Україна – це ми
Оксана Лободяк – випускниця факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, редактор розділу «Творчість наших читачів»
Кількість статей автора: 17
Україна – це ми. Як багато глибокого змісту закладено в цих словах. Адже, Україна, як великий дім, який будує кожен з нас, своїми думками, поглядами, діями. Наша сила і міць, наша мужність і гарт, наша віра і незламність були і будуть крицею міцного фундаменту великого народу. Народу, який споконвіків славився своєю відвагою, нескореністю духу і непереборною жагою до волі.
Ми – той народ, який ціною власного життя здатен відстоювати свою незалежність і свободу.
«Україна – це ми» – знову і знову, немов молитву, шепоче кожен українець чи українка, свідомо розуміючи відповідальність своїх життєвих кроків. Знаючи, що його сьогодення – це сліди для наступних поколінь.
Ще з дитинства нас навчають розуміти, що таке Батьківщина, а вже дорослішаючи, стаємо свідомими, що Батьківщина це не «десь і хтось», а ми.
Лише усвідомлення своєї національної ідентичності, наші духовні і культурні цінності допоможуть не тільки зберегти, а й зміцнити величну державу з величною назвою – Україна.
А сторінки, які ми пишемо тут і зараз, стануть незамінним дороговказом для наступних поколінь.
На жаль, наша мати Україна знову переживає важкі часи боротьби за свою соборність і незалежність, за свою свободу і волю, за право просто жити…
Але ми – сильні і незламні. Наша боротьба – боротьба всього українського народу. Наша незламна віра в перемогу і прагнення до свободи і незалежності, наша Правда допоможуть нам перемогти ворога і здобути довгоочікувану перемогу.
Бо, як казав Т. Шевченко: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»
Україно моя, горда мати мого народу!
Нелегка твоя доля і болем просочений хрест,
Ти сьогодні, утерши сльозу, знов прямуєш до бою,
Бо незламності й волі на себе вдягаєш вінець.
Україно моя, ти – княгиня величного роду,
Твої землі оспівані раєм земним в пісняра.
Та не спить, не дріма загребуще зле око,
Знов над краєм твоїм українським ворожа рука.
Україно моя, ніжна, славна і вільна лебідко,
Попри біль, у надії народ твій незламний живе.
Чуєш, десь іздаля долинає чарівна сопілка?
Вона дух перемоги у пісні усім нам несе.
Україно моя, ти двобій свій іще не програла.
Віра в Правду й спасіння – твій істинний шлях до життя.
Ну а той, хто мечем людську кров проливає,
Сам невдовзі загине від свого ж меча.
Україно моя, Берегине козацької слави!
Сила духу твого крізь століття упевнено слід прокладе.
Перемога – твоя! За тобою – свобода і право!
Бо, незламна, відважно до бою ідеш!
Немає на землі нічого, що б не починалося спочатку. Життя зароджується поклітинно, зернятко виростає в колосок, паросток стає могутнім деревом; букви складаються у слова, слова – у мову, мова – в пісню чи молитву.
Немає на землі людини, яка б не починалась зі свого народу, зі своїх людей, що формують її світопізнання та світосприйняття. Людина наділена Богом здатністю не просто думати, але й аналізувати побачене, почуте, зроблене.
Якщо в губці недостатньо води, вона зможе ввібрати ще. Якщо в склянці недостатньо рідини, її можна наповнити по вінця, щоб напилась більшість. Якщо в людини недостатньо пізнання, в неї можна вкладати знову й знову, аж поки не почне переливатися за край, аж поки вона не зможе віддавати іншим.
Іноді історія знаходить вилам у стінах суспільства, і стається такий прорив бурхливих життєвих потоків, що витримати їх здатен не кожен. І найгірше у цьому всьому те, що втрачається життя. Але ще гірше те, що людина помирає без Бога, без надії на вічність, без розуміння «А що далі?»
