Вклонімося Святому Хлібу

Тримаєш у руках хлібину. Вона ще така м’яка, запашна, тепла, недавно витягнута з печі. Йдеш з нею і серед дороги починаєш жадібно смакувати… І навіть не здається, що в такому ще недалекому минулому було по-іншому. Що не тільки за хлібину в руці, а й за колосок пшениці, глибоко захований в кишені, люди платили життям.

Це були ті важкі роки, коли український народ намагалися знищити голодом. Темні дні, коли людям смакував навіть сухий, зацвілий шматок такого потрібного для життя хліба.

Щороку, в четверту суботу листопада, Україна вшановує жертв Голодомору 1932-1933 рр. Це чорна сторінка нашого народу, покрита глибокою раною…

Дуже часто ще малими дітьми ми чули від своїх батьків, дідусів чи бабусь, що не можна викидати хліб. А якщо він падав на землю, то потрібно було підняти і поцілувати його. Хліб святий.

І ми, не зовсім розуміючи чому, все-таки робили те, що нас вчили дорослі.

Своїми діями і словами вони навчили нас цінувати кожен окраєць, кожну крихту хліба. Так показували нам його цінність і святість.

Сьогодні, розуміючи кожне сказане тоді слово, ми вшановуємо тих людей, які помирали за нашу національну самобутність. Про хліб, як скарб і символ життя, про страшні часи Голодомору розказуємо своїм дітям.

Нині, традиційно запаливши свічку пам’яті на своєму вікні, вшануймо жертв страшного геноциду українського народу 1932-1933 років.

І з глибокою шаною усі разом вклонімося святому хлібу…

Вклонімося святому хлібу! І повік
Свіча історії не згасне в кожнім серці.
Голодомор – сторінка темних днів,
Де рід вкраїнський пробували стерти.

Вклонімося святому хлібу! Хоч на мить
Згадаймо тих, хто крихти від болота
Руками задубілими стирав,
Вустами шепотів: «Ми не здамося!»

Вклонімося святому хлібу! І в тиші
Молитва щира хай небес сягає.
Голодний слід холодної душі
З історії ніколи не зникає…

В зажурі очі. 33-й рік…
Фотоальбоми пусткою покрито.
Лише в слідах їдкий пекучий біль
І очі тих, що помирали тихо.

Летять роки. Не знищений народ…
Та знов стрічки чорніють в чистім полі,
Тримає ворог кулю, вже не хліб,
В надії знищити незламність нашу й волю.

Гінці прокляті небом і людьми
Дамоклів меч не можуть заховати.
Та нищать зброю наші молитви,
Бо світло темряві ніколи не здолати.

Блукають очі. Знов шукають слід…
Дві паралелі, з’єднані сльозами.
Бушлат… Альбом…
Знов 33-й рік…
І воля України між рядками.

Холод голодної ночі.
Примарою тінь блукає.
Немає до кого вчепитись,
Живі чи померлі – не знає.

Лиш шастає хтось навіжено,
Щось нібито десь шукає,
У чорній-пречорній рясі,
Під рясою смерть ховає.

Отак поміж темінь ночі
Блукають немов в пустині
Порожні голодні очі
Чиєїсь холодної тіні.

Чи є ще чого блукати?
Чи є ще якась надія?
Чи люд переможе кару,
Що хмарою смерті віє?

Чи ж зможе? І поглядом ще раз
Проникла в усе навколо.
Почулися дивні звуки:
Це з болем озвалася воля.

“Не згине, не дам ніколи
Народ український згубити!
Важка і страшна його доля.
Та він, попри все, буде жити».

Святим оберегом неба
Земля України вкрита.
В стерні, що сльозами вмита,
Життя оживає в житі.

…і тінь у задумі смиренній,
Крізь холод голодної ночі
Подибала нишком в поле,
Де никли голодні очі.

Оксана Лободяк

Голодні

– Чого ревеш, Юстинко?

– Мамка били!

– За що?

– Їсти хотіла!

– Не дали?

– Дали, але били!

– То й добре!

– Добре, що били?

– Ага! Он мої мамка слабі, не годні навіть бити. Спухлі стогнут на ліжку. Але я сама раду дала. Знайшла лободу коло сусідів, там вже нікого нема. Зарита в листю була. Я відкопала, відшкребла з неї листі, водов сполокала, зварила. Гіркє такє, шо ну! Але ми з Славком їли. Мамка не хотіли, не лізе їм…

Чуєш, Юстинко? А де ми мою мамку поховаємо? Видко, вмруть скоро. Коло татка Христя лежит, і вже паркан, нема де копати. Ще й лопата зломлена, землє тверда і я не годна.

Вже обоє плачуть. Юстинка, бо били, Ганнуся, бо нема кому матір хоронити. Ще живу, але вже опухлу і безсилу від голоду. Ганнуся знає весь той передсмертний шлях. Кілька тижнів тому похоронила з матір’ю Христю, наймолодшу сестричку, таку дрібну, висохлу. Плакала-плакала, та й перестала. Назавжди. А перед тим батько помер. Його ще дядько зі села допомагав хоронити. Лежать обоє. На них землю насипали могилками невисокими. Ганнуся дивиться на ті могилки, обходить довкола, місце для матері вибирає. І плаче, ще гірше, ніж Юстинка.

Надворі жовтень. Гарно так. Ще сонце навіть трохи теплом ділиться. Добре, що така пора, бо хоч якась травинка виростає, на суп придатна. То навіть не суп, то смердюче гливке вариво брудно-зеленого кольору з гірким трав’яним смаком. В тому вариві видно всю долю людську… Гірку, общипану, чорну, страшну, змішану з болотом. Так нині рано Ганнуся їла, дивилася на той суп, на Славка, на матір хвору на ліжку, про своє життя думала. Минулі роки згадувала, коли щаслива була, сита, коли Христя народилася. Славко плакав, бо його вже не люблять, всі малу бавлять, а Ганнуся раділа: має сестру і братика! Батько матір обіймав, дітей цілував, щасливий, аж очі світилися! Ганнуся знала: любить їх усіх, а маму найбільше. І Ганнуся любила. Буває, схопить Славка на руки, гойдає, крутить ним, націлує-націлує та й відпустить на землю, цілого червоного від страху і сміху. Він ще сварився з нею: «Пусти, пусти!» А тепер мовчить, навіть не плаче. Вона знає: їсти хоче, вже й не просить, бо те, чим його годують, не кожен може й проковтнути. Раніше ходив по хаті, тата з Христею шукав, аж поки Ганнуся не витримала. Відвела до тих могилок: «Осьде вони лежать. А ти їж, що даю, аби коло них не бути. А то ні сонечка, ні зірочки не ввидиш більше!» І їсть. Біля матері тихо посидить та й поплентається за Ганнусею. Он знову йде. Малий, а все розуміє.

– Що, Славку? Чого знов за мнов прийшов? Бачиш, Юстинку били. Хоч, аби я тебе била, що нечемний?

– Ганнусю, в мамки рука з ліжка впала. Вже не так рівненько, як ти поклала. Я підоймав, підоймав та й не зміг. Що робити?

– Юстинко! Чуєш? Мамка вмерли. Так і знала. Що маю робити?

Ганнуся плаче. Славко дивиться і собі починає. Юстинка перестала.

– Тихо, Ганю! Йдем до меї мамки. Нічо, що били, вже їм перейшло.

Пішли всі троє. Їм здавалося, що йдуть швидко. Але від голоду, від безсилля, від безвиході ледве ноги волочили. Через кілька хат Юстинка жила. Зайшли, змучені. Ледве говорили.

…Маму Ганнусі обмили теплою водою. Одягли в чисте. На ліжко поклали. Тихо помолились. Чоловіків двох, не родичів, знайшли, аби яму викопали. Біля батька похоронили. Коло Христі паркан, а в другий бік місце було. Ганнуся Славка обіймала. Цілий день нині плаче. А Славко собі.

– Ходи, Славку, порядки робити. Бо лиш двоє ми. Мусимо тепер самі дбати: ти про мене, а я про тебе!

– Ганнусю! Я малий!

– То нічо! Ти годен! Ади як скоро біжиш! Йой, Славку, Славку! Що нині їсти будемо?

– Як ніц нема, то я цей вечір перечекаю. А на завтра земелька мені вродит. Ти звариш, Ганнусю, звариш?

– Звару! Звару! Горе моє!

Пішли до хати.

– Ганнусю! Ану диви! Що то?

– Та то хліб, Славку! Ти де знайшов?

– Ту’ під подушков в мамки.

– Славку! Видиш? Плакав, що мамка тебе не любит, а вна тобі хліба лишила! Їж!

– Він троха зелений!

– Ти їж! Він все одно добрий!

– А ти?

– Ну як схоч, то даш трошки.

– Бери, Ганнусю, оцей, де більше зеленого. Бо я то зелене не люблю.

Їли останній шматок хліба в хаті. Думали, що вже ніколи такого доброго їсти не будуть. Повечеряли. Вдосвіта Ганнуся знов до сусідів бігла, поки її схованку ніхто не розгадав. Назбирала різних травичок, наскубла, то на чай, то на суп. Поки Славко встав, в хаті вже їжею пахло. Та як пахло? – смерділо те вариво. Але діти добре знали: то запах життя. А перед обідом Юстинка прибігла. Щось в мисці принесла.

– Мої мамка вам трохи каші дали! Їжте, поки тепленька!

Славко думав, що нині свято! А Ганнуся знала: в Юстинки трохи більше харчу вдома. Але ніколи не просила. Бо вже раз була бита від тих сусідів, де траву знайшла. Одну картоплину попросила. Не дали, але били палицею. Так сусіди швидше й померли. Старі. Менше сили мали за життя хапатися. Ганнуся бачила, де вони картоплю ховали. То там ще трохи знайшла та й варила спочатку. Але вже й картопля закінчилась. То лобода під листям з’явилася. Ганнуся лиш дивилася в небо і Богу за сусідів дякувала. Та й молилася, аби зими лютої не було. Щоб вона могла з тою дитиною, тим Славком ще вижити. Доки так буде? Теж в Бога питала. Отримувала у відповідь лиш бурчання голодного шлунку. Але знала: раз Бог дав життя, мусить до кінця триматися. І Славка за собою тягти, бо лиш один у неї залишився. Та й вона в нього. Аби зиму перебути! А там весна – щось виросте! Може, дадуть зернинку яку або картоплинку, Ганнуся посадить їх біля хати! Треба буде трохи ховати, щоб знову все не відібрали. Але вона зможе! Вона все зробить, щоб Славко жив. Та й вона біля нього. Вона батька не врятувала, Христю не врятувала, маму не врятувала, але Славка йому не віддасть – тому клятому Голоду!

Не віддала.

Зиму зимували. Хату сусідів на дрова розібрали, щоб в печі палити. Ганнуся лиш дякувала і дякувала Богу, що сусіди вмерли. Потім просила, щоб простив її за таку «подяку». А як помалу хату розбирала, то ще й картоплі майже повне відро в погребі знайшла. Хтозна-скільки там валялася. Бо така вже поморщена, дрібна. Ганнуся варила по одній-по дві. Шкода було навіть лушпиння чистити. З ним більше було що їсти. Та й смачне! Десь солі роздобула. Добре, є вода в криниці. Наносить повні відра, щоб в хаті була і розмерзалась. Славко з’їсть картоплю, сидить задоволений біля печі, тепло йому. Щасливий, що Ганнуся в нього є. Ще й виріс на цілу долоню. Ганнуся до одвірка міряла, позначки робила.

Якби не Славко, сама б не трималася. Хоч і Юстинка кожен день бігала, все одно не те. Домовились дівчата разом виживати. Юстинка одна вдома, батько при посаді в селі, мати здорова. Погодили, якщо раптом в Ганнусі геть біда настане, Юстинка з дому красти буде тай принесе хоч для Славка, потім відмолить. Все одно священник помер, нікому й сповідатись. Одному Господу Богу хіба. Але й красти не довелося. Ганна сама раду дала, як любила повторювати часто…

Навесні над ними сонечко зійшло. Та так ясно, що й жити ще більше хотілося. Скільки потім було тих сонячних весен, тих повних столів добра, вже й не злічити!

* * *

До хати Славко майже забіг. Йому 89. Ганнуся ще старша.

– Що сталося, Славку?

– Ганнусю, Юстинки нема більше!

– Як нема? Вона мала зі мнов ще цю зиму зимувати!

– Вже не буде! Я буду! Я ще тут!

– Та ти з онуками, з дітьми, а я лиш її й мала тепер.

– Сказала Наталочка щойно: «Дядьку Славку! Скажіть тітці Ганнусі, що бабуся померла. І що казала, що вже не може ще одну зиму зимувати. “Ганнусі тепло, не голодна, най без мене буде ще пару років. А я в Господа буду її чекати!” – її слова…» От я все тобі й переказую. Може, до мене підеш. Діти не проти.

– Не піду, Славчику, з того подвір’я. Ціле життя тут. Все мені здається, що то Христя коло мене, наші мамка з татом. Але ще перезимую. Ще перебуду…

Навесні сонце зійшло. Відбило своє світло на хрестах Юстинки і Ганнусі. Та так відбило, ніби сміються обоє. Славкові скоро 90, але на могилу пішов. Взяв правнуку найменшу за маленьку ручку і повів за собою, бо дуже хотіла зі «сталеньким дідоцком» іти.

– Дивись, Ганнусю, що я приніс. Хліба тобі на могилку покладу. Може, де песик голодний буде. Смачний хліб. Внучка сама пекла. Смачний, Ганнусю, але не такий, як той зелений був, що нам мамка сховали… Не такий… Чекайте! Скоро прийду до вас…

Людмила Досінчук-Тарасова