Французький історик про Голодомор Дайджести До річниці Голодомору 

Французький історик про Голодомор

il-secolo-bookУ книзі «Століття геноцидів» французького історика Бернара Брюнто (на фото вгорі), професора факультету права Університету Ренн I, поряд із геноцидом вірмен, Голокостом, геноцидом у Камбоджі, іншими злочинами проти людства, згадано також і про український Голодомор. Подаємо уривки.

Перекладено за виданням: Bruneteau Bernard. Il Secolo dei Genocidi. – Bologna: Mulino, 2005. – P. 111-120. Переклад Юрія Мельника.


 

Голод-геноцид 1932-33 рр. в Україні

Передовсім мусимо уточнити, що український голод зовсім не варто долучати до загальнішого феномену «колективізації» та «класової боротьби», які охоплювали сільську місцевість. Коли у 1932 році розпочався голод, колективізація та розкуркулення вже фактично закінчились. Хоча Українська Радянська Соціалістична Республіка постраждала від цих явищ (200.000 маєтків «розкуркулено», 250.000 людей убито і ще мільйон депортовано), великий голод йде слідом за цією політичною операцією, завдає удару по сільському населенню, вже колективізованому на 70%, і тому його не можна розглядати ані як засіб збільшення цього відсотку, ані як наслідок негосподарського безладу, спричиненого колективізацією. З огляду на ці причини, йдеться про голод, глибоко відмінний від того, що його зазнав Казахстан у 1930 році, і який, зі своїми 2 мільйонами жертв, прямо пов’язаний із наслідками сліпо і брутально проведеної колективізації, яка змусила до осілого життя суспільство традиційно кочове.

До того ж, наголошуємо, що голод не був спричинений поганим врожаєм: врожаю 1930 р. (23 млн тонн), 1931 р. (18,3 млн) та 1932 р. (14,4 млн) вистачало, аби прогодувати і населення, і худобу, навіть якщо урожаю 1932 року було замало для запасу. Перша масова смертність прямо спричинена тим, що органи влади, байдужі до змін у продукції, зберігають дуже високі відсотки реквізицій (близько 20%). Попри заклики місцевих керівників, між 1931 та 1932 рр. кількість вилучень не зменшувалася, якщо не збільшувалася до третини. Як свідчить Віктор Кравченко, мобілізований у партійні бригади на Дніпропетровщині влітку 1932 року, цю політику реквізицій супроводжувало застосування сили. Справді, регіональний комітет партії дав зрозуміти молодим активістам та комсомольцям, що вони повинні виконати це завдання «з почуттям максимальної відповідальності перед партією, без скарг і без демонстрації найменших ознак гнилого лібералізму».  Вони повинні були «викинути з вікна [їхню] буржуазну гуманність та [показати себе] справжніми більшовиками, достойними товариша Сталіна». З хат вилучали не лише зерно, але й будь-яку їжу чи насіння, навіть домашніх тварин. Тим, хто чинив спротив, погрожували та залякували, чи просто вбивали: терор панував у селах, де потребу втамувати голод розглядали як злочин проти держави.

Сумнозвісна постанова ЦВК та РНК СРСР
Сумнозвісна постанова ЦВК та РНК СРСР відома як «Закон про 5 колосків»

Голод навмисно посилювали впродовж другого півріччя 1932 року серією заходів, мета яких – більш ніж очевидна. Отримуючи чіткі звістки про дедалі драматичніше становище (Молотов та Каганович їдуть в Україну в липні, жовтні та грудні, і Сталін регулярно отримує сповнені тривоги листи, передусім від секретаря українського Центрального комітету Терехова), уряд чітко демонструє намір знищити українських селян. 7 серпня було прийнято знаменитий «закон колосків», який передбачав смертну кару для кожного, хто посягне на «державну власність», тобто для голодних колгоспників, які крадуть ще не зібране зерно. Аби перешкодити селянам шукати притулку в містах, годуватися, продаючи якесь своє добро, декрет від 22 серпня заборонив торгувати хлібом. Внутрішній паспорт, запроваджений наприкінці грудня, призначений лише для жителів міст, перетворює у потенційних злочинців усіх, хто втікає з села. Загони міліції та ГПУ блокують вулиці, які ведуть у міста та полюють за жебраками, яким вдалося туди проникнути. Саме у цей момент на Україну накладають подальшу здачу зерна. Сталін дає повноваження Павлу Постишеву і відправляє його в Україну, аби він віддавав розпорядження місцевим комуністам, нажаханим масовою смертю їхніх співвітчизників. Тоді один з декретів забороняє колгоспам розподіляти їжу серед землеробів, доки не буде здано передбаченої кількості зерна. Для чистки усіх «саботажників» збору врожаю був складений навіть «чорний список», який включав 400 підозрюваних колгоспів. Через Постишева Україна береться під прямий контроль Москви і голод досягає свого апогею у людських втратах навесні 1933 року.

На цей момент мертвими є вже мільйони людей, ширяться епідемії, фіксуються також випадки канібалізму, про що уряд чудово знає. Майже половина жертв – діти, багатьох із яких, після того, як ті втекли у міста, утримували у вагонах, ангарах чи на закритих територіях, чекаючи їхньої смерті.

(…)

Тим часом, радянська держава у величезній кількості експортує зерно за демпінговими цінами: 1,5 млн тонн у 1932 році, 1,8 млн у 1933 році. Йдеться про експорт, який став можливим завдяки соціалістичному «закону колосків». Досягнуто поставленої мети, реквізиції припиняються восени 1933 р., чим покладено край політиці голоду. Для певних історіографічних шкіл надвисока смертність є наслідком передусім драматичного протистояння між селянами, які ховали власне зерно з метою вижити, та збирачами, фанатично відданими соціалістичній державі.

Можливо, економічної мети було досягнуто, але чи була вона головною та пріоритетною? Відомі факти не залишають сумніву, що наміром було до смерті заморити голодом сільське населення.  Але чи не було також чіткого прагнення знищити саме українців? Ця гіпотеза, яку історики Радянського Союзу відкидали впродовж тривалого часу – із єдиним важливим винятком Роберта Конквеста – дедалі серйозніше беруть до уваги науковці. Передовсім йдеться про те, що найбільше постраждали від голоду саме регіони України, взятої в етнографічному сенсі, тобто сама Республіка Україна, а також Кубань, північний Кавказ та долина Дону, – усі зони, густо заселені українцями. Наприклад, можемо відзначити різкі розбіжності у смертності між певними суміжними областями та з тотожними аграрними, кліматичними характеристиками, вздовж кордону між Україною та Російською федеративною республікою. Між Харковом та Бєлгородом відстань лише 35 км, проте Харківська область була однією з найбільш розорених голодом територій, тоді як у Бєлгородській, російській, області не було зареєстровано надзвичайного рівня смертності. Отже голод був штучно створений на українській території із політичних мотивів, головним з яких було знищення нації, яка там проживає.

Жертви голоду. Харків, 1933 р.
Жертви голоду. Харків, 1933 р. В той же час у сусідній Бєлгородській області (РРФСР) не було зареєстровано надзвичайного рівня смертності

Справді, коли вибухнув голод, існував український народ, який складався переважно зі селян (80%), тоді як у містах українці були у меншості порівняно з російськими чи русифікованими жителями. Вже колективізація мала етнічний характер: трансформуючись у війну між селом і містом (пам’ятаємо  інтервенцію 25.000 пролетарів-волонтерів, настільки ж жорстоких, як і некомпетентних у справах села), вона характеризувалася на локальному рівні сильним протиставленням між колективізованим українцем та колективізатором росіянином. На початках в офіційних заявах стверджувалося, що колективізація українських господарств мала на меті «знищити соціальну базу українського націоналізму, тобто індивідуальне сільське господарство». Насправді колективізація була радикальнішою: в Україні було колективізовано 70% господарств проти 59% у Росії. Але влаштування і свідоме підтримування голоду після закінчення колективізації та ліквідації «бандитів кулаків» свідчать про намір знищити не лише соціальний клас, але й ширшу групу.

Справді, радянська влада завжди пов’язувала націоналізм та сільське населення у периферійних районах Росії, особливо на територіях вздовж західних кордонів. Загальновідомо, що східноєвропейські суспільства, які здобули чи намагалися здобути національну незалежність, завжди базували відстоювання своєї ідентичності на тій фундаментальній ролі, яку брало на себе селянство; тому йшлося водночас і про етнічне і про соціополітичне обґрунтування. Хто краще від Сталіна – у 1913 році автора праці “Марксизм та національне питання” – знав про центральну роль «національного селянина» між Балтикою та Чорним морем? Як він писав, «національне питання є по суті селянським питанням». Знищити селян, їхні еліти, їхній стиль життя, їхню соціальну свідомість було, таким чином, способом засудити на смерть українську націю, яка перетворювалась у незалежну державу чи принаймні набувала певної політичної автономії після революції 1917 року.

(…)

Явним наміром була денаціоналізація України, аби полегшити її совєтизацію; інструментом на службі цього наміру був штучний голод, який косив жертви без огляду ані на друзів та ворогів режиму, ані на дітей та дорослих. У цій операції постраждало не просто цивільне населення, а національна група як така, і є лише одне слово для визначення цього злочину: геноцид.

(…)

Як би там не було, попри численні нові дослідження, достовірні свідчення та, зрештою, попри зусилля української діаспори у всьому світі, про голод-геноцид початку 1930-х західна суспільна думка знає мало, або ж прирівнює його до жахливого наслідку сталінської «селянської війни». Тому над поширенням інформації слід ще багато працювати.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: