Епідемія безликості Дайджести Найактуальніше 

Епідемія безликості

The-New-York-Times-logoThe New York Times, 14 лютого 2015 р.

Автор: . Оригінальний текст доступний за адресою: https://www.nytimes.com/2015/02/15/opinion/sunday/the-epidemic-of-facelessness.html. Переклад Олесі Мельник і Марти Стельмах.


У 2014 році кур’єра служби доставки Пітера Нанна було засуджено до вісімнадцяти тижнів за ґратами у британській в’язниці за систематичне переслідування в соціальній мережі Twitter депутата від лейбористської партії Стелли Крізі. Він ніколи не зустрічався зі своєю жертвою віч-на-віч, проте наслідки його віртуального злочину виявились цілком реальними. У своїй заяві Крізі висловила занепокоєння щодо власної фізичної безпеки, висловивши бажання встановити кнопку екстреного виклику у своєму помешканні. У підсумку Нанн був фізично ізольований від суспільства і позбавлений можливості публікувати образливі дописи в соціальних мережах.

Той факт, що справа завершилась судом, винятковий, чого не можна сказати про власне злочин. У цифровому просторі кожен в якийсь момент опиняється віч-на-віч із онлайн-потворністю – одним із наслідків сучасного унікального стану безликості. Кожен місяць приносить нову конфігурацію до розрослих, рухливих босхівських картин безликої зневаги ХХІ століття. Безлика зневага не просто актуальна. Вона дедалі більше перетворюється на визначальну рису самої актуальності. Кожен день «онлайн» не залишається без нової порції порожніх образ.

Коли поліція навідується до дверей молодих чоловіків і жінок, що надсилають незнайомим людям повідомлення з погрозами зґвалтування, це майже завжди шокує їх та їхніх батьків. Вони щиро дивуються тому, що хтось може сприйняти їх слова всерйоз – що хтось взагалі може серйозно ставитись до слів, сказаних в Інтернеті. Існує величезний дисонанс між віртуальним спілкуванням і реальним офіцером поліції біля дверей. Це дисонанс, з яким ми все частіше маємо справу, дисонанс між світом з обличчями та світом без облич. І світ без облич починає панувати.

Нещодавно Дік Костоло, виконавчий директор соціальної мережі Twitter, поскаржився на невдачі компанії щодо боротьби з «тролями»: «Мені відверто соромно, наскільки недбало ми поставились до цієї проблеми під час мого перебування на посаді генерального директора», – наголосив він у службовій записці, яка просочилась у пресу. До його честі, він визнав потоки зловживань, проте це не є звичайною технічною помилкою з боку Twitter; безликий гнів притаманний його технології.

Дік Костоло
Дік Костоло. © hollywoodreporter.com

Твіттер не винний, що люди його використовують. Але соціальні мережі, які сприяють безликому спілкуванню і скорочують відстані між людьми, одночасно і провокують, і пом’якшують вроджену схильність до спотворення.

Ефект Ґіґеса, або ж добре помітний брак стриманості, який виникає на основі опосередкованої комунікації в Інтернеті, в якій усі слова й образи приглушені і досяжні, зумовлює неминучу реакцію – прагнення вплинути за будь-яку ціну, бажання проникнути крізь екран, змусити іншого відчути щось, будь-що. Звичайний коментар так легко проігнорувати. Погроза зґвалтуванням? Це ж не занадто. Або, як містер Нанн лаконічно заявив у своєму Twitter: «Якщо ви не можете погрожувати знаменитостям зґвалтуванням, тоді який сенс у їхньому існуванні?».

Виклик нашого сьогодення полягає в тому, що обличчя було основою правосуддя та моралі впродовж двох тисяч років. Право на особисту зустріч з обвинувачем один із первинних принципів права, закріплених Шостій поправці до Конституції Сполучених Штатів, яка гарантує обвинуваченому право сперечатись віч-на-віч із тими, хто свідчить проти нього, хоча корені цього принципу простежуються від англосаксонського звичаєвого права до Давнього Риму. У давньоримських судах ніхто не міг бути засуджений до смертної кари, не побачивши свого обвинувача. Передумовою будь-якого судового розгляду, будь-якої спроби примирення ворогуючих сторін було те, що обвинувач та обвинувачений бачать один одного віч-на-віч.

Для великого франко-єврейського філософа Еммануеля Левінаса зустріч з іншим обличчям була основою ідентичності – реальністю іншого, що передує формуванню власного «я». Обличчя є самою суттю нескінченності іншої людини, а не лише її відображенням. Нескінченність обличчя зумовлює почуття неминучого обов’язку, можливість дискурсу, народження етичного імпульсу.

Зв’язок між обличчям і етичною поведінкою є одним з надзвичайно рідкісних випадків, коли французька феноменологія та сучасна неврологія сходяться у своїх висновках. Дослідження 2009 року, проведене Марко Якобоні, неврологом центру картографії мозку Ахмансона-Лавлейса Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі, пояснило цей зв’язок. «Відтворюючи чужі дії чи емоції, можна відчути те, що відчуває інша людина. Маючи змогу відчувати те, що відчувають інші люди, ми також можемо співчутливо реагувати на емоційні стани інших людей». Обличчя є ключем до розуміння інтерсуб’єктивності, що пов’язує міміку та емпатію через дзеркальні нейрони – механізм, який створює ефект наслідування навіть у нижчих приматів.

Марко Якобоні
Марко Якобоні. © newsroom.ucla.edu

Цей зв’язок так само простежується і в протилежній ситуації. Неможливість побачити обличчя іншої людини призводить до нездатності поширити на неї свою емпатію. Дослідження встановили ключовий взаємозв’язок між антисоціальними групами населення і неможливістю відчути емоції на обличчях інших людей. Існує «послідовний, міцний зв’язок між антисоціальною поведінкою та послабленням здатності розпізнавати почуття страху на обличчях інших людей (recognition of fearful facial affect). Порівняно з рештою досліджуваних груп, в антисоціальних популяціях виявили серйозні розлади у розпізнаванні зляканих, сумних та здивованих виразів обличчя». Нещодавнє дослідження, опубліковане в «Journal of Vision», продемонструвало, що діти віком від 4 до 6 місяців сприймали людські обличчя на тому ж рівні, що й дорослі – цим умінням вони не володіли щодо інших об’єктів.

Без обличчя суб’єкт може формуватися, лише відкидаючи усе, що є іншим, з узагальненою універсальною зневагою – зневагою настільки беззмістовною тому, що вона настільки невизначена, і настільки жорстокою саме тому, що вона геть порожня. Світ, позбавлений облич, – це світ, позбавлений не лише етики, але і її біологічних та культурних основ.

Для великого екзистенціаліста Мартіна Гайдеґера ХХ століття визначав дух бездомності – плутаного блукання у світі позбавленої ґрунту штучності. Дух безликості має всі шанси характеризувати ХХІ століття. Безликість – це не тенденція. Це соціальна фаза, у яку ми входимо, ще не розуміючи, як у ній рухатися.

Позаяк взаємообмін та спілкування відбуваються на відстані, нагальною стає потреба повернення до обличчя. Нещодавно компанія Google повідомила, що за допомогою пристроїв із системою Android, якою послуговується понад мільярд активних користувачів, люди щодня роблять 93 мільйони селфі. З одиничної дії селфі перетворилось у безперервний процес створення автопортрета. Одне селфі на телефоні навряд чи зможе адекватно замінити реальне життя, зате швидка зміна зображень імітує мінливість та багатогранність людського існування.

Щоденні селфі
Щоденні селфі імітують мінливість та багатогранність людського існування. © iuvmtech.com

Емоджі – це очевидна спроба імітувати емоційний контекст, який створює вираз обличчя. Цікаво, що емоджі виражають емоції, часто негативні, проте вони не можуть бути інструментом для тролінґу. Ви не можете надіслати повідомлення, сповнене безликого презирства, відправляючи зображення обличчя. Адже навіть бажання імітувати обличчя уже сприяє олюдненню.

Однак усі ці спроби створити цифрове обличчя губляться на тлі масштабів безликості нашого часу. Обсяг цифрових погроз занадто великий, щоб поліція могла адекватно боротися з ними. Проте тролі дуже рідко здійснюють свої онлайн-погрози вбити чи зґвалтувати. Найреальніша жорстокість, до якої вдається троль, – це фальшиві виклики екстрених служб, швидкої допомоги або поліцейського спецназу до будинку ворога. Знову ж таки, ні жертва, ні злочинець не бачать одне одного.

Як ми боремось із тролями? Це одне із визначальних питань нашого часу. Є ті, хто стверджує, що протистояти їм треба, зважаючи на соціальну відповідальність. Британський історик Мері Берд не тільки зіткнулася з тролем, який надіслав їй сексистські повідомлення, але й заприятелювала з ним, і зрештою, навіть писала йому рекомендаційні листи. А оглядачка відеороликів Алана Пірс листувалася у Facebook із матерями юнаків, які надсилали їй перед цим погрози зґвалтування. Ці історії мають присмак героїчності, стійкості до цілком передбачуваного – зустрічі із безликістю.

Сьогодні найбільш мудро було б взагалі не мати справи із тролями. Очевидно, у багатьох випадках злочини цілком реальні і для жертв, і для правоохоронців. Але у повсякденному цифровому житті спроба знайти спільну мову із тролями – це «те ж саме, що спробувати втопити вампіра у вашій власній крові», як стверджував комік Енді Ріхтер. За іронією долі, спільнота хактивістів «Anonymous», першовідкривачів безликості, запропонувала схожу пораду.

Правило 14 з їхніх «Правил Інтернету»: «Не сперечайтеся з тролями – це означає, що вони перемогли».

Правило 19: «Що більше ви це ненавидите, то сильнішим воно стає».

Антиінструкція з «годування» тролів
Не «годуйте» тролів! Коротка інструкція з грамотної поведінки в мережі

Зрештою, жодне рішення – ані конфронтація, ані ігнорування – не підходить. Навіть якщо конфронтація була б правильною стратегією, ті, кого цькують тролі, не мають часу протистояти їм. Залишатися безликими щодо їх безликості також неприпустимо – чому вони повинні володіти цифровим простором лише завдяки своїй жорстокій анонімності?

На відміну від конфронтації або ігнорування, існує третій шлях – співчуття. За легендами, справжні тролі – скандинавські чудовиська, які переслідували вікінгів, жили на кладовищах або в горах, тому подорожні завжди натрапляли на них на дорогах або уночі. Вони були тупуваті. Мали неймовірну силу, однак лише туманне сприйняття реальності інших. Вони були містичними силами природи, які жили у віддалених темних закутках між людськими поселеннями. Проблема сучасних тролів є різновидом великої кризи, яка виникла унаслідок трансформації наших способів спілкування. Тролі множаться під тінями мостів, які ми зводимо.

У світі без облич співчуття – це здатність, яка вимагає дисципліни, ба навіть уяви. Соціальні медіа видаються такими простими; уся суть отриманого від них задоволення зводиться до відчуття, дарованого випадковими знайомствами. Але ми потребуємо нового мистецтва розмови для нових бесід, і перше правило цього мистецтва має полягати у тому, щоб ми пам’ятали, що розмовляємо із людьми: «Ніколи не говоріть чогось такого в Інтернеті, чого б ви не могли сказати комусь віч-на-віч». І разом з тим: «Не зважайте на те, чого люди не скажуть вам в обличчя».

Неврологічні дослідження свідчать, що емпатія аж ніяк не є штучним витвором цивілізації – це невід’ємна частина нашої біологічної сутності. І коли біологічна інтерсуб’єктивність зникає, коли обличчя зникає із життя, емпатія та співчуття більше не можуть вважатися чимось певним.

Під новою безликістю ховається людяність як чудовиськ, так і жертв. На тлі гнівної плутанини Інтернет-проводів постає запитання: як нам знову побачити їхні обличчя?

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: