Історія без заспокійливого

Андрій Мельник, редактор розділу «Історія»
Андрій Мельник, редактор розділу «Історія»

25 травня 1918 року талановитий письменник і посередній політик Володимир Винниченко зробив у своєму щоденнику відомий запис: «Читати українську історію треба з бромом, – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування».

Очевидно, таке безнадійне узагальнення було результатом спостереження за невдачами українського державотворення, до якого, ніде правди діти, доклався і його автор. У час, коли вчорашній голова уряду УНР занотовував ці слова, уже майже місяць Україною керував гетьман, а сам Винниченко перебував у вигнанні, щоправда, не за кордоном, а на хуторі неподалік від Канева, присвячуючи вимушено вільний час літературній творчості.

Ми часто робимо настроєві узагальнення, спровоковані тимчасовими невдачами, надаючи їм ледве не оракульського статусу. Помічаємо й розповідаємо лише про негативні події, ніби давній новинарський принцип «the good news is bad news» глибоко в’ївся у нашу свідомість й не залишає шансу світлим барвам. Метафора Винниченка вельми органічно вписалась у світогляд такого штибу і стала універсальним замінником знань із української історії: для чого, мовляв, її пізнавати, якщо там лише сльози й смуток?

Із вивченням української історії відбувається щось схоже, як із читанням «Божественної комедії» Данте. Обмежуються зазвичай першою частиною, «Інферно», цитуючи знамениті слова «Лишайте сподівання всі, хто входить», викарбувані на воротах пекла, і надаючи їм статусу похмурого пророцтва. Однак неуважні чи просто ліниві читачі забувають про те, що уявна мандрівка великого флорентійця не обмежується спогляданням сцен пекельних мук. Далі він підіймається до чистилища і раю. Тому Данте – поет, який, нагадуючи про справедливу відплату за гріхи, дарує надію. Зовсім не кожен, проте, знаходить у собі силу й мужність іти далі. Надія – це не зброя пригноблених і скривджених, як висловився б прихильник ніцшеанської етики. Вона потребує відваги.

Як висловився американський політичний психолог Кіт Шимко, небезпека метафорично мислення полягає у тому, що люди часто переходять від виявлення схожості до цілковитого ототожнення. Крім цього, коли метафора потрапляє в широкий обіг, то мало хто звертає увагу на ті аспекти, про які у ній не йшлося. Зрештою, надмір метафор часто просто маскує відсутність нових ідей. Ясна річ, метафори можуть бути корисними для мислення, адже допомагають впоратись із великими масивами інформації, підсумовуючи їх яскравою образністю. Проте в цьому і їх слабкість, бо поетична риторика може просто зупинити розвиток думки. З іншого боку, як переконливо довів Гайден Вайт у своїй відомій праці «Метаісторія», історіописання, як і будь-який різновид наративу, важко уявити без риторичних засобів. Відтак, історія приходить до нас не лише з битвами й героями, але й метафорами.

В сучасну ґедоністичну епоху «історичний бром» Винниченка небезпечний ще й тим, що робить нас нечутливими до страждань. Якщо ми бачимо лише страждання, то перестаємо цінувати їх – заспокійливе водночас стає знеболювальним. Достоєвський свого часу зауважив, що боїться одного – не бути гідним своїх страждань. Тому свідомо витісняти біль із нашої історії – це не лише злочин проти минулого, але й мимовільне визнання того, що ми залишаємо майбутнє на поталу випадковості, відмовляємось бути його творцями. Це, зрештою, перетворює нас на збайдужілих глядачів. А щойно згаданий Данте, пригадаймо, вважав байдужих, тих, які «жили собі без гани, без хвали», не вартими навіть пекельних мук:

«Вони вже не надіються на смерть
І так ненавидять роки пропалі,
Що чорні заздрощі їх повнять вщерть.
Ніхто за них не згадує в печалі…»
(Пекло, пісня ІІІ, 46-49, переклад Євгена Дроб’язка)

Цей поетичний образ, незважаючи на свою похмурість, на відміну від Винниченкової метафори, звернений радше до тих, які готові діяти сьогодні, водночас пам’ятаючи про минулі справи. Адже хороша пам’ять – пам’ять без упереджень і заспокійливого – це необхідна передумова творчої активності.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(8 голосів)

Також буде цікаво: