Гармонія… Суспільство 

Гармонія…

Село! І серце одпочине.
Село на нашій Україні —
неначе писанка, село…
Сам Бог витає над селом.
(Т. Г. Шевченко «Княжна»)

Безперервний плин часу… Як гарно звучить слово «плин», яке в семантиці української мови означає щось повільне, врівноважене, гармонійне… На превеликий жаль, вжити це слово у сучасному ритмі життя майже неможливо. Прищеплений Заходом новий ритм життя диктує свої умови. Невпинний біг наввипередки не дозволяє нам зупинитися. У цьому галопі й метушні не маємо часу замислитися, подумати про справжню цінність людського існування, мету свого призначення на цій Землі. Хто ми? Для чого прийшли у цей світ? Що передамо своїм дітям, внукам? Прикро, що люди не хочуть задавати собі ці питання, а тим більше, давати на них відповіді. Зазвичай, якщо такі трапляються, то це люди або творчих професій (філософи, художники, письменники), або люди релігії. Люди, які зуміли зрозуміти свою місію.

Людина і природа – два слова, сплетені між собою однією долею.

Два супутники на одній дорозі життя. Тільки гармонія і розуміння допомагають їм пройти свій шлях до кінця. Дехто в пошуку себе використовує багато напрямків, щоб зрозуміти свою сутність (йогу, даушифтинг тощо).

Багато людей покидають великі міста, залишають матеріальні надбання і починають проживати своє життя так, як колись жили наші предки. Невеличкі хатки-мазанки, джерела чистої води, лани пшеничного поля навколо хати – мрія кожного шукача. І давно всі забули, що нам не треба нічого шукати і ніякий напрямок (віяння) не зможе подарувати нам таку гармонію, яку дає нам наша земля, віра в Бога і любов до ближнього. Звичайно, не буває правил без винятків.

Одного разу я побачила молоду сім’ю, яка захотіла зрозуміти сутність свого призначення. Молодий чоловік – гончар, дружина Аліса – музикант і художник. Ці люди змогли відмовитися від «благ» цивілізації, для того, щоб жити у зв’язку з природою. Вже чотири роки вони живуть у наметі, готують їсти на вогнищі, сплять у спальних мішках, і просто насолоджуються життям. Відмова від телефонів, Інтернету, телевізора та інших винаходів прогресу дозволила їм побачити життя поза часом. «Людині потрібно їсти, щоб жити, а не жити, щоб їсти», – говорить молодий чоловік. І справді так, а в сучасному житті виходить чомусь навпаки. Ці люди заробляють гроші, виготовляючи гончарні вироби (до речі, це їхня улюблена справа), а потім продають їх, щоб купити те, що потребує людина: їжу, сірники тощо. Важливо і те, що з того часу, як вони відмовилися від життя в «цивілізації», вони перестали хворіти. Хвороби зникли, коли вони відчули повну гармонію з природою, зрозуміли сутність свого існування, навчилися насолоджуватися життям. Вбачаючи красу природи, відчуваючи подих вітру, чуючи стукіт серця Землі, вони плинуть в ногу з своїм часом. Часом, який подарував нам Бог, щоб насолоджуватися кожною хвилинкою життя.

Як бачимо є люди, які не бачать свого життя в великих мегаполісах. Кар’єра і вічні перегони не є їхньою мрією. Найважливіше для них – жити в гармонії з природою і собою.

Майже всі люди в похилі роки хочуть їхати у село. Виникає питання: чому? Час дарує людині досвід, а, відповідно, і мудрість. Прикро, що декому потрібно витратити півжиття, щоб зрозуміти прості істини. З землі Бог нас створив, у землю нас проводжають в останній час. А час, який ми проводимо на цій же землі повинен проживатися в повній гармонії і взаєморозумінні.

У невеличкому селі Клебанівка Підволочиського району на Тернопільщині проживає молода сім’я Дувірак, яка поставивши на шальку терезів спокій і світську метушню, обрала перше. Незважаючи на труднощі, якими їх лякали, вони здійснили свою мрію.

Хата, подвір’я, дитячий сміх. На подвір’ї, як завжди, порається Оленка – господиня. Поруч чоловік Юрій і син Святослав. Вони – щаслива сім’я. Завжди разом: і в радості, і горі. Колись для них постав вибір: село чи місто? І вони обрали село. І ніколи про це не шкодували. На подвір’ї невелика господарка: корова-годувальниця, кури та гуси. А поруч, у клітках, притаїлися кролики. З цього невеликого господарства і живе сім’я. Біля хати город – гордість господарів.

Це їхнє найулюбленіше місце. «Город не тільки для праці, – каже чоловік Юрій, – а найкраще місце для духовного відпочинку». Садівництво є сімейним хобі. Чого тільки нема на їхньому городі. І картопля, і морква, і навіть баклажани. А в останні роки, кажуть господарі, і кавуни в них ростуть, і дині…

Хліб тут випікають тільки домашній, із своєї муки. Смачний та запашний. А щонеділі за традицією господиня випікає пиріжки. І що ще людині потрібно для щастя?!

За хатою великий сад – місце, де сім’я любить збиратися теплими літніми вечорами. Тоді господар Юрій запалює невелике вогнище і готує свою фірмову картоплю на дровах, а Оленка тим часом накриває на стіл. У такій сімейній ідилії і збираються усі члени сім’ї. Обговорюють наболілі теми, діляться радістю.

Старший син Олександр навчається у місті, але не планує там залишатися жити. Принади села йому більше до душі. «Напевно, це передається», – жартує Оленка.

Адже важко змінити тихий рай на шумливий гул машин і незрозумілі перегони. «У нас все зрозуміло. Як в книжці. Хочеш їсти – працюй. У неділю – до церкви – і відпочивай. Життя тече тихо, мирно, як в казці. Хіба можна це на щось проміняти?» Люди часто не розуміють, що саме їм потрібно для життя. А насправді людині для щастя треба так мало. Гармонія з природою, розуміння свого внутрішнього «Я» і віра в Бога. Важливо плекати те, що прищеплене нам з колиски матір’ю. Наші українські традиції нічим не гірші за сучасні віяння. Іван Павло ІІ казав: «Українці, у родючу землю Ваших традицій заглиблюється коріння Вашого майбутнього». Хотілося б, щоб ці слова стали наріжним каменем для душі кожного українця. І неважливо, де ти житимеш, в селі чи місті, варто пам’ятати, що є люди, на яких ми завжди будемо рівнятися. Люди, які даватимуть нам приклад не пустими словами, а способом свого життя. Люди з великої літери, на яких і тримається наш світ.

До цих розмислень я взяла за епіграф слова Тараса Шевченка з поеми «Княжна». За цими велемудрими твердженнями змальовано картини нерадісного життя. І сьогодні ми бачимо упорядковані села, де «люди веселі», де панує гармонія помислів і праці, одухотвореності, краса побуту, що, вочевидь, йде ще з Трипілля. Водночас, часто наші серця стурбовуються від запущеності, злиднів, пияцтва, злодійства. Але так само, як і у Шевченка, ми не повинні піддаватися безрадісній перспективі, навпаки! Берімо приклади з таких сімей, що про них мова вище.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(16 голосів)

Також буде цікаво: