Розмова-ретроспекція із сурмачем УПА Історія 

Розмова-ретроспекція із сурмачем УПА

«Вмерти за Україну – це жити вічно!». Так лунає один із лейтмотивів життя референта української пропаганди, людини потужного ґарту з душею поета і завзятого поборника «більшовицького крутійства» та рабської свідомості, «сурмача УПА» й редактора підпільних часописів «Шлях перемоги» та «Чорний ліс» – Михайла Дяченка («Марка Боєслава», або «Гомона»).

Це коротка ретроспективна мандрівка на сторінки його історії, у «русло суворих літ»…

– Михайле Васильовичу, опишіть, будь ласка, коротко Ваші думки про значення УПА для розвитку української державності.

– В часи, може, найтяжчі в нашій історії, коли український народ знайшовся між пащами двох диких гидр – гітлерівської і сталінської, він і тоді потрапив вийти на вершини людського героїзму, вилонивши із себе українське революційне підпілля. …Що сталінські окупанти робили б з народом, коли б не було УПА, вистачить поглянути на ті терени, де нема жодної боротьби, або хоч там, де УПА діє слабо. …Сила УПА в тому, що вона чисто народна армія, що вона вийшла з народу і бореться за його найжиттєвіші інтереси – за його визволення і побудову Української Самостійної Соборної Держави.

Михайло Васильович Дяченко – чоловий поет УПА. Сучасні найповніші видання його віршів та прозових праць – «Сурми, партизанська музо» (Луцьк, 2008), «Непокірні слова» (Івано-Франківськ, 2010), «Поезії» (Ужгород, 2011).
Михайло Васильович Дяченко – чоловий поет УПА. Сучасні найповніші видання його віршів та прозових праць – «Сурми, партизанська музо» (Луцьк, 2008), «Непокірні слова» (Івано-Франківськ, 2010), «Поезії» (Ужгород, 2011). Джерело зображення: vikna.if.ua

– Що спонукало Вас розпочати редакторську діяльність?

– Я розумів насамперед важливість захисту національної історії. Саме тому відчув потребу доєднатися до тих видавців та редакторів, які здатні змінити світогляд багатьох, правдиво висвітлюючи наше минуле і сучасне. У моєму баченні історія – це найкраща учителька народів. Тож і нам, українцям, дала вона вказівки на майбутнє: власна сила і віра в ці власні сили – це єдина найпевніша запорука волі народу …Для нас важливу роль повинні грати факти, а не марксо-сталінська крутня.

– На засадах захисту української історії і постали «Шлях до перемоги» та «Чорний ліс»?

Звісно, все почалося під гаслом зберегти «правду про визвольну боротьбу» для історії. Головна мета часописів – представити нову визвольно-революційну дійсність у правдивому світлі – такою, якою вона є. У якусь мить ми зрозуміли, що хочемо дати широким масам повний образ наших змагань, наших героїв, нашого життя, хочемо освітлювати масам дорогу прожектором яскравого світла в майбутнє. Тому нашим завданням було й є зібрати якнайбільше споминів із повстанської та революційно-визвольної боротьби від безпосередніх учасників цієї боротьби та передати їх широким кругам українського громадянства, а насамперед українській молоді, як виховний та інформаційний матеріял. У редакційній статті «Чорного лісу» ми закликали усіх небайдужих надсилати нам свої спомини та репортажі, життєписи, цікаві описи повстанського та революційного побуту.

Титульні сторінки підпільного однойменного часопису, видаваного Командою Станиславівського ТВ 22 УПА «Чорний Ліс». Друге зображення містить сторінку останнього числа журналу (з травня 1950 року). Джерело світлин: Літопис УПА, «Чорний ліс». Передрук підпільного журналу УПА
Титульні сторінки підпільного однойменного часопису, видаваного Командою Станиславівського ТВ 22 УПА «Чорний Ліс». Друге зображення містить сторінку останнього числа журналу (з травня 1950 року). Джерело світлин: Літопис УПА, «Чорний ліс». Передрук підпільного журналу УПА

– Як узагалі Вам вдалося все це почати? Дістати обладнання – це, певно, не найлегша справа?

Ще за чотири роки до початку виходу «Чорного лісу» підпільники здобули техніку та папір у державному видавництві в Делятині і обладнали сховок у криївці. А 1947-го перевезли все в облаштований поблизу села Височанки бункер. Обкладинки для номерів малювали власноруч олівцями та фарбами. Увесь інший вміст набирали на друкарській машинці, а потім – копіювали за допомогою кальки. Ось так і «народжувався» «Чорний ліс».

– До речі, звідкіля така назва – «Чорний ліс»? Мені вона спершу здалася містичною, метафоричною…

Ні, насправді таку назву має великий лісовий масив поблизу Станіславова уздовж річок Лукви й Луквиці. Чорний ліс має таке положення і розміри, що це робить його природним місцем для проведення повстанських дій. Спочатку назва «Чорний ліс» стала криптонімом Станиславівського тактичного відтинку УПА, а потім і назвою нашого часопису.

Джерело світлини: Літопис УПА, «Чорний ліс», видання Станиславівського тактичного відтинка УПА (Чорний ліс), 1947-1950 рр. Передрук підпільного журналу УПА
Джерело світлини: Літопис УПА, «Чорний ліс», видання Станиславівського тактичного відтинка УПА (Чорний ліс), 1947-1950 рр. Передрук підпільного журналу УПА

– У вступній статті до першого числа журналу Ви згадували про легенду Чорного лісу, навіть описували певні містичні речі…

Вслухаючись у шум дерев цього лісу, я наче чув розповідь легенди про геройські дії УПА в Чорному лісі. Я вірю, що чорноліська легенда родить нових революціонерів-повстанців і день-у-день невтомно дзвенить месним мечем і кличе всіх: До зброї! До бою за волю, за славу і честь України!

– Мабуть, ні для кого не є відкриттям, що вести підпільну діяльність та видавати часописи у такі бурхливі часи – це вельми нелегко. У Вас були порадники у редакторській роботі? Чи взагалі ті, до кого Ви могли дослухатися?

У серпні 1945 мені пощастило познайомитися з командиром УПА Різуном-Реготом. Свого часу народ творив легенду про нього, стрільці багато оповідали про його героїзм. Тож мені дуже хотілося пізнати цю цікаву постать наших революційних днів. Крім того, мені, як тодішньому редакторові «Шляху перемоги», цікаво було знати, як стрілецтво та старшини УПА сприймають наш підпільний журнал. Він щиро сказав, що найвище ставить «Ідею і Чин», а на другому місці «Шлях перемоги». Жаль тільки, що цієї літератури військо дуже мало одержує. …Взагалі, я дуже ціную друзів, а їхня недоля мене дуже засмучує. Проте коли існує підтримка та дух згуртованості, боротися значно легше, ця боротьба тоді має сенс. Пам’ятаю часи свого перебування у таборі сотенного Шума. Одного разу говорив я до повстанців, а недалеко в лісі випробовували наш сотенний гранатомет. Наче могутні громи грюкали ґранатометні стрільна. Не знаю, чи коли-небудь у житті чувся я краще, міцніше, бадьоріше як тоді. Бо уявіть собі. Передо мною в могутній лаві рідне завзяте військо гордої Української Повстанської Армії, а біля мене гомонить рідна зброя. Мені здавалося, що це не дійсність, а якась казкова інсценізація.

Сидять (зліва направо): невідомий; Кузь Володимир – «Руслан»; Трач Богдан – «Дунай»; Дяченко Михайло – «Гомін»; «Мур». Стоять: невідомий; Рогів Дмитро – «Зуб»; невідомий; Драгомирецький Михайло – «Захар»; Байдюк Олексій – «Вернигора»; Чав’як Володимир – «Чорнота». 1947 р.
Сидять (зліва направо): невідомий; Кузь Володимир – «Руслан»; Трач Богдан – «Дунай»; Дяченко Михайло – «Гомін»; «Мур». Стоять: невідомий; Рогів Дмитро – «Зуб»; невідомий; Драгомирецький Михайло – «Захар»; Байдюк Олексій – «Вернигора»; Чав’як Володимир – «Чорнота». 1947 р. Джерело зображення: docplayer.net

– Яке Ваше ставлення до настроїв у сучасному для Вас суспільстві? Воно здатне сприймати ті проблеми, що існують на сторінках Ваших часописів та й усіх проукраїнських загалом?

– Відповіді на ці запитання суперечливі. Вважаю, що між українцями можна сьогодні стрінути таких українців, що в них немає вже української душі. В них немає анітрохи національної честі й гідності. А про національну гідність нема що й згадувати. Для них важніша могутність Кремля, як воля рідного Києва. До речі, аж гидко робиться, як читати українську совєтську пресу. Називаю її тільки тому українською, що друкована по-українськи. Бо зміст її не те що не український, а ворожий Україні. Від неї воняє нікчемним рабством… Читаю цю пресу й питаю себе: чи може людина скотитися аж до такого рабства і підлоти. Для мене ж бо Україна понад усе! І я бажаю, щоб слово «Соборність» не було тільки книжковою фразою, але щоденним хлібом та правдивою ідеєю наших буднів.

Довідка

Михайло Дяченко (псевдоніми за часів діяльності – Марко Боєслав, Гомін) – член Української Головної Визвольної Ради (УГВР), референт пропаганди Карпатського краю, один з ідеологів українського збройного підпілля ОУН-УПА, поет та публіцист. Свого часу був редактором підпільного часопису «Чорний ліс», що виходив з 1947 по 1950. Нині його збережено у виданні Об’єднання колишніх вояків УПА в США та Канаді й товариств колишніх вояків УПА імені ген. хор. Тараса Чупринки в США та Канаді як частину Літопису української повстанської армії.

Його матеріали й використано під час написання тексту цієї розмови, а також «Невідому брошуру Марка Боєслава» (1950 р.) О. Стасюка, працю І. Гущака «Марко Боєслав – сурмач УПА» (Серія «Подвижники національної ідеї»), статтю М. Гавришка «Журнал, який друкували у криївці» та працю самого Михайла Дяченка «За соборний моноліт» (1950 р.).

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 голос)

Також буде цікаво: