Один із героїв Крут – наш земляк Історія Найактуальніші 

Один із героїв Крут – наш земляк

29 січня Україна відзначатиме 100-річний ювілей великої звитяги під Крутами, де кілька сотень «необстріляних» юнаків зійшлися в нерівному бою з кількатисячним більшовицьким військом. Поданий нижче текст був написаний на зорі нашої Незалежності, в січні 1995 року, і є одним із перших в українській журналістиці ґрунтовним оригінальним дослідженням цієї теми. Він увійшов до третього тому вибраних публіцистичних праць проф. Й.Лося (Львів, 2017). Публікуючи сьогодні цю добірку матеріалів (див. також «Епічні герої живуть серед нас»), редакція вшановує пам’ять усіх героїв Першої української революції 1917-1920 рр.


Людина живе справжнім життям тоді, коли служить Божій правді, ревно оберігає в серці історію свого роду, народу, плекає рідну землю, веде себе гідно і як особа, і як клітина нації. Таке буття можливе лише поза параметрами плаского матеріалізму, накиненого світові тими, хто зрікся Бога і рідної матері. До того ж повноту щастя можна знайти лише в культурі, засобами культури – вона, як відомо, складається з багатьох елементів, які поділяються на чотири категорії: символи, герої, ритуали та вартості. Невигубний вічний дух українства якраз і репрезентують увесь мовний простір, ті люди, які правлять за взірець, колективні дії народу щодо соціальних потреб, стійкі уявлення про те, що є добром і злом, гідним і негідним, розумним чи нерозумним.

В осерді наших невмирущих цінностей і символів, серед іншого, – легендарні КРУТИ. Нині вони мають для кожного свідомого українця подвійний вимір. Енциклопедія українознавства стосовно цього подає такі дані: «Крути – залізнична станція на Чернігівщині на лінії Москва – Бахмач – Київ, відома з українських оборонних боїв у січні 1918 року перед наступом більшовиків на Київ. Тут 29 січня відбувся бій сотні юнацької Школи імені гетьмана Б. Хмельницького, сотні Студентського куреня Стрільців та чоти Гайдамаків (разом 590 стрільців) з 6-тисячним більшовицьким загоном матросів Балтійського флоту, під командою Муравйова. Після бою більшовики розстріляли 360 стрільців, між ними сотника Омельченка, командира Студентського куреня. Опір під Крутами стримав на кілька днів здобуття Києва більшовиками, що мало важливий вплив на успішне закінчення Берестейського договору. Не меншим було моральне значення бою, що став символом жертвенности, на якому виховувались покоління молоді, зокрема студентської та пластової».

Інфографіка Інституту національної пам'яті
Інфографіка Інституту національної пам’яті про події січня-лютого 1918 року. © memory.gov.ua

Крім того, так само, як у факті бачимо явище, у краплині – океан, так і Крути щоразу спонукають глибоко замислюватися над нашою долею: де ми одностайно ставали на захист рідної землі, де ми вичікували і впадали у летаргію, де плекали ілюзії чи, що значно гірше, злочинно чубилися у вирішальні моменти національного буття. А ще Крути мають сколихнути наше сумління – адже ті триста українських «спартанців» зберегли нам національну честь, ставши до нерівного бою з бандами «інтернаціоналістів-чінгісханів», які й донині дивляться завидющим оком на нашу землю.

З-поміж отих трьохсот – наш земляк Григорій Піпський. Земляк, бо родом із села Мальгович коло Нижанкович. Пригляньмося до світлини: замріяне інтелігентне обличчя, відкритий погляд, охайно зачесане волосся, рішучий «малюнок» вуст.

Григорій Піпський та інші герої нерівного бою 29 січня 1918 року
Григорій Піпський та інші герої нерівного бою 29 січня 1918 року

Маю дві такі світлини – подарували їх сусід Григорія Піпського Омелян Ноджак і колишній директор Нижанковицької середньої школи Ярослав Дмитерко. Власне, відтворюю фрагменти тривалої розмови з ними.

Омелян Ноджак: Про Григорія знаю від мами. Під час Першої світової війни, коли сюди прийшли москалі, вони знущалися над моїм дідом. Гриньо заступився за нього. Тоді зайди схопили Піпського і відвели на околицю Мальгович. Пролунали постріли – ми подумали, що Григорія розстріляли. Але, на щастя, цього не сталося, його просто забрали з собою. Потім він опинився у Києві, де вчився. Чому виявився таким стійким українським патріотом? Піпські – наші сусіди. То була чесна, працьовита, свідома родина. Хоч мати Григорія походила з польської сім’ї, вона повністю поділяла погляди свого чоловіка, українця козацького духу. Григорія усі знали як добру, порядну, грамотну людину. Тоді практично всі студенти були заангажовані у справи національні. Ось тому добровільно зголосився під Крути…

Ярослав Дмитерко: Віддавна цікавлюся цією історією. Навчаючись у 1943–1944 роках у Перемишлі в Українській торговельній школі, я почув від студентів і викладачів, що в Мальговичах студенти насипали могилу і побудували пам’ятник героєві Крут Григорієві Піпському. Таємно говорили про це і за більшовицьких часів. Коли ж почався процес українського національного відродження, разом з ентузіастами – Мар’яном Чурою, Степанією і Володимиром Яремами, Володимиром Шагалом (знаним в Україні народознавцем), Іриною Леськів, Йосипом Саляком, Любомиром Гложиком, Володимиром Артемовським, Дмитром Смолінським, Марією Керницькою, Надією Гринишин, Степанією і Володимиром Бурцями, Петром Ященком, Дмитром Лапичаком та багатьма іншими вирішили збирати матеріали про усіх борців за волю України, у тому числі про героя Крут. Ставимо мету через польське консульство (тепер Мальговичі – по той бік кордону) дістати можливість поїхати до Мальгович, насипати там могилу (попередня була зруйнована), поставити там хрест. 10 червня 1990 року мені вдалося зустрітися з небогою Григорія Піпського пані Іванною. Вона й передала мені світлину, деякі інші матеріали. Мар’ян Чура, який, до речі, родом з Мальгович, оформив у Добромильській середній школі, де вчителює, стенд, присвячений славному землякові.

Мар’ян Чура
Мар’ян Чура. Фото Ольги Курило

З приємністю зберігаю дуже турботливого листа від пана Мар’яна, який усією душею вболіває за те, щоб гідно увіковічити пам’ять Г. Піпського. Треба наголосити, що останнім часом про нього довідується щораз більше людей, бо ж і на уроках народознавства, що їх веде Ірина Войтович, і на громадських заходах, і під час концертів принагідно згадують про героя Крут, акцентують увагу на мотивах його героїзму.

Ми часто забуваємо, що справжні герої живуть поруч. Ми ще, на превеликий жаль, не засвоїли простої істини, що її дуже влучно висловив великий мудрець України Йосиф Сліпий: «То є наше, шануймо його. І цим все сказано, треба дорости до такого рівня мислення». Жодні дрібні непорозуміння, розбіжність поглядів, жодний погляд на ту чи іншу проблему не повинні затьмарювати найсуттєвішого; Крути – то справді наші Термопіли! Не копирсаймося у дріб’язку. Попіл героїв Крут нехай відлунює у наших серцях до крайвіку.

З великою приємністю хочу підкріпити цю думку словами славного українського письменника Уласа Самчука. Що маю на гадці? Та ж його знамениту статтю «Крути», що була надрукована у часописі «Волинь» 25 січня 1942 року. Користаю з нагоди, щоб засвідчити: цю публікацію вперше в Україні було передруковано у газеті «Українське слово» 6 лютого 1992 року завдяки старанням благородної жінки Клавдії Бачинської – землячки У. Самчука.

Зверніть увагу на далекоглядність великого майстра слова: «Українська молодь… боролась і падала під кулями ворога не тільки в ім’я оборони від большевизму. Її ідеал був – своя державність, своє суверенне життя, своя духовність». І далі: «…світ так злегковажив великим шляхетним поривом Української держави».

Маленьке уточнення: «світ» – це можновладці і правлячі кола так званих демократій, які теж винні у тому, що наша держава не втрималася тоді. Вони й досі керуються інтересами, вигодою – приклад Чечні надто промовистий. Але під сучасну пору такий аморалізм засвідчує хіба що агонію світу неправди і шахрайства. Нам, українцям, важливо не мавпувати їхньої постави. Є речі, важливіші від грошей, речей і влади. Принаймні Гідність. Людяність. Милосердя. Отож вертаймо до нашого одвічного, сокровенного. Мене зворушили спогади сусідки Григорія Піпського, вчительки Христини Дмитерко:

– У нашій хаті, так само як і в інших, на стіні висів портрет Григорія. Моє покоління сприймало його як національного героя. Заслужено! З великим хвилюванням згадую рідне село. Два роки тому ми з чоловіком побували в Мальговичах. Ось дорога, верба, джерело, де ми освячували воду. Не втрималася – побігла, поклонилася кожній хаті, доторкнулася до кожної яблуні у садочку коло рідної хати, що збереглася. Побувала на могилі бабці й дідуся, помолилася. Згадала, як мама розповідала про сусіда Гриня, такого завзятого, замріяного, гарного, задивленого в далечінь. Чи збереглася хата, де народився Григорій Піпський? Так, щоправда, капітально відремонтована. Там живуть внуки рідної сестри нашого славного земляка. Його брат живе в Канаді, по війні приїжджав до Мальгович.

Так судилося, що аж тепер ми маємо можливість докладніше пізнавати тих людей, які виявилися славними правнуками славних прадідів. Чекає нас багато праці, старань, самопосвяти, щоб зібрати докупи усе про нашу історію, не обминаючи щонайменшої дрібниці. Конче мусимо залучити до цих пошуків молодь. Це цілком можливо. Адже попередні покоління за гірших умов зуміли гідно вшановувати своїх героїв. За приклад візьму публікацію у газеті «Діло» від 13 лютого 1938 року. Широковідомий у світі часопис розповів про похорон юнаків-героїв на Аскольдовому цвинтарі. Боляче уклинюється у душу фраза: «Лиш за двома домовинами не було нікого з рідні… В одній з них спочив Григорій Піпський, учень 7-го класу української гімназії в Перемишлі, селянський син з Мальгович коло Нижанкович Перемишльського повіту».

Похорон крутянців

Похорон крутянців
Похорон крутянців. Похоронна процесія проходить Бібіковським бульваром (нині – бульвар Тараса Шевченка). Київ. 19 березня 1918 року. © likbez.org.ua

А далі йшлося про те, що заходами перемишльської молоді «відбулися поминки в честь крутянських героїв у родинному селі одного з крутянців – Григорія Піпського». Часопис докладно передає атмосферу Служби Божої, що її правили отці Сендзік, Мельник, Сушко, високо оцінює аматорську майстерність хорів з Нижанкович і Цикова, описує святочну академію. Особливо бентежить такий факт: священики перемишльського громадянства під проводом доктора Миколи Хробака вибралися до хати батьків покійного Григорія Піпського, де поклали стареньким, сивоволосим батькам подяку за те, що виховали такого сина, який пожертвував життям за найвищий ідеал українського народу. Згадується у матеріалі й виступ студента Євгена Стахова з Перемишля.

У житті часом трапляються подиву гідні збіги. Саме тоді, коли у редакції часопису «За вільну Україну» ми мали розмову про Григорія Піпського, сюди завітав… Євген Стахів із США, нині знаний в українському світі політичний діяч. І ось його доповнення до згаданої вище публікації «Діла»:

– Ми гарно відзначили 20-річчя битви під Крутами. З навколишніх сіл до Мальгович зійшлися майже три тисячі осіб. Як нині згадую процесії з Нижанкович, Дроздович, Міжинця, Пикулич, Германович, Негрибки… Ми тоді постановили зібрати кошти на спорудження пам’ятника Григорію Піпському в Мальговичах. Але невдовзі вибухнула війна…

І наостанку знову Улас Самчук: «Сьогодні вже стало законом, що мало щось хотіти, треба одразу щось і знати… Без певних знань, без певного підготування, без певного і дуже уважного школення людина нашого часу стає безвартісною, будь вона безмежно вольова і безконечно героїчна. …Молодь мусить розуміти, що історія кожної хвилини може подарувати нам нові Крути, і було б дуже недоцільним, коли б та своєрідна гола героїка без знань, без підготовки, без твердого і послідовного організованого первня перейшла у нашу традицію».

І над цим варто замислитися. Не забуваючи, вочевидь, найголовнішого, про що так промовисто сказав поет, відтворюючи подвиг крутянців: «Понад все вони любили свій коханий край».

Почесна варта біля Меморіалу пам’яті героїв Крут
Почесна варта біля Меморіалу пам’яті героїв Крут. © day.kyiv.ua

Опублікована в газеті «За вільну Україну» (28.01.1995) стаття Йосипа Лося викликала значний резонанс в українському суспільстві. Одним із перших на неї відгукнувся киянин Ігор Ткаченко, який розповів у своєму листі дивовижну історію про останні дні життя Григорія Піпського. Нижче подаємо його розповідь.

Г. Піпський мешкав у нашій квартирі

Ігор Ткаченко
Ігор Ткаченко

Звертаюсь до Вас я, Ткаченко Ігор Михайлович, киянин, 57 років від дня народження, українець, за фахом інженер, з цим листом, якого, сподіваюсь, прочитаєте, а моя інформація якимсь чином Вас зацікавить. Сподіватися на це мене змушує те, що, на жаль, у нас, в Києві серед працівників газет, журналів, радіо, до яких я звертався, не знайшлося людини, яка б зацікавилася моєю оповіддю.

Я не знаходив елементарного розуміння, бажання щось вдіяти. Одна тяганина, суцільні відмови, що, як на мій погляд, межує з ганебним ставленням з їхнього боку до наших синів-героїв.

З великим хвилюванням та цікавістю, а одночасно з пекельним щемом у серці та рясними сльозами на очах я декілька разів перечитав статтю пана Йосипа Лося у Вашому часописі під рубрикою «Спадщина» про шляхетний порив Вашого, але, даруйте мені, і нашого земляка, одного з героїв Крут – Григорія Піпського.

Складаю шану всім тим, хто зберігає пам’ять, а цим самим пробуджує національну гідність, свідомість, патріотичні почуття у людей і особливо у молоді. Як це вкрай потрібно зараз великій кількості людей у Східному та Північному регіонах України. Як це конче потрібно – знати всю правду про всіх героїв, студентів, гімназистів, котрі за покликом своїх юних сердець пішли боронити незалежність молодої нашої Неньки-України і віддали свої молоді життя, полігши на полі битви від куль та багнетів муравйовсько-більшовицької червоної гідри.

Вони вмерли співаючи «Ще не вмерла Україна…», і одним з перших, а можливо, і найперший заспівав наш гімн галичанин – Григорій Піпський (як це стверджує на с. 285 першого тому «Центральна Рада» своєї «Історії України 1917–1919 роки» Д. Дорошенко, видання 1930 року, м. Ужгород).

Ігор Ткаченко з портретом Григорія Піпського
Ігор Ткаченко з портретом Григорія Піпського на Аскольдовій могилі

Пишу Вам про це з хвилюванням тому, що у мене в оселі на стіні знаходиться також світлина Григорія, що я маю певну інформацію про нього, про його перебування в Києві, як він сюди потрапив, де мешкав, як пішов під Крути, як його ховали.

Про це все розповідала мені моя покійна бабуся Ірина, моя матуся та її старша сестра, тітка Євдокія. Звичайно, це не документальні матеріали, а так все на побутовому рівні, але, як на мене, це могло б стати доповненням до уявлення про постать та особу Григорія.

Отож світлина Григорія, про яку йдеться, мабуть, (я так собі міркую) останнє прижиттєве його зображення, подароване ним моїй бабусі напередодні тих днів, коли він пішов під Крути. Цю світлину моя бабуся, царство їй небесне, зберегла попри всі скрути життя, голод, репресії, розрухи, війни, окупації, коли у нас зникло, було знищено безліч сімейних реліквій, листів, світлин діда та близьких родичів.

Хочу заакцентувати увагу на одному моменті, який розцінюю як символічне явище, бодай як Боже Провидіння. Зараз згадана мною світлина знаходиться в моїй квартирі, в будинку, що був побудований у 1983 році по вулиці Монастирській (тепер Пимоненка) на Майданчику, де колись знаходилася садиба Шульгіних, що зростила ще одного героя Крут – Володимира та його брата Олександра – члена УЦР, міністра закордонних справ. Володимир загинув разом з Григорієм, але похований із одним студентом не на Аскольдовій могилі, а на Лук’янівському цвинтарі.

Вельми трагічно і боляче усвідомлювати, що мати й батько, рідні і близькі не мали змоги попрощатися із своїм сином, сином-героєм, звіряче закатованим, провести його в останню путь.

Це взагалі велике горе, коли діти назавжди йдуть від батьків.

Але за труною Григорія, як за своїм рідним, близьким, як за дорогою для них людиною у безкінечному потоці киян, в цій жалобній процесії від Київського залізничного вокзалу до Аскольдової могили йшли троє: мій дід Йосип, бабуся Ірина та їхня старша донька, сумуючи за ним і проводжаючи його в останню путь. Вони впізнали Григорія на вокзалі, куди їх тридцятьох привезли в березні з-під Крут, підтвердили його особу. Жахнулися, коли побачили на його юному тілі більше десятка ран від бандитсько-більшовицьких куль та багнетів. Про це мені розповідала бабуся, світла їй пам’ять, та тітка.

На усіх заходах, присвячених героям Крут, Ігор Ткаченко неодмінно був зі світлиною Григорія Піпського
На усіх заходах, присвячених героям Крут, Ігор Ткаченко неодмінно був зі світлиною Григорія Піпського

Річ у тому, що мій дід Йосип Тимонович Остренський, уродженець Чернігівщини, виконуючи певні обов’язки у Галичині, в той час деякий період мешкав разом з Григорієм, а можливо, в його родині, і забрав його разом із ще одним юнаком до Києва, де Григорій оселився на квартирі дідуся та бабусі і тривалий час, до від’їзду під Крути, проживав разом з ними.

За свідченням архівних документів, Григорія 1 вересня 1917 року було зараховано до VІІ класу 2-ї Київської Української гімназії ім. Кирило-Мефодієвського товариства.

Звичайно, про все це з більш детальними подробицями про студентський період його життя може розповісти тітка Євдокія, котра, незважаючи на свій вік, має добру пам’ять про ті події, світлу голову і ясний розум, могла б значно доповнити, розширити уявлення про Григорія.

Мене завжди хвилювало і турбувало питання, звідкіля Григорій родом, коли і де народився (про те, що він з Галичини – це було всім нам відомо), хто його батьки, чи є зараз, хоч і непрямі, його нащадки. Все своє свідоме життя я опікувався особою Григорія і було дуже боляче, гнітило мене те, що я не можу про це дізнатися, не можу про це нікому розповісти. Хай це незначна, не документальна, а побутова інформація про нього, вона може піти з життя разом з нами – від цього ставало сумно. Хотілося якимсь чином, бодай опублікуванням світлини і спогадів про нього очевидців, які ще живі, увіковічити світлу пам’ять Григорія – героя, мученика.

На жаль, в одному листі всього не опишеш, не маючи до цього хисту, а можливо, і не треба обтяжувати читача.

І, якщо у Вас виникне бажання, а може і потреба, зустрітися зі мною, моєю тіткою та зі світлиною Григорія – ласкаво прошу до господи. Буду радий зустрічі, дзвонику, листуванню.

З повагою та шануванням Ігор Ткаченко


ВІД РЕДАКЦІЇ. Ігор Ткаченко відійшов у вічність 28 вересня 2009 року. Киянин, щирий український патріот, шляхетний інтелігент, зразковий сім’янин (9 липня 2009 року зі своєю дружиною Тетяною вони відзначили «золоте весілля»), справедлива й чесна людина, дослідник історії України, особливо крутянських подій, – І. Ткаченко своїм подвижницьким життям довів: передаючи один одному наснажуючі звістки, кладучи свій камінь, допомагаєш будувати Світ Добра.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: