Зерна пам’яті. Голодомор 1932-1933 рр.
Оксана Лободяк – випускниця факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, редактор розділу «Творчість наших читачів»
Кількість статей автора: 17
Щороку, в четверту суботу листопада, Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору. У цей день ми схиляємо голови, запалюємо свічки і згадуємо тих, чиї голоси намагалися змусити мовчати, але які назавжди залишили слід у нашій землі і в наших серцях.
Сьогодні, тримаючи в руках свічку, ми зберігаємо в серцях зерна пам’яті – тихі, але незнищенні свідки минулого. У кожному такому зерні – недожиті долі та недосказані історії. Вони проростають не в землі, а в нашій свідомості, в наших дітях, у нашій силі бути нацією, що не забуде.
Бо доки горить свічка, а в душах українців живуть зерна пам’яті, доти живе історія. Кожне зерно, що проростає в наших серцях, несе біль людей, які замість хліба ховали один одного, але зберегли правду для майбутніх поколінь.
Зерна пам’яті
Кричить душа, коли вона мовчить…
Отак було й в часи Голодомору,
Де тихий спротив підіймавсь й з могил,
Де крик душі переважав над словом.
В той час страшний в спустошенім селі,
Де навіть тиша видихала болем,
Стояла хата, схилена в журбі,
Шукаючи на стінах в тінях спогад.
Іще недавно тут цвіло життя,
Дитячий сміх розносився на ганку.
Стояв Іван із Мотрею, й дитя
Іще живе. О Боже, де ж ті, де ж ті ранки?
Нема, нема… Спустошене життя,
Сплюндроване й затравлене вовками.
Лиш стогін ночі, люди — наче скло,
І морок поміж свіжими горбами.
Нема хрестів. А хто ж поставить їх?
Усе живе зложили в домовину.
Кричить душа, влучає ворог в ціль,
З лиця землі стирає Україну…
…Але Іван, як з Мотрею ще жив,
Як силу мав ходити ще на поле,
Зерно пшениці нишком посадив,
Бо вірив в майбуття і кращу долю.
Він Якова, сусіда, теж не раз просив,
Отого, що кульгав. То він з тремтінням,
Допоки міг, землею загортав
Не просто зерна, а людське спасіння.
Не стало й Якова. Помер серед зими.
Не від ноги. Здолали біль і голод.
Та зерна-паростки життям новим зросли,
Криком живим, що продиравсь крізь морок.
Як блиск надії, колосом з ріллі
Збудилась пам’ять, втомлена і змерзла.
У тихім спротиві зросла серед стерні,
Праобразом країни, що воскресла.
Спочив й Іван із Мотрею у сні,
Знеможені, один за одним, й кволі,
Та віра їхня у безликій тьмі
Була сильнішою за всяку люту зброю.
Живе їх слід у світлі поколінь
Крізь зерна пам’яті в століттях проростає.
Бо доки стиглий колос дивиться в блакить,
Їх голос навіть в тиші не змовкає.
П’ять колосків
На витертих сторінках знов роки,
Поміж рядків, заховані не нами,
І недописані там проти волі є рядки
Людей, що голодом за прагнення до волі покарали.
Це був чийсь дід, бабуся чи сестра,
Це був чийсь син й дитя ще без провини.
Їх крик глухий й нескорена душа,
І рана, що болить до нині.
Це були ті, хто віру воскрешав,
Хто і сьогодні в серці України.
Це був той час, де кат межі не знав,
Там біль і розпач дихали у днині.
Німіло слово, зронене в пітьму,
Злі язики мінялись срібняками.
Чигала Смерть на кожному кутку
З п’ятьма проклятими злим духом колосками.
У тихім мареві вбивали людський дух
Свободи, Правди і Жаги до волі.
Та святістю покритий наш народ,
Як дар небес. Незламність – його доля.
Поміж рядків видніються слова,
І чорний слід не витертий роками.
П’ять колосків, Голодомор, сльоза,
І біль, що не стирається з рядками.
І ось серед темряви минулого й болю сьогодення з’являється вогник – тихий, але незгасний. Він палає на вікні, символізуючи спогад про тих, хто віддав своє життя за наше завтра.
Саме цей вогник, цей символ віри і жертовності – данина пам’яті й пошани тим, хто віддав життя за нашу свободу.
Тож хай горить, горить вогнем свіча….
Свіча
Горить, тріщить запалена свіча,
На кожному вікні вогнем палає,
У цім вогні – заморені життя
І пам’ять, що ніколи не згасає.
Болить, кричить розшарпана душа,
Як та струна, натягнута до краю.
В її акордах був Голодомор –
Всі ноти пекла із земного раю.
В скорботі Реквієм зажурено злітав,
Холола кров у венах від знемоги.
Народу біль не осягнути й нам,
Та пам’ять зберегти про ті часи ми зможем…
Тож запали, і хай горить свіча,
Як символ вічності, що пам’ять зберігає.
Голодомор – це рана українського життя,
Що крізь роки ніяк не заживає.
* * *
Як тобі тепер живеться, кате?
Де твоя знівечена душа?
Перед Ним на захист з автоматом
Не прийдуть… Все тут позалишав.
Де твоє дуже, гаряче тіло?
Під землею згнило, як у всіх!
Є ще хрест? Хтось ходить на могилу?
Ні, нема, давно нема таких.
Є лише твій образ, й той безликий…
Біль запам’ятався. Тільки біль.
Чобіт чорний. Й сміх не чоловіка –
Зло в тобі сміялось звідусіль…
Де отой відібраний шмат хліба?
Згірк в нутрі? Чи ти наївся цим?
Мало б серце бути… а там глиби…
Але ти ще станеш перед Ним!
Поки знай: ми з Богом нездоланні!
Нам від Нього – зерна в колосках!
Нам сміється небо сонцем раннім!
Ми тримаєм хліб святий в руках!
…Господь Ісус ночі тієї, як виданий був, узяв хліб, подяку віддав…
Опрісноки людської долі.
Зачерствіли рани рубці.
І поступом немічним, кволим
Збігала сльоза по щоці…
Дивилася смерть прямо в очі,
На нитці трималось життя.
Стиралась межа дня і ночі,
Лиш прощення… Лиш каяття…
На стежці від крові червоній,
Як насміх, лежать колоски…
Їх гріли недавно долоні
Тепер неживої руки…
Не треба нам, люде, чужого!
Ви наше, святе, не беріть!
Побійтеся Господа Бога!
Останню хлібину лишіть…
Голодні, холодні… Та вічні.
Опрісноки долі людей.
До Бога в надії покличем!
І Він нам на поміч прийде!
