Журналісти: кривавий список нашої незалежності Медіа Найактуальніші 

Журналісти: кривавий список нашої незалежності

Вони – перші… Перші, хто виступили за повну свободу слова, перші, хто не побоялися сказати правду в очі й розкритикувати чинну владу, перші, хто заклали основи незалежної журналістики в Україні. Минали роки, змінювалися президенти, а ЗМІ розвивалися та приймали у свої лави талановитих та чесних журналістів, які ризикували навіть своїм життям…

За 26 років Незалежності список убитих журналістів у нашій державі складає близько 70 осіб. Смерть від ножових поранень, розстріли біля власних квартир, аварія, самогубство – лише частина тих версій, які висувалися при розслідуванні цих заплутаних справ.

Переглянувши різноманітні випадки убивств чи смертей, можна простежити, як змінювалися методи самої ліквідації, як із зовсім брудних та відкритих розстрілів переходили до ретельно спланованих та чітко виконаних убивств, винуватців яких не можуть знайти й досі.

У цьому матеріалі пропонуємо пригадати найбільш резонансні випадки загибелі відомих українських журналістів, проаналізувати їхні смерті, пригадати всі міфи, пов’язані з цими трагедіями та зрозуміти для себе, наскільки далеко зайшло ремесло «кілерів» у сфері журналістики.

Журналіст під номером «один»

Вадим Бойко
Вадим Бойко. © rkr.in.ua

Саме ця людина формально очолює кривавий список української журналістики. Його називали «журналістом на зламі епох». (Примітка редакції: Суто хронологічно список загиблих журналістів незалежної України насправді очолюють редактор газети «Життя і праця» (Львів) Мирон Ляхович та військовий журналіст газети «Красная звезда» (Львів) Валерій Глезденьов.)

Ця людина – Вадим Бойко, старший редактор програми «Молодіжна студія “Гарт”», незалежний журналіст, народний депутат 1-го скликання. Численні публікації та розслідування зробили його ім’я відомим. Пізніше Вадим Бойко став заступником голови Комісії ВР України з питань гласності та засобів масової інформації, тобто мав повне уявлення про справжній стан речей.

І ось, 14 лютого 1992 року, о 17:00, у гуртожитку Держтелерадіо на четвертому поверсі стався сильний вибух, від якого і загинув журналіст.

Проблеми почалися з початку самого розслідування. Прокуратура міста Києва відразу заявила про нещасний випадок, мовляв, вибухнув телевізор, а саме кінескоп, від хвилі якого Бойко й отримав смертельні поранення. У квартирі знайшли каністру бензину, яка могла лише посилити ймовірність вибуху. Версія здавалася цілком можливою. Докази є, можна закривати справу, якби не багато «але».

Перше, що насторожило свідків вибуху, це його неймовірна сила. Експерти вказували, що навіть сусіди з верхніх поверхів могли спостерігати залишки зруйнованого помешкання Бойка. Навіщо журналісту каністра з бензином? Рідні та друзі казали, що Вадим не вмів водити машину. Масу підозр викликали і несподівано виниклі чутки про пиятику Бойка, його зв’язок з КГБ та навіть нетрадиційну орієнтацію. Вадим Бойко був зразковим сім’янином, щасливо жив у шлюбі та не зловживав алкоголем. Стало зрозуміло, що мертвого журналіста хочуть виставити у негативному світлі, аби його смерть не вважали такою трагічною. Адже про смерть гея-пияка забудуть швидше, ніж про загибель правдивого розслідувача.

Меморіальна таблиця
Меморіальна дошка на будинку в місті Світловодську, де жив Вадим Бойко. © svmisto.com.ua

Що далі заходили журналісти, то глибшою та загадковішою ставала правда. Прокуратура Києва отримала свідчення судмедексперта, який стверджував, що Бойко загинув ще до пожежі. Всі медіа трубили, що журналіст розслідував зникнення «золота партії» – мільйонних статків колишньої КПРС, а також незаконний продаж зброї військовими чинами.

Його смерть оповита міфами, які назавжди залишаться лише міфами. Неможливо сказати точно, від чого все ж загинув Вадим Бойко. Вміло підлаштований вибух, який скидався б на пожежу, спроба поширити чутки, які сформували б негативне враження про жертву – досить непоганий план, чи не так?

Справу Бойка то закривали, то відновлювали знову. Останній раз просунути розслідування намагалися аж у 2004 році, але бажаного результату це не принесло. Ніхто не поспішав робити висновків. Проте початок «кривавому списку» був покладений.

Втрачене майбутнє В’ячеслава Чорновола

В’ячеслав Чорновіл
В’ячеслав Чорновіл. Фото Сергія Лепехи

Активний громадський діяч, противник радянської влади, тричі репресований та ув’язнений, засновник Гельсінської групи, а також журналіст, В’ячеслав Чорновіл мав за спиною вельми впливовий досвід роботи у незалежних розслідуваннях. Він підпільно випускав журнал «Український вісник» та заснував Народний Рух України, найсильнішу на той час громадську силу, яку підтримував увесь народ.

Але заважати Чорновіл почав, коли став народним депутатом та вже на державному рівні почав поширювати свій вплив там, де йому заборонялося це робити.

Перші попередження з’явилися в 1999 році, коли відбувся так званий розкол Народного Руху України. Люди, яким Чорновіл довіряв, покинули його та намагалися поділити партію на частини. Син В’ячеслава Чорновола, Тарас, згадує, що це була тяжка моральна травма, яку його батько міг і не пережити. Він і зараз вбачає у цьому спробу позбутися незручного журналіста та кандидата в Президенти за допомогою морального тиску. Але коли і цей метод не діяв, злочинці перейшли до більш зрозумілої мови – мови крові.

В’ячеслав Чорновіл сам писав і сам проголошував промови
В’ячеслав Чорновіл сам писав і сам проголошував свої промови на різноманітних народних зібраннях. Львів, 1990 р. Фото Ігоря Сенкальського

25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. Автомобіль Чорновола врізався в «Камаз» з причепом, який розвертався посеред шосе. Народний депутат і його водій Євген Павлов загинули на місці.

Уже наступного ранку, не дочекавшись висновків експертів, керівник МВС Юрій Кравченко (чиє ім’я ми почуємо і в іншій резонансній справі) заявив, що це — нещасний випадок, й іншої версії слідство не розглядатиме. Основні противники Чорновола лишень відмовчувалися та сприймали те, що трапилося, за сумний збіг обставин.

Дивна аварія не давала спокою ні родині загиблого, ні його соратникам. Пішли чутки і про слід команди Гончарова, групи міліціонерів та членів правоохоронних органів, які на вимогу впливових людей виконували замовні вбивства. За багатьма неперевіреними даними деякий час саме їх пов’язували зі смертю Вадима Бойка, і саме на них упала підозра у ймовірному вбивстві Чорновола.

Незрозумілі причини, аварія на дорозі, підставні свідки, нещасний випадок – усе це ті методи, які народилися після ліквідації Бойка, і які еволюціонували пізніше у випадку з Чорноволом. Простежувався подібний почерк, подібний стиль.

Як і справу Вадима Бойка, розслідування загибелі лідера Народного Руху то закривали, то відновлювали знову. Бажаний результат ця аварія все ж принесла. Небезпечного журналіста більше не було, Президентом став колишній комуніст та член Політбюро ЦК КПУ Леонід Кравчук, а «ліквідація незгодних» поступово набирала оберти.

Таємниця Таращанського тіла

Георгій Ґонґадзе
Георгій Ґонґадзе. © depo.ua

Його рана ще довго болітиме всій України всі довгі роки її Незалежності. А її наслідки ми спостерігаємо навіть зараз, коли в розпал інформаційної війни українських журналістів повинні охороняти та стерегти як зіницю ока.

Георгій Ґонґадзе – справжній патріот грузинського та українського народу. В Україні його пам’ятають насамперед як засновника одного із найпопулярніших зараз інтернет-порталів «Українська правда».

Така ідея в такі складні часи могла спасти на думку хіба справжньому божевільному або генію… Ризикнувши всім, за власні кошти Георгій Ґонґадзе разом зі своїми однодумцями створив те, на чому тоді трималася вся незалежна журналістика.

На «Українській правді» дедалі частіше з’являлися публікації, які викривали тіньові схеми та проливали світло на темні справи посадових осіб, чий вплив тоді потроху посилювався. Напевне, саме тоді Ґонґадзе став заважати «великим» людям…

2 листопада в лісі біля Таращі було знайдено обезголовлений труп, в якому упізнали Георгія Ґонґадзе. Україна, а разом з нею і цілий світ, сколихнулися від такої трагічної новини. Ця подія здавалася чимось неможливим, чимось нечуваним, чимось, чого за всяку ціну не можна було допустити.

Стало відомо, що небезпека загрожувала журналісту ще раніше. Адже наприкінці червня 2000 року, за свідченнями самого Ґонґадзе, за ним стежили підозрілі люди у «Жигулях». А восени того ж року Олександр Мороз заявив, що має інформацію, яка пов’язує цілий ряд важливих осіб, причетних до убивства відомого журналіста. Серед цього списку закралося ім’я тодішнього Президента Леоніда Кучми…

Так званий «касетний скандал» послугував іскрою, яка запалила всю Україну. У Києві зібралися численні протести під єдиним гаслом «Україна без Кучми». Справа обростала все новими подробицями. Серед можливих винуватців трагедії появилися нові імена: Юрій Кравченко, міністр внутрішніх справ, який у свій час назвав і смерть В’ячеслава Чорновола нещасним випадком; Володимир Литвин, Голова Верховної Ради України, а також Олексій Пукач, працівник МВС України.

Загибель Георгія Ґонґазде сколихнула всю країну
Загибель Георгія Ґонґазде сколихнула всю країну. Його силует став символом журналістського і громадянського спротиву системі. © pravda.com.ua

4 березня 2005 року з двома кульовими отворами в голові був знайдений Юрій Кравченко. Слідство визнало це самогубством. 21 липня 2009 року було затримано і доправлено до Києва Олексія Пукача, який через декілька років, а саме у 2011 році, заявив, що буде сидіти разом із замовниками вбивства Георгія Ґонґадзе. За його словами, ними були Леонід Кучма, Володимир Литвин та Юрій Кравченко.

Минуло вже близько 17 років з тієї миті, коли знайшли обезголовлений труп, а правда й досі незрима. Виринають нові деталі, нова неперевірена інформація, свідчення, які суперечать одне одному та лише заплутують великий клубок. Цікавим є і той факт, що Юрій Луценко, який сам у свій час вимагав розслідування скандальної справи, зараз не поспішає її закінчувати. У травні цього року Генпрокурор заявив про швидке закриття справи Ґонґадзе. За його словами, у розслідуванні є «важливі докази, які не всім сподобаються».

Убивство Ґонґадзе стало не просто черговою кримінальною справою. Ця трагедія стала символом беззахисності журналістів та черговим підтвердженням злочинної вседозволеності.

Останній у списку…

Павло Шеремет
Павло Шеремет. © espreso.tv

Він став 71-м журналістом, чия смерть застала нас несподівано.

7:45, людне перехрестя, кияни йдуть на роботу. На розі вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка стояла автівка, яка належала працівнику «Української Правди» Олені Притулі. Несподівано для всіх навколишніх стався вибух. Викликали швидку допомогу. Жертв та поранених не було. Лише одне тіло залишалося в пастці палаючої Subaru. То був Павло Шеремет…

Про журналістську діяльність цієї людини знали всі. Його викривальних публікацій про корупційні схеми розслідування боявся кожен олігарх та бізнесмен. Павло Шеремет почав свою роботу у рідній Білорусі, але надовго там не затримався. Чинна влада засудила його до двох років позбавлення волі, а пізніше депортувала з країни.

Пізніше Шеремет переїхав в Україну, де почав працювати в «Українській Правді». Його колеги та друзі казали, що у Павла було багато планів, які він бажав реалізувати в Україні. Однак усе обірвав один вибух…

За ним стежили… Як і у випадку з Ґеоргієм Ґонгадзе, його вистежували, за ним спостерігали впродовж тривалого часу. Олена Притула, громадянська дружина Павла, згадувала, що дуже часто бачила біля свого будинку на вулиці Франка дивну машину. Ситуацію намагалися з’ясувати у МВС та Генеральній прокуратурі. Натомість почули від Антона Геращенка запевнення, що їм нічого не загрожує.

Важливим є і той факт, що сам Павло Шеремет усвідомлював усю серйозність ситуації. Журналіст навіть навідувався зі своїми побоюваннями та здогадками до колишнього міністра оборони Валерія Гелетея.

Хто і за що ліквідував Шеремета? І чи був він головною ціллю? Щодо цього вже виникли десятки можливих і неможливих версій та теорій, які повільно розглядає прокуратура та МВС.

Відомо одне – роботу виконували професійні вбивці, які чітко виконали поставлене завдання: декілька місяців стежити за жертвою, визначити її робочий графік та непомітно підкласти вибухівку, дочекатися слушного моменту, а потім підірвати автомобіль. Робота була виконана чисто та точно, явно за велику плату, і знавцями своєї справи.

Місце злочину
Місце злочину. © kyivpost.com

Працівники «УП» били на сполох. Адже і вони спостерігали дивні речі. Хтось підслуховував їхні розмови та копирсався в електронній пошті. Стало зрозуміло, довіряти не можна нікому, навіть правоохоронним органам, які так і не висловили свою думку щодо цього.

Справа Павла Шеремета не обіцяє бути короткою. Як і слідство Ґонґадзе та Чорновола, воно затягнеться на довгий час та тривожитиме суспільство ще довго.

* * *

Вадим Бойко, В’ячеслав Чорновіл, Георгій Ґонґадзе, Павло Шеремет… Ці імена доводять – проти журналістів використовують усі можливі методи.

Крім цих справ, можна було перерахувати ще багато вбивств: Андрій Лазебник, застрелений біля власного дому; Сергій Шепелєв, прив’язаний до власного ліжка під час пожежі; Вадим Гудик, убитий на центральному майдані Білої Церкви. Детально вивчивши ці випадки, можна простежити стрімкий розвиток та еволюцію методів ліквідації «вісників правди». Професійні убивці перейшли від гучних вибухів, розстрілів та різанини до добре спланованих аварій, вибухів та нещасних випадків.

Українська незалежність триває вже 26 років, а лихі 90-і все не проходять. Українських журналістів залякують, усувають від справи, намагаючись приховати свої брудні махінації. І це лише питання часу, поки до кривавого списку долучиться чергова жертва…

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: