Михайло Батіг: «Журналіст може і повинен бути патріотом. Особливо у сучасній кризовій ситуації» Медіа Найактуальніше 

Михайло Батіг: «Журналіст може і повинен бути патріотом. Особливо у сучасній кризовій ситуації»

Як діяти представнику ЗМІ на передовій? Чи потрібна сучасному журналісту спеціальна освіта? Відповідає на ці та інші запитання, а також ділиться власною історією та пройденим шляхом Михайло Батіг – журналіст, перший генеральний директор УНІАНу, народний депутат Верховної Ради України першого скликання.

– Пане Михайле, як розпочалася ваша історія? Де Ви навчалися?

– Я двічі вступав на юридичний факультет Львівського університету, дуже хотів стати слідчим. Хоча мене більше цікавив педагогічний аспект юридичного фаху. Я тоді думав: от подивлюся будь-якому бандюзі в очі, а він стане чемним і порядним. Після двох років служби у внутрішніх військах, які охороняють колонії зі злочинцями, зрозумів, що швидше перевиховають мене, зроблять якимсь злодієм. Друге захоплення – журналістика. Мріяв працювати у газеті, а саме у львівській обласній молодіжній газеті «Ленінська молодь» (потім – «Молода Галичина»). Тож я вступив на підготовче відділення, з нього – на 1 курс, і так усі 5 років цілеспрямовано йшов до мети. Коли на 3 курсі можна було практикуватись вже не у районній газеті, а обирати – пішов у «Ленінську молодь». Після завершення практики редактор попросив залишитися до кінця літа працювати. Наступного року – знову у цю газету. На 5 курсі – творча дипломна робота на її базі. Мене там знали, мов облупленого, та й я там уже всіх знав. Після завершення університету мене одразу запросили на роботу заввідділом студентської та учнівської молоді. Приблизно за півроку вже був заступником головного редактора. Наприкінці 1984 року редактор став власкором всесоюзної газети. Тож я протягом 1985–1993 років очолював львівське обласне молодіжне видання.

Ігор Білозір, Михайло Присяжний, Олег Ганущак, Максим Міщенко і Ярослав Базилевич
У «Молодій Галичині» за редакторства Михайла Батога творча атмосфера панувала і поза редакцією. На фото Володимира Дубаса – Ігор Білозір, Михайло Присяжний, Олег Ганущак, Максим Міщенко і Ярослав Базилевич

– Зараз дуже багато літніх шкіл журналістики, курсів. Часто у студентів виникає думка: «можливо, ми просто втрачаємо 4 роки на факультеті». Чи не краще отримати якусь економічну чи юридичну освіту, а на «магістерці» довчити журналістику? Тоді будеш хорошим спеціалістом у «своїй» галузі.

– Тут немає твердого правила, а трапляються різні унікальні історії. Знайдете і у нас, і у світі приклади людей, які блискуче пишуть та є визнаними, але без журналістської освіти. Важлива річ: ти повинен мати ту іскру Божу, талант до красного письма. Факультет приречений випускати дилетантів широкого профілю. Він технологічно озброює вас: знанням жанрів, методики журналістської роботи. Навчає, як брати інтерв’ю, поводити себе у тих чи інших обставинах. Але переважна більшість випускників з однаковим успіхом бере інтерв’ю і у космонавта, і у доярки, і у двірника, і у науковця… Добре, звичайно, коли журналіст має якусь спеціалізацію: чи спортивну, чи наукову, технічну, політичну. Такі журналісти, як правило, більшого досягають, аніж ті, хто звідусіль беруть потроху. Але більшість редакцій не можуть собі дозволити однопрофільних журналістів. Коли ви працюєте у районній чи обласній газеті, постійно виникають ситуації, коли хтось вас підміняє, когось ви…

Я б змінював трохи акценти на факультеті. На ювілейних зібраннях факультету та зборах Асоціації випускників кілька разів піднімав цю тему: фішка факультету (а ще краще – усього університету) повинна бути така – кожен випускник вільно володів би мінімум 2-ма європейськими мовами. Це і рейтинг підняло б, і розширило перспективи для працевлаштування. Вивчення іноземних мов – життєво необхідне зараз українській журналістиці. Хто з деканів, ректорів вузів це швидше усвідомить, той опиниться на коні. Друга річ – зв’язок з практичною журналістикою. Його треба посилювати. Журналістика значно просунулась. Створюється своєрідний відрив у навчальному процесі від практичних потреб сучасних медіа. Особливо електронних. Наблизити навчання до цих потреб – одна з найбільших проблем, яка постає перед факультетом. Щоб її вирішити, мусить бути більш тривкий, регулярний зв’язок студента з редколективом, газетою, інтернет-виданням. Аби хоча б раз на тиждень студенти бували день чи півдня у редакції, знайомилися з роботою інформаційного агентства, телебачення…

Михайло Батіг – активний учасник Асоціації випускників
Михайло Батіг – активний учасник Асоціації випускників факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

– Можливо, ще на етапі вступу треба щось змінювати? Творчий конкурс зараз відмінили. А коли Ви вступали, на публікації абітурієнта зважали?

– Так, у нас був творчий конкурс. І ще навіть на підготовче відділення, куди я вступив після 2-ох років служби в армії, треба було подавати опубліковані свої роботи. У мене був десяток надрукованих матеріалів у армійській дивізійній газеті. Зараз факультет зобов’язаний ще й заробляти гроші, тому, очевидно, і зняли це обмеження як обов’язкове. Це зняття одразу розширило число абітурієнтів. З другого боку, багато студентів іде на факультет, уявлення не маючи, що таке журналістика, не визначившись, чи потрібна вона їм. Просто йдуть, щоб отримати диплом про вищу гуманітарну освіту, деякі навіть не планують працювати за спеціальністю.

– Сьогодні з’явилося дуже багато різних джерел інформації. З одного боку людина про одну й ту ж подію може дізнатися з різних медіа, тобто більш об’єктивно оцінити ситуацію. З другого – завеликий вибір спричиняє до відмови від вибору взагалі. Чи не зіграло інформаційне суспільство з нами злий жарт?

– Вам видніше. Колись я змушений був іти в бібліотеку, шукати у каталогах літературу для свого питання, замовляти книги у бібліотекаря, він йшов, шукав, щось знаходив, щось не знаходив. Те, що знайшлося, – перечитувалося, сидів і 3, 4, а то й 5 годин. Конспект писався обов’язково. Те саме і з журналістською роботою. Ведеш якесь досьє по заданій темі, читаєш, що написали інші видання… Але, звичайно, це нуль без палички порівняно з теперішніми можливостями. Зараз можливо отримати найбільш розмаїту інформацію про якусь подію, факт чи людину. Нині цікавіше працювати в журналістиці, легше шукати тему. З’явилась можливість відразу отримувати інформацію, усі «за» і «проти». Одна справа, коли журналіст мусив завжди пам’ятати, що він гвинтик партійної ідеологічної машини і зобов’язаний постійно служити партії та «правітєльству». Зовсім інша справа – нинішня, коли більшість медіа, хай не повністю, незалежні. Такого тиску, пресингу, як тоді, зараз немає.

– Але більшість провідних телеканалів і газет все-таки належать комусь, а часто ці люди є політиками. Ми не побачимо негативну інформацію про власника на його ж телеканалі…

– Зате на іншому каналі вона буде, і ми, знаючи, що 1+1 належить Коломойському, подивимося, що сказав про нього інший канал, «Україна», приміром. А «1+1» розкаже, хто такий Ахметов і «з чим його їдять».

– Що більше джерел, то сильніша конкуренція, і всі хочуть передати інформацію першими. Чи не вийшло так, що оперативність переважає над повнотою інформації? Що повинне бути спочатку: об’єктивність і повнота, чи оперативність, якщо потрібно обирати між ними?

– По-різному. Є правила загальні, які стосуються кожного медіа, і є ті, що враховують специфіку видання. Я починав уже професійну кар’єру у газеті, яка виходила тричі на тиждень. Це – один ритм. Робота в інформаційному агентстві, де змагання йшло навіть не за години, а за хвилини – хто швидше повідомить, дасть інформацію, – інший ритм. На прес-конференції, де присутні 20-30 журналістів, 5-6 з яких представляють інформаційні агенства, треба писати на коліні, швидко вловлювати суть, осмислювати почуте, перевіряти та видавати готовий текст «на ура». Журнал чи тижневик працюють у ще іншому вимірі. Інтернет-видання, телебачення так само стежать за секундною стрілкою і намагаються перегнати одне одного. Це створює проблему. Вона вирішується спеціалізацією журналіста, знаходженням теми, у якій він завжди. От цікавить спорт, постійно про нього пише, знає купу людей, кому може зателефонувати і перевірити інформацію, інший живе у політиці, знайомий з усіма партіями, їхніми функціонерами. Така спеціалізація корисна й потрібна. «Всеїдний» журналіст почуватиметься розгубленим. Коли ви постійно працюєте в одному тематичному руслі, ви знаєте людей, проблематику сфери, вам легше відсіяти несуттєве, надавати швидший і якісніший текст.

– Якщо журналіст працює у маленькому виданні, районній газеті, він мусить це робити, писати про все.

– Там треба бути більшою мірою універсалом. Часто у районних газетах дуже маленький колектив – 2 з половиною працівників, включно з редактором. Тут просто мусиш бути універсалом і про все писати. Якщо говорити про друковану пресу загалом… зрозуміло, що паперова журналістика, особливо газетна, рік за роком втрачає тиражі і поступово переходить у віртуальну сферу, Інтернет. Далеко не всі навчилися заробляти гроші, але рух у цей бік відбувається. Думаю, з часом редакції навчаться оформлювати електронну передплату, яка буде дешевшою і вигідною редакції та читачам. Паперова передплата дорожчатиме і дорожчатиме, зрештою її читатимуть олігархи, банкіри. Друкований примірник газети стане предметом розкоші, як колись книги.

– Важко було у радянські часи залишатися не просто журналістом, а ще й патріотом?

– У мене колись була ситуація, коли запитував себе: «Я член партії, чи я українець?» Бути редактором обласної, та навіть районної газети, і не бути членом партії, у радянські часи було неможливо. Коли я поставив це питання, то відповів, що я спочатку українець і робити щось на шкоду Україні та своєму народові не буду. І як не було складно у ті часи, ти ризикував усім: на віки вічні втратити і професію, і статус, у двірники можна було йти просто з редакторського крісла. Бо якщо тебе викинули, то викинули взагалі зі життя, так, як викидали Чорновола, Гориня…

Знаєш, випало щастя у потрібний час опинятися в потрібному місці. 7 вересня у мене День народження, 7 вересня 1989 року «Ленінська молодь» надрукувала проект альтернативного закону про вибори народних депутатів до Верховної Ради УРСР (Української Радянської Соціалістичної Республіки) Про той один день у редакції можна написати роман у стилі Артура Хейлі, пригодницький: як ми його друкували, як до редакції приперлася делегація з обкому партії на чолі з секретарем з ідеології, як нас давили, щоб газета відмовилася від цієї ідеї, щоб матеріал не вийшов. Та ми його надрукували. Наступного дня газета уже була в Києві, а через день починалися Установчі збори Народного Руху. Туди привезли велику пачку газет, 1,5 тисячі, кожен делегат отримав примірник. Вона розлетілася по всій Україні. У мене було усвідомлення того, що колись у великій-великій історії України малесенькими літерами буде надрукований цей епізод, як ми зробили державної ваги справу. Верховна Рада тодішня, наші попередники, була змушена брати за основу саме цей проект закону і вибори 1990 року в Україні були відносно демократичними. Не було такого, що депутат не проходить крізь виборче сито, а просто відбувся пленум партії, чи якісь збори Товариства «Знання» і вибрали депутатом когось без абсолютної альтернативи.

Чи може журналіст бути патріотом? Я вважаю, що може. І повинен. Особливо у таких кризових ситуаціях, як зараз, коли над Україною зависла пряма загроза втратити суверенітет, порушені кордони і частина країни окупована, то український журналіст не має права не бути патріотом. Інша річ, що, на превеликий жаль, дуже багато наших колег живуть, працюють і не замислюються навіть про це, патріотизм їх не хвилює.

Я дотримуюся такої філософії: журналіст має діяти так, щоб не зашкодити. Уяви, що ти не просто нашкодила, а зробила погано своїм же, державі, солдатам, армії. Не повинен журналіст допомагати ворогові. Працівник ЗМІ також завжди мусить критично ставитися до будь-чого, що він чує чи бачить і намагатися перевірити факти ще раз, а краще двічі. Почути підтвердження з двох, трьох джерел, а тоді вже можна вірити. Дивитися, наскільки об’єктивним може бути друге, третє підтвердження, чи вони не пов’язані тенденційно.

– Часто українським журналістам закидають, що, мовляв, ми повинні більшою мірою використовувати конфліктно нейтральну термінологію. Може зараз український журналіст перебувати на Сході безстороннім? Змінюється функція журналіста у воєнний час?

– Кожен відповідає на це питання сам і по-своєму. Мені би хотілося, щоб якомога більше було в Україні журналістів, які залишають за собою право бути не тільки професіоналом, але й патріотом, який захищає свою Батьківщину. Методи, якими ворог воює з нами в інформаційній сфері, дуже далекі від справжньої журналістики. Це – пропаганда з фейками, з брудом, з плітками, з дуже вибірковим поданням інформації, зі зомбуванням аудиторії. Якщо ми на це все не зважатимемо, ми програватимемо.

– Наскільки великий зараз ризик повернути лише територію, без людей? На відміну від Великобританії, де одразу у 1939 році радіостанція «Бі-Бі-Сі» організувала «Європейську службу» для забезпечення «інформаційно-пропагандистської підтримки», ми зі свого боку пропаганду не ведемо і про суть «русского мира» люди на окупованих територіях знають лише з того боку.

– От подивімося на сьогоднішню ситуацію у Криму. Ті люди тепер мають можливість насолоджуватися усіма перевагами «русского мира». Усі вони порівнюють: як було до 2014 року і як стало. Зараз там масове розчарування від того, що сталося з Кримом, загальне усвідомлення того, що людей просто надурили. Це – ефект медіа. Вони бачили картинку телевізійної Росії, а тепер побачили її справжню. Адже є дві держави у цій Федерації, є Москва і є Росія, рівень життя у яких істотно відрізняється.

– На Сході трохи інша ситуація. Місцеві жителі втомилися від бомбардування власних осель. Вони хочуть просто відсутності війни, а не перемоги України. Не загрожує це замороженням конфлікту, як у Абхазії чи Придністров’ї?

– Є така загроза, і вона дуже сильна й реальна. Один мій знайомий з Донецька, бізнесмен, якось пояснював розкладку політичних сил у Донецьку. Десь 20–25% – патріоти, які хочуть України, хтось активніший, хтось пасивніший. Десь приблизно стільки ж людей хочуть до Росії. Решта – болото, аморфна з точки політичних сил маса, яка схиляється туди, де більша зарплата, смачніша ковбаса. Завжди змагання ведеться за оце болото, за центральну частину, яка може хилитися то в один, то у другий бік. Ясно, що Путін хоче заморозити і зберегти цей конфлікт надовго, щоб та ракова пухлина довго стримувала рух України в Європу, в НАТО.

У 1989 році я брав інтерв’ю в Ігоря Рафаїловича Юхновського. Ставлю останнє запитання: «Ваш прогноз, куди країна рухається, що далі буде?» Якби я спитав про це у Степана Хмари, він сказав би, що імперія Зла мусить розвалитися. Спитав би Павличка чи Яворівського, сказали би, що йдемо до демократії, до цивілізованого світу. Але я говорю з людиною не гуманітарного, а математичного складу розуму. Юхновський – академік, фізик з потужним математичним ухилом, каже: «Мусить відбутися управлінська реформа, ми з тобою живемо у країні, яка займає 1/6 земної суші, і вона управляється з одного єдиного центру, з Москви. І ти ні у Карпатах, ні на Камчатці заводика чи цеху маленького не зможеш відкрити, поки тобі Москва не дасть дозволу. Колись такий спосіб правління був ефективним, була Римська імперія, Британська, де сонце ніколи не заходило. Подивися зараз на карту світу – малесенькі державки живуть, процвітають, ніякої митрополії чи імперії не потребують. Тому Союз, з цієї навіть точки зору, через свої величезні розміри приречений на управлінську реформу. Для того, щоби бути ефективною, вона повинна відбуватися на природній, здоровій основі. Тому за рахунок 15 суверенітетів на першому етапі, і за рахунок ще півтора десятка суверенітетів на другому, вся територія буде реформована». Уяви собі, на календарі 1989 рік, я розмовляю з дуже поважним чоловіком, не з якимось божевільним, а з академіком, з потужним вченим, і він мені розкладає на полиці те, що країна, де ми живемо, буде реформована, Союз має розпастися. Якби мені тоді ще сказали, що через два роки і 2 місяці я з Юхновським голосуватиму в парламенті за Акт про Незалежність, а Ігор Рафаїлович побіжить до трибуни: «То добре, що ми проголосували, але треба, щоб не тільки депутати, а щоб увесь народ проголосував, давайте приймемо рішення про Референдум»…Так перший етап тої реформи відбувся у 1990-1991 роках, 15 республік-сестер стали незалежними державами. Зараз ми перед початком другого етапу реформ, коли буде розпадатися Російська Федерація, і якщо хтось каже, що «Путін собираєт слов’янские земли», то я сміюся, він – каталізатор розпаду Російської Федерації. Такої ситуації унікальної, коли весь світ проти Росії, і її сприймає, як щось страшне, загрозливе й небезпечне, ніколи не було. І от тоді дуже швидко до України повернуться і Крим, і Донбас вивчить гімн «Ще не вмерла Україна» і українську мову, ще й Кубань захоче з Україною дружити.

– Багато неоднозначного і щодо висвітлення проблем у війську. Говориш про них – дискредитуєш, народ перестає вірити у свою армію, мовчиш – проблема не вирішується.

– От ми з тобою сидимо, тут гарно, але є листя, сміття на підлозі. Можна написати: «усюди сміття», а можна – «смачна юшка». І те, і те – правда.

От ми з тобою сидимо
«От ми з тобою сидимо, тут гарно, але є листя, сміття на підлозі. Можна написати «усюди сміття», а можна – «смачна юшка». І те, і те – правда». Фото Яни Шекеряк

– У чому тоді полягає об’єктивність?

– Мусиш шукати золоту середину між позитивом і негативом. Якщо приїхала на передову і розповіла, що там 3 солдати п’яні, а офіцер в карти грає і не написала про героя, який один відбив вчора наступ диверсійної групи, то ти обдурила читача, на мою думку. Бо ти бачила і героя, і пияків. Одна справа, коли ти пафосно розповідаєш, який «Вася» герой, а про все інше мовчиш, друга, коли тільки про алкоголь і карти, чи ще щось. Тоді може закрастися підозра, чи ти не прихована сепаратистка?J. Коли журналіст пише і про чорне, і про біле, з натхненням і про героя, і одночасно на цьому фоні показує, що є й негідники, – такому матеріалові більше вірять.

– А яка Ваша думка щодо доцільності впровадження військової цензури на період впровадження воєнних дій?

– Очевидно, що вона потрібна. Є інтереси твої особисті, є твоєї газети, редакції, є загальнонаціональні державні. Якщо ти приїхала кореспондентом УНІАНу на передову, і маєш негайно за півгодини подати інтерв’ю з офіцером, а натомість готуєш цей матеріал для газети, а не для медіа, яке тебе направило, бо ти працюєш і там і сям, й ігноруєш корпоративні інтереси УНІАНу, все зрозуміло – я тебе виганятиму з роботи, бо мені такі журналісти не потрібні. Тепер уяви собі інший випадок, коли ти розкрила дислокацію підрозділу і зірвала бойову операцію, бо передала інформацію, що у такому-то селі 4 танки і танкіст, назвала ім’я і прізвище, а ще й обличчя показала, таке-то розповів. Зірвала бойову операцію і через тебе загинули люди. І тішся свободою слова, що ти вільна журналістка й пишеш, що хочеш, але ти зробила злочин проти України, і все.

– Пане Михайле, Вам не здається, що ми – нація, яка лише руйнує попередній режим, але не будує новий. У нас була революція, а зараз багато людей розчаровані, не ті депутати після Майдану прийшли, не той курс долара, не те се…і так уже 27 років.

– Це не є суто українським феноменом. Міфологія ця стосувалася і греків, і американців, і кого хочеш. Очікування від Трампа, від Путіна, від Порошенка. Вони більші, ніж виходить насправді. У нас весь час влада була ворожою, віками. Була Польща, Австрія, Росія. Українська влада жила дуже короткий період – 1918-1919-тий роки, і все. Народ весь час ставився до влади, як до чогось чужого. На підсвідомому рівні це і збереглося. Зруйнувати цю стіну, передусім, повинна влада, журналісти мають сприяти її подоланню. Розумієш, пост президента – це не та посада, на якій людина повинна заробляти великі гроші. На ній вона має здобувати величезний авторитет, величезну славу, славу навіки. Щоб стояли пам’ятники президенту, щоб вулиці, бульвари називали на його чи її честь. Потрібно розуміти відповідальність тієї посади, місії. А якщо ти йдеш у президенти, щоб руку на газовому кранику тримати…Влада має чесно служити, а народ її підтримувати і сприяти, допомагати, бути дисциплінованим, виконувати закон, навіть якщо він йому не надто до вподоби.

– Часто можна почути, якщо буде Третій Майдан, то вже не буде схожим на Помаранчеву Революцію, чи Євромайдан, а відбудеться збройне коротке повстання.

– Ти знаєш, у мене багато знайомих дуже хотіли би саме такого Майдану, короткого і кривавого. Але якщо дивитися трошки іншим масштабом на Україну, то Путіну байдуже, з якого приводу у нас буде бардак і хаос. Чи тут бандерівці б’ють сепаратистів, чи тут сепаратисти б’ють бандерівців. Йому байдуже. Головне, щоб влада була безсила, немічна, скомпрометована, щоб нічого не могла зробити. Тому національні інтереси стимулюють думку, що має бути еволюційний перехід.

Михайло Батіг – народний депутат
Михайло Батіг – народний депутат Верховної Ради України І скликання (1990–1994)

– Пане Михайле, Ви були депутатом Верховної ради України протягом 1990-1994 років. Якраз тоді створювалися перші, зокрема, медійні закони уже незалежної держави…

– Закони «Про інформацію», «Про пресу в Україні», «Про телебачення». Ми їх писали.

– У якій атмосфері тоді працювали народні обранці?

– Ми були романтиками. Наші закони були дуже демократичними, вони відстоювали свободу слова, права журналіста. Тодішні зібрання депутатської комісії, комітетів якраз передусім дбали про це. Закони творилися на такій хвилі, на такому романтичному піднесенні. І взагалі наш парламент був парламентом романтиків-ідеалістів (усміхається).

– Як Ви казали, у Вас протистояли серце редактора і серце політика. То яке виграло? Усе-таки гору взяло серце редактора?

– Я би не йшов з політики, якби парламент не був оголошений таким, що працює на професійній основі. У нашому першому парламенті можна було залишатися редактором «Молодої Галичини» і їздити на сесію працювати у парламентському комітеті. Але було рішення про те, що депутат наступного парламенту повинен покинути своє крісло за основним місцем. А тут я тільки-тільки починаю займатися УНІАНом. Навесні 1993 року ми стартували, а у квітні почали з’являтися перші інформаційні випуски. А у 1994, за рік, уже дострокові парламентські вибори, тобто я мав би покинути агентство, яке лише починає ставати на ноги, і повертатися в політику. До УНІАНу було два інформагентства, які працювали на інформаційному полі України – одне державне, друге недержавне, але з російським корінням. Тож ми створювали альтернативу і доволі швидко завоювали собі місце під сонцем. Працювали спочатку на столичному ринку, потім вийшли на регіон, освоювали Інтернет, з’явилася безперервна стрічка, з’явилася новинна. Почали робити аналітичні випуски, матеріали про культуру, економіку, політику, розбудовувати службу моніторингу.

Я зробив вибір на користь агентства, відмовився від балотування у наступний парламент, і нічого. В Агентстві доводилося бачити весь український політикум дуже близько.

Офіс інформаційного агентства УНІАН
Офіс інформаційного агентства УНІАН у Києві, 2008 р.

– Де Ви працювали після Агентства?

– Я пішов у 2002 році, то вже був мій 10-й рік роботи в УНІАНі, і ми почали створювати газету «По-київськи». Після неї я працював в Українській народній партії шеф-редактором «Народного слова» із суто політичною тематикою. Тож різна була журналістика. Зараз я редагую журнал Державного казначейства України, відомче економічне видання. Для душі є трохи написаних мемуарів.

– І насамкінець, пане Михайле, які настанови Ви хотіли б дати молодим журналістам, студентам, на базі життєвого та журналістського досвіду?

– Знову наголошую на важливості знання мов. Маєте 5 років: вивчіть французьку, німецьку, китайську, і це вам пригодиться на 100%. Зараз маєте унікальну можливість, потім такого часу уже не буде. Друге – цілеспрямовано йти до мети. Наприклад, я знав, що хочу працювати у «Ленінській молоді», тому цілеспрямовано йшов туди, пробув там 3 практики, коли вона закінчувалася, я залишався, мене переводили на ставку стажера, я там уже заробляв гроші.

Ти з першого курсу визначаєшся з медіа чи темою, неважливо загалом, якою саме: чи військова сфера, чи медицина, чи педагогіка, чи що завгодно, але ти у темі, ти дока, ти знаєш море тематичних подій, фактів. Такі студенти, як правило, досягають мети доволі швидко.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 голос)

Також буде цікаво: