«У цій війні, на українській землі, ти розумієш, що небо і сонце благословляють тебе на перемогу»

Руслан (зі зрозумілих причин прізвища не подаємо) походить із родини, минуле якої сповнене традицій національно-визвольної боротьби за утвердження української ідеї. Його дідусь Михайло не дожив рік до народження онука, однак залишив по собі слід, що свідчить: ця людина прожила непросте, але гідне життя. «Кажуть, що таких сильних і вольових людей, як він, тоді було мало. Він завжди казав, що Україна все одно відбудеться, і твердо вірив у це», – ділиться хлопець.

Не словом єдиним боровся він за самостійність України. Михайло пережив службу в дивізії, бої з польським військом, перехід до армії УПА та 25 років заслання у сибірські концтабори. Мужність і відвага діда-воїна крізь покоління передалася й онукові.

До початку бойових дій на Донбасі Руслан працював журналістом на одному із центральних телеканалів, однак війна внесла свої корективи. Уперше він потрапив на Схід навесні 2014 року. «Я поїхав у Миколаївку як волонтер. Брав участь у проекті відбудови школи. Саме тоді й дізнався, які настрої там панують. «Це українські військові, вони приїхали нас вбивати», – говорила мені дівчинка дванадцяти років», – згадує хлопець. – «І найстрашніше те, що ця пропаганда лунала дитячим голосом».

Через кілька місяців після повернення до Львова хлопець і сам вирішив вступити до лав захисників. Каже, із вибором місця служби довго не вагався: «Пішов у добровольчий батальйон ОУН, тому що він досі залишається офіційно не визнаним». Те, що влада боїться його легалізувати, пояснює тим, що багато бійців батальйону – політичні в’язні режиму Порошенка. «Люди-націоналісти небезпечні для режиму, що за своєю суттю є окупаційним. Їх обережно, під шумок запихають у тюрми. Чимало справ замовчують. Про Савченко всі рвуть тишу, а про людей, які захищали Україну в боях, нічого не знають. І тепер треба доводити, де вони втратили руку чи ногу», – із обуренням розповідає Руслан.

Батальйон ОУН – один із небагатьох військових загонів, що досі залишаються на передовій лінії фронту. У його складі переважають бійці зі Східної та Центральної України. «Я завжди думав, що кістяк націоналізму – це Західна Україна, ‒ зізнався мій співрозмовник. – Тому мене вразило те, що більшість хлопців на фронті – із Луганської, Донецької, Дніпропетровської областей…» Сьогодні батальйон існує лише завдяки підтримці волонтерів. Головна проблема – недостатнє забезпечення армії з боку держави – досі залишається актуальною. «Армія – це зріз суспільства. Держава в державі. І проблеми в цій маленькій державі не менші, ніж у великій. Багато хто не вірить, каже: «Та вас якийсь олігарх фінансує!». А для нас через усю країну везуть ящик ковбаси від якоїсь жінки».

На війні над кожним висить дамоклів меч. Але Руслан запевняє: під час бою важливо вірити в те, що робиш. «Я знав, що доведеться вбивати, знав також те, що можуть убити мене. Лише віра рятує у таких випадках. Коли віриш, розумієш ситуацію, усвідомлюєш, чому ти тут, а не вдома на дивані. Я пішов воювати не під впливом емоцій або через патріотичний порив. Це було дуже свідоме і виважене рішення».

Війна не лише вручила бійцеві зброю, але й подарувала йому друзів. «Лінія вогню зближує людей. Тут усі – одна велика ідейна сім’я. Мені пощастило потрапити туди, де в очах кожного я побачив ту Україну, у яку, можливо, сам спершу до кінця не вірив». Однак є й такі, що, за словами Руслана, прийшли на цю війну з меркантильних причин. «Війна зібрала добрих і злих, сміливих і боягузливих, ідейних і підлих. Уся правда, звісно, залишиться тільки там, але я можу сказати, що на Сході воює багато випадкових людей, які не мають нічого спільного зі справжніми патріотами».

Наш герой переконаний: Україна обов’язково переможе, адже правда одна – і вона не за Росією. «Багато хто недооцінює нашу армію. Існує такий стереотип, що російське військо непереможне, а наше ‒ безпорадне. Звичайно, кількісно нас менше, але ми маємо перевагу в якості. У цій війні, на українській землі, ти розумієш, що небо і сонце благословляє тебе на перемогу».