За чесну гру! Найактуальніше Спорт 

За чесну гру!

За лічені тижні до старту ХХХІ Олімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро в офісах спортивних федерацій була помічена Її очевидність Правда. Довго тупцювала на порозі, зазираючи у вічі лискучих чиновників; аж раптом вловила момент, крутнула барабан вхідного турнікету, та й засіяла зерно істини у кожному просторому кабінеті. Десь та й проросло: Міжнародна асоціація легкої атлетики (IAAF) запалила червоне світло перед просякнутою допінгом командою Росії, керманичі любительського боксу (AIBA) розкритикували ідею появи на олімпійському ринзі досвідчених професіоналів, а Комітет з етики та чесної гри оприлюднив свідчення очевидців про вражаючі масштаби корупції в процесі організації та проведення форумів у Сочі (зима 2014-го) та Пекіні-2008. Амплітуда розбурханих скандалів виявилася куди сильнішою за сновигаючий Бразилією вірус Зіка, негаразди економічного характеру та страх перед приїздом неконтрольованої армії вболівальників-вандалів. До своєї честі, поважні спортивні інстанції здолали комплекс «фінансового затикання ротів», назвавши підлість підлістю, а окозамилювання – гріхом. Так, нагода розпоряджатися нафтовою свердловиною була втрачена остаточно, але ж і Правда безцінна. Перша Олімпіада на території Південної Америки здобула унікальний шанс запустити нову точку відліку – у напрямку звільнення спорту вищих досягнень від підкилимних інтриг.

werber-web
«Про ціну року запитай у студента, який провалив іспит. Про ціну місяця запитай у мами, яка народила передчасно. Про ціну тижня запитай у редактора щотижневика. Про ціну години запитай у закоханого, який чекає на дівчину. Про ціну хвилини запитай у бідолахи, який спізнився на потяг. Про ціну секунди запитай у того, хто втратив родича в автокатастрофі. Про ціну однієї тисячної секунди запитай у срібного призера Олімпійських Ігор».
Б. Вербер, «Імперія ангелів»

Порівнювати спортивні забави Античності, Середньовіччя та Нового часу з однойменною індустрією ХХІ століття неетично. Майже так само, як іменувати письменника антисемітом на основі «сліпого» підрахунку лексем із коренем «жид» у його творчості або звинувачувати мусульманський світ у провокуванні перших Хрестових походів… Вагові категорії наче й суміжні, проте принципи дій, освячені девізом «Швидше, вище, сильніше!», спотворені до невпізнання. Так, правителі Стародавнього Риму практикували вбивства переможених атлетів («Vae victis»), за що й досі горять у пеклі; вправні лучники крокували в авангарді імперських армій, підступні марафонці вкорочували абияк розмічений маршрут, гуру кулачних боїв безцеремонно гамселили безвусих підлітків, цілі команди тонули у водах Середземного моря на шляху до грецької Олімпії, ба навіть за рік до початку Ігор-1936 у Мюнхені функціонери МОКу приречено віддавали командну перемогу господарям, адже розуміли – Гітлер скористається найменшим приводом… Однак, попри всю негуманність та трагізм ситуацій, суперники тверезо оцінювали свої шанси на старті, осягаючи міць або підступність опонентів якщо не п’ятьма вродженими, то шостим, інтуїтивним чуттям. Бачили несправедливість у вигляді суддівської упередженості – й клали фаворитів на лопатки завдяки феноменальній силі духу та волі до перемоги! Таких чемпіонів боготворили, ставили у приклад кільком наступним поколінням, засновували іменні турніри… На жаль, сучасний спорт найвищих досягнень загубив обличчя людяності. Фактично наплював на чесні принципи боротьби, пов’язнувши у гонці медикаментозних та технологічних озброєнь. Мельдоній, нандролон, рекламний та гральний бізнес, корумповані антидопінгові лабораторії: чесному професіоналу протистоїть не просто біологічний організм, а повнопривідна машина для здобуття кубків та медалей. «Перемога за будь-яку ціну» проти «Головне не перемога, а участь», гіппократівське «Не нашкодь!» (у першу чергу собі – авт.) чи «Veni, vidi, vici» від диктатора Цезаря? Згідно з результатами незалежного опитування, проведеного серед важкоатлетів США, Китаю та Росії, кожен третій (!) готовий наковтатися «хімії», виграти золоту нагороду, щоб потім… померти. Такого масового запаморочення свідомості знаменитий популяризатор спорту П’єр де Кубертен не прозрівав навіть у страшному сні.

П’єр де Кубертен
П’єр де Кубертен

Причому не тільки Кубертен. Спортивну аксіому «Здоровий дух робить здоровим тіло» (не навпаки, як зазвичай перекладають крилатий латинський вислів) активно впроваджував у життя батько українського футболу, організатор сокільсько-січового руху Іван Боберський. Ще у 1905 році, на сторінках підручника з підготовки фахівців фізичного виховання «Забави й ігри рухові», уродженець Дрогобиччини розробив комплекс вправ, що дозволяють у найкоротші терміни відновити тонус м’язів та стабілізувати серцебиття. Вісім-десять хвилин статичних вправ, точковий масаж у супроводі психологічних установок – і пересічний галицький юнак знову був готовий демонструвати максимальні результати на біговій доріжці. Зауважте: без жодних ін’єкцій, пігулок і таємних домовленостей з суперниками. Звичайно, реабілітаційна методика була спрямована, передусім, на спортсменів-аматорів, проте коли 1914 року очолювана Боберським команда руханкового товариства «Сокіл» на міжнародному турнірі у Празі окупувала увесь п’єдестал пошани з так званого «гуртового наколесництва» (велоестафета), українського новатора щільним кільцем оточили тренери європейських олімпійців. Прагнули вивідати рецепт успіху, запитували про особливих харчовий раціон (вже тоді у світі використовувався стимулятор стрихнін – авт.), а у відповідь чули крилате «слід гартувати не тільки тіло, а у дух». Соколята «професора фізкультури» зростали справжніми патріотами, тож переймати методику популяризації здорового способу життя до Львова їхали і з Києва, і з Катеринослава, і з Варшави…

Іван Боберський
Іван Боберський

Альтруїстичну позицію у сфері фехтування, стрільби та гімнастики «по той бік Дніпра» займав і Олексій Бутовський. Генерал-лейтенант російської імператорської армії спочатку брав участь у придушенні польського національно-визвольного повстання (1863), потому схаменувся та й узявся тягнути «дику монархію» у бік європейської цивілізації мирним способом. Саме полтавчанин першим з українців увійшов до керівного складу МОК, приятелював із П’єром де Кубертеном й навіть рапортував про створення Російського олімпійського комітету. В останньому випадку дещо поквапився: агонізуюча імперія спортсменів не шанувала, ігноруючи численні прохання щодо виділення коштів на організацію поїздки поспіхом сформованої збірної до Афін. Вже сивочолий, Бутовський знайомився з викладанням гімнастичних дисциплін у вишах Швеції, Бельгії, Німеччини, Англії, після чого не скупився на критику російської педагогіки. «Граючи у футбол, англійські школярі проводять на свіжому повітрі дві-три, а то й чотири години щоденно. Бігають як у спеку, так і в прохолодну погоду, до того ж – із невідомим для нас захопленням. Наша освіта вважає спортивний азарт згубним і непедагогічним, однак навряд чи можна заперечувати, що будь-яка колективна робота, де присутній елемент змагу, розвиває напрочуд цінні моральні якості: наполегливість, заповзятість, мужність, винахідливість, впевненість у власних силах та вміння користуватися ними на благо товаришів» («Виховання і тілесні вправи в англійських школах», 1915).

Олексій Бутовський
Олексій Бутовський

Очевидно: теоретичними та практичними здобутками патріархів повниться спортивна історія кожної самодостатньої нації. Барон Кубертен у Франції, Деметріус Вікелас у Греції, швейцарець Годфруа де Блоне, поляк Єжи Лот, сер Джордж Алан Томас, Ференц Кемені, Генрі ван ден Булке, Джеймс Сазерленд, Ніколас Леос, Жоан Гампер… Ще на зорі двадцятого століття талановиті організатори та педагоги вбачали сенс олімпійського руху не лише у забезпеченні змагального ефекту, а й у розвитку патріотичних та моральних чеснот учасників. Достатньо краєм вуха прислухатись до істин столітньої давнини – і перевага у долю секунди на фініші стометрівки перестане бути сенсом життя.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(0 голосів)

Також буде цікаво: