Вацлав Гавел: людина, захована в символі Культура Найактуальніше 

Вацлав Гавел: людина, захована в символі

Людство обожнює створювати ідолів, яких можна вшановувати і на яких слід рівнятися. Такі ідеальні постаті зазвичай позбавлені життєдайної амбівалентності, адже є втіленням лише відібраних рис характеру, думок і вчинків, які заслуговують на статус взірця для інших. Щось подібне сталося і з Вацлавом Гавелом, якого весь світ знає як одного з найвідоміших чеських політиків, дисидентів, письменників і мислителів. Його образ унікально чесного, справедливого і мудрого президента сакралізували настільки, що геть забули про одну важливу річ: Гавел також був людиною. Він, як і багато хто з нас, страждав на прокрастинацію, був схильний до депресії, боявся чистого аркуша, мучився з вивченням іноземних мов, спотикався і падав у буквальному сенсі, злився через несмачну їжу чи невипрані сорочки і зневажав деяких своїх колег, що завше прагнули потрапити в об’єктиви телекамер. Можна довго перелічувати особливості характеру Гавела. Та чи варто взагалі ділити його на людину й ікону? Можливо, ми врешті прислухаємося до нього якраз тоді, коли полюбимо його справжнім – зі слабкостями й чеснотами, ‒ збагнувши: усього у своєму житті Гавел досягнув не через міфічну гіперунікальність, а тільки завдяки вірі в ідеали і впертій роботі над собою?

На презентації українського перекладу останньої книги Вацлава Гавела «Прошу коротко»
На презентації українського перекладу останньої книги Вацлава Гавела «Прошу коротко»

…Дзеркальна зала Львівського університету переповнена вщерть. Трохи знуджений натовп студентів (у якому вряди-годи сяйне якесь напівекзальтоване обличчя), викладачі й особливо поважні персони, від авторитетності яких ледь не вгинаються тонкі хребти мікрофонів, метушливі журналісти, спалахи фотоапаратів та чорні тільця диктофонів на столах – і все це задля вшанування пам’яті Гавела та прагнення надихнути його діяльністю й поглядами розгублену молодь. Подія не з пересічних: вихід друком українського перекладу останньої книги чеського президента «Прошу коротко». Говорили про різне: про важливість «засвоєння уроків Гавела українцями», «діалог із вічністю», «служіння суспільству», покликання бути «покровителем чеського народу», буцімто зумовлене самим іменем Гавела, про небажання політика «стати іконою», хоча врешті-решт саме таким він і став для майбутніх поколінь… За ширмою поштивої красномовності від Гавела як людини не зосталося й сліду. Частково вирізнявся хіба що виступ співавтора видання, чеського журналіста Карела Гвіждяли. Коли того ж дня, під час другого заходу, запитала його, чи важко було написати об’єктивне інтерв’ю, зважаючи на харизматичність співрозмовника (який, окрім того, був другом інтерв’юера), Гвіждяла чесно відповів, мовляв, ні, адже знав Гавела з дитинства, добре пам’ятає його в юнацькі роки, коли той був хіпі, ба більше – харизматичність Вацлава після складання ним президентських повноважень поволі згасала. Працювати з ним було комфортно, незважаючи на те, що діалог відбувався дистанційно й фактично розтягнувся в часі. Гавел завше вирізнявся щирістю і самокритичністю, не намагався возвеличувати себе. Навіть назва книжки сповнена іронії: один тележурналіст завше звертався так до своїх гостей у студії, підганяючи бідолах про все «говорити коротко». Ось Гавел і помстився йому від імені тих, яким не давали сповна висловитися, назвавши нахабним закликом журналіста свою відверту книгу, у якій ні в чому себе не обмежував.

Чеський журналіст Карел Гвіждяла – співавтор книжки «Прошу коротко»
Чеський журналіст Карел Гвіждяла – співавтор книжки «Прошу коротко»

Чому ж, власне, нам, українцям, варто її прочитати? Насамперед слід сказати, що її унікальність зумовлена не лише відвертістю автора в інтерв’ю з журналістом, що стало основою видання, але й вміщеним щоденником чеського президента, завдяки якому перед читачами постане не просто безликий державець із певним набором функцій, а духовна, мудра, відважна, іноді суперечлива особистість, яку життя скерувало в жорстокий світ політики у доленосний час як для Республіки, так і для Європи.

Вацлав Гавел увійшов в історію як борець проти несправедливості на рівні режимів і держав, а також проти змаління людини на рівні духовному. Він критикував не лише комунізм, але й явище «містечковості», суть якого – у байдужості й страху, позиції «моя хата скраю» і готовності до опору лише в умовах цілковитої безпеки. Ця недуга уразила не тільки співвітчизників Гавела, але й цілі покоління «радянських» людей. Її наслідки сучасний посткомуністичний простір пожинає досі.

Ми звикли бачити у високопосадовцях лише їхні статус та публічні вчинки, не замислюючись про те, якими ці люди є вдома, наодинці із собою, що саме зумовлює те чи інше їхнє рішення. Цією книгою Гавел впускає нас не лише у свій дім, але й у свої думки. Його щоденник докладно ілюструє нелегкі президентські будні, які особа такого рангу мусить проживати з гідністю попри все, зважаючи на колосальну відповідальність. Мало хто знав, як державець із таким рівнем довіри своїх громадян долав свої людські слабкості задля блага країни. Приміром, навряд чи можна назвати легким заняттям писати численні промови на безкінечні візити й прийоми, тим паче письменнику, який найкраще пише аж ніяк не з обов’язку, а лише тоді, коли має натхнення, відчуває доконечну потребу висловитися. Зовсім не просто брати участь у публічних заходах, маючи проблеми зі здоровʼям. А хто зуміє побачити душу людини на посаді президента? Як відреагує, віднайшовши в ній смуток, тугу чи роздратування? Гавел не соромився того, що також був людиною. Він не вважав себе вищим за інших, а політика не була для нього лише холодним світом уставів. У розумінні найвідомішого чеського президента цей світ обовʼязково мав бути духовним, якщо вже покликаний служити людям. Немає сумнівів і в тому, що якби Вацлав Гавел досі жив, то підтримав би Україну в її боротьбі з російською агресією. Жоден політик після нього не здобув таких визнання й підтримки свого народу. Ба більше – важко збагнути, як чехи після державця такого рівня, як Гавел, обрали президентом відвертого прихильника захланної політики Кремля… Вочевидь, деякі суспільні хвороби претендують на статус невиліковних, хоч якою сильною не була б протидія окремих сміливців. Чи зуміє Чехія народити ще когось рівносильного Гавелу? А чи вдасться це Україні після численних розчарувань? Чи зуміє достойна людина у сучасних реаліях очолити країну, де демократія існує мовби лише на папері?

Українцям однозначно варто знати про міркування й принципи Вацлава Гавела, особливо тепер, коли кожні вибори нагадують ставання на ті самі граблі. Знати, щоб нарешті обрати достойну людину, яка у роботі керується мораллю, а не глибиною власної кишені. Людину, життєвим кредо якої став би гавелівський заповіт: «…потрібно саме тут і зараз, завжди і всюди робити так, щоб конкретні обставини змінювалися на краще: щоб було більше свободи, поваги до людської гідності, щоб краще функціонувала економіка, менше шкоди завдавалося нашій планеті, щоб до влади приходили розумніші політики, щоб правду можна було говорити вголос і щоб люди, чуючи цю правду, не впадали б від неї у відчай, а навпаки, зробили б її основою своєї практичної діяльності».

Вацлав Гавел, 4 грудня 1991 року. © Tomki Němec
Вацлав Гавел під час засідання чеського уряду 4 грудня 1991 року. © Tomki Němec

Топ-15 цитат Вацлава Гавела із книги «Прошу коротко»

  • «Кожне висловлювання – слово, речення чи поняття – є передусім ситуативним, і потрібно зважати на обставини, у яких щось було сказано».
  • «…ідеали є чимось, до чого ми прагнемо, що є десь на горизонті наших потуг, що надає людині сенс і вектор руху, однак це не статична вершина, якої ми або досягаємо, або ні».
  • «…коли сьогодні кажуть, що хтось належить до Заходу, то це звучить як помірна похвала; якщо ж про когось скажуть навпаки, що він належить до Сходу, то це звучатиме як помірний осуд. Однак усе це є типовим виявом західної зверхності».
  • «Сотні речей людина могла б зробити краще, якби знала все заздалегідь. Але так, на щастя, у житті не буває, було б досить нудно».
  • «Сумно, але сьогодні недоречний костюм дружини президента чи прем’єра може зашкодити державі більше, аніж деякі державні заяви їхніх чоловіків».
  • «…у демократичних умовах є важливим, аби політика була не тільки технологією влади, а й справжнім служінням громадянам, служінням у міру сил безкорисним, заснованим на визначених ідеалах, що ґрунтується на моральному кодексі, керується непроминальними цінностями людського роду, а не тим, що подобається громадськості в цю хвилину, служіння, захищене від перетворення на гру різних приватних інтересів чи прагматичних цілей, за якими зрештою ховається лише бажання втримати кермо влади за будь-яку ціну».
  • «…багато політиків самі роблять – звичайно, ненавмисно – усе можливе для того, аби стати огидними, наприклад, стають безглуздо зарозумілими. Інколи трапляється, що праця когось, хто вже не обіймає посаду, непомітно стирається з історії його наступником чи тими, яких більше тішить прихильність правителів теперішніх, аніж тих, що вже не правлять».
  • «…критикувати лікарів небезпечно для життя».
  • «Ми знову біля цього: чеської містечковості. Турбуйся сам про себе, не вплутуйся в чужі справи, зіщулься та згорбся – ми оточені горами, ці світові вихори пролетять над нашими головами, і так ми й далі колупати­мемося на своєму подвір’ячку. Скільки мудрих статей чи цілих книг було написано про той наш національний егоїзм! Мій сьогодні вже мертвий товариш, літературний критик Ян Лопатка, що мав якусь хворобу, якось по обіді під час приступу впав на землю на дуже людній празькій площі. Пролежав там, кажуть, десь майже дві години, поки хтось допоміг йому, викликавши «швидку». Байдужість до ближнього у нас часто декларують як національну програму, і чимало людей із цим погоджується».
  • «…я думаю, що політики, які виконують свої функції, повинні прагнути до миру та до кращого і справедливішого світу – за це, так би мовити, вони отримують гроші».
  • «Бульварність була першою справою, у якій ми наздогнали та випередили Захід. Це, по суті, справляє враження, що прихід свободи означав для журналістів передусім безкарну можливість залізти до політиків у ліжко».
  • «Ми живемо у світі посередників і посередників посередників, у світі лобістів, консультантів, PR-агентів».
  • «Це жах: людина боїться вийти на прогулянку чи десь-інде, бо її лякає незроблена праця, – отже, дає себе “лякати” увесь вікенд, аби згодом написати все необхідне у неділю ввечері або в понеділок».
  • «Хоча деякі мови я вчу все життя, однак фактично жодною з них не володію. Очевидно, я ще й антиталант у мовах. Якщо я не пам’ятаю, хто коли був у нас із державним візитом або які країни я відвідав, як я маю пам’ятати, як англійською буде “хрін”?»
  • «Власне, я повинен визнати, що я не якась жива легенда або казковий принц, а землянин, який – як і всі інші – залишає на своєму життєвому шляху багато невдач, хиб і помилок».
  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: