Справжня широчінь планети

Шановні читачі! До вашої уваги два урбаністичні краєвиди. Один для більшості з вас доволі знайомий, навіть попсово-тривіальний. Це, звісно ж, Нью-Йорк. Український обиватель, імовірно, впізнає обриси найбільш легендарних хмародерів міста, якого американці нарекли «Великим Яблуком». Тут, у Львові, ми можемо розібрати Нью-Йорк на деталі, на Мангеттен, Бруклін і Бронкс. Навіть якщо нам ніколи не доводилося бувати у цьому мегаполісі, ми краще чи гірше уявляємо собі Статую Свободи, Брайтон Біч, рекламний калейдоскоп Бродвею, жовті таксі, романтичне кружляння сніжинок на Різдво, благородних поліцейських штибу Брюса Вілліса, які перманентно борються зі злими геніями-джокерами, Центральний парк, у якому товпляться еміґранти й обшарпані безхатченки впереміш із героями Фіцджеральда, О’Генрі й Селінджера. Це що стосується першого урбаністичного краєвиду.

planet-web
Як вийшло так, що про Нью-Йорк ми знаємо багато, а про існування Тяньцзіня більшість із нас і не здогадувалася?

А як же друге фото? На ньому зображене місто Тяньцзінь. Які асоціації? Жодних у більшості читачів. А це велике, важливе місто, одне з ключових у Китайській Народній Республіці. У ньому – 15,5 млн жителів, майже вдвічі більше, ніж у Нью-Йорку. Тяньцзінь – значно старіший за Нью-Йорк. Це місто із захопливим історичним бекґраундом, численними пам’ятками культури (чого лише вартий храмово-монастиський комплекс Дабейюань), мальовничими вулицями і площами, галереями й університетами, торговими центрами й ресторанами. За 45 км від Тяньцзіня втілюють у життя китайсько-сінґапурський проект новітнього екоміста на 350 тис. мешканців – із зеленими зонами, використанням альтернативної енергетики, практикою опріснення морської води, переробки відходів тощо.

Як вийшло так, що про Нью-Йорк ми знаємо багато, а про існування Тяньцзіня більшість із нас і не здогадувалася? Як вийшло так, що Кампала, Дакка, Каракас, Бенґалуру, Хартум, Браззавіль, Ґуаякіль, Сіньбей, Карачі, Форталеза – незнайомі чи малознайомі топоніми (попри те, що це міста-мільйонники, позначені жирними крапками на карті світу), а Рим, Париж, Стокгольм, Лос-Анджелес, Піза, Монреаль, Манчестер, Даллас, Неаполь – для нас зовсім не новина (раніше ми часто нарпаляли на них, і тепер їхні образи відростили собі довгі хвости асоціацій, переважно позитивних).

Знання про європейські народи, про унікальність та специфіку кожного, зокрема найменш чисельних, достатньо широкі навіть на рівні масової свідомості: шотландці присутні у ній якщо не Робертом Бернсом, то картатими спідницями й міцним віскі, італійці – якщо не Відродженням, то піцою і поп-музикою 1980‑-х, фіни – якщо не «Калевалою», то сауною. Цим народам не загрожує розчинення в потоках інформаційного сміття, їхні надбання увійдуть до всесвітньої культурної скарбниці. А чи можемо ми бути такі ж упевнені щодо кочового народу кавахіва (сучасна Бразилія), ізольованого від решти світу гущавиною амазонських лісів? А щодо жителів трьох сіл на території Республіки Чад (лише кілька сотень людей), носіїв мови лаал, яка не піддається класифікації і не має писемного відповідника? Чи щодо майже двомільйонного народу рохінджа на території М’янми, який зазнає гонінь та переслідувань, змушений існувати у таборах для біженців через вороже ставлення бірманських властей?

Не всі читали «Божественну комедію», але сам Данте закріпився у широкій суспільній свідомості, і про дев’ять кіл пекла обиватель щось та й чув. Не всі тримали в руках томи з трагедіями Шекспіра, але процитувати Гамлета (бодай у нецензурній обробці відомого перелицювальника) здатен багато хто з перехожих на вулиці. Ще більше вони знатимуть про «Ромео і Джульєтту» (на рівні анекдотів та іронічних метафор). Але чи може наше суспільство похвалитися знаннями про перських класичних поетів? Фірдоусі, Сааді, Гафіз, Нізамі – це терра інкоґніта для більшості з нас. Те саме можна сказати і про скарбницю арабської середньовічної поезії, про любовну лірику ібн аль-Мулавваха, ібн-Зайдуна, ібн-Кузмана та багатьох інших поетів із характерним контрастним плетивом захмарного релігійного пафосу та земних пристрастей.

Чи всім із нас відомо, як звати президента Індії, лідера найбільшої демократії у світі? Чи знаємо ми про сучасну найдинамічнішу кіноіндустрію світу – нігерійський Ноллівуд, який продукує 2,5 тис. фільмів щороку? Чи стежимо за футбольним національним чемпіонатом Мексики? Чи намагались розібратися у правовій системі Саудівської Аравії, яка передбачає абсолютну владу короля і офіційно забороняє діяльність політичних партій та профспілок? Чи багато читали з історії дивовижної країни Ліберії, заснованої колишніми рабами, переселенцями з Америки? Чи цікаво нам дізнатися про умови роботи на заводах Індонезії, де мільйони невтомних рук продукують матеріальні блага для західного споживача? Чи здогадувалися ми про продуктовий дефіцит у багатій на нафту Венесуелі? А про рівень добробуту жителів Ґвінеї, у надрах якої – 20% світових запасів алюмінію?

Не знаю, чи існує спеціальний термін для окреслення явища, відповідно до якого у т. зв. розвиненому світі ми зауважуємо помах крила метелика, а поза цим розвиненим світом воліємо не помічати важкої ходи слона. (Напрошується твердження про непомітну колоду в оці «третього світу», але воно не зовсім доречне).

Передумови такого стану справ зрозумілі: збільшувальне скло медіа, спрямоване передусім на т. зв. «золотий мільярд» – Європу й Північну Америку. Саме ці континенти, відповідно до домінантної медіакартинки, є пупом землі, а усі інші (якихось нещасних 6/7 людства) варті витіснення на інформаційну периферію. Тому, наприклад, теракт у Парижі – подія глобального масштабу, а теракт в Уагадугу (столиці Буркіна-Фасо) просто потонув у потоці інформаційних повідомлень.

Таке бачення світу було частково виправдане 100-150 років тому, коли політичне, культурне, економічне життя планети справді сходилося клином на Євроамериці, але в жодному разі не у XXI ст., коли на очах міцніють такі альтернативні полюси, як Китай, Індія чи Бразилія. Описану медійну диспропорцію можна пояснити як інерцією, так і впертим політичним спрямуванням на американоцентризм і євроцентризм провідних світових медій, які, за винятком кількох, сконцентровані саме у США і Європі. Зауважимо, що обидві причини тимчасові: є підстави вважати, що вже у близькому майбутньому конфігурація сил у світовому інформаційному просторі суттєво зміниться.

Так-от, шановні читачі, не важко помітити, що через обмеження горизонту розвиненими континентами нам невтямки, у якому великому, багатовимірному, строкатому світі ми живемо. У розділі «Планета» ми зробимо спробу ліквідувати диспропорцію, через яку левова частка Землі опинилася поза межами нашого поля зору, підняти завісу, за якою – Азія, Африка й Латинська Америка з усіма їхніми світлими і темними, сумними і радісними аспектами.

Одразу попереджаємо, що:

– ми не маємо жодних упереджень щодо багатих, розвинених країн Європи та Північної Америки, просто вважаємо, що глобальне медіадзеркало спотворює справжні пропорції світу;

– ми не маємо наміру працювати на імідж тих чи інших країн, лобіювати чиїсь інтереси, брати участь в інформаційних війнах. Наша мета – пізнавальна й просвітницька;

– ми не претендуємо на статус безапеляційних експертів, навпаки – маємо намір пізнавати планету, на якій живемо, разом із читачами «Листів до приятелів».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(10 голосів)

Також буде цікаво: