Людина-іграшка: по гарячих слідах Євро-2016 Спорт 

Людина-іграшка: по гарячих слідах Євро-2016

«Людина – іграшка Бога. Цього і потрібно дотримуватись. Треба жити граючи», – казав Платон. Чи означає це, що гра – заняття найбільш гідне людини? Якщо так, то ким вона виступає у цій грі – гравцем, чи іграшкою? Швидше за все, людина, яка грає, відчуває себе володарем над своїми земними потребами, однак сама вона залишається рабою небес, вона підвладна Богові, який керує нею ніби лялькою, смикаючи за нитки, диктуючи їй свої закони.

Ігровий дух існував у природі завжди. Гра зародилася ще перед самою культурою, адже присутня навіть у житті тварин. Людей ж, у свою чергу, вона супроводжує від самого народження до глибокої старості, торкається усіх сфер людського життя. Гра стає формою проведення відпочинку, служить спілкуванню та творчій реалізації людини, саме тому є тим фактором, який формує культуру.

Йоган Гейзінга у своєму трактаті «Homo Ludens» відносить будь-яку культуру до сфери гри, адже в ній у людини виникає імпульс свободи, який не вміщується в рамки серйозної поведінки: «Людина є людиною лише настільки, наскільки має здатність по своїй волі виступати і перебувати суб’єктом гри». За Гейзінгою гра – це змістовна функція з багатьма гранями сенсу. Для людини вона цінна, перш за все, тому що уособлює свободу. «Гра за наказом, вже більше не гра. Вона вільна. Вона і є свобода» – читаємо у «Homo Ludens». На перший погляд, людина цілком здатна обійтися без гри, адже цей процес не диктується ні моральними, ні біологічними потребами, однак, завдяки вільному характеру, гра виходить за рамки буденності, вносить у життя урочистість, напругу, розвагу, інтенсивність, несамовитість, тому апріорі є необхідною. Важливим моментом є й те, що гра наводить порядок. У світі наповненому вадами, недосконалістю, гра зі своїми правилами будує довершені пропорції та окреслює гармонійні обриси.

Знаменитий «Ісландський клич вікінгів» на Євро-2016
Знаменитий «Ісландський клич вікінгів» на Євро-2016

Ігровий елемент є на усіх етапах розвитку людства. Гра знайшла собі місце в сфері свята і культу, у сфері священного. У часи Римської імперії публіка не могла жити без ігор. «Хліба і видовищ!» – одвічне прагнення плебеїв. Для них вони були такою ж основою існування як і їжа. Ігри були священним дійством, тому імператори заохочували прагнення народу, самі ж – отримували право спокійно правити без повстань.

Сьогодні ж гра втратила своє єство, як вища, шляхетна, вільна діяльність. Сучасна культура грає фальшиво. Людина 21 століття прагне отримати від гри лише вигоду та насолоду. Така гра втрачає свій сущий зміст, деформує культуру. Одним із аспектів такої облудливої гри є вболівання, зокрема футбольне. Люди вболівають, надаючи значення тому, що насправді немає сенсу.

Наймасовіша подія футболу цього року – Чемпіонат Європи 2016 зібрала на стадіонах Франції сотні тисяч прихильників футбольної гри. Під час неї вони божеволіли від успіху та гірко переживали поразки, раділи, плакали, влаштовували бійки… Футбол залучає вболівальників у масову гру. І люди грають, грають часто жорстоко, нелогічно та безсенсово.

Бійка фанатів Ісландії й Угорщини
Бійка фанатів Ісландії й Угорщини

«У Марселі знову побилися футбольні вболівальники», «На Євро-2016 російські фани атакували англійських після матчу прямо на трибунах» – читаємо у заголовках новин. Що керує людьми, коли вони перебувають на стадіоні? Як можна пояснити їхні ексцентричні та ірраціональні витівки?

Атмосфера на під час матчу насичена чоловічим духом. Усе це заводить вболівальників. Між ними та гравцями збірних відбувається симбіоз, зливання в одне емоційне річище. Це той момент, коли стираються власні особистісні рамки і люди виходять за межі дозволеного. Якщо в звичайному житті наші дії контролюють моральні правила, то у групах людина втрачає відчуття власної відповідальності, переносячи цю відповідальність на весь натовп. Соціальне збудження, що панує під час гри, сприяє тому, аби людина одягнула маску, замоталася у рольову обгортку. «Я роблю, бо всі роблять», – у такому стані людина не здатна генерувати ідеї, адже перебуває в інтелектуальному та моральному колапсі. Це і призводить до деморалізації особистості. Однак були і приємні приклади «співжиття» гравців на стадіоні чемпіонату Європи – збірна Ісландії разом із своїми вболівальниками відзначилася феєричним дійством – їхній бойовий клич перед грою, радше нагадував ритуал, у якому можна простежити посил із глибини віків. Про таку гру і писав Гейзінга, гру прадавніх культур, гру минулого, гру, яка наповнює атмосферу священним дійством. «Жертвопринесення, танці вдалися, значить все буде добре, вищі сили нас не покинули, світовий порядок збережений».

Ось як описав реакції людей на всякого роду змагання відомий письменник Айзек Азімов : «Спостерігаючи за учасниками змагання, ви завжди будете в глибині душі вболівати за свою власну стать, свою культуру, свою рідну місцевість, ви хочете довести, що ви кращі, ніж інші люди. Той, за кого ви вболіваєте, представляє вас; і коли перемагає він, перемагаєте ви».

Французька збірна дякує фанам за підтримку
Французька збірна дякує фанам за підтримку

Соціальний психолог Роберт Чалдіні назвав це методом асоціації, він спрацьовує, коли людина ризикує власним «Я». Саме через це вболівальники так захоплюються членами команди рідної країни і так вдячні їм, якщо ті перемагають. І ось чому ті ж самі вболівальники часто виявляють надзвичайну жорстокість в разі спортивної невдачі. Ми свідомо використовуємо можливість продемонструвати свій зв’язок з переможцями і, навпаки, цураємося зв’язку із тими, хто програв. Недаремно часто від вболівальників чуємо фразу: «Ми – перемогли!», замість «вони». Займенник «ми» нібито ототожнює вболівальників із футбольними командами. Таким чином ми намагаємося добре виглядати в очах будь-кого, кому видно наші зв’язки. Мабуть, кожен з нас хоча б раз в житті мав змогу грітися в проміннях слави інших і отримував від цього насолоду. Однак є щось особливе в тих людях, які ревно намагаються потрапити на футбольний матч за будь-яких умов та більш за все бажають перемоги власній команді. Це не просто фанати спорту, це люди, які мають приховані дефекти особистості. Роберт Чалдіні стверджує, що вони глибоко всередині носять багато комплексів, відчувають себе неповноцінними у звичайному житті та мають занижену самооцінку. Замість того, аби розвиватися самому та добиватися особистих здобутків, їм легше через позитивну асоціацію отримувати схвалення інших. Чужа перемога – спосіб самоствердження тих людей, які не здатні на власні подвиги та тріумфи.

Вдалим прикладом може слугувати людина, яка постійно наголошує на своїх зв’язках із вищими колами суспільства, або ж фанатка актора чи співака, що мріє повідомити подругам, що зустрічалася із ним. Ці прояви фанатизму, які начебто насичені ігровими елементами, на жаль, перетворюють гру на меркантильну, її традиційна роль суттєво знижується, як наслідок, відбувається деструкція культури і у духовній сфері панує дезорієнтація.

Альтернативою цій безплідній грі, може стати гра, що зберігає в собі ідею духу, гра схожа на Гру в бісер, про яку писав Герман Гессе. Самого опису гри у романі автор не подає, однак дає зрозуміти, що цю гру суспільство інтелектуалів синтезувало із науки, музики і філософії. Вона символізувала універсальне мистецтво, вона зберігала інтелектуальність і душевність ігрової сфери у вигаданій провінції Касталії і вона протистояла духовній кризі, яка заволоділа суспільством. Нехай гра сучасності також змагатиметься за перемогу світу вартостей, стане порятунком моралі, синтезуватиме духовні орієнтири людства та гуманістичні ідеали… Лише гра, яка містить в собі субстанційне начало, вбереже культуру від виродження.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: