«Я пережила війни… А найгіршим було переселення…» Історія Найактуальніше 

«Я пережила війни… А найгіршим було переселення…»

«Коли б я виросла в добрі…», – саме з цих слів починає свою історію Стефанія Дадак (у дівоцтві – Демчина; на фото – ліворуч), народжена 1926 року в Польщі. Пізніше жінка ще декілька разів повторить їх, оповідаючи про своє нелегке життя. Пані Стефа і її рідна, на три роки старша, сестра Ольга Шуль (Демчина; на фото – праворуч) пережили акцію масового переселення українців з прикордонних зон ПНР до УРСР. У Польщі пані Стефанія жила у селі Гориці, а пані Ольга – у місті Воля Буховська.


Довідка: 9 вересня 1944 року Польський комітет національного визволення (ПКНВ) уклав три міжнародні угоди (Республіканські договори) з трьома радянськими республіками: Білоруською РСР, Українською РСР і Литовською РСР. Офіційна назва договору між ПНР і УРСР – «Угода між Урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». З польської сторони договір підписав голова ПКНВ Едвард Осубка-Моравський, з української – голова Ради Народних Комісарів УРСР Микита Хрущов. Договір надавав можливість виїзду українцям (в тому числі лемкам), білорусам, росіянам до УРСР і поверненню до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польської держави.



На превеликий жаль, 30 липня цього року пані Стефа відійшла у вічність, але її спогади закарбовані у цьому тексті. Тут вона продовжує жити. Радію, що встигла пізнати цю жінку, почути її історію та передати цю розповідь для усіх сучасників та майбутніх нащадків.

На момент розмови Стефанія Антонівна жила в Коломиї – по сусідству із сестрою Ольгою.

– Коли ми сюди прийшли (показує на подвір’я), тут нічого не було, крім трави. Гарували, мов коні. Нас переселили сюда, а поляків туда (до Польщі. – Ред.), тільки з ними ліпше си рахували, нас називали «русіни». На сорок людей нам дали тіки три фіри, і ото так: одному си колесо на дорозі зломило, тегась знав, шо їде 20 кілометрів і везе груз, то чо брав такий віз? Їм так було на руку… Дехто зачав переписуватись на поляків, аби лишитися там (ред. – у Польщі). Але вони довго не були – зараз же їх там переслідували, казали: «Вони тепер си перевели на поляків, а потим вони знов будуть свою Україну будувати, візьмуть владу в свої руки, а поляків пригноблять». До українців ставилися дуже погано. Мій тато в хаті не ночував…

Заки пані Стефа це розповідала, ми зручно примостилися у дворі будинку, на лаві. Але раптом історія переривається:

– Танцювала і «Козака», і «Гуцулки», а тепер лазить, як стара баба! – її погляд скерований праворуч – звідти йде ще одна героїня нашого матеріалу – пані Оля, рідна сестра пані Стефи.

– Я ж не стара – 94 роки – то я взад рахую, панунцю, не наперід! Дуб старий в лісі, а я не стара! – сміється до мене Ольга Антонівна.

З цього моменту історія стає звивистою, мов змія; вона скаче з уст в уста, з одного епізоду в інший, часто повертаючись назад, обриваючи інший важливий шмат розповіді. Бажання двох жінок розповісти все і нічого не забути тісно переплітається із запеклими суперечками про те, хто більше і краще пам’ятає, звинуваченнями у вигадках та взаємними «образами» через «ти мене перебила!» – по-дитячому зворушливими і дещо кумедними для того, хто споглядає усе це дійство збоку. Незважаючи на те, що жінки переступили через дев’ятий десяток, їхній розум залишився ясним, а пам’ять – світлою. Вони часто розповідають удвох, доповнюючи одна одну, або продовжуючи те, що розпочала сестра, тож інколи важко було визначити, кого саме буде правильним вважати автором того чи іншого тексту. Ми доклали максимум зусиль, щоб упорядкувати розповіді.

Пані Оля знає, хто я і за чим прийшла, тож одразу переходить до справи.

– Наш тато, Демчина Антон Іванович, мав авторитет в селі, він не був вченим чи головою села, але знав польску, німецьку мову, його старший син вчився у Відні. Чи корова захворіла, чи дитина захворіла – до Демчини бігли і до священика. Тато мав гарні коні, наше село було далеко від міста, тому, як хто був хворий, або жінка не могла вродити, то бігли до Демчини. Демчина – на бричку і вйо до Ярослава, до лікарні.

Антон Демчина
Антон Демчина. Фото з домашнього архіву Стефанії Дадак

Ми говорили всі по-польски, в церкві – по-українськи, вийшли з церкви – по-польськи. З поляками жили дружно. Моя мама – полька, ми маємо двоюрідного брата Бронека, по мамі, в Варшаві. Мій внук в Варшаві вже другий рік вчиться, його питають, чи бандери били поляків, а він каже:«Та бандерів не було!». Бандерів не було тоди, не знаю звідки то взялося, тепер мала дитина на українця вже каже «бандера!», таке мале, ше сліду не було з него, яка то людина, а вже – «бандери!». Я ходила в Ярославі до школи, там тато дав мене до гімназії. Мене учитель питає читати, а я не вмію ні слова, я застидалася, стою і сльози течуть.

Якубці і Млинарські
Бабуся з дідом – Зофія та Анжей Якубці, мамина сестра з чоловіком – Валерія та Ян Млинарські і їхній дворічний син Бронек (двоюрідний брат сестер). Фото 1923 року

Розуміючи, що розповідь завертається в інший бік, пані Стефа перебирає роль головного мовця на себе.

– Тато два роки не спав в хаті: то в стодолі, то до грушки прив’язувавси, шоб як задрімає, то не впав. І то не було політичне, тобто було, але то було не через «бандерів» чи владу, а через особисте: тато знав німецьку, польську і був патріотом. Як були українські свята, тато любив збирати молодь і з ними співав українські пісні, на релігійні свята – церковні українські пісні. Був один поляк, який нам все розказував, від нього ми взнали, що є наказ Мороза, Дадака і Демчину не пустити з Польщі, коли буде переселення – «їх трох не пустити живих, їх тут убити!». Дадака вбили, лишилося п’ятеро дітей – шоста під поясом. Вони троє були патріоти, і поляки боялися, що «вони і там будуть Україну будувати».

Михайло Дадак, двоюрідний брат чоловіка пані Стефи, став першою жертвою польських банд. Батька сестер попередили, аби вони з Морозом не йшли на похорон, бо не повернуться звідти живими. З того часу Антон Демчина переховувався. Пані Оля також розповіла, що у їхньому домі збиралися українці, читали українські книжки, провадили вечорниці з музикою. У хаті була спеціальна зала, де відбувалися різні патріотичні заходи, співав український хор. Батько мав синьо-жовтий прапор, тризуб, твори Франка і Шевченка, нові українські журнали, які з Ярослава привозили інші українські патріоти – усе це він згодом закопав у стодолі, коли почалося переслідування. Страшно навіть уявити, що могло би трапитись, якби все це потрапило на очі та до рук поляків. Не виключено, що цей скарб і донині лежить у польській землі.

Сім’я Демчин
Сім’я Демчин. Фото з домашнього архіву Стефанії Дадак

– А Перкашів, – раптом зойкує пані Оля, – зовсім не винна людина, хіба тільки Богу – душу, за що їх всіх побили…

– За то, шо вони поїхали переписатися на польське, – відказує пані Стефа. – Були в Ярославі – переписалися на польське, відти приїхали – їх усіх постріляли, шоби другі так робити не хотіли. Одна дитина під ліжко сховалася і втратила там свідомість – так і врятувалась. То була родина Перкаши – дружина була з дому Дадаків.

Опісля запальної суперечки про те, хто більше пам’ятає, до оповіді береться пані Стефа.

– Комендант польської міліції тата нашого в Тринчі скривав – за печею тримав, і навіть жінка його не знала, що тато там. Вони зналися (комендант і батько. – Ред.), казав йти йому якось до Ярослава, бо звідти вже будуть вагони в Україну перевозити, або пропонував тата перевезти у Німеччину, до своєї родини, виробити йому документи. Тато каже: «Добре, я поїду, а ті всі мої люди? Скажуть: знайшов дорогу і втік, а нам, шо тепер робити? Я не лишу людей, я вже мушу їх триматися». Як тато дістався з Тринчі до Ярослава: ліг на фірі, наверха дали солому, потім доску, на неї посідали люди – то нам помагала мамина родина польська. В Ярославі, сказали, ніде татові не показуватись. Комендант казав до нього: «Важайте, Демчина, бо ви є на списку, шоби вас не перевезти живим». Документи треба було вирабляти – тоді, хто був грамотний, а хто нє – тому треба було людину, яка знала все село, і то був наш тато.

Антон Демчина і невідомий чоловік
Антон Демчина (праворуч) і невідомий чоловік

Незважаючи на смертельну небезпеку, Антон Демчина працював в Ярославі в українському комітеті і допомагав односельчанам отримати документи.

– Як почалось переслідування українців? (тут і далі зі слів п. Ольги)

– Перше спалили церкву в нас на Горицях. Син священика, Кушнір, тоді вже ховався і спав в стодолі, при пожарі не згорів, але був страшно попечений, а священик вчіпився хреста коло церкви і – «хай я тут тоже згору!». Спалив якийсь дурак з сусіднього села, а потім грався гранатами за столом, одна розірвалася і всіх, хто там був, убила. Поляком був.

Тоди зірвали міст на Сяні – між Горицями і селом Лежахів, і на річці Віслок, бо в Дубні було багато українців. Напевно поляки боялися, що звідси (Дубно і Лежахів. – Ред.) можуть напасти. Дубровиці – скільки там жертв попало. В нас, на цвинтарі, є список всіх тих побитих.

Українські села в Польщі, згадані в розповідях сестер
Українські села в Польщі, згадані в розповідях сестер

Ольга Антонівна зривається на плач, а по хвилі продовжує:

– Коли прийшли перший раз нас грабувати, тато вдень віз до Переворська цукрові буряки, там була цукровня, і зустрівся там з рускими солдатами – вони були в нас на квартирі, коли була руско-німецька війна (німецько-радянська війна 1941-1945 рр. – Ред.). Вони йому й кажуть: «Антон, ми до тебе нині заїдем». Грабували свої, з села, але закривалися, аби не впізнали їх. І добре жили, і кумами були, і женилися, а отаке було… То були мішані – поляки і українці. Ми з дому маємо виїжджати, наготувалися втікати (до України), я вже з дитиною 5 місяців і в чоботах лежу на ліжку – здерли з мене перину, подушку, чоботи, з дитини пеленочки забрали – всьо наладували на фіру. А тут їде машина з тими солдатами, освітила наше подвір’я, один з тих, хто грабував, каже: «Учекай, москалє ядут!», і то всьо си лишило на фірі, а вони повтікали.

– Скільки часу давали на збори після повідомлення про переселення?

– Часу нам не давали – вибирались самі і мусіли втікати. Після цего ше раз приходили грабувати, ми втекли в Тринчі, до маминої сестри, а інші люди, як ховались – я не знаю. Нам дали шалони і люди виїздили. Ми взяли дві корови, одну лишили у сестри (маминої). Дві корови Стефця гнала 28 кілометрів у березні: корови тільні, ноги попідбивалисі, шалон вже поїхав, а ззаду кажуть «Вйо-вйооо на Україне! Вйо-вйооо!..». 24 березня 45-го року ми виїжджали на Україну.

Разом з Ольгою Шуль перебираємо старі фотографії
Разом з Ольгою Шуль перебираємо старі фотографії. Оживають спогади…

– А як відбувався переїзд? Як починалося нове життя, облаштування побуту?

– Я з дитинкою йшла пішки до шалону, на вокзал в Ярославі, за мною була пуля в плечі. То тут, як приїхали, довго ще я не могла, щоб за мною хтось йшов, така була перелякана.

Прийшов один поляк до тата на вокзал прощатися. Але він прийшов не прощатись, він прийшов кулю дати, то мама сіпнула тата і не дала йому до нього йти.

Зладовали нас у вагон. Вагон як на худобу – зробили рештованє: на долині худоба, люди – наверху, отак ми їхали. А потому нам збіжжя поляли нафтою, шоб ми не мали шо їсти. Шо ми їли я не знаю, не пам’ятаю нічо. Були страшні воші, довго мама намучилася, шоб нас очистити, а дитині й по личку лазили. Доїхали до Львова: люди спраглі, пити хочуть, худоба хоче пити – кирниці закрили, не дали нам води. Не знаю, хто це був, але, певно, не люди, вони мают на совісти перед Богом.

Ми приїхали в Виноград (Городенківський район Івано-Франківської області. – Ред.), хто в Журків, хто в Тернопіль аж, отак нас порозкидало… Дали зразу нас в жидівску хату, а я сиджу на порозі з тою дитиною, то є Велика П’ятниця, і плачу. Дійшло це до священика Давидяка. Ми йому сказали, що приїхали не лемки – українці, то нам місцеві несли і варене, і печене, і взагалі дуже гарно нас прийняли. До нас ставилися дуже добре і люди, і голова колгоспу.

Тут тата вже не переслідували. Звідси (з України. – Ред.) виїжджали поляки, і в їх хати селили нас, переселених. Були документи, хто на яку суму мав поля і хати у Польщі, але тато так і не дістав відшкодування, бо він же ховався.

Сім’ї Дадаків, Шулів та Демчин
Сім’ї Дадаків, Шулів та Демчин (п. Стефанія з сином Романом – крайня справа, ліворуч від неї – п. Ольга)

Люди отримували поле й робили на ньому. У мене чоловік кравець був, то ні він, ні я не робили на полі, але як посилали його з роботи, то мусіла я їхати, бо у нього руки були делікатні. Капусту зимою різали, мерзлу… Ой набулись тої роботи…

Я одразу поїхала у Гвіздець (селище міського типу Коломийського району Івано-Франківської області. – Ред.), бо в мене чоловік був кравець, і його зразу взяли в артіль. Дуже добре ми там жили.

Одного разу прийшли до костелу, а там ховалися поляки, бо думали, що ми будемо їх бити. Але бандерів, я вас прошу, підчеркніть – не було, навіть вістки не було! Коли вже в Дубровиці зачали бити, то звідтам боронили, але це люди боронили, не бандери, хлопці – підпільна армія.

– А як все було до переселення? (далі – зі слів п. Стефи)

– Зовсім нормальне ставлення було. Ми їздили до Тринчі, до маминої родини, на польські свята. На наші свята вони приїздили до нас. Ворожнеча була по тому, як вирішили переселяти. Деякі українці не хотіли лишати свої поля й хати, і вирішили переписатися на поляків, їхали до Ярослава за тим.

Поляки свої свята святкували, а українці – свої. На польський Великдень українці старалися робити хто шо там має – в хаті, на дворі – нє. А вже як наш Великдень був, то поляки збиткувалися. В нашому селі, Горицях, українців було більше. Одного разу, в Поливаний понеділок, один поляк віз гній, то українці, які святкували, прийшли до нього, перевернули му фіру з гнойом і кажуть: «Ти не мау шо дома робити, в хаті? Знаєш, шо ту ходять люди, дівчата з хлопцями спацерують, а ти сі з гнойом везеш!» (пані Стефа регоче на повен рот). Один одного не били, тілько збиткувалися. Хати палили в других селах, в Дубровиці. Одяг був однаковий і в українців, і в поляків, у вишивках тоді ше не ходили. А потім, як вже поляки сіли нижче, а українці вище, то тоді вже були вишиванки і пісні по-українськи співали – ше до того, пока ми їхали.

Запитую задля своєї цікавості про весільні обряди. Пані Оля зачинає розповідати про сукню, вельон, а далі плаче…

– Не можу згадати свого весілля. Я пережила війни і переселення, і найгірше було переселення…

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: