Казка про дві політичні системи Найактуальніше Планета 

Казка про дві політичні системи

Сьогодні на Заході існує загальноприйнята думка, що демократія – єдина правильна форма правління у світі. Китайський бізнесмен Ерік Лі (на фото вгорі) на всесвітньовідомій конференції TED виголосив провокативну промову. Він кинув виклик традиційним поглядам, які близькі сучасній людині. У своїй промові Ерік Лі руйнує усі стереотипи й закликає взяти до уваги існування інших форм правління, за допомогою яких можна створити успішну державу.

«Мене звати Ерік Лі і я народився в Китаї. Проте ні, я не тут народився. Ось, де я народився – Шанхай у момент розпалу «культурної революції». Моя бабуся розповідала, що чула звуки пострілів разом з моїм першим риданням.

Шанхай 1970 року
Шанхай 1970 року. Ерік Лі народився в 1968 році. © pinimg.com
Сучасний Шанхай
Сучасний Шанхай. © timecaptures.com

Коли подорослішав, мені розповіли історію, яка пояснила все, що потрібно було знати про розвиток людства. Ось про що в ній йшлося: всі людські суспільства розвиваються послідовно. Все бере початок з первісного суспільства, потім переходить до рабовласництва, феодалізму, капіталізму, соціалізму. І здогадайтесь, чим це все закінчується? Комунізмом! Рано чи пізно все людство досягне фінальної стадії політичного і соціального розвитку. Люди всього світу об’єднаються у цьому раю на Землі і житимуть у мирі та злагоді. Але перш ніж ми це отримаємо, доведеться вистояти у боротьбі між добром і злом – добром соціалізму проти зла капіталізму, і добро переможе.

Звичайно, ця неймовірна розповідь базується на теорії Карла Маркса. І Китай купився на це. День в день нам розповідали цю прекрасну казку, яка стала частиною нас самих. Близько третини населення всього світу повірило в неї. Це справжній бестселер.

Коли я досягнув повноліття, відбулось ще дещо. Мало мені було казок, тому розповіли ще одну. Вона була не менш чудова. Так само в ній стверджувалось, що людське суспільство розвивається послідовно, рухаючись до єдиного завершення. А саме: всі людські спільноти, попри культурні відмінності, чи то приналежність до християнства, мусульманства, конфуціанства, повинні пройти шлях починаючи від традиційного, у якому групи людей є базовими одиницями, у сучасному суспільстві, в якому індивіди виступають незалежними одиницями, що за своєю природою є раціональним. І все, що цим людям потрібно – це право голосу.

Враховуючи, що всі індивіди раціональні, то за допомогою права голосу вони обиратимуть ефективний уряд і будуть жити щасливо. Знову ж таки – рай на Землі. Рано чи пізно, виборча демократія стане єдиною політичною системою всіх країн і народів, з вільними ринковими відносинами, які приведуть до багатства. Щоб досягнути такого, нам потрібно вистояти в боротьбі того ж добра і зла. Усе найкраще належить демократії і тим, хто пропагує її цінності по всьому світу, іноді навіть насильно, щоб побороти зло, яке спричинене відсутністю системи виборчого права.

Ця історія також стала бестселером. Згідно з даними міжнародної неурядової організації «Freedom House», кількість демократичних країн збільшилась із 45 у 1970 році до 115 у 2010 році. Протягом останніх 20-ти років західна еліта продає цей продукт світу. За їхніми словами, безліч партій бореться за політичну першість, тому голосування громадян за ці партії – це єдиний шлях спасіння нашого світу. Ті, хто купує цей проект, приречені на успіх. А решта – на провал. Цього разу китайці не купилися на це.

Решта – це вже історія. Всього лише за 30 років Китай з найбільш бідних аграрних країн став другою економічно-розвиненою країною світу. 650 млн людей врятувались від злиднів. Це 80 відсотків усього бідного населення світу, життя якого покращилося за цей період в Китаї. Іншими словами, усі старі та нові демократичні країни разом не зробили ні частинки того, що вдалось здійснити єдиній однопартійній державі без демократичних виборів.

Я виріс на таких речах як продовольчі талони. М’ясо отримували порціями по кілька сотень грамів один раз в місяць на одну особу. Зайве говорити, що я з’їдав усі порції своєї бабусі.

То ж я запитав себе: що ж тут не так в цій ситуації? Я живу у своєму рідному місті, мій бізнес успішно розвивається. Підприємці засновують компанії кожного дня. Середній клас збільшується із шаленою швидкістю, яку ще не бачили в історії людства. Проте згідно із тою великою казкою, нічого з цього не повинно було б відбуватися. Я розпочав вивчати ситуацію.

Китай – це однопартійна країна, якою керує Комуністична партія Китаю, тут не визнають виборчого права. Така система є жорстока, політично замкнена і морально необґрунтована – це помилкове припущення. Здатність до адаптації, меритократія, законність – це три основні характеристики китайської однопартійної системи.

Більшість політологів скажуть нам, що країна з однопартійною системою не здатна до самокоригування. Її існування не буде довгим, тому що така країна не може адаптуватися. А ось реальні факти: за 64 роки Комуністична партія Китаю провела стільки політичних реформ, скільки не проводила жодна партія. Здійснились реформи від примусової колективізації до «Великого стрибка», далі відбулась реформа приватизації фермерських угідь, потім «культурна революція», ринкові реформи Ден Сяопіна, далі його наступник Цзян Цземінь наважився зробити надзвичайно важливий політичний крок – відкрив дорогу в Партію приватним підприємцям, що було неможливим за часів правління Мао. Тож Партія коригує себе досить радикально. Нові правила вводяться для виправлення попередніх недоліків. Наприклад, обмеження терміну повноважень. Політичні лідери залишались на своєму пості до кінця життя. Мао був батьком сучасного Китаю, але встановлені ним правила приводили до катастрофічних наслідків. Тому Партія вирішила встановити обмежений термін повноважень та обов’язковий відхід у відставку у віці 68-70 років.

Ми часто чуємо, що політичні реформи відстають від економічних, що Китай потребує негайної політичної реформи. Однак такі заяви – це лише риторична пастка, прихована за політичною упередженістю. Вся правда в тому, що політичні реформи ніколи не припинялися. Якщо порівнювати аспекти китайського суспільства, які були 30 чи 20 років тому, то керування країною від місцевого до центрального рівня змінилось докорінно. Подібні зміни не можливі без політичних реформ, тому ризикну заявити, що Партія в Китаї – провідний світовий експерт з політичних реформ.

Друге припущення полягає в тому, що вся влада в країні зосереджена в руках декількох осіб, а це тягне за собою корупцію і погане керівництво. Звичайно, корупція – це серйозна проблема, але для початку треба розглянути ситуація в ширшому контексті.

Це може здатися маловірним, але Комуністична партія Китаю – це одна з найбільших меритократичних структур світу. Найвищим керівним органом в цій державі є політбюро, в якому тільки 25 членів. На цей момент лише 5 із них походять з привілейованих родин, які прийнято називати «князьками». Решта, включаючи президента і прем’єра, походять із середовища простих людей. Переважна більшість китайських лідерів проклала собі шлях до влади через нелегку працю.

Політбюро КПК
Політбюро КПК. © postwesternworld.com

Виникає питання – як це можливо у системі, якою керує одна партія? Існує маловідомий на Заході впливовий політичний інститут, який має назву Партійний Організаційний Відділ. Він функціонує як гігантський кадровий ресурс, якому могли б позаздрити найуспішніші корпорації. Відділ оперує пірамідою, яка містить три компоненти: державна цивільна служба, державні підприємства та громадські організації (університети або соціальні програми). Вони створюють кар’єрний шлях для китайських чиновників, відділ набирає випускників коледжів на вакансії для початківців в усіх трьох сферах, тому китайці розпочинають свою кар’єру з самого низу – це називається «кеюан» (клерк).

Працівники можуть отримати бажане підвищення за умови, якщо пройдуть чотири рівні праці: спочатку «фуке» (заступник менеджера відділу), далі «ке» (менеджер відділу), «фучу» (заступник менеджера підрозділу), «чу» (менеджер підрозділу). Різноманіття посад достатньо широке: від керуючого відділу охорони здоров’я в селі та керуючого відділу іноземних інвестицій – до керівника компаніями. Раз на рік Партійний Організаційний Відділ перевіряє діяльність робітників: опитують керівників, простих робітників та колег, вивчають їхню поведінку, проводять опитування громадської думки. Після цього Відділ підвищує найкращих.

Протягом своєї кар’єри робітники можуть рухатися по одному з трьох шляхів, можуть змінювати рівні роботи. З часом найкращі рухаються вище, досягають 4-го рівня «фуджу» (заступник голови бюро) та рівня «джу» (голова бюро). Саме тут працівники стають членами державного апарату. Звичайними обов’язками таких службовців є управління районами з чисельністю населення в мільйон осіб або компанією з прибутком, який досягає сотні мільйонів доларів.

У системі надзвичайно велика конкуренція: у 2010 році на рівнях «фуке» та «ке» працювало 900 000 осіб, на рівнях «фучу» і «чу» 600 000 осіб і на найвищих рівнях «фуджу» і «джу» тільки 40 000 осіб. Після рівня «джу» найкращі просуватимуться кількома сходинками вище і потім потраплять до Центрального Комітету. Весь процес триває 20-30 років. Людські якості завжди залишаються визначальними. Організаційний Відділ керує вдосконаленою версією багатовікової китайської традиції наставництва.

Президент Китаю Сі Цзіньпін є сином колишнього лідера, він перший з осіб відомого кола в китайському суспільстві займає керівну посаду, що дуже незвично для Китаю. Незважаючи на його статус, шлях до успішної посади тривав 30 років. Сі Цзіньпін спочатку працював сільським головою; після того, як став членом Політбюро, він керував територіями з загальною кількістю населення в 150 мільйонів осіб.

Сі Цзіньпін
Президент КНР, Генеральний секретар ЦК Комуністичної партії Китаю Сі Цзіньпін (1953) походить із сім’ї репресованого в роки «культурної революції» партійного діяча КПК. © telegraph.co.uk

На Заході звикли думати, що багатопартійні вибори із загальним виборчим правом – це єдине джерело політичної легітимності. Одного разу мене запитали: «Партія не була обрана. Де ж джерело легітимності?». Я відповів: «Як щодо компетентності?». Адже ми всі знаємо факти. У 1949 році, коли Комуністична партія Китаю прийшла до влади, Китай загруз у громадянських війнах. Середня тривалість життя в той час була 41 рік. Сьогодні Китай – це друга найбільша економічна країна з індустріальним центром, рівень життя громадян постійно зростає.

Організація «Pew Research» проводить опитування громадської думки китайців. Ось деякі цифри за останні роки: рівень задоволення урядом країни – 85%, кількість осіб, які думають, що живуть краще, ніж 5 років тому, – 70%, кількість тих, хто вважає, що в майбутньому Китай ще більш розвинеться, – 82%. Газета «Financial Times» провела міжнародне опитування серед молоді: 93% молоді Китаю оптимістично налаштовані щодо майбутнього своєї країни. І якщо це все не легітимність влади, то що тоді?

Наприклад, більшість демократичних країн демонструє гнітючі результати. Деяких демократичних країн, що розвиваються, не врятувала виборча система і вони досі страждають від бідності та громадських війн. Уряд переобирають, потім його рейтинг в державі падає нижче 50%, пізніше ситуація погіршується і так триває аж до наступних виборів. Демократія перетворилася в замкнене коло виборів. Мені шкода, адже якщо надалі так і буде продовжуватися, то саме демократія ризикує втратити легітимність, а не однопартійна система Китаю.

Не хочу створювати хибного уявлення про Китайську державу, адже країна бореться з великою кількістю проблем соціального та економічного характеру. Наприклад, забруднення навколишнього середовища, продовольча безпека, демографічна криза. У політичному аспекті найболючіше питання – корупція, яка підриває систему та її моральну легітимність. Іноземні політики стверджують, що корупція – це результат однопартійності, щоб вилікувати цю хворобу, необхідно перебудовувати всю систему.

Якщо уважно придивитися, то ми побачимо зворотне. В рейтингу організації «Transparency International» Китай займає місце між 70 і 80 позицією серед 170 країн світу. Індія, найбільша демократична держава, займає 94 позицію. Близько ста держав, що в рейтингу знаходяться нижче Китаю, мають демократичну форму правління. Якщо вибори – це панацея від корупції, то чому ж ці країни досі не можуть позбутися її?

Було б нечесно закінчити розповідь і не поділитися своїми прогнозами. Так ось, протягом 10 років Китай випередить США і стане країною з найбільш розвиненою економікою у світі. Дохід на душу населення досягне рівня найуспішніших розвинених країн. Корупція зменшиться, але не викоріниться остаточно, тому Китай підніметься ще на 10-20 пунктів вище в рейтингу корупції. Економічні реформи пришвидшаться, політична реформа продовжиться і однопартійна система зміцнюватиме свою владу.

Ми живемо в епоху, яка добігає свого кінця. Казки, що утверджували універсалізм, не виправдали наших сподівань в XX ст. і продовжують підводити у XXI ст. Це рак, який вбиває демократію зсередини. Я розповідаю це не для того, щоб принизити демократію. А навпаки, я вважаю, що саме демократія створила Західну цивілізацію та зробила сучасний світ таким, яким він є сьогодні. Політична система західної еліти, її гордовитість – знаходиться в центрі усіх бід. Якщо б Захід витрачав менше часу на те, щоб нав’язувати свої методи іншим, і більше – на політичні реформи своїх країн, то демократія мала б більші шанси на успіх.

Важливість прикладу Китаю полягає в тому, що він не пропонує альтернативу, а демонструє, що ця альтернатива існує. Комунізм і демократія можуть бути гідними ідеалами, проте час панування догматичного універсалізму закінчений. Потрібно припинити говорити людям і нашим дітям, що існує лише один шлях правління народом і єдине майбутнє, до якого має прагнути суспільство. Це неправильно, безвідповідально і – найгірше – це нудно. Час універсальності дати дорогу різноманіттю. Можливо, попереду нас чекає щось набагато цікавіше. Чи готові ми до цього?».


Пропонуємо вам переглянути виступ Еріка Лі на форумі TED:

 

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: