Невмируще коріння українського дерева

Тарас Балда, редактор розділу "Діаспора"
Тарас Балда, редактор розділу “Діаспора”

У народі кажуть, що для того, аби залишити по собі бодай якийсь слід на Землі, кожній людині впродовж життя обов’язково треба посадити дерево. Насправді ж цього замало – треба, щоб висаджених дерев було більше, ніж зрубаних.

Коли в Україні різні зайди впродовж століть намагалися під корінь вирубати дерево нашої духовності, тріски розліталися на всі боки, далеко за межі Європи й навіть за моря та океани. Окремі з цих трісок ставали забавкою сильного вітру, який, набавившись ними, залишав їх десь на узбіччях; інші – потрапляли в вогнища чужих народів, зігріваючи казани чужих культур, але чимало з цих трісок проростали новими пагонами на чужих землях калиново-вербовим розмаєм, зберігаючи міцність дуба, пахощі яблуні і вроду спілої вишні – достоту як дерева в гаях і садах у Старому Краї.

Сьогодні ми навіть не задумуємось, що крона українського дерева у цілому світі є настільки розлогою, а коріння настільки міцним, що жодні наміри ворогів та недоброзичливців неспроможні повалити це дерево на землю. У багатьох країнах світу це дерево милує око, рясно заквітчавшись у дні національних та релігійних свят вишиванками та жовто-блакитними стягами, дивуючи цим тих, хто давно забув своє коріння. Коли виникає потреба – таке дерево може голосно нагадати про себе розгойдуванням міцних гілок і дати запеклого одкоша тим, хто хоче його пригнути. Про це добре знають у Європі, в Північній і в Південній Америці, на півночі Африки, на сході Азії і навіть у далекій Австралії.

Хто ж вони, ті тріски, які волею чи неволею, за власною згодою чи за примусом долі опинились далеко від рідної землі, щоб стати паростками? Які здобутки чекали на них у чужому краї і що вони розгубили далеко від рідної землі? Звідки бралась наснага та сила у тих тоненьких прутиків, відірваних від родинного дерева, кинутих за моря та океани, аби не зів’янути, не засохнути, а вкоренитись на чужому ґрунті, не втративши при цьому найосновнішого – пам’яті, національного самоусвідомлення та національної гідності? Про ці та інші аспекти життя українців за кордоном ми спробуємо з’ясувати на сторінках рубрики «Українська діаспора».

Серед українців, яких доля закинула в чужі світи, на далекі континенти було й є чимало науковців, письменників, поетів, митців, композиторів, акторів, співаків, інженерів, які не лише збагатили українську культурну й наукову спадщину, але й стали надбанням людства. Не можна списувати з рахунку й тих, хто сіяв і збирав зерно, добував із надр Землі руду та кам’яне вугілля чи простоював зміну біля конвеєра на заводі чи фабриці, а важко зароблений гріш офірував на розвиток українських установ та на підтримку земляків у Старому Краї. Адже, як слушно зауважив український скиталець, лікар і мистецтвознавець Володимир Попович, «якось воно так виходить, що коли котрийсь із них [українських емігрантів – авт.] здобуде собі серед чужих визнання, або високу соціальну позицію, то ми ним гордимося і цікавимося, а про інших, які не пішли проявлятися в чуже середовище (або не отримали в ньому широкого розголосу), ми забуваємо, а навіть часто і не помічаємо їх між нами». Українська діаспора, яка в процесі свого становлення й розвитку стала справжнім феноменом, вартим пошани, заслуговує на те, щоб до її слів прислуховувалися нинішні громадяни незалежної України, а про видатних постатей із її середовища згадували не лише в довідниках та енциклопедіях.

Недарма кажуть, що у кожної людини в житті є два дерева: одне – дерево щастя, інше – дерево смутку. Яке дерево поливатимеш, такі плоди й збиратимеш… Українці поза межами нашої держави наочно переконали себе й інших, що дерево щастя може рости, квітнути й давати плоди на будь-якому ґрунті.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: