої, але віками культивованої, від митрополита Іларіона та літописця Нестора – до Сковороди, кирило-методіївців, Гоголя і Шевченка. Культурної ниви, яка є нашою і призначеною нам. Усі ці постаті стали великими, ставши біля великої і вічної істини, яка їм світила, підносила їх, підказувала міру, уміркованість, своєчасність…

Розуміється, на землі завжди віють вітри часу, ширяться впливи, і чуття міри має підказувати межі тих впливів, і потреби часу вносять ті корективи, які називаються своєчасними.

Але то вже велике безумство – відвернутись од своєї віковічної істини і піти за вітром часу  – за «ізмом», приспівуючи:

Німець скаже: «Ви моголи»…
Моголи, моголи…

Треба визнати факт: для того, щоб бігти за вітром часу, досить формально-декоративної, партійно-кон’юнктурної думки. Але для того, щоб новий повів часу приживити на рідній ниві, потрібна вже культура думки – серйозна, вироблена культура.

Інтуїтивно ми відчуваємо, де наші джерела і традиції. Але реш­ток наших змарнованих сил стає на бутафорний патріотизм, сентиментальний культ Шевченка та на полеміку з тими, хто нас не слухає.

Насправді все це речі дуже істотні.

Патріотизму нам бракує, але діяльного і мовчазного. Розуміння Шевченка нам бракує, але серйозного, вірного і послідовного, оскільки саме він пізнав, висловив і вистраждав життям нашу істину, наш підхід до вселюдських ідеалів.

Полеміки з сусідами нам теж дуже бракує, але предметної і культурної, яка утвердила б і високо поставила наші цінності.

Культуру нам потрібно відроджувати від азів, і для цього необхідно тверезо оцінити, де стоїмо тепер.

Культурна виробленість – це передусім особисті якості, індивідуальність. Але особа несе печать часу, традиції, школи, довкілля. Живемо в час падіння культури. Навіть більше – нищення культури, яка була віднесена до старої надбудови – до приреченого світу. Наступ на культуру вівся широким фронтом. Ядро культури – духовість вважалася ворожою ідеології.

Інерція цього наступу триває – паралельно з голосами за відродження й острівцями відродження.

Маємо спадок – зруйновану, підсічену в корені, розмиту традицію. Це дуже важкий спадок. По суті, у нас рідко трапляються люди, які знають азбуку – основи своєї релігії й основи своєї історії. Таких людей травмували, робили обшуки, вилучали старі книжки й рукописи – за таких умов вони не могли бути повноцінними носіями духових і культурних цінностей, вони не могли передавати їх у спадок молоді, навіть своїм дітям. Натомість культивувались дешеві замінники. Отже, маємо покоління, що пройшло школу в напівосвічених учителів та професорів. Звичайно, кожному траплялась добра книжка, добра лекція. Але те, чого ми досягли, – результат самоосвіти й потаємного читання напівзабороненої або забороненої літератури – української, а то й російської чи іноземної.

І ця інерція розмивання традиції триває  – поряд з голосами за відродження та острівцями оживлення.

Школа національного мислення була зруйнована. Українська культура як цілість була зоною забороненою. Її приймали лише як місцеву приправу до російської. Національно мислити, спираючись на реалії своєї культури, міг росіянин, міг зарубіжний гість. Але українець, який так само мислить на своєму ґрунті, – вже підозрілий. І цей стереотип живе й досі, як стереотип «обмежености» – в очах тих, хто не знає української культури, в очах тих, хто нею керує.

Наша літературна публіцистика наповнена переліками типу «Ґете, Пушкін, Гоголь, Шевченко». Але автори не задавали собі клопоту з’ясувати зв’язок і узгодженість цих імен, чи задуматись, яким чином Пушкін у ментальності українців займає перше місце. Щобільше, у зіставленнях «Гоголь—Пушкін—Шевченко» нема спроби знайти – попри всі разючі відмінності – те спільне, що єднає великих і з чого ми впізнаємо їх як виразників вічного і своєчасного.

Чому в цих дослідженнях нема елементарного? Тому що там нема культурної думки, спрямованої на пізнання суті. І та імітація думки процвітає й тепер.

Що б ми сказали про нумізмата, який не розрізняє матеріялу, з якого зроблена монета, а отже, не розрізняє справжніх і фальшивих монет? У нашому літературознавстві такий «нумізмат» публікується на кожному кроці.

Нині ми пробуємо знайти спільний знаменник і культурні вартості у феномені духовости. Просто на тій підставі, що бездуховість явилась нам в образі розбитого корита, як антипод усіх вартостей. А не тому, що пізнали духовість як повітря, в якому живе добро, світить краса і дихає дух істини.

Такої духовости ми не пізнали, бо загубили її джерела, затоптали коріння і втратили відчуття її. Найчастіше духовістю називають суроґати, що походять зовсім не від Духу Істини.

Говорячи про культуру думки, можна було б зупинитись на елементарній логіці, яку в нас теж зґвалтовано на догоду догмам ідеології. Такі речі, як підміна понять і судження без достатньої підстави, – узвичаїлись. Але про формальну культуру, про формальну логіку при бажанні можна прочитати хоча б у підручниках з логіки.

Набагато складніше стоїть справа з тієї культурою думки, що має рости на древі життя з рідного коріння.

Малокультурність нині виходить на хвилі псевдосвободи. Якби в нас була зацікавлена преса, я накреслив би для неї три проблеми.

ПЕРША – відродження принципів, боротьба за принципи і моральні позиції. Боротьба з екстенсивним, імітованим розвитком думки, яка не зупиняється на жодній життєво важливій проблемі. Тип автора, готового говорити на всякі теми, розтягувати асоціятивні ланцюги, розкидати маніловські мости, – йде від браку культури, але передусім від браку моральної відповідальности. Безпринципність і суспільна байдужність відкривають зелене світло для наполегливих балакунів. Читач знизує плечима: «Нехай, – каже, – може, так і треба…»

Скільки людей поблажливо посміхається з атеїстичної бомбастики «Української Духовної Республіки» чи РУН-віри, а в пресі – жодної серйозної публікації на цю тему…

Виступи перед університетською авдиторією з цією проповіддю без віри й духовістю без духа мені нагадують науковоподібні імітації псевдовченої Лепешинської про позаклітинні форми живої матерії. Тільки на запустілому ґрунті напівосвічености можна провадити такі ігри. Хіба мало в авдиторії людей, які хоча б на моделі трьох складових частин марксизму могли б пояснити, що споруда «Української Духов­ної Республіки» тримається на бутафорії від буддизму, бутафорії християнства та бутафорії патріотизму. Кожна з цих ідей вимагає цілковитої відданости, віддачі всіх помислів і почуттів людини – до кінця. Але бутафорія не вимагає нічого, крім всеїдности, приблизних понять та завзятого підприємництва.

У час, коли після безплідної погоні за фантомами люди отямились, хочуть зрозуміти істину нашого часу й пристати до якоїсь справжньої, фантаст без фантазії пропонує їм будувати не себе самого, а надто знайомий гігантський храм світлого майбутнього, тільки вже під конкретною вивіскою: «Храм Матері-України». На полегшених умовах: ніякого очищення, ніякої вироблености, ніякої кваліфікації і ніякої програми для вироблення особи – жодного морально-активного ядра. Профанація великих слів, великих ідей та постатей нині йде широким фронтом –  і ніхто не боронить!

ДРУГА – проблема вистражданої істини нашого часу. Сумарна істина вченого мурашника збігалась зі спущеною зверху. Великого розуму, який би спалахнув блискавкою вночі, не було.  Але чорнобильська блискавка нас пробудила. І аж цей наш спалах світ побачив. І пізнав нас – але в чиїм обличчі?

Ми вистраждали неґативну істину нашого часу  – те, що йшли дорогою в нікуди; те, що то була дорога нігілізму, оздоблена бомбастикою гігантоманії; те, що переступ через людину веде в зону смерти…

Чи потрібен був цей експеримент коштом життя народів? Після того, коли вже були сотні попереджень різних авторитетів і кінця XIX, і початку ХХ віку? На жаль, чавунна хода історії попереджень не приймає.

На превеликий жаль, увесь світ іде, всупереч попередженням, дорогою втрати духової і моральної сили. Ми, зрозуміло, в аванґарді…

Ми тяжко вистраждали цю правду і дорого заплатили за переступ усіх істин, заповідей і законів  – за злочин проти Духа.

«Який ми гріх вчинили проти Духа?» Чи не в цьому запитанні Лесі Українки є своєрідна причетність кожного з нас до істини нашого часу? Те, що чинили гріх гуртом, нині нічого не змінює. «І не треба прикидатись: ми відали, що творимо» (О. Ґаліч).

Той, хто відвернувся від загальнолюдських і національних цінностей, нині може деклярувати визнання їхньої пріоритетности… Але ми маємо своїх мучеників за правду і за ті цінності – мучеників, які вмерли за них, утвердивши життям дорогу вірности й офірности. І то, власне, є наша національна причетність до істини нашого часу – її треба осмислити як свою долю. Всі наші сили йшли на виживання. Але ми також вистраждали паростки як доказ своєї життєздатности. Ці паростки побачив світ і потягнувся до них. Василь Стус привернув до себе увагу ще за життя – своїми духовими поривами, своєю великою любов’ю і національним болем. Цей рятівний біль звучить нині голосом вселюдської тривоги. Отже, ми не тільки затоптували – ми, українці, підносили духові, моральні цінності й ставили їх вище за життя…

ТРЕТЮ проблему я б назвав усвідомленням і збереженням такого феномену, як здоровий глузд українського народу.

У час, коли українська інтеліґенція пішла в тюрми чи на службу, єдиний, хто тримався прямо і опозиційно, був здоровий глузд народу.

Це він озивався голосом Олеся і Маланюка, раннього Тичини і пізнього Довженка в щоденниках. Це він породив шістдесятників, які задумались, хто ми і навіщо ми, і кому ж, як не нам, очистити обличчя наших апостолів і підхопити їхню естафету. Це він волає нині голосом депутатів Демократичного бльоку – проти безнадійної інертности партапаратників.

Анрі Берґсон порівнює його з генієм: «Так і здоровий глузд вимагає постійної готовности діяти, бути напоготові, знов і знов достосовуватись до нових ситуацій. Він нічого так не боїться, як уже готової ідеї…

…Немає більших ворогів громадського життя, як дух рутини і дух химери… Я бачу в здоровому глузді внутрішню енерґію інтелекту, який постійно долає себе, усуває вже готові ідеї, звільняє місце новим і з неослабленою увагою йде за реальністю. Я бачу в ньому також інтелектуальне світло від горіння морального, бачу вірність ідей, зформованих чуттям справедливости, нарешті – випрямлений характером дух». Це мова раціоналістичної Франції. Але наші історичні літописи – це теж голос здорового глузду народу, що утверджує вищі цінності над минущими.

Сковорода – голос українського національного єства – був популярний у народу, незважаючи на книжну мову. Народ співав його пісні. Малий Тарас переписував їх… Потім він сам став голосом українського здорового глузду, що підніс духові цінності й національні святині – над усі офіційні імперські авторитети та позолочені цінності й над усі модні віяння часу. І Шевченко, і Гоголь виділялись у сузір’ї великих талантів Росії тим, що не наслідували великих світил, а заговорили голосом України, сповненим любови і віри.

Традиції Шевченка – традиції здорового опозиційного духу – проходять червоною ниткою через усю українську культуру як її живий нерв. Ними наповнено все живе, що пробилось крізь тотальну цензуру радянського часу. Надією сучасної літератури є ті автори, що схоплюють дух часу не з цікавих публікацій, а з голосу народньої совісти, що розуміють: моральне вдосконалення – це і є дорога відродження, бо тільки в моралі можлива повна самореалізація людини. Народній здоровий глузд – це фактично єдина постійна даність, від якої в нас так швидко пробиваються свіжі паростки, коли їх зрубують. Правда і краса все ще існують у колючому фольклорі або в художній творчості колгоспних жінок – Катерини Білокур, Марії Приймаченко… У розмовах бабусь, що потаємно христили онучат і вчили їх молитись, любити, прощати.

У своїй «Сповіді» Л.Толстой визнає, що найбільші авторитети сучасности, письменники й філософи, не могли дати відповіді на запитання про сенс життя. Але ту відповідь завжди мав народ, який жив християнською вірою і плекав її джерела.

Доки інтеліґенція не зрозуміє глибини життєдайної народньої віри, вона приречена на веґетацію та імітацію.

Знову повертаючись до питання свободи й культури, мусимо визнати, що свобода слова і друку є передумовою розвитку культури думки, але справжня культура йде від внутрішньої свободи особи, від плекання джерел і народнього коріння – під небом сучасности, на вітрах сучасности.

(Євген Сверстюк. На святі надій. Вибране. К., 1999. С. 199–207)

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(0 голосів)

Також буде цікаво: