Їй 33… Моїй незалежній Україні
Оксана Лободяк – випускниця факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, редактор розділу «Творчість наших читачів»
Кількість статей автора: 17
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить…
Т. Г. Шевченко
Пророче для кожного українця відбиваються обнадійливі слова Тараса Шевченка.
Вони стали орієнтиром-маяком нашої віри в перемогу. Ці слова роблять нас міцними, як криця, сильними духом і справді незалежними. Тому ми обов’язково переможемо.
Бо ми – українці. Ми нація нескорених і незламних. І жоден ворог не здатен знищити народ, який здатен віддати своє життя за волю та незалежність своєї держави.
Ніхто не може витерти код українського народу, бо він зароджується ще в утробі матері. Плекається з дитинства рідною мовою, піснею, щирою молитвою.
Не згубити народ,
що колиски свій код,
рідну мову під серцем тримає.
Його віра в словах,
його сила в думках,
він, мов фенікс, з вогню воскресає.
О. Лободяк
Емерсон писав: «Про рівень цивілізації треба судити не за цензом, не за розмірами міст, навіть не за врожаями, а за тим, яку людину вирощує суспільство.»
Як бачимо, українці своєю стійкістю, патріотизмом і любов’ю до рідної держави здивували весь світ. Особливо наша молодь, яка вразила всіх своєю амбіційністю, відповідальністю, свідомо зробивши свій вибір впевнено крокує до Перемоги.
Вірш Ліни Костенко підкреслює, яке може бути бачення світу й елементів його важливості.
На світі можна жить без еталонів,
по-різному дивитися на світ:
широкими очима,
з-під долоні,
крізь пальці,
у кватирку,
з-за воріт.
Від того світ не зміниться нітрохи.
А все залежить від людських зіниць –
в широких відіб’ється вся епоха,
у звужених – збіговисько дрібниць.
Ліна Костенко
Сьогодні наш зір сфокусований, як ніколи чітко.
Все, що колись було дріб’язковим і неважливим, стало вагомим.
Ми навчилися цінувати прості речі: споглядати схід сонця, пити спокійно ранкову каву, спати в своєму домі., бачити своїх рідних і просто вільно гуляти по своїх вулицях. Ми навчилися співпереживати за ближнього і, відкинувши все непотрібне, іти до головного.
Ми зрозуміли і зробили свій вибір.
Колись, приїжджаючи до України, Іван Павло ІІ на зустрічі з молоддю говорив такі слова-повчання: «Майбутнє України великою мірою залежить від вас і від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе. Бог не забариться, щоб благословити ваші зусилля, якщо спрямуєте своє життя на великодушне служіння родині й суспільству, ставлячи спільне добро вище від особистих інтересів».
І ми не завагалися, не завагалася наша молодь, яка зуміла взяти на себе відповідальність за свою країну.
Бо наша віра і підтримка, добре слово, співчуття і щира молитва, здатні допомогти нашій Україні вистояти. Сьогодні, піднявши голови до неба, вшануємо всіх, хто віддав своє життя за нашу незалежність і волю.
І в молитві щиро попросимо в Бога дати сили вистояти…
Вставай, Україно, свої витри сльози!
Ти зможеш.
Твій стяг перемоги уже майоріє в світах.
Вставай, Україно, твій ангел уже на порозі,
Він волю твою у святому кіоті тримає в руках.
Вставай, Україно, ти завжди незламна.
Бог знає.
Кровавими ризами й досі устелені твої стежки.
Та знай, не родився ще той, що добро переможе.
Ти вільна, ти сильна, ти вічна понад всі віки!
Вставай, Україно, сьогодні із кожного серця
Відлуннями дзвонів летять до небес молитви.
Ти була, ти є, ти назавжди будеш незалежна,
Бо волею Бога написані долі твоєї рядки.
Вставай, Україно, поранена, йдучи крізь терни.
Вдягни синьо-жовті святкові стрічки.
І голосно крикни «Я стану безсмертна,
Допоки на моїй землі такі доньки й сини».
День Незалежності. Святкує Україна.
Іще знедолена, й блищить гірка сльоза,
Народ іде вперед до перемоги,
В руках тримаючи лаврового вінка.
День Незалежності. Недавно просто свято,
Таке собі просте в календарі.
Сьогодні долею для кожного сповите,
Сьогодні Незалежність – крик душі.
День Незалежності. Як гордо кожен мовить.
І вже у душах, не в календарях,
Червоними нитками пережиті,
Вписались цифри, як сакральний знак.
День Незалежності. Горить вогнем свіча.
Завмерла Україна у жолобі.
Вшануй і ти, народе, тих, хто з честю захищав
Своїм життям незламність нашу й волю.
Заплела русяву косу,
Забігла зненацька в хату.
Всміхнулись зажурені очі.
Сьогодні у них наче свято.
Вдягла вишивану сорочку,
Знайшла у стрічках віночок,
Чи встигне вона привітати
Всіх своїх синів і дочок?
В задумі на чорній стрічці
Могил не злічити в полі,
А десь поміж ними інші
Її відвойовують волю.
Чи ж зможе іти на свято,
Коли пече болем серце,
Коли в кожнім домі втрата?
Чи ж зможе? Уже не вперше…
На зло ворогам не впаде.
Підніме до неба очі,
Промовить в молитві щирій
Спасіння слова пророчі:
«Спаси, збережи, помилуй
Народ мій, мою країну,
О Боже, подай ми’ сили,
Щоб встати серед руїни.
Дай стяг догори підняти
Й тризуб золотий в колоссі.
Хай бачать усі, що вільна,
Хай знають, що їм не вдалося!»
…І вибігла з хати квапливо,
Лише б не спізнилась на свято.
Сьогодні вона має силу,
Вона – Незалежності мати.
Ти сьогодні стоїш. Такий радісний час,
Тобі сонце всміхається зранку.
Хтось в окопах сирих, захищаючи нас,
Зустрічає багряні світанки.
І не треба йому всіх життєвих принад,
Ні достатку, ні модних нарядів,
Його радість – «порожній» ворожий снаряд,
Хоч один серед сотні снарядів.
Ти сьогодні дитину обіймеш свою,
Поцілуєш, навчиш, що робити.
Хтось у простір глухий тихо мовить «Люблю!»:
В світлі неба тепер його діти.
В тебе дім. В нім цілісінька кожна стіна,
В нім цілісінькі вікна і двері.
Хтось збирає до купи уламки вікна,
Заставляючи дірку папером.
Хтось у розпачі впав на руїнах життя,
Ще недавно тут щастя сміялось.
Посіріло умить існування-буття…
Було все – і нічого не стало.
Розгортаєш Писання, вникаєш в слова,
У молитві уста пломеніють,
Твоя віра жива, твоя сила жива!
Твоє сонце і світить, і гріє.
Ти сьогодні стоїш… Незалежності день.
Вишиванок рясніють букети.
Та пронизує душу крізь звуки пісень
Материнське глухе: «Сину! Де ти?»
Ти відчуєш і розпач, й пекучий біль,
Бо нестерпно болить її мука.
Незалежність і воля незламні, покіль
Зброю правди тримають руки!
Їй 33. Їй ще б помолодитися.
Так сонячно і тепло усміхатися.
Їй ще б на пишну вроду надивитися,
І в дзеркалах озер помилуватися.
Їй 33. Квітчатися б їй веснами.
Вплітати в русі коси синь барвінкову…
Й бентежними ночами перелесними
Збирати в травах очі намистинкові.
Їй 33. Вона сумна і зранена.
Однак велична, горда і нескорена…
І по звитязі над кривавими тиранами
Їй вільно йти степами неозорими.
Їй 33…
Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів.
Іван Франко
Бути українцем. Як часто голосно, але необдумано і легковажно, ми називаємо себе українцями. Зараз це круто. Зараз це гордо. Зараз це модно. Бо про нас знають. Знають у цілому світі. Україна не сходить з політичних п’єдесталів, а разом з тим залишаються на п’єдесталах й українці. Завдяки війні… Завдяки? Занадто висока і невиправдана ціна за самопрезентацію.
Чекаємо добра. Розтинаємо правдами й неправдами кордони, заявляючи світу: «Ми з України!»
Ще ніколи для мене не було так важко говорити ці слова. Вірю, що були такі, як я, хто лише за короткий час вимушеної відсутності на рідній землі всім серцем вболівав за швидке повернення додому, у свою хату, на своє подвір’я, до свого саду, до своїх улюбленців. Такі, здавалося б буденні незначні клопоти раптом стають вагомою справою, за якою сумуєш всім серцем.
Бути українцем. Бути франківцем, киянином, харків’янином, маріупольцем… Це бути воїном. Це бути волонтером. Це бути творцем миру, а не війни. Це бути захисником правди і волі. Це бути батьком. Це бути матір’ю. Це бути дитиною. Це бути усвідомленим власної ролі у своїй державі та власного покликання у цьому світі. Тому ти або українець один раз на все життя, або ти зрікся її, рідної…
Нема оправдання тому, хто говорить, що держава нічого для нього не зробила. А що ти зробив для неї?! Яким досягненням ти прославив її? Скільки разів ти молився за її правителя, за мудрість тих, хто керує нею? Коли ти був вдячний за плоди, що дала тобі її земля? Спитай себе… І дай собі відповідь.
Їй 33. Можливо, більше чи менше, аніж тобі. Але скільки разів вона вже була на Голгофі зі своїм хрестом. Примусом ведена, катована, розділена, розп’ята. Але кожного разу вона воскресала. Були ті, хто знемагав разом з нею, хто боровся за неї, хто віддавав життя, хто робив свідомий вибір – вибір бути УКРАЇНЦЕМ.