Завдання свідомих навчити інших. Завдання сильних показати приклад стійкості. Завдання знаючих передати знання. Завдання мудрих поділитись досвідом. Завдання вірних бути прикладом вірності до кінця.
Наша українська сучасність так сильно, так раптово вплинула на наш народ, що знання, усвідомлення, розуміння світосприйняття та світопізнання прийшли до людей не з віком, а з обставинами. І часто діти стають на місце дорослих, маючи більше сили, більше щирої віри, більше відваги та стійкості. Їхньому миру, їхньому внутрішньому стержневі можна тільки подивуватись.
Так на них вплинула, так їх сформувала реальність: реальність воєнних жахів, реальність постійної боротьби, реальність виживання та волі до життя. Вони бачили більше смертей, аніж їхні батьки, вони чули більше молитов, аніж священники донедавна, вони плакали з більшістю народу, аніж плакали діти до них. Для чого в їхнє життя дано саме це? Для чого їм знати і бачити усі ці жахи, увесь цей біль? Але ж якби не війна, чи була б такою сильною і щирою, такою чистою й вічною любов маленьких українців до їхньої України?
Ми поспілкувались з дітьми про місце України в їхньому серці.
1. Що робить Україну особливою саме для тебе?
«Особливою для мене Україну робить міцність нашого народу!» – Христина, 16 років
«Особливою є моя любов до України» – Софія, 6 років
«Особливість України в тому, що на неї багато разів нападали, але ніхто не зміг її перемогти» – Марина, 11 років
«Україна для мене особлива унікальними традиціями і милозвучністю її мови» – Аліна, 11 років
2. За що ти найбільше любиш нашу країну?
«Найбільше я люблю Україну за культуру, за людей, які тут живуть і продовжують робити все для майбутнього своєї Батьківщини» – Христина, 16 років
«А я найбільше люблю Україну за її природу і рідний дім!» – Софія, 6 років
«Люблю Україну за наш народ. Попри всі випробування за всю історію наш народ твердо стоїть, і бореться за свободу» – Сергій, 16 років
«Люблю її за нашу мову солов’їну!» – Марина, 11 років
«Я найбільше люблю Україну за народні танці та традиції» – Аліна, 11 років
3. Що ти можеш зробити для України?
«Я буду щиро вірити в неї, в її перемогу, буду і далі допомагати воїнам» – Ярина, 14 років
«Буду робити все, що від мене потрібно буде, щоб жити в вільній незалежній Україні» – Христина, 16 років
«Я ще не придумала, що можу зробити…» – Софійка, 6 років
«Хочу всім можливим допомогти подолати війну» – Марина, 11 років
«А я можу донатити на ЗСУ!» – Алінка, 11 років
То направду слова дорослих свідомих українців. Хто навчив їх так думати? Хто вклав у їхній ще дитячий розум стільки мудрості і сили в кожному слові? Чи ж не життя – найкращий вчитель кожному?! Дуже шкода, що наші діти проводять дитинство у часі війни, дуже шкода, що аж надто до самого нутра пройняті кожним сильнішим звуком, дуже шкода, що їм відомі стіни сирих підвалів не на мить і не на час, іноді на цілі ночі, іноді на довгі дні…
Але ж саме з такими відданими, чистими, щирими й свідомими маленькими великими людьми святкує Україна свій 34 рік незалежності.
Україні
Надихаюсь тобою досхочу,
Напʼюсь з криниці сині твого неба…
За вітром понад степом полечу…
Пригорнусь серцем, як дитя, до тебе!
Відчую наші пульси в унісон:
То кров твоя тече по моїх жилах.
В моїх руках тепло твоїх долонь.
Ти – моя сила, ти для мене – крила.
В моїх молитвах – образ твій ясний,
І біль розпуки, і тривожні ночі.
Найбільша мрія з-поміж сотень мрій:
Ми все пройдем! Ми переможем точно!
Надихаюсь тобою досхочу!
Ти знову вільна – синьо-жовта птице!
А я в тобі замріюсь й… помовчу!
І хай та мрія нам обом здійсниться!
