Полтавщина. Свідчення Софії Денисенко про те, як більшовики руйнували генофонд української нації… Історія До річниці Голодомору 

Полтавщина. Свідчення Софії Денисенко про те, як більшовики руйнували генофонд української нації…

Символ як розпізнавчий знак певного явища буває надто промовистим. Року Божого 2002-го, 9 січня уранці, на третій день Різдвяних свят я слухав передачу національного радіо «20 хвилин з Володимиром Яворівським». Як завжди, через листи слухачів і власні щільно-емоційні, водночас – розважливі коментарі автора прозвучала турбота про долю України. Спогади про винищення українських священиків, руйнацію святинь народу, споганення, вихолощення атеїзмом душі нації викликали асоціації з повоєнною добою, коли практично тими ж засобами руйнувалося українство у цілості свого матеріального й духовного буття, а також спонукали ще раз перечитати ті розділи колективного фундаментального дослідження французьких вчених «Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії», які дотичні до трагедії українського села часів більшовицького сатанізму. Один з підрозділів книги має назву «Великий голод». Знані у всьому світі автори на основі архівних даних прийшли до висновку про те, що «українське селянство стало головною жертвою голоду 1932–1933 років і цей «штурм» започаткований 1929 року…».

Отже, названо рубіжну дату. Її ми можемо сприймати суто хронологічно, нагадавши, що це був рік суцільної колективізації, рік великого сталінського перелому. Терміни увійшли згодом до підручників історії, зокрема історії КПРС. Рівно ж можемо академічно безсторонньо міркувати про «утопію комунізму», внутрішню міжнарод­ну ситуацію колишнього СРСР 20–30-х років. Однак можемо, – а ми, українці, зобов’язані – сприйняти цю дату глибоким серцем, тобто найавтентичніше. Це означає задіяти ресурс пам’яті, причому не лише спогад про пережите, а для просвітлення душі й отямлення розуму.

Дорогий читальнику! Документальна повість Софії Денисенко, яка окреслює всю панораму методичної руйнації осердя нашої нації – села, неодмінно викличе у тебе цілу сув’язь різноманітних почуттів і відчуттів: згусток болю в серці, співчуття до жертв цинічних, жорстоких репресій, захоплення винятковою працьовитістю українського селянина-господаря, красою побуту, окриленістю самого буття, ненависть до чужинців-більшовиків та їх прихвоснів – української голоти, яка в кінцевому підсумку навіть не змогла скористатися по-людськи тим награбованим добром, що його нагромадили працелюби упродовж років й десятиліть, глибокий подив від того, що західний світ зігнорував найжахливіший злочин в історії людства, вдячність тим політикам і журналістам, як закордонним, так і українським у Галичині, які не мовчали, а намагалися отямити зачерствілий західний істеблішмент й спонукати бодай протестувати проти геноциду. Кришталево правдива оповідь про життя-буття чотирьох козацьких родів – Водяників, Жилів, Симончуків, Редьок, які перетворили хутори Миргородщини, Зіньківщини, Шишаччини на квітучий сад, про їх стражденну долю й муки та загибель постає в один ряд зі свідченнями Барки, Маняка, Конквеста, Безансона, Маґґеріджа та багатьох інших, що стали вже хрестоматійними, а також тих, хто пережив комуністичний апокаліпсис, рівно ж їх дітей, онуків тих, які у незбагненних стражданнях прощалися з життям.


sofia-denysenko

ДЕНИСЕНКО Софія Никифорівна. Народилася 13 березня 1925 року на хуторі Ковердина Балка Шишацького району Полтавської області в заможній родині селян-хліборобів.

Закінчила Полтавський педагогічний інститут (філологічний факультет) та Харківський інститут іноземних мов (факультет німецької мови). Автор понад 400 наукових та публіцистичних праць. Учасник багатьох наукових міжнародних, всеукраїнських конференцій та симпозіумів у Німеччині, Польщі, Білорусії, Росії, Україні, Чехії, Узбекистані, Молдові.

Уклала «Словник-довідник з фразеологічної деривації на основі існуючої фразеології німецької мови», відзначений у рамках Програми «Трансформація гуманітарної освіти в Україні» Міжнародного фонду «Відродження». Мотиви повісті «Тіні незабутих предків» використані у фільмі «Попіл наших сердець» («Галичина-фільм», продюсер Володимир Кметик, 1996 р.).

Відзначена Американським біографічним інститутом за 1999 рік за номінацією «Хто є хто» та «Жінка року – 1999», «Хто є хто в Україні – 2000» за наукові досягнення. Доктор філологічних наук, професор, відмінник освіти України, академік Академії наук вищої школи України, лауреат нагороди Ярослава Мудрого.


 

Епічні герої воістину живуть серед нас. Полтавка Софія Никифорівна Денисенко найвиразніше уособлює постать нашої жінки з Великої України, насамперед своїм внутрішнім світом: материнського тепла й життєвої розважливості, родинного обов’язку й жадоби пізнання, поривчастого романтизму й глибокоаналітичного розуму, творчої обдарованості й твердості характеру, зовнішньої виплеканості й невсипущого духу життєствердження. Саме ці якості допомогли їй встояти серед лихоліть долі, видобути із глибин пам’яті свідчення рідних, інших очевидців масової заглади українства, утвердитися як науковцеві високих параметрів мислення і педагогові, громадському діячеві. І терпеливо чекати, поки над рідною землею розвидниться…

Сталося! Щойно проголосили результати референдуму, як ця вже немолода жінка зайшла до університету, де ми готували номери газети «Українське слово». Саме у цій газеті, сказала вона, я сподіваюся уперше надрукувати свої й спогади моїх рідних та знайомих про 1917–1933 роки. Коли ми перечитали рукопис – заціпеніли у буквальному розумінні цього слова. Софія Никифорівна відтворила три ночі свого дитинства, які закарбувалися болем і жахом у свідомості, вплинули на світогляд і розуміння життя. У четвертому числі двотижневика за 2 січня 1992 року вперше в Україні були надруковані ці спогади під заголовком «Тіні незабутих предків».

У вступі до «трьох пекельних ночей», зверненому до творців фільму «Голод-33», С. Денисенко писала: «З глибоким болем і розпукою у серці, набравшись сили і твердості, подивилася фільм… Наша родина має безпосереднє відношення і до голоду, і до причин його виникнення, починаючи з 1917-го року. Із 36 осіб залишилося лише п’ятеро. Ми родом із Полтавщини, де голод процвітав яскравим цвітом… Показувати цей фільм треба не крадькома, а повсюди, і не в суботу вдень, а ввечері, і повторювати ще багато разів… А ще мені б хотілося сказати, що тема голоду у 33-му році – глибока і всеохоплююча, її одним фільмом не відобразити». А далі відтворено моторошні картини: першої ночі, коли горіла хата і «вогненний стовп вдарив мені у вічі, корчем пройняв все моє маленьке тільце, і я зайшлася нестримним скривдженим дитячим плачем», другої ночі, коли енкаведисти та їхні посіпаки робили обшук у кімнаті будинку на околиці Полтави, куди вони втекли з хутора Ковердина Балка після трагедії з пожежею, хвороби батька, втрати дитини, третьої ночі, вже опісля 33-го, коли десь на Донбасі помер батько, рятуючись від голоду, а сім’я (мама вийшла заміж вдруге), яка проживала у Полтаві на вулиці Щемилівській, 17, стала свідком брутального арешту сусідів Дмитренків – «почувся надривний, з сльозами і тугою голос Михайла: «Ну, прощай…». Мені цей чоловічий голос, повний розпуки і сліз беззахисної людини перед великим нещастям, тривоги за любих йому дітей і жінки, чується і досі…».

Ці три новели, виписані по-стефаниківськи вражаюче, відтворили зловіще явище – втілення доктрини «ліквідації куркуля як класу», що по суті означало вирубування генофонду української нації, знищення високопродуктивних господарств, вигнання (часто розстрілу) сімей заарештованих «глитаїв». Автор колоритно, аж до найменших деталей, описує щоденне життя працелюбів і правдолюбів, підкреслює гідну поставу українського селянина за усіляких умов і обставин. Паралельно подано звичаї, мораль, принципи життя іншого світу, що його уособлювала більшовицька влада, сільська голота (нині її називають люмпенами), перекинчики й прислужники із «землячків», а також зайди з чужих країв.

Активісти колективізації виносять майно
Активісти колективізації виносять майно з хати куркуля. Поділля, 1929 р.

Їхню хату підпалили Ісакови – члени комнезаму, комітету незаможників, вірного стража комуністичної перебудови села, голоти до останнього коліна: «ніколи не господарювали, грали у карти та поглядали зажерливими очима на таких трударів, як батьки». У новелі «Ніч друга» відтворено методи моральних і фізичних катувань, що ними послуговувалися окупанти. «Отже, тата заарештували, погнали у Шишаки і там, у тюрмі, як він потім розповідав, почали відбуватися дикі сцени: обох братів так били, так знущалися над ними та нацьковували одного на другого, що Максим підкорявся наказам мучителів, і, щоб його не мучили, бив до крові рідного брата: «Віддай золото». Звичайно, золота ніякого не було вже на той час, не рахуючи хрестиків чи сережок… Але яку яму викопали ті посіпаки між рідними братами! Максим зі своєю сім’єю так потім і загинув у 33-му з голоду. Ще такий штрих з цієї новели: автор розкриває почуту від старших назву абревіатури «Торгсин» – «Товарищи! Опомнитесь! Россия гибнет, Сталин истребляет народ!».

Певна річ, винищували насамперед українців, однак маємо й такий доказ, що більшовики–інтернаціоналісти мали метою зруйнувати усі національні субстанції.

Потім ми у багатьох числах газети «Українське слово» (нині вона продовжує виходити у Києві) друкували документальну повість у двох частинах – «На бугри» і «Тридцять третій» (за спогадами рідних). Чому – «на бугри»? Після арешту чи радше знищення глави сімейства дітей, жінок, старих людей виганяли в поле, на бугор – порожнє місце, залишивши під відкритим небом напризволяще; роздягнуті, босі, голодні переважно й гинули там. А за втікачами влаштовували несамовите полювання. Хто не втік – загинув ще до Великого Голоду, а 33-ій викінчив усіх поголовно. Почалося з більшовицького перевороту, концтаборів, першого голодомору, згодом «на бугри» стали прологом до остаточної руйнації опори, генофонду нації, оскільки водночас йшли ешелони на Північ, Урал та Сибір – з тими ж українськими жінками, дітьми, старшими людьми, де їх чекала своя Голгофа.

У книзі – кілька пластів, сюжетних ліній. Однак щільно переплітаються дві: змалювання потуги українського селянина-автохтона, який ще від праукраїнців-трипільців підтримував тисячоліттями моральний ритм, і розкриття механізму ницої, без­оглядно-жорстокої дії антипода цього працелюба й красеня – більшовицького зайди-мерзотника, захланного, цинічного, брудного у прямому й переносному значенні цього слова, того вселенського шахрая, який підступно нацькував суспільний маргінез на «куркулів», а потім так само винищив цю голоту, щоб позбутися свідків. Факти з життя хліборобських династій – справжній епос буття українського народу, який за Божими законами трудився, плекав землю – «всеплодющую матір», дітей – нащадків сильних, знаменитих, гарних козаків. Але настільки довірливих, доброзичливих, щедрих, що раптове нашестя знетямило їх. С. Денисенко це майстерно відтворює: «Я ж нікому не заподіяв зла, не крав, не грабував, не вбивав, я тільки трудився»; «Дід Дмитро Водяник був знаменитий козак. Високий, ставний, світлі кучері на високім чолі, рум’яне обличчя з виразними рисами та великими проникливими, веселими блакитними очима, густа пшенична борода та гучний голос виділяли його серед інших. Доброзичливий, широка натура, бувалий чоловік. Замолоду чумакував, ходив у Крим по сіль… Синів поженив, купив їм земельні степові наділи від Зінькова до Миргорода, усім порівно, по п’ятдесят десятин. Своїми синами гордився, заповідав їм укоренятися в землю, розмножувати козацький рід, радів кожному онукові…».

Ще два приклади. «Коли батько загубив триста рублів по дорозі з Жоржівки, на другий день якийсь чоловік приїхав верхи і запитав: «Чи ви щось не загубили?». Батько не стямився, аж заплакав. Посадив чоловіка за стіл, покликав усіх дітей: «Діти, скільки будете жити на світі, щоб жили чесно, щоб не взяли чужої й тріски. Я так живу і, ось бачите, мені Бог помагає»; «Перед Різдвом та Пасхою – Великі пости. В піст ніхто не їв скоромного. Навіть дітям не давали молока. Була у цьому якась святість, надія і повага до чогось вищого, таємничого, яке дає силу і охороняє від зла. Переступити цю міру було просто неприродно. Так мало бути. У піст варили борщ, затірку, галушки, куліш, пшоняну кашу, вареники з картоплею або капустою, пекли пироги, пампушки. Як на солодке, то пироги з калиною. Переважали борошняні страви, хліб на капустянім листі, в основному житній, овочі та сухі фрукти».

Можливо, за такими описами – виховання дітей, ведення господарства, проведення свят, організації весіль, навчання та ін. – вдасться відновити клас селянства на Великій Україні. Адже наведені у книзі факти малюють цілісну картину буття полтавців. Водночас – детально описано руйнацію цього воїстину солов’їного саду, сільського раю. Повірте, нелегко зібратися з силами і втретє перечитати документальну повість. Це книга–сповідь, книга–свідчення, книга–звинувачення, книга-тривога й засторога, виношена у свідомості і видобута з глибокого серця.

Які ж висновки маємо зробити з усього цього? На мою гадку, треба стрепенутися, нарешті навчитися на гірких уроках власної та чужої історії, щоб знову не зсунутися у провалля безпам’яті, безбатьківства, летаргічного сну байдужості, щоб вдихнути мужність у зів’ялі серця, пробудити віру в те, що «Встане Україна, світ правди засвітить!» (Тарас Шевченко), що «і глянеш як хазяїн домовитий по своїй хаті і по своїм полі» (Іван Франко). Так, ми опинялися в ситуації terra prohibita (земля заборонена), homo prohibitus (людина заборонена). Але це не повинно більше повторитися. Тому:

1. Доконечно слід описати все, що трапилося з нами, українцями, на маршрутах історії. Є ще живі свідки. Є архіви, документи. Французький політолог Ален Безансон у статті «Пам’ятати й досліджувати!» (Сучасність. – 1983. – Ч. 10, жовтень. – С. 48–51) наголошує: «Двадцяте сторіччя – сторіччя-вбивця. У незчисленних свідченнях про жахи тоталітарних режимів я завжди знаходжу одну спільну рису: ті, що вмирають, попри все сподіваються, що нормальний світ, або принаймні наступні покоління дізнаються про те, що з ними сталося. Жертви чекають і помсти, і справедливого суду історії. Крім молитви, все, що ми можемо зробити для без числа цих мучеників – це пам’ятати. Що означає: знати, досліджувати, зафіксувати й аналізувати події… Для народу, який втратив свою пам’ять, відродження неможливе. І саме з цієї причини комунізм так пильнує, щоб контролювати минуле та фальсифікувати історію».

Ці слова перегукуються з глибоко філософічними рядками з історичного роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко про потребу написати «велику книгу нашого народу». Згадуючи греків і римлян, які «на всі віки нащадкам запасли», страшну дорогу з Риму – Апіїв шлях, велика поетеса нашого народу скрушно пише:

«Вже скільки тих віків минає,
а в світі, певно, кожен знає,
коли й кого там розпинали.
Про це написано аннали,
про це писали так і в риму,
зучили вздовж і вперехрест.
Але ж ота дорога з Риму
якихось кілька сотень верст.
А тут до самої Волині
лежать ці села удовині!
Хто знає, що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване, туманом пойнялося.
Непізнане, пішло у небуття».
(Маруся Чурай. – Київ. – 1990. – С. 106–107).

2. Збагнути нарешті, що тільки національний солідаризм нас порятує і прокладе шлях на гідне місце у сім’ї народів. Розчленовуючий підхід, чи класовий (марксизм), чи плюралістичний (лібералізм) вигідний тим, хто вміє у каламутній воді ловити рибку й хитромудро користується цим прийомом сотні, якщо не тисячі літ. У книзі С. Денисенко є такий епізод: «Війна притиснула господарство Івана Водяника відчутно: забрала усіх хлопців, погнала їх на західний фронт, у Карпати. Яким потім тривожним і небезпечним вимовляли це слово – «Карпати»… Скільки там залишилося в сирій землі лежати полтавських козаків… І ось, слава Богу, всі повернулися, живими і здоровими: Грицько, Ілько, Василь, Іван і Павло. Але які випробування чекали ще їх усіх! З того пекла вирвалися живими, але, видать, пустила їх мати на світ у тяжку хвилину, не змогла захистити від чорної хмари, яка насувалася у вигляді страшного сімнадцятого року…». Потім пішли моторошні часи. По хуторах когось убивали, когось палили, когось грабували. Деякі сім’ї були вирізані повністю. «Загін Яроша приїхав до Грицька, наказали йому вийти з хати і йти з ними. Прив’язали його до коня, самі посідали верхи й давай підганяти коней. Як біг бідний Грицько знесилений, як падав, і тоді вони волочили його нещасного по ріллі, били нагайками та й застрелили там же в полі».

У першому випадку імперський режим використовував українців-східняків як мілі­тарний і політичний матеріал для утвердження своїх амбіцій, тому брат йшов на брата в ім’я чужих інтересів, у другому випадку бачимо, як більшовицький режим, теж в ім’я своїх загарбницьких інтересів, створював з люмпенів-ярошів банди для винищення свідомих українців. Знову брат на брата. Згадується застереження Володимира Самійленка з поезії «Сон»:

І бенкет розпочавсь:
Як хижі ті вовки,
Глитали гості нашу страву,
А ми сховалися в далекії кутки
І відтіль їм співали славу.
І як хто з них шпурне обгризений шматок,
Ми кидались, як ті собаки,
Ловили, хто пійма, й, вернувшися в куток,
Слізьми вмивалися з подяки.
А гості жерли все; роздулися, як піч,
І, страшно вирячивши очі,
Нас лаять почали, ми ж слухали ту річ,
Як слухають слова пророчі…
Тоді на честь гостям звірями стали ми
Й змішалися в безладній січі:
Ми бились, різались, топтались чобітьми,
І брату брат плював у вічі,
А інший сам собі давав ляща в лице
І смикав голову чубату,
А гості тішились та, дивлячись на це,
Аж реготали на всю хату.
(Володимир Самійленко. Вибрані поезії. Київ. – 1963. – С. 191–192).

Тому й ставилося завдання винищити тих, хто мав людську й національну гідність, а інших застрашити, перетворити на слухняних лакеїв. Цілком можливо, недругам України це вдалося б остаточно, якби не Боже Провидіння. Нас порятовано за крок від прірви. То, може, врешті–решт, порозумнішаємо?

3. Два основоположні чинники нашого національного буття не дають спокою одвічним нашим недругам: а) пречудовий генофонд, особливо жіноцтва; б) українські чорноземи. Змінюються способи, засоби, але мета залишається одна: «прищепити» собі цей генофонд, особливо жіноцтва, і витіснити нас з чорноземів, заволодіти ними; а тих, хто залишиться, перетворити на «тягло у поїздах їх бистроїздних» (Іван Франко). Хто у XX столітті став організатором і натхненником знищення українського села як життєздатної субстанції? За правильну відповідь не треба присуджувати премії. Згадаймо два прізвища – Троцького і Кагановича.

Лейба Бронштейн (Троцький) спричинився до впровадження у свідомість людей сатанинської ідеології ненависті та до терористичних дій проти мільйонів людей, цілих народів. Він першим декретував масові екзекуції населення і розстріли інакодумаючих, домігся мілітаризації народного господарства, створення «трудових армій»; Троцький мріяв напоїти «червоних коней водою з Вісли і Рейну, Середземного моря і навіть Індійського океану».

Особливу лють і підступність виявив Троцький щодо українців, хоч сам народився на Кіровоградщині. В «Інструкції агітаторам-комуністам на Україні», визнаючи, що «немає важчої роботи агітаторської, ніж на Україні», що «українське сите селянство, яке підняло проти нас повстання, вигнало нас з України, а не Денікін», що «комуну, надзвичайні заходи, продовольчі загони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі», – Троцький висуває десять пунктів, як обдурити чесних і довірливих українців, розсварити їх між собою, щоб вони зреклися свого славного минулого та своїх проводирів, наприклад Петлюри. Мета – не допустити створення самостійної Української держави, без якої «нема Росії».

Село Диканька, 1934 р.
Апофеоз більшовицького цинізму: бесіда про соцзмагання і ударну працю на полі в наступний рік після Голодомору. Село Диканька, 1934 р.

Під сучасну пору, коли ці рекомендації й надалі втілюються в життя, варто було б звернути увагу на те, що Троцький цілить у «вільний дух українства», який треба зламати, знівечити: «Тільки безмежна довірливість і поступливість, а також відсутність усвідомлення необхідності постійної міцної згуртованості усіх членів держави не тільки під час війни – кожного разу знищували усі завоювання українців… Ці особливості характеру українців необхідно пам’ятати кожному агітаторові, і його успіх буде забезпечений». Вони – пам’ятають…

Є щось символічне у тому, що «останнім могіканом» більшовизму став Лазар Мойсеєвич Каганович. На його очах і за його участю витворювалася найжорстокіша система в історії людства. На його ж очах, але всупереч його бажанню й волі, ця система розпалася під тягарем своїх злочинів. Він користувався славою «талановитого організатора». У всіх його офіційних біографіях ця слава незмінно присутня. Не перечимо. Але – «організатор» чого? «Організатор» де? «Організатор» як?

Усі дослідники підкреслюють: у сталінському більшовизмі Каганович став копією, найближчою до оригіналу – до самого Сталіна. Ця спорідненість мала не фізичний, а психологічний характер. Хоча Каганович намагався бути схожим на Сталіна і фізично. За Леніна він одягнув європейський костюм і відпустив борідку «а-ля Ілліч», а за Сталіна змінив костюм на сталінську куртку, бороду зголив й відростив вуса «а-ля Сталін». Такі, як Каганович, завжди гримуються «під когось».

У своїй книзі «Технологія влади» А. Авторханов, колишній номенклатурний працівник ЦК ВКП (б), а потім репресований, згодом опинився в еміграції, докладно й переконливо описує кар’єру Л. Кагановича, яка почалася 1920 року з Туркестану. Провівши більшовизацію Середньої Азії, він, починаючи з травня 1925 року, опиняється на посту генерального секретаря ЦК компартії України. Сталінськими методами Каганович знищує українську комуністичну інтелігенцію, свідомих українців. А на початку 30–х років організовує масове знищення українського селянства. Голодомор в Україні – найтрагічніша сторінка XX століття. «Наркомголод», як називав Кагановича сам Сталін, послідовно, вкрай жорстоко «вичищував» найсвідоміших представників української нації. Розправа із селянством тривала до 1934 року, в розпорядженні Кагановича було 25 тисяч «найкращих синів партії».

Авторханов пише: «Відтоді його постійно кидають з одного «вузького місця» на інше. Він побував на чолі майже всіх господарських міністерств. Проте де б Каганович не з’являвся, він усюди знаходив «шкідників» і ліквідацію «вузьких місць» починав з ліквідації людей. З усіх старих більшовиків єврейського походження залишився лише Каганович. Яку роль відігравав сам Каганович у цій розправі? Завжди найпідлішу…»

Після Другої світової війни Сталін знову згадав «організаторський» талант Кагановича до репресій і чисток. У березні 1947 року його призначили генеральним секретарем ЦК компартії України. Каганович довів, що не втратив уміння «чистити»: сотні тисяч українців були депортовані у Середню Азію, Казахстан і Сибір як «фашисти» і «вороги народу». Чи ми, українці, маємо про це забути?

4. У тому, що «мало залишилося від тієї жадібної праці, недоспаних ночей, перетруджених днів, від того вихору життя, вогонь якого запалили незабутні предки, нащадки вільних полтавських козаків» (принагідно: як гарно, метафорично пише Софія Никифорівна!), крім нашої фатальної довірливості, розсвареності – є чимала вина тих західних політиків, які через свої егоїстичні інтереси спочатку не визнали української держави, але згодом, у 1933–ому, коли шаленів голод, визнали СРСР, це стосується президента США Ф. Рузвельта. Улас Самчук у статті «Крути» в 1942 році цілком вмотивовано докоряв Заходові: «Українська молодь, яка дня 28 січня 1918 року з піснями виїхала зі столиці України під станцію Крути, щоб там умерти, була першою молоддю світу, що одверто, беззастережно і рішуче стала до боротьби з північною навалою… У звуках цієї пісні («Ще не вмерла Україна» – Й. Л.) звучав також мотив спротиву проти марксизму, мотив молодого, амбітного і гордого народу, який був і є глибоко переконаний, що тільки його суверенність на землях предків дасть повну і тривку запоруку, бо большевизм як такий буде стертий із поверхні нашої планети: і не вина тієї молоді, що голосу її в той час світ не почув… І не вина тієї молоді, що світ так злегковажив великим шляхетним поривом Української Держави» (Волинь. – 1942. – 25 січня).

Але історія – сито справедливе. Добро і зло мають зворотній зв’язок, і він неодмінно спрацьовує з точністю бумеранга. На превелике щастя, і на Заході знайшлися чесні люди, які не мовчали. Згадаймо бодай англійського журналіста Малкольма Маґґеріджа. Йому належать кришталево правдиві слова: «Мене завжди вражало те, що, говорячи про великі трагедії нашого століття – Аушвіц, Хіросіму та інші, – люди ніколи не згадують про український голод. Проте Сталін знищив набагато більше людей протягом 1930-х років, ніж загинуло в результаті гітлерівської ліквідації євреїв». В англійській газеті «Манчестер гардіан», інших виданнях Маґґерідж розкрив суть радянського режиму, те, що Ленін мав багато спільного з Петром Великим, а методи, навіть характер Сталіна є паралеллю Івана Грозного. Водночас він довів, що до 1917 року Україна була одним з найбільших районів постачання зерна, а українське населення мало достатньо задовільний рівень життя. Описуючи країну, «де завмерла усмішка», країну, виморену голодом, М. Маґґерідж писав: «Поки у житті я ще діятиму чи думатиму, ніколи не забуду того, що бачив. Ідеї можуть народжуватися й завмирати, але є щось важливіше, ніж ідея. Це – хлібороби, що в снігу на колінах жебрають шматок хліба».

Ми маємо також вдячно пам’ятати про голову Ради Ліги Націй Й.Л.Мовінкеля, який всупереч порадам про обережність скликав 29 вересня 1933 року закрите засідання Ради Ліги Націй… Наступного дня спеціальний кореспондент паризької газети «Le Маtin» у Женеві Анрї де Кораб до інтерв’ю з Мовінкелем додав такий свій коментар: «Женева наштовхнулася на невідворотні процедурні труднощі. Тим не менше, залишиться в історії, що трагічний факт голоду в Україні дістав своє юридичне підтвердження і був практично визнаний на 76-ій сесії Ради Ліги Націй» (докладніше див.: Густав Цвенгрош. Почуття соборності з Великою Україною у галичан ніколи не згасало… Роль греко-католицького єпископату Галицької Митрополії, Львівського громадського комітету допомоги Україні та Міністра Й.Л.Мовінкеля у винесенні питання про голодомор 1932–1933 рр. на порядок денний Ліги Націй (Арка. – 2000. – Травень. – С. 8–9). У цьому контексті варто згадати велику пропагандивну працю львівської газети «Діло».

5. Більшовики не мали і не можуть мати нічого спільного з утопічним соціалізмом. Ці люди, які зреклися Бога і рідної матері, навіть і не мріяли про справедливий суспільний лад. Їхня пропаганда – суцільна демагогія, їхня мета – запанувати над світом, не гребуючи навіть найжахливішим варварством. Їхні нащадки, певна річ, під сучасну пору не можуть діяти такими ж брутальними методами. Тому мусимо бути подвійно пильними. Раніше вони практикували НЕПи, «українізацію», щоб виявити найсвідоміших і найактивніших українців, а потім влаштовувати перманентні «покоси». Нині нащадки троцьких й кагановичів виймають душу із душі, гримуючись під українців, видаючи себе за автохтонів, влаштовують телешоу, послідовно проштовхують ідею торгівлі землею.

6. Документальна повість Софії Никифорівни Денисенко, вперше надрукована на сторінках «Українського слова» 24 роки тому, викликала великий резонанс у всіх регіонах України. До редакції і на адресу автора надійшли десятки листів-відгуків. Ось деякі витяги з них: В. Шиян, Харків: «Твір «Тіні незабутих предків» – страшний. Нагадує мою юність і молодість, нагадує жахи 1933–1937 рр., б’є в самісіньке серце. Я читала сама, обговорювала (не раз і не два) в сім’ї, знову читала сама. Згадую ті часи і дивуюся, як все це можна було пережити». Юлія Мозок, Полтава: «Читала і весь час плакала. Бо майже все це пережила…». Марія Мецгер, Молдова: «Пишіть, нехай це буде всім загиблим пам’ятником».

Нагадаємо наостанку ще раз: крім молитви, все, що ми можемо зробити для мучеників голодомору, – пам’ятати. Хто забуває минуле, хто не шанує мудрості своїх предків, хто не поклоняється рідним могилам, хто не вчиться на гірких уроках пережитого, – той приречений бути звіяним вітрами історії й піти в небуття.

 


Обкладинка книги Софії Денисенко
Обкладинка книги Софії Денисенко «Тіні незабутих предків» (2002)

Уривок із книжки…

І ОСЬ НАДХОДИТЬ останній день перед Різдвом. Мати порається біля печі. Вже зварені кутя і узвар – найперші святкові різдвяні страви. Цей день особливо довго тягнеться, бо лише зранку можна було чимсь легенько перекусити, і то не всім, а тільки меншим, всі старші діти разом з батьками постують до вечора. Діти крутяться біля дорослих, все запитують, чи скоро вже Святвечір, їм відповідають:

– Святвечір ще далеко, ще десь ходить…

Вже витягли пироги з печі – Святвечір уже в кутку, але в хату ще не увійшов. У хаті розвішані святні рушники, застелені нові рядна. Нарешті вносять великий стіл, засвічують свічку – це вже Святвечір увійшов у хату. На покуті, де на столі стоять на сінові кутя і узвар, сидить батько у новій сорочці, розчесана борода, добрий, умиротворений, біля нього всі діти, восьмеро.

Мати подає смажену рибу, борщ з рибою і квасолею, пироги з картоплею, капустою і солодкі з калиною, а головне – кутю і узвар. Увесь рік збирали, відкладали на Різдво найкращі сушені яблука, груші, сливи, ягоди. Ранні сорти яблук так і не пробували свіжими, бо вони поспівали до Спаса, а поки яблука не посвятять на Спаса, їсти їх гріх – і ось сьогодні накладають повен полумисок куті з товченої пшениці і заливають солодким з медом узваром.

Батько урочисто читає молитву, діти, стоячи на колінах зі складеними у молитовному чині на грудях руками, – великий Празник – побожно і радісно повторюють за ним:

– Отче наш! Що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє і нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі! Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас од лукавого!

Слава Богу, дав Господь, дочекалися цієї, такої довгоочікуваної, святої хвилини, а скільки ще радости і втіхи принесуть святки!

У повній тиші приступають до вечері. Так і закінчують: за святковим Різдвяним столом говорити про щось буденне не годиться, проникливі слова молитви, зверненої до Бога, огортають усіх присутніх.

Після вечері теж не менш довгоочікувана, радісна подія: батько, залишаючись на покуті, дістає гаманець і оголошує

– Діти, підходьте.

Всі одержують святковий гостинець – гроші. Кому скільки, найстаршому Грицькові найбільше, найменшій Сані – найменше, але одержують всі, стримуючи радісне нетерпіння, підходять за своєю чергою по старшинству до батька.

Потім деякі діти поспішають нести вечерю до своїх хрещених батька чи матері, якщо ті жили недалеко на хуторах, так що можна було до них дійти, щоб не їхати. Мати зав’язує у вузлик глечик з кутею і узваром, миску з рибою, пироги – і пішли.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: