Новочасна потуга: ідеї до філософії публіцистики
Стало вже загально відомою і часто повторюваною правдою, що публіцистика й її сьогочасний головний предметний вираз: преса, — це одна з найбільших світових потуг. Цій правді відповідають слова папи римського, одного з недавніх, про апостола. Павла: коли б він — припустім — жив сьогодні, він був би публіцистом. З нею погоджується і відомий випад Фрідріха Ніцше — мовляв — теперішні люди туманіють завдяки обильній часописній лектурі. В кожнім випадку публіцистика виросла в величезну силу, чи то в добрі, чи то в злі.
Хто ж вона, та світова потуга нових часів? Дати її точне означення згідно з вимогами логіки — трудно. Definitio fit per genus proximum et differentiam specificam — дефініцію (означення) творимо, подаючи найближчий рід і специфічну різницю, себто різницю виду внутрі того роду. І фізіологія і астрономія це науки; і одну і другу підводимо під найближчий рід «наука». Після цього вказуємо специфічну різницю, а саме: фізіологія це наука, що займається функціями живих організмів і їх частин, тоді як астрономія це наука про небесні тіла. Тож наше питання: що є найближчим родом для публіцистики? Не можна включити її ні в поняття релігії, ні мистецтва, ні науки. В своєму повному засягові вона не вміщається ні в одній з названих ділянок духової культури. А все ж вона в їх сусідстві, і публіциста зачисляємо до родини співтворців чи співробітників духової культури. Тож доведеться нам відповісти покищо так: публіцистика — це одна з ділянок духової культури, споріднена з наукою, мистецтвом, релігією, але не одна із них.
Так само не можливо знайти для публіцистики специфічну різницю, різницю виду. В науці ті різниці існують або в предметі, як у наведеному прикладі фізіології й астрономії, або в методі, напр. математика будується чисто дедуктивною методою, природознавство спирається передовсім на спостереження, експеримент і індуктивні узагальнення тих досвідів. Але ж предметом публіцистики можуть бути і предмети, якими займається наука, і предмети мистецтва, релігії. І так само немає якоїсь спеціяльної публіцистичної методи, що була б характеристичною для неї, тільки для неї. Після цього залишається зректися точної, логічної дефініції, і знову тимчасово вдоволитися показовим означенням (definitio per demоnstrationem), себто приблизним перечисленням того, що звичайно враховуємо до змісту поняття публіцистики.
Отже публіцистикою називатимемо її найдавніші форми: промову і послання, форми, що ними користувався найбільший публіцист християнства, апостол Павло. Промови Демостена, Ціцерона — це теж публіцистика. Друк створив новіший, тепер найбільш поширений жанр публіцистики: газетну й журнальну статтю. Послання апостола Павла, як зазначено вище, сьогодні були б статтями — різниця в техніці передачі, але не в суті. Друкарська техніка разом із організацією і поширенням зв’язків та співпраці дала новий тип публіцистики — журналістику, в якій промови, живі дискусії стають статтями, фейлетонами, а реферати-доповіді — есеями, ескізами, розвідками і т. п.
Це один із видів публіцистики, але не вся публіцистика. Поруч журналістичних форм далі живуть, іноді навіть знову розцвітають, старші форми ораторства, тим більше що найновіша техніка дала новий поштовх відродженню красномовства, створюючи наймодерніші типи публіцистики в радіопередачі й телевізії. І як промова, виголошена в залі повній слухачів, не перестає бути промовою, коли її виголошують перед апаратом радіопередачі, так само людина, що посилає статтю до газети, отже журналіст, не перестає бути публіцистом, коли вона читає ту статтю перед телевізійним апаратом. Подібно мистець-актор залишається ним, переходючи з театральної сцени до кінолябораторії. І так само наукова стаття залишається нею, байдуже чи учений читає її перед авдиторією, як доповідь, чи друкує в журналі. Поезії проказані поетом на авторському вечорі, не перестають бути ними в друкованій збірці. В усіх випадках мінялася техніка передачі, а не суть.
Вкінці до публіцистики зараховуємо і більші, особливо актуальні, пекуче-теперішні, праці політично-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядового змісту, які не вміщаються в поняття релігії, мистецтва, науки. Обмежувати поняття публіцистики тільки до політичних, економічних і громадських проблем так само не справедливо, як напр. журналістом називати тільки того, хто пише політичні чи економічні статті, але виключати літературного рецензента і автора мистецьких оглядів. Тож публіцистикою є найвпливовіші писання Драгоманова, політичні критики Грушевського, книжки Донцова, Липи: «Призначення України», Липинського: «Листи до братів-хліборобів» і його ж «Хам і Яфет», так само памфлети Хвильового. Це межові речі між науковою історією, філософією і публіцистикою, мішані твори, але такі твори у нас і в світовій літературі здобувають іноді найбільше значення. Між філософією й публіцистикою місце атенської софістики, з новіших часів місце славних трактатів Фрідріха Ніцше, як «Несвоєчасні міркування», «Людське надто людське» і тп. Між мистецтвом і філософією знаходяться такі клейноди, як Платоновий «Симпозіон»-Пир або «Так мовив Заратустра» Ніцше. Від малої статтейки до тих вершин — який діяпазон! Від малих початків новішої преси до нинішнього її впливу — яка дорога, які несподіванки! До тієї історії найновішої публіцистики можна віднести прекрасний вірш Рільке: —
Als du mir einst begegnet hast,
Da war ich klein, so klein,
Und bluehte wie ein Lindenast
Nur still in dich hinein.
Vor Kleinheit war ich namenlos,
Und sehnte mich so hin,
Bis du mir sagst, dass ich zu gross
Fuer jeden Namen bin.
Da fuehl’ ich, dass ich eines bin
Mit Mythe, Mai und Meer,
Und wie der Duft des Weines bin
In deiner Seele schwer.
[Коли ти зустрів мене колись, я була мала, така мала, і вплелась у тебе цвітом як липова вітка. Через свою малість я не мала імени і так тужила кудись. Аж ось говориш мені, що я завелика для кожної назви. І оце чую тепер, що я рівня мітові, весні і морю, і як запах вина тяжу в твоїй душі.]
Скромні початки публіцистики вплітались між признані й шановані ділянки культури, як наука, мистецтво, не маючи ще власного імени. Аж ось сьогодні вже трудно нам вмістити публіцистику в якомусь одному понятті, і вона в сучасному житті є тим, чим колись для людей був міт; вона як весна і море і вино будить життя, заливає його своїм прибоєм і оп’яняє.
Трудність точного означення поняття публіцистики не є тільки і виключно її притаманністю. Те саме зустрічаємо і при філософії. Продовж усієї історії філософії йде намагання окреслити її суть і звичайно кожен оригінальний мислитель окреслює її по своєму. Іноді історія філософії виглядає як боротьба різних її дефініцій. Бо так само для філософії не можна знайти genus proximum, найближчий рід, ні в науці, ні в мистецтві й релігії, і так само немає якогось особлившого предмету, ні якоїсь особлившої методи, характеристичних тільки для філософії.
Філософія як сукупність того, що впродовж тисячеліть носило ту назву, не стоїть понад, ні поза наукою, навіть мистецтвом і релігією. Вона як життєдайні соки кружляє деревом духової культури, вона в них, у тих ділянках. І щось подібне можна сказати про публіцистику. Її місце, в духовій культурі образово виглядало б так: вона — це розтоплена і незрізничкована ще лява життя, в якій уже застигли ясні криштали наукових стверджень, мистецьких оформлень, релігійних символів. Звідси в публіцистиці стільки неясного, нечистого, незрілого, але одночасно стільки живого і скерованого в будучину. Публіцистика це зачатки нових кристалізацій духа і дійсности, їх передбачення і передчуття, вкладені в слово. Це ембріональні зав’язки будучих оформлень тієї ляви, схоплені першими враженнями і першими їх інтерпретаціями в щоденниках, тижневиках. Після цього слідує спокійніше розроблення тих вражень і відповідей у журнальних оглядах, студіях, етюдах, есеях, аж до більших творів світоглядової публіцистики, що стоять уже на межі філософії. Філософія старається дати по можливості науковий загальний образ світу і життя, в якому знайшли б місце і оправдання окремі події, свіжі враження, реакції рядом із готовими здобутками науки, душевними досвідами релігії й мистецтва. Коли мати на увазі таку тяглість духового процесу, то можна сказати: публіцистика — це дрімуча філософія, а філософія — це свідома своїх далекосяжних цілей і своїх методичних засад публіцистика.
На основі попереднього образу можна окреслити і взаємини між публіцистикою і наукою. Як філософія, так і публіцистика не може ніде суперечити науковим ствердженням. Адже наука це скристалізована частина пливкої ляви дійсности, в якій оформлюється і публіцистика. Суперечучи даним науки, публіцистика перекреслює сама себе, бо ж вона це частина тієї самої дійсности. Але з другого боку наука не може сьогодні повертатись до ненаукового тотального раціоналізму, який не хотів признавати, що пізнане — це тільки малий фрагмент життя. Світ і життя ширші і глибші за те, що вже схопила наука своїми поняттями. І тому в них є і туга, і потреба й місце для щоденних передбачувань і здогадів публіцистики, і для творчих доповнень образу світу в філософії.
Публіцистика і політика
Ріст впливу публіцистики — це рівнобіжне, функціонально зв’язане явище з розширенням змісту того, що окреслюємо поняттям нації. Колись нацією в повному того слова значенні була тоненька плівка, що її творили володар, його родина, придворні. Згодом те поняття включає щораз глибші суспільні верстви. Сьогодні поняття нації зливається з поняттям народу. Звідси горда назва, що її починають уживати для вільних народів із демократично-республіканським уладом, назва — «королівського народу» або «народу-царя».
В княжій Русі-Україні нацією були князь і його дружина. Але до співучасти у владі, себто до входу в націю, вже голоситься боярство. В державі війська запорізького нацією, себто повноправними громадянами і співучасниками влади, є козаки, а внутрішню суть соціяльно-політичних напружень цієї держави можна окреслити як тиск народу за вступ у ряди нації, себто у ряди козацтва. Третя українська держава — це вже «народна республіка», держава народу, де владу справляє його ж найвища верхівка, народна інтеліґенція, на основі загального вибору. Народ стає нацією, нація зливається з народом. Ці ствердження важні незалежно від республікансько-монархійних дискусій і зударів. Сьогодні, зокрема в українському світі, питання республіки чи монархії — це питання форми правління, або більш технічне питання. І в однім і в другім випадку не міняється факт зрівняння нації і народу. Це питання конституції зближеної до американської чи англійської, але і тут і там суто народовладної. Це питання народної республіки чи народної монархії.
Відповідно до такого розвитку, колись рішала в державі думка володаря, дружини, бояр. Її можна було виявити й оформити на вузьких нарадах. У другій державі рішала думка гетьмана, булави, іноді загальної, так званої чорної ради, але завсіди ще думка обмеженої верстви, що наявно ставала замкнутою суспільною клясою. Сьогодні рішає думка народу, точніше думка інтелігенції, що виростає на ґрунті всіх кляс: селян, робітників, промисловців, урядовців і тд.
Головним органом, де виявляється, згущується, і де створюється, кристалізується і формулюється ця сьогодні рішальна сила, себто, народна думка, стає преса, публіцистика. Оце джерело її сучасного значення. Преса, публіцистика формує і формулює зачатки народної думки в її різноманітному багатстві. В такім уже більш окресленім і згущенім виді вона передає ті думки до оброблення і точнішого оформлення. В критичнім млині ті думки дістають щораз ясніші і виразніші риси і щораз об’єктивнішу цінність. Вони вкінці стають дзеркалом, що відбиває народні погляди в їх уже зведеній до кількох типів різнородності. Для здорового функціонування сучасної держави такий вияв того, що можна назвати об’єктивним розумом народу, конечний. На згідності з ним полягає об’єктивна розумність влади, а згідність її з народним розумом це й єсть основа народовладства. Внутрішньою суттю всіх виборів, зборів, віч, нарад і тд є вилущити з хаосу настроїв і особистих гадок по можливості загальний, уже устійнений осад народної мудрости[1]. Верстатом, де перемелюється, очищується від припадковостей і остаточно виявляється народна думка, є преса.
Звідси великий респект, який всі справді свобідні народовладні держави виявляють перед пресою, як органом вільного формування громадської опінії. Громадську думку порівнюють із вітром, що напинає вітрила на човні історії і переганяє його через течію доби. Еспанський мислитель, Ортеґа І Ґассет пише в своїй книжці про «Повстання мас»[2]: «Іноді може дійти до стану, коли взагалі громадська думка не існує. Але природа не терпить порожнечі, тож порожне місце, що постає через брак громадської думки, займає брутальна сила. В крайності та брутальна сила виступає як намістка публічної опінії. Коли б ми хотіли якнайзагальніше висловити закон публічної опінії в формі гравітаційного закону історії, ми прийшли б до формули, яка погоджується з давновідомою, достойною і слушною, але банальною правдою: не можна правити проти громадської думки». Обережніше цю правду можемо висловити так: не можна, принайменше розумно, отже на довшу мету, правити проти раціональної пересічі, що створюється в суспільстві і висловлюється щораз ясніше і виразніше його свобідною публіцистикою.
Оце правна основа політичного значення преси, і основа поваги, що в свобідних суспільствах зазнають її чільні публіцисти. Звідси таке зближення політики і публіцистики, дуже часто до злиття в одній особі: публіцист стає політиком, політик є одночасно публіцистом.
Після того зрозумілішими будуть нам слова про апостола Павла, цитовані на початку. Сьогодні, будуючи церкву, себто спільноту віри з розкиданих громад, апостол Павло був би в подібному становищі, що й політик, який із окремих душ, переконуючи їх і приєднуючи для своїх задумів, творить свої політичні органи: товариства, клюби, партії.
Після всього сказаного зрозумілі, парадоксальні на перший погляд слова Ніцше, що так часто виявлялися проти волі їх автора пророчими. Де настає порожнеча і місце свобідної громадської думки займає брутальний диктат, І там дійсно знову ж преса стає органом отуманення суспільства, себто органом наказної пропаганди, аґіткою, що має заслонити правду. Приклад преси комуністичних країв докладно підтверджує слова німецького філософа.
Справою совісти української інтеліґенції вільного світу стає добре передумати та проаналізувати стан і внутрішню цінність своєї преси. Чи є вона органом формування громадської опінії, вилущування тієї раціональної пересічі, зрілої до того, щоб бути основою політичної дії; чи деякі познаки не свідчили б про те, що й у нас іноді прокидається охота спихати пресу на рівень засобу отуманення суспільства, особливо коли в боротьбу з поглядом противника вводиться не свій яскравіший і правдивіший, гостріший погляд, але брутальну силу, як бувало в таборових республіках, силу, яка — як каже цитований еспанський мислитель — намагається заступити громадську думку, або коли в такій боротьбі вживається непристойних засобів — викривлювання і перекручування думок противника.
Коли говоримо про значення преси в політиці і бачимо те значення в виявлюванні раціональної пересічі, що творить ядро громадської думки, то це ніяк не треба розуміти як заперечення всякої оригінальности, блиску, таланту в публіцистиці. Навпаки, оригінальний талант дає виразніший, яскравіший вислів мислям, він виявляє різкості, навіть крайності. А тоді пересіч стає гармонією великих натуг, а не тільки чистою нулею або дрібною рівновагою дрібних напружень.
Публіцистика в духовій культурі
Не менше значення мають і може ще цікавіше місце займають сучасна публіцистика та її вияви, журнали й часописи, в площині духа. Вже сам зовнішній вигляд сучасного репрезентативного щоденника чи тижневика діє естетично. Добре складений часопис з відповідно розміщеним матеріялом, добре підібраними і графічно виведеними заголовками, з добірними ілюстраціями — це своєрідна мистецька композиція. Над нею в належно поставлених редакціях і друкарнях працюють мистці-фахівці. Коли в нашій пресі ця сторінка залишала і залишає ще багато до бажання, то це наслідок матеріяльної убогости незалежної української преси, або, як передовсім підчас війни, чи навіть і сьогодні в вільному світі — наслідок тяжких технічних умов у недостатньо вивінуваних українських друкарських підприємствах. Але й у нас смак у цьому напрямі виробляється і наші вимоги до редакцій та видавців ростимуть.
Також змістово сучасні літературно-мистецькі журнали, літературно-мистецькі сторінки і додатки до щоденної й тижневої преси відограють величезну ролю. Вона подібна до ролі політичної преси. Як там, так і тут, у зударі І різних поглядів, критичних аналіз, естетичних І студій витворюється й оформлюється смак суспільства і разом із тим усвідомлюється стиль доби. Сьогочасний журнал заміняє колишній сальон і його дискусії. Є в цьому може деяка втрата, коли мати на увазі елеґантність вислову, дотеп, гостроту. Але з другого боку журнал має велику перевагу над такими дискусіями. В тривкій формі писаної розправи слабне, а то й зникає обрахована тільки на хвилинний ефект оздобність і афектованість промов, а місце блискучої іноді, але звичайно змістово слабшої імпровізації займає докладна продуманість і прецизність мислі та відповідального вислову. Сьогодні трудно думати про літературно-мистецьке життя й розвиток його без дискусійних журналів.
Поважне значення журналу в ділянці науки. В коротких оглядах, передачах змісту, у витягах, уривках, критиках знайомиться учений і зацікавлений наукою світ із найновішими творами. На основі такого знайомства рішаються окремі працівники чи любителі науки простудіювати той чи інший твір. В журналах випробовуються нові задуми, нові відкриття й ідеї, передискутовуються, виправляються, насвітлюються критично з різних сторін і аж тоді появляються в зрілішому, більш упевненому вигляді в окремих творах. В журналах у формі причинків, додатків і тп збираються матеріяли для будучих великих наукових будівель. Коротко: науковий журнал це необхідний нині верстат наукової праці, своєрідна лябораторія, місце співпраці і духових зустрічей. Досі говорили ми про журнали, зокрема про журнали з окресленим літературним, мистецьким, науковим обличчям. Перехід до часопису творять мішані типи журналу, якого зразок мали ми в нашім довголітнім і заслуженім «Літературно-Науковім Віснику». Сучасний добре редагований щоденник або тижневик (тип газетній особливо впливовий і гарно поставлений у Франції, Швайцарії, тип журнальний напр. в ЗДА) це простора сцена, до виступають усі ділянки життя: політика в вужчім того слова значенні, література, мистецтво, наука, філософія, економіка, техніка, фізична культура, — все це в устійненому порядку. Таким діяпазоном, всеохопністю людських зацікавлень, сучасний часопис функціонально споріднений із загальним світоглядом. Адже під світоглядом розуміємо порядок мислей: наукових, мистецьких, релігійних; порядок з погляду якоїсь осередньої ідеї. Часопис із виразним ідейним обличчям і добре заступленими ділянками духа й життя — стає речником світогляду того середовища, в якому зроджується і яке висловлює.
Преса, головно ж щоденник і тижневик, найвпливовіші і найбільш поширені її з’яви, це акумулятори думок, осередок згущення й вислову, синтетичні намагання підкорити різноманітність життя і мислей якійсь одній ідеї, одному задумові, в рамах одного порядку. Але цим преса дістає ще деяку подібність до синтетичних тенденцій у ділянці мистецтва, яких яскравим виразом є сцена, театр. Театральна вистава — це своєрідна синтеза мистецтв у рамах одного задуму, одного переживального змісту. На театральну виставу складається поезія (мистецтво слова й мислі), і плястика, яка сьогодні так сильно співдіє в оформленні вистави, в створенні відповідної декорації, в розміщенні і вигляді дійових осіб, далі — музика (голосу й інструменту), хореографія і тп. Коли залишимося в нашому образі і снуватимемо порівняння далі, то сцена-кін — це сторінки часопису. Сьогодні і та сцена стає рухомою як сторінки газети, що обертаються залежно від бажання читача. Актори — це автори статей часопису. Режисер — це головний редактор, що компонує в ім’я якогось задуму цілість.
Такі аналогії можемо виводити далі. Вчений, мистець, що творять у самоті, мають здебільшого тільки посередній зв’язок із широкою публікою, з народом. Вони творять для вужчих кіл. Учена доповідь, авторський вечір не є тепер найзвичайнішими зустрічами творця із споживачем. Часопис і театр зустрічаються з публікою і промовляють до неї безпосередніше. Народний тижневик і аматорська вистава — це найзвичайніші культурні розваги нашого селянина в «Просвіті» рідного краю і нашого емігранта в недавніх таборових скупченнях. І знову пригадуються слова цитованого вже Фрідріха Ніцше: довкола творців нових цінностей кружляє світ, але довкола акторів кружляють людські базари. Цю думку можемо, пристосувавши її до наших міркувань, висловити так: довкола великих мислителів і мистців кружляє світ, незримо кружляє він, але мистцям сцени і часопису, акторам і редакторам, плеще народ, і серцем і мізком повертається до них. Вони — театр і часопис — стали сьогодні сонцем, що за ним повертаються соняшники людських душ.
Тому доля й недоля славних акторів і редакторів такі подібні. Признання, оплески, ясне світло рампи або свідомости, пахучі китиці і світючі очі, задивленість і заслуханість, але і камінь кинутий у голову редактора, як колись пляшка, що в Шекспіровім театрі летіла на сцену з рядів публіки в актора, за те, що їй не догодив. Актори і редактори часто стають володарями сердець і мірою того, що має бути, і, що цікаве і важне. Але і актор і редактор мусять щодня наново здобувати славу й оплески і наново документувати і виправдувати свої претенсії і признання. А ласка народу їздить на бистрих конях і іноді залишає позаду свого вчорашнього улюбленця. Звичайно коротко і тільки винятково поза смерть сягає слава актора й редактора, у протилежності до мислителя і письменника, що в них часто аж смерть відчинає двері загального признання й пошани.
Тимто і суспільне становище обох служителів духа має деякі подібності. Треба порівняти напр. недавнє ще відношення непохитних у своїй чеснотливості матрон до зірок сцени й екрану. Була в цьому відношенні цікава суміш отвертого негодування із пильно приховуваною заздрістю. Розгляньмось навкруги нас. Чи не відчуваємо чогось подібного в поставі мистців, зокрема поетів, консервативних у своїй задивленості в минулі дні романтичного культу, мовляв, тільки poeta nascitur!, — чи г не відчуваємо чогось подібного в поставі поетів супроти редакторів, журнальних критиків? Або ще інший приклад, відношення правовірного вченого, для якого немає поважної думки нижче десяти аркушів друку і бодай десяти ноток на сторінці, відношення такого вченого до публіциста. В усіх тих життєвих випадках перед нами строката китиця почувань, в якої запаху змішані і заздрість за блиск, живу славу і безпосередній вплив, і погорда родовитого, і але збіднілого і сьогодні трохи обезціненого пана-аристократа до багатого парвен’ю-приходимця.
Безпосердність у відношенні до народу дає і в ділянці театру і в ділянці преси ще один паралельний наслідок, а саме — особливо широко розіп’ятий діяпазон вмілостей та знання. І серед ученого і мистецького світу є ступні, є ціла гієрархія перших зір, і блідших, залежних від них плянет і трабантів, і вкінці непевних метеорів. А все ж є якісь ясніші, вужчі межі. В театрі і в пресі — який простір! Заньковецька, Садовський, Курбас — артисти, актори, але так само без найменшої надуми і сумніву титулують себе і люди так титулують звичайних аматорів, що ледве повертаються на сцені. І подібно і Драгоманів, і Франко, і Липинський — це також публіцисти, але й так називають у нас і самі себе величають публіцистами і редакторами і автори малих новинок та хронікальних оглядів. І це природне явище, коли зважити діяпазон зацікавленої публіки.
Наукою безпосередньо цікавляться невеликі кола вчених, учителів, коротко вищі сфери інтеліґенції. Велике — хай простять нам уживання цього, занадто часто невтишеною тугою проказуваного слова — велике мистецтво зрозуміле для широких мас за допомогою критики, журналів, Але, як було сказано, panem et circenses, духового хліба і мистецької розваги у формі часопису і театру хочуть усі, без різниці інтелектуального розвитку. Звідси повідь дилетантства, навіть спекуляції на тім загальнім хотінні, на тій всенародній тузі.
Публіцистика в українській духовій культурі
В українському світі духа місце публіцистики особливше. В Німеччині чи у Франції світогляд нації, бодай від 19-го сторіччя, оформлюється головно в високих науково-навчальних осередках: академіях, університетах. Представники філософії тих народів, повторяємо — бодай від 19-го сторіччя — це найчастіше професори філософії. І Кант і Фіхте, Шелінґ, Геґель, також Шопенгавер, аж навіть і до філолога-філософа Фрідріха Ніцше, чи сьогодні Гайдеґера, Ясперса, займали довший чи коротший час університетські катедри. Франція 18-го сторіччя, Франція Руссо і Вольтера, але й учених енциклопедистів, у 19-ому, особливо в другій половині, ввійшла в те саме русло, і вже найблискучіше ім’я її мислі наших часів, Анрі Берґсон — це професор. Але й непрофесорські великі постаті, як Оґюст Конт, це в кожному випадку типові вчені.
В нашому світі не зовсім так. Коли говоримо про український світогляд, думаємо для давніших часів про Сковороду. До нього, здається, можемо прикласти цитовану думку про апостола Павла. Коли б Сковорода жив сьогодні, він був би правдоподібно проповідником і публіцистом. В новіші часи подібно. Творцями світогляду, що в його підсонні живемо, є постаті як Драгоманов, Грушевський, Франко, Липинський, Липа, Хвильовий. За винятком тільки одного Грушевського, все це більше публіцисти ніж учені, і цікаво: ні один із них не філософ по фаху. Україна мала і має і заслужених філософів по фаху, але вони залишалися звичайно ученими вчителями й істориками філософії, а не творцями світогляду і вчителями життя.
Як пояснити таке явище? Може причиною його тільки наша молодість, брак тяглої шкільної традиції, яка на Заході йде від монастирської схолястики аж до сучасних університетів. Просто, ми не мали ще наших свобідних філософічних катедр в українських університетах. Може звідси слабість впливу ученого, що так скажемо, катедрального світогляду на наше життя. Може… Одначе пригадаймо, що і ті наші слов’янські сусіди, які були в кращому становищі і могли свобідно плекати філософію в своїх багатих академіях і університетах, як напр. росіяни, поляки, чехи, були й є в подібній до нашої ситуації. І в них найвпливовіші світогляди йшли від письменників і публіцистів, а не вчених професорів. Імена Герцена, Чернишевського, Добролюбова, чи коли треба й Лева Толстого, що став із мистецького письменника письменником-публіцистом, свідчать про те ясно. Хто з учених професорів філософії міг би у світоглядовім впливі зрівнятися з названими? — Поляки мали також видатних учених на філософічних катедрах, що їх прізвища знаходимо в енциклопедичних історіях філософії світу. Та на життя і живу мисль Польщі їх вплив слабий, в кожному випадку не може навіть рівнятися з впливом якогось Бжозовского, Фельдмана, Дмовского, отже знову більшого формату публіцистів. — Чеську філософію репрезентує в світі ім’я Масарика. Де в ньому кінчається вчений професор, а де починається публіцист, не легко сказати.
Такі пригадки і порівняння можуть підказати ще інше припущення. Може це не тільки наша молодість причиною такого рішального впливу публіцистики в нашім житті. Може це не так історична тимчасовість, як може якась своєрідна неминучість нашого духа. Може саме в такій рішальній ролі публіцистики виявляється і виявлятиметься особливо наше, українське прагнення поєднати мислення і діяння, прагнення до постійної близини духа і життя, виразниками якого були і Сковорода і вище наведені новочасні публіцисти. З того погляду незвичайно цікава психологія нашого, так часто осуджуваного мрійництва. Воно не буває мрійництвом Пер-Ґинтового типу, мрійництвом розгубленим у фантастичних казках[3]. Українське мрійництво пронизує життя, просвітлює його. Це не так утеча в казку, як уведення казки в життя. Наша щира революція 1917 року може бути великою історичною ілюстрацією цієї прикмети духа.
Після всього, знову обережно оминаючи всякі категоричні утвердження, могли б ми подумати: — чи не залишиться у нас за публіцистикою більша роля і значення навіть за те, яке здобула вона в широкому світі? Коли сердечна туга і мрія українства не в сфері абстрактних цінностей, але в цінностях здійснюваних і переживаних, і коли згідно з цим темою українського мислення є щастя справедливого і одночасно гарного життя[4], тоді публіцистика буде и далі правдоподібно осередньою і рішальною силою тих шукань і прагнень. Вона ж у своїм, неприниженім дрібними справами і дрібними представниками призначенні є саме щоденним намаганням озмислити життя.
Криза української публіцистики
Трагічне життя, рівнобіжно трагічна доля нашої преси. Злети життя, одночасно злети української публіцистики, а його кризи це й її кризи. Одну з найглибших ми переходили в роках перед останньою війною, підчас неї, і сьогодні ледве починаємо одужувати. Кажемо, що ця остання криза одна з найглибших, бо вона, як бачитимемо, спричинена не тільки зовнішніми встряваннями, але й унутрішніми мотивами.
Постає питання: чи публіцистика співвинна в кризі духа останніх часів, чи навпаки її заламання це тільки відгомін загальнішого заламання? Сьогодні після довгого і то кількакратного позитивістичного перевишколу, ми обережні і маємо особливо загострену критичну увагу, коли йдеться про причинові зв’язки. Саме тут так легко зробити логічну помилку, що проти неї виступав ще Девід Юм у 18-ому столітті, помилку неправильного висновку із часового слідування: — post hoc, ergo propter hoc. Із того, що якесь явище йде після іншого, не можна робити висновку, що перше є причиною другого. Ото ж було б занадто відважно обвинувачувати нашу публіцистику за ту інтелектуальну і моральну кризу, що її переживало головно західнє і еміграційне українське суспільство поза совєтським кордоном у роках поміж двома світовими війнами. І хоча з попереднього ясно, яку велику і рішальну ролю приписуємо публіцистиці, зокрема в нашому світі, і хоча не можемо заперечити факту, що в публіцистиці 30-х років, найвиразніше, навіть найголосніше позначилася та криза, то все ж не вважатимемо публіцистики першою виновницею. Вона була в функціональнім зв’язку із життям, отже віддзеркалювала його кризу і з свого боку впливала на неї. Її засоби вислову — стаття, фейлетон, нарис — одні з найлегших, тож вона найскоріше виявила недугу. Вона не відкидала її одностайно, вона прийняла її отвертим серцем, і тим не так спричинила, як підсилила і поглибила її.
Як зазначено вище, криза мала зовнішні і внутрішні причини. До зовнішніх треба зарахувати найперше чужий натиск, головно на сході, натиск тоталітарної комуністичної диктатури. Свобідна публіцистика замовкла. Не зразу! 20-ті роки це ще бій, що виявляв іноді особливе напруження, навіть горді виклики, героїчні зваги, за котрі їх авторам доводилося йти в заслання, або й на смерть. Не письменник Хвильовий, але в першій мірі публіцист Хвильовий, мусів пустити собі кулю в лоба. І хай скільки страшних жертв принесла в ті роки українська культура, найяскравіші з них: смерть публіциста Хвильового і заслання та смерть режисера Курбаса. Знову публіцистика і театр — перша бойова лінія сучасного духа!
В Західній Україні і в пресі еміграції 20-их і 30-их років, розкинутої по Европі, при всіх поліційно-цензурних пакостях, не відчувалося такого тиску. Звідси добрий рівень її, признаваний навіть ворогами. Війна 1939 року змінила й ті умовини. Цензура німецької влади накинула тим кільком органам, що мали змогу появлятись, нестерпні рами, а іноді накидала навіть і зміст. Це спричинило відхід від публіцистики дотеперішніх її представників. Можемо пройти орган за органом, наші щоденники, тижневики, місячники 20-х і 30-х років. Чільні керівники різних політичних партій, організацій були одночасно редакторами, або дуже близькими співробітниками пресових органів свого напрямку. Від 1939 року справа радикально міняється. Представники виразних соціяльно-політичних ідеологій відходять у тінь. Преса з конечности стає тільки, або майже тільки інформаційною пресою, і то знову ж з конечности досить однобоко інформаційною, з трудом, а все ж таки зберігаючи рештки своєї достойности. Більше можливостей свободи, зате малі можливості ліценцій і паперу мала література і мистецька журналістика, що далі старалася нести прапори високого рівня. Разом із зовнішніми причинами зникають і їх наслідки. До публіцистики повертаються її колишні відомі представники і разом із молодими, свіжими силами створюють нову публіцистичну еліту.
Глибші і тяжчі до переборення наслідки мали внутрішні причини кризи. Послаб патос правди, або цілком і то свідомо відкинуто його. Виявом цього була наша «софістика» 30-их років, що найголосніше виступила в публіцистиці. Характеризувати панівну верству нашого духа того часу назвою взятою з давньої грецької історії дозволяють численні подібності.
Як давня грецька, так і наша софістика мала два виразніші обличчя. Одне, це — що так висловимось — грайливий, легкодухий скептицизм. Його представники не те що не вірять у якусь об’єктивну правду духа й життя, їм взагалі це питання не болить. Вони граються блисками мислі, як штукарі світючими м’ячиками. До кожного явища вміють підходити з одного і з другого, а то третього і четвертого і тд боків. Для них усі ствердження релятивні, а мірою їх цінности є не правдивість чи помилковість, але блискучість, несподіваність, що ошелешує й дивує, вигідність, корисність і то часто в найнижчім, матеріальнім того слова значенні.
Друге обличчя тієї софістики — це ірраціоналізм, прийнятий неначе об’явлення молодою і впливовю, публіцистичною і політичною течією націоналізму кінця 20-х років і в 30-х роках. Поверховна критика могла б бачити в тім духовім напрямку тільки моду, принесену з чужини. Але з віддалі років мусимо спокійніше і справедливіше оцінити його. Були там природні, з українських потреб часу і з українського духа посталі риси. В тому ірраціоналізмі був слушний бунт проти інтелігентщини, відірваної від життя і прагнень народу, проти перецінювання розумових програмок, що ставали іноді в рішальні революційні роки дорожчими життя. Отже була в тому рухові тривога, щоб провідна верства не порвала зв’язків із почуваннями і прямуваннями народної душі, щоб вона тим самим не відрізувалася від джерел своєї сили. Значить, був це зворот до життя, щиро українська туга за його близиною.
Але ті здорові основи і зачатки занадто скоро викривилися модними і цілком уже неприродними для нашого духа крайностями алогізму і аморалізму. Для української публіцистики вони означали підрив власного коріння. Алогізм, себто піддавання розумової праці під диктат пристрастей, означав відмову від політичного завдання і обов’язку публіцистики, що ми спробували накреслити їх на початку. Ми бачили в публіцистичній праці шукання того, що назвали б об’єктивним розумом народу, шукання вирішеної вже в душі народу розумної пересічі, рівноваги узгіднених чи вирівняних гадок. Передумовою таких шукань є спільна база однієї, для всіх однакової та обов’язкової логіки. Відречення від неї — це тим самим відречення від такого шукання спільної мудрости, або хоч приблизно узгідненої середньої точки при різноманітності поглядів. Тоді залишається тільки єдиний шлях до єдности: диктат, духовий примус. Переконування уступає місце перекрикуванню, перекривлюванню думок і слів, всьому вишуканому духовому теророві, що практикується в такій програмово алогічній публіцистиці занадто ревно. І то ще й сьогодні.
Аморалізм — друга, більш життєва сторінка того ж викривленого ірраціоналізму, освячував такі засоби в публіцистиці, таку волю до влади за всяку ціну. Одночасно він поривав зв’язки з найкращими традиціями дотеперішньої української творчости, особливо в публіцистиці, що непохитно і незрадно шукала доріг до вічної мрії українського життя: краси з’єднаної з правдою-справедливістю.
В обох напрямках софістики знайшли вираз репрезентативні тоді політичні формації нашого світу. В софістиці легкодухого скептицизму заспокоювалася дотеперішня еліта ліберальної демократії, що пускала з своїх рук поводи життя. Типове явище для еліти в розкладі. В софістиці алогізму і аморалізму знайшов вираз нетерпеливий гін до влади нових молодших шарів суспільства, що хотіли перестрибнути через усі інтелектуальні прогалини і моральні перепони.
Внутрішня криза нашої публіцистики ускладнилася ще одним чинником, і то економічного характеру. В критичні 20-ті і 30-ті роки вперше в історії нової української публіцистики виступив приватний капітал у постаті підприємця і організатора преси. Досі знала українська преса приватний капітал (світлий приклад Євгена Чикаленка і його відношення до київської «Ради») і громадський капітал (напр. відношення львівських банків до «Діла») у ролі мецената, що залишав редакції духову автономію і редакторам достойну свободу. Новий приватницький капітал у споїм, молодечім ще, не-окультурненім розгоні дивився на пресу як на засіб заробітку і піддав її законам базару, отже попиту і продажу. Це обнизило рівень і достойність преси та її працівників. Вони часто під прикрим тиском капіталу переставали бути виразниками шукання правди й боротьби за неї, а ставали тільки зарібниками, які роблять те, що подобається базарові, і що робить виріб поплатним. Такий стан ще поглиблював аморалізм і алогізм, описані вище. Продажність духа знаходила в тих теоріях своє оправдання і, навпаки, платила тим теоріям данину, реклямуючи їх. Результатом була нова поява, новий тип редакторського спеца, що може писати і друкувати всюди, без огляду на напрямок часопису, але тільки з огляду на менші чи більші можливості спокою і заробітку.
У вільному світі
Таку славну і неславну спадщину вивезла з України велика еміґрація 40-х років. У новій дійсності прийшли зміни і в публіцистиці.
Передовсім, як згадувано вже, в вільному світі підпали зовнішні обмеження, які знищили свобідну публіцистику в УССР і підривали її розвиток в окупаційних державах, як Польща, Румунія. З тим зовнішнім тиском не можна порівнювати короткотривалий внутрішній терор у деяких таборових республіках в Німеччині. Той терор, сторінка неславної спадщини, не міг розгорнутись у всій своїй красі і силі, маючи над собою американську й англійську владу в зонах, де скупчилось українське скитальство.
Другий важний момент — це зустріч і зживання в 50-х роках представників крайової публіцистики з американсько-українською, яка мала свої газети, свої вироблені привички й традиції.
В таких зовнішніх рамах відбувались і внутрішні зміни. Безхребетний скептицизм, що в 30-х роках ставав модою ліберальної публіцистики, сьогодні має свого спадкоємця в боязливій невтральності, яка вважається чеснотою багатьох органів преси. Але рядом стоїть уже і демократична преса з свіжим патосом правди і боротьби за неї. Подібно і в пресі націоналістичного напрямку сталася поважна переміна. В ній дозрівав і в 50-х роках прорвався, говорючи сучасною мовою, ревізіонізм, з’явилася єресь, особливо серед молодих інтелектуалістів. Наслідком цього процесу маємо на ґрунті колишнього націоналізму публіцистику, що глуха і сліпа продовжує свої давні пісні і щодо змісту і щодо аморальної методики, але поруч маємо і публіцистику груп, що зрозуміли конечність ревізії старої догматики і визнавши потребу дискусії, цієї основної передумови свободи духа, створюють цінні органи політичних і літературно-мистецьких розмов і розправ.
Публіцистика — вірне дзеркало суспільства, і це потверджує і її нинішній квантитативний стан. Маємо груп, партій більше ніж це по силі навіть для великої державної нації. Маємо газет і журналів більше ніж витримує наш не надто поємний читацький ринок. Роздроблене суспільство і роздроблена його преса: багатство і вбогість одночасно.
Одне певне: нинішній стан публіцистики не можна вважати задовільним. Свідомість цього прокидається в суспільстві і виразом її є щораз частіші розмови про брак репрезентативної газети і репрезентативного журналу.
Це сумне ствердження після того, як ми пізнали значення публіцистики, а в першу чергу преси, в сучасному житті. Це дуже сумне ствердження, коли думати про особлившу ролю преси для нас, суспільства в діяспорі. Ми перестали бути суспільством однієї землі, одного підсоння. Тільки духові зв’язки ще в’яжуть нас, творять із нас розкинутих якусь спільноту. А ті духові зв’язки сьогодні встановляються і підтримуються передовсім пресою. Вона стає намісткою батьківщини в світі.
Сумний стан поглиблюється особливостями сучасного нашого життя. В темпі індустріяльної, великоміської цивілізації, в яку ми попали з сіл і містечок, з-над тихих вод і з-під ясних зір України, людина не знаходить часу для самозадуми. До того вона, та українська людина, це ж парвен’ю в цьому світі, початківець на дорібку. Боротьба за існування і за зрівняння з розбагатілим довкіллям займає весь час і, на жаль, часто всю душу людини. Вона вдихає в себе такий простий і легкозрозумілий матеріялістичний світогляд і його мораль, що ними при всіх ідеалістичних і релігійних декораціях фактично керується довкілля. В тому світогляді і в тій моралі найвищою цінністю і мірою цінности людини є достаток, заробіток. Якщо така вічно занята і скерована на матеріяльний осяг людина ще не вмерла духово, то вона підтримує ще те кволе життя не книжкою, але газетою і журналом. Тож на пресі майже вся відповідальність за духове обличчя суспільства.
Куди ж веде його преса: до культури, чи до підкультури? І одна, і друга мають свої критерії. В культурі ними є цінності правди, краси, добра, справедливости, об’єктивовані в науці, мистецтві, релігії, моралі, порядку життя, а живим знаком їх є освіченість і шляхетність людини. В підкультурі місце освіти займає грамотність, місце шляхетности — пожадливість і сильні лікті, а місце ідей і цінностей — фрази, загальники, гасла, якими півінтеліґент без вагання і без сумнівів, самовпевнено рішає всі проблеми світу й життя. В культурі розвиток суспільства спрямований знизу вгору. Підкультура тримається рівнянням вниз.
Куди ж скеровує преса наше суспільство? Чи вгору, до пізнання світу, до критичного передумування проблем і розвиткових тенденцій; вгору вище описаним шляхом від окремих переживань через їх просвітлення аж до їх порядку і системи в світогляді й філософії; вгору шляхом, що означає справжню свободу духа і свободу преси? Чи вниз — шляхом підлещування пристрастям і смакові маси і шляхом приподобання її речникам; униз шляхом, на якому голосно підкреслювана свобода стає також тільки порожним звуком, що прикриває неволю духа і фактичну залежність преси?
Це питання совісти кожного поважного публіциста-журналіста, що не знизився ще до ролі тільки зарібника, пролетара пера, якому байдуже де і чим, якими думками і словами виповняє він свою часову чи рядкову норму. Відповідь на ці питання була б легша, коли б був серед нас об’єктивний суддя з терпеливістю й деякою вибачливістю, які є зрілим плодом розуміння. На жаль, такого судді немає. Коли б якийсь орган преси спробував доброзичливо вказувати ті, хай мимовільні, хиби й прогріхи, зараз зродився б підзор, що він тенденційний. А тоді найспокійніша критика замість стишувати, поглиблювала б озлобленість і інтелектуальну курячу сліпоту, спричинену нею. Грецька розкладена софістика знайшла критика і переможця в «академічній» в буквальному розумінні філософії Платона і вкінці в школі Аристотеля. Наша публіцистична софістика, що була прологом і супровідним явищем політики сили, подібно як старинна, яка дала ідеологію діям Алькибіяда й Критія, чекає ще на докладнішу аналізу своїх оманних доказів, на наше «пері софістікон еленхон».
Тут доходимо до парадоксів нашого життя. Є у нас вельмиповажані високі наукові і навчальні установи: Вільна Академія Наук, Наукове Товариство ім. Шевченка, Український Вільний Університет, Український Технічний Інститут. Іноді доводиться чути закид, що, мовляв, вони не практичні і не життєві. Закид не слушний. Було б смішно і безнадійно суперничати тим нашим установам голіруч, без кабінетів і лябораторій, із чудесно вивінуваними європейськими чи американськими університетами, медінститутами, політехніками. Воно було б і зовсім недоцільно з погляду потреб нації. Ті науково-навчальні високі установи мають бути свобідними у протиставленні до духово невільних подібних установ в окупованій батьківщині, отже мають бути свобідними інститутами українознавства в найширшім розумінні, для всього світу, а в першу чергу для української громади, розкинутої по всіх краях. Ті інститути для давніх і нових еміграційних хвиль мають бути «світилом у тьмі» скитальства і «скарбником слова», сторожем українського логосу.
А тепер рядом із цим нові ствердження. Маємо в вільному світі два щоденники, поважне число тижневиків, двотижневих, місячних і квартальних видань різного типу. Пригадаймо ще раз важливу, іноді рішальну ролю, яку відограє тепер публіцистика в житті нації-держави, а в житті нації-скитальця тимбільше.
І ось у наукових установах не було досі в краю, і немає сьогодні в вільному світі дослідних інститутів преси, громадської думки, де поглиблювалося б самопізнання нації, знаходжене в її живчику, в пресі. Немає катедри публіцистики, де будучі українські редактори, журналісти могли б здобувати і поглиблювати пізнання для свого фаху.
Ось парадоксальність ситуації. Бо саме з тими з журналістикою пов’язаними клітинами наші вищі науково-навчальні установи дали б доказ своєї практичности в дійсно потрібнім напрямі і доказ своєї близини до життя та його потреб. Як приспішилося б одужання нашої публіцистики і нашого духа взагалі, коли б редактори і журналісти знали, що їх статті в спокійних залях семінарів безпристрастно аналізуються з погляду логіки і змісту. Як інакше виглядало б багато-багато нападистих статей, коли б їх автори знали, що перед найцікавішою для них публікою — вчених і студентів не укривається ніякий фальшивий логічний стрибок або змістове викривлення думок противника. Як піднісся б рівень преси і разом із тим рівень думки суспільства, коли б в університетських історичних, правничих, соціологічних семінарах, коли б у дослідних секціях наукових установ розроблялись підставові поняття, якими журналісти пробують упорядкувати хаос фактів і подій, і давати їм оцінку. Такі поняття, як демократія, диктатура, соціялізм, капіталізм, націоналізм, колоніялізм, імперіялізм навіть самостійність, суверенність міняють свій зміст на наших очах. Але їх часто уживають як готових ключів до розгадки усіх загадок світу, їх прикладають без розбору до найскладніших і різноманітних ситуацій, неначе життя — це матерія-фабрикат, яку можна визначати для всіх однаковою мірою-метром. Не бачити нюансів життя — це інтелектуальна короткозорість, яку тільки півінтеліґент може вважати доказом сили і прямолінійности. Наше століття називають «добою приниження слова», покликаючись між іншим на те, як комуністи вживають поняття «демократія». Але це відноситься і до інших, для прикладу вище наведених слів. Чи не було б поважним завданням нашої науки помогти публіцистиці в цьому напрямі? Помогти привернути слову його достойність, достойність шляхетного матеріялу, в якому об’являється правда, а не матеріялу, з якого тчуть завіси туману для людської думки!
Закінчення
Філософію окреслюють як самопізнання духа. Це оправдувало б підзаголовок цієї спроби усвідомити значення і призначення сучасної, зокрема української, публіцистики. Пізнай себе — це поклик цієї праці, поклик скерований до представників нашої публіцистики. Пізнай себе — і в цьому пізнанні, саме і тільки в ньому, знаходь основи самопошани і відповідальности.
Колись у «Молодому Театрі» в Києві перед початком вистави виходив перед спущену завісу Лесь Курбас у костюмі паяца. В тій прекрасній появі був гордий виклик довкіллю. Хай бачать у нас тільки паяців, але ми, мистці сцени, свідомі нашого призначення бути дзеркалом життєвих глибин і виявом таємниць душі людини. Так само не важно, кого в сьогоднішньому українському публіцистові бачить світ. Не важно, чи він є співробітником, чи редактором якоїсь достатньої газети чи відомого журналу, чи він ходить між нами як нічний сторож, підмітач фабрики, вантажник чужих багатств. Але важне те, як сповняє він почесні обов’язки, що їх короткими натяками пробувала представити ця праця. Важне те, яке місце він займає в світі вільного українського духа.
[1] Порівн. «Українська синтеза або українська громадянська війна», вид. «Життя і мислі» ст. 41-42-43.
[2] Німецьке видання: «Der Aufstand der Massen», 1947, §XІV.
[3] Порівн. «Душа і пісня» в збірнику «Проблеми»: «Українська душа», В-во «Ключі», НЙорк-Торонто, 1956 ст. 49.
[4] Характеристичне явище: — прикметники «добрий» і «красний» у сучасній літературній мові в вищих ступнях мають однакову форму: — кращий, найкращий. Українська паралеля до грецької калокаґатії…