Богдан Горинь: «Праця для свого народу – єдиний чин, який виправдовує існування людини» Найактуальніше Суспільство 

Богдан Горинь: «Праця для свого народу – єдиний чин, який виправдовує існування людини»

На думку Богдана Гориня, саме 1989 рік став переломним для загальної підтримки ідеї самостійної української держави, хоч для нього самого усе почалося п’ятдесят років до того, у 1939-му, коли так звані «визволителі» спалили його дитячі книжки. Про етапи становлення української держави, потребу польсько-українського взаєморозуміння і взаємопрощення та джерела оптимізму для сучасного українця Богдан Горинь розповідає нашим читачам.

Богдан Горинь – український письменник-документаліст, громадський і політичний діяч, співзасновник Української Гельсінської Спілки, народний депутат українського парламенту двох скликань (1991–1994, 1994–1998).

– Пане Богдане, коли Ви відчули, що незалежність України – це справа вже не групи людей (маю на увазі Українську Гельсінську Групу та Українську Гельсінську Спілку), а всього українського суспільства? Який рік Ви вважаєте переломним?

– Наприкінці 1989 р., коли Українська Гельсінська Спілка, Український Народний Рух, инші (на прохання Богдана Гориня в цьому інтерв’ю застосовано «Український правопис» 1929 р. Григорія Голоскевича. – Авт.) громадські організації неформально об’єднали свої зусилля для досягнення великої мети, ідея боротьби за українську державність поступово набирала всенародного характеру. У свідомости широких кіл ще недавно заляканого громадянства настав переломний момент. Активна участь громадян у масових патріотичних і протестних акціях наростала кількісно і була незаперечним доказом, що Український народ став на шлях боротьби за Українську державу і з цього шляху вже не зійде.

– А коли Ви вперше переконалися, що СССР приречений, і як можна схарактеризувати роль Михайла Горбачова в розвалі імперії?

– У мене не було сумніву, що СССР, який в особі тодішнього керівника імперії Леоніда Брежнєва поставив 1975 року свій підпис під Заключним актом Наради з питань безпеки і співробітництва в Европі, підписав собі вирок. Геніяльною виявилися ідея політиків і дипломатів західних держав, аби провести в Гельсінкі Нараду, на якій її учасники, включно з СССР, своїми підписами визнали суверенну рівність держав, непорушність кордонів, повагу прав і свобод людини.

Президент США Джарльд Форд і Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв
Президент США Джеральд Форд і Генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв підписують Заключний акт у Гельсінкі 1975 року. © theduran.com

Для опозиційно налаштованих до совєтського режиму громадян багатьох республік СССР відкрилися нові – легальні – можливості боротьби за права людини й права нації. Поява у Москві, Києві, Тбілісі та инших совєтських республіках Гельсінських груп із дотримання гельсінських угод поставила кремлівське керівництво в дуже складне становище. Московські правителі не могли допустити широкої діяльности гельсінських груп, які, на їхню думку, підривали основи тоталітарного режиму. А застосування репресивних заходів супроти легальних демократичних організацій, ув’язнення членів гельсінських груп у Москві, Києві та в инших містах викликало різкий осуд дій совєтського режиму з боку Заходу. Весь світ переконався, що кремлівське керівництво ігнорує підписаний у Гельсінкі Заключний акт. Невдовзі крилатий вислів американського президента Рональда Рейгана «СССР – імперія зла» став нищівною моральною оцінкою совєтського тоталітаризму.

Новий правитель СССР Михайло Горбачов, зважаючи на складну економічну ситуацію в імперії, якій конче потрібні були західні запозичення, вирішив шляхом політичних реформ пом’якшити ставлення Заходу до СССР. Проголошений ним курс на демократизацію совєтського режиму шляхом перебудови і введення гласності став для чималої кількости інтелігенції де-факто дозволом на легальне застосування ідей Гельсінського Заключного Акту, поклав початок появи незалежних позацензурних видань – газет і журналів. Процес, який був перерваний 1976 року репресіями, в набагато ширшому масштабі з новою силою відновився у часи «перебудови і гласності». Нові віяння часу, демократичні ідеї та ініціативи тяжко вразили тоталітарний організм, і він, проявивши незаперечні ознаки розпаду, уже не мав шансів на виживання. Новий фермент у громадське, культурне й політичне життя внесли звільнені з тюрем і концтаборів політв’язні – ті, які відбули термін свого п’ятнадцятирічного покарання (1972–1987), і ті, хто був звільнений через «помилування». Скориставшись проголошеною Горбачовим перебудовою, вони взяли активну участь у створенні й діяльности багатьох, як тоді називалося, неформальних організацій, клубів і товариств, якими зарясніла Україна. Нині доступні з архіву КГБ документи свідчать, що колишні політв’язні спричинили багато клопоту для чекістів, які відстежували кожен їхній крок.

Аналізуючи політичні процеси, що відбуваються в совєтських республіках, я прийшов до висновку, що Совєтська імперія розпадеться у 1992 р. Свій прогноз щодо розпаду Совєтської імперії я висловив під час перебування у Варшаві історику й громадському діячеві Миколі Сивіцькому. У подарованому мені пізніше трьохтомнику «Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich» варшавський приятель у дедикації нагадав про мій прогноз: «Богданові Гориневі, який у червні 1989 року на моє питання у моїй хаті «Коли Україна проголосить незалежність» спокійно відповів: «Через два роки!». Варшава, 23 ХІІ-1992. Пам’ятущий автор».

«Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich»
«Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich» Миколи Сивіцького. © allegro.pl

Декого з приятелів дивувала моя впевненість, але вона випливала з аналізу тодішньої політичної ситуації, наслідком якої став логічний висновок про неминучість розпаду СССР і проголошення державної незалежности України. У своїх міркуваннях я виходив з того, що найбільшою бідою для уже трухлявого тоталітарного режиму стало невирішене національне питання, намагання республік вийти з-під влади Москви, закласти основи власного державного управління. Спостерігаючи з острахом за цим процесом, Московське керівництво бачило порятунок і подальше збереження СССР у підписанні республіками нового Союзного договору. Неважко було передбачити, що узгодження змісту договору з керівництвом республік буде довгим і складним процесом, а його підписання стане неможливим через відмову окремих республік «добровільно» натягнути на себе новий союзний аркан – механізм придушення прагнень республік до свободи.

Ось чому, виступаючи на конференції «Пакт Ріббентропа-Молотова і його наслідки», яка проходила в столиці Латвії Ризі 21–22 серпня 1989 року, я наприкінці виступу твердо заявив: «Совєтський Союз розпочав підготовку до двох для нього важливих і взаємопов’язаних подій: святкування 70-річчя Совєтської імперії, яке випадає на грудень 1992 р., і підписання республіками нового Союзного договору. Активні політичні процеси, які відбуваються в багатьох совєтських республіках, дають підставу сподіватися, що ювілейний 1992 р. стане роком розпаду Совєтської імперії». Мій виступ на конференції в Ризі був надрукований у самвидавному, позацензурному журналі «Львівські новини», який я редагував (1989, № 8). Отже, це був другий після Варшави вголос висловлений прогноз, зафіксований письмово.

– Цікаво, з якими сподіваннями Ви йшли на вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 року? Чи було відчуття тривоги, що результати голосування можуть затягнути проголошення незалежности України?

– Під час виборчої кампанії львівська газета «Ленінська молодь» надрукувала резонансне для тих років моє інтерв’ю «Від Союзу до незалежних республік». Про це я заявляв і на численних зустрічах із виборцями. Мої виступи з аргументацією неминучого й недовгоочікуваного розпаду Совєтської імперії й проголошення незалежности України присутні переривали оваціями.

Така відвертість і сміливість могла мені дорого коштувати. Повертаючись пізно ввечері після зустрічі з виборцями, досвідчений водій автомобіля Роман Палиничка (він був моєю довіреною особою), запримітив вантажівку, яка виїхала нам на зустрічну смугу. Інстинктивний крутий поворот кермом вправо – і автівка опинилася в придорожній канаві, врятувавши нам життя, а чекісти, будучи впевнені, що задумана операція пройшла успішно, від «невідомої» особи повідомили по телефону дружину, що чоловік потрапив у дорожньо-транспортну катастрофу. Як сприйняла цю звістку дружина – не важко здогадатися. Можливо, це була одна з причин, яка ускладнила хворобу її серця, яке через якийсь час довелося оперувати. Між иншим, під час голосування за кандидатів у депутати до Верховної Ради УРСР виборці віддали мені найбільший процент голосів у Львівській области: із п’яти кандидатур за мене проголосувало 77%. Важчою була боротьба дисидентів за депутатський мандат у місті Львові, де балотувалися Іван Драч (66%), Михайло Горинь (71%), В’ячеслав Чорновіл (68%), Ірина Калинець (64%).

– Будь ласка, коротко відтворіть атмосферу в залі Верховної Ради 24 серпня 1991 року. Страх чи еволюція в поглядах стали вирішальним чинником того, що більшість комуністів підтримали Акт проголошення незалежности України?

– Прихід до Верховної ради УРСР колишніх політв’язнів, до яких була повна довіра національно-демократичних сил, членів НРУ, инших об’єднань, а навіть багатьох комуністів, що невдовзі вийшли з рядів КПСС, перетворив парламент на трибуну боротьби за відновлення Української держави. Всіх нас окрилювала підтримка народу в нашій боротьбі за незалежність. Патріотичні настрої в народі стали запорукою проголошення Акту про незалежність України. З настроями у Верховній раді й загальним народним піднесенням змушені були рахуватися комуністи.

24 серпня 1991 року, Верховна Рада України – Незалежність проголошена!
24 серпня 1991 року, Верховна Рада України – Незалежність проголошена!

Щодо комуністів, то до Акту про незалежність України вони якоюсь мірою були підготовлені, проголосувавши 16 липня 1990 року за Декларацію про державний суверенітет України. Відіграли свою роль події в Москві, невдала затія перевороту, очолюваного ГКЧП, звинувачення комуністів Єльциним. Отже, комуністи в Україні втратили підтримку Москви, стали беззахисними, до того ж було знайдено документи, які свідчили, що керівництво КПУ на чолі зі Станіславом Гуренком підтримало московську спробу державного перевороту, відому нині як ГКЧП. Це справді був момент їхньої розгублености. Крім того, вони розраховували, що в умовах незалежної України зможуть зберегти свою владу, що й сталося, але прийшов час, і комуністи все-таки опинилися на марґінесі політичного життя.

– Чи правдою є те, що дехто серед націонал-демократів із великим застереженням сприйняв рішення про проведення референдуму 1 грудня 1991 року, вважаючи це зрадою з огляду на можливі негативні для нашої незалежности результати?

– Так, такі побоювання були, проте не справдилися. Головою Верховної Ради України був комуніст, до того ж – відомий ідеолог ЦК КПУ Леонід Кравчук. Комуністи, прислухаючись до порад Кравчука, не чинили опору референдуму. А народ перебував у стані ейфорії й дав високий відсоток за Акт незалежности: 90,32% осіб із тих, хто взяв участь у референдумі, підтримали незалежність, а лише 7,58% були проти, 2,1% бюлетенів виявилися недійсними. У всіх областях України, включно з Кримом, який тоді вже мав статус автономної республіки у складі України, державна незалежність України була підтримана більшістю населення.

– Чи погоджуєтеся Ви з думкою Євгена Сверстюка про те, що ніякого результату референдуму щодо незалежности 1991 року не було б, якби не глибоко затаєний у підсвідомости геноцид 1933 року?

– Ні, не погоджуюсь. У цій історичній ситуації відіграли головну роль инші чинники: прагнення бути господарем на своїй землі, вільно розвивати своє економічне, культурне життя, звільнитися від нав’язуваної Москвою теорії «єдіного совєтского народа», від русифікації й періодично здійснюваних Кремлем репресивних акцій проти вільнодумства учасників Руху опору, який у різних формах проявлявся впродовж усіх років існування тоталітарного режиму. Прагнення народу бути вільним – це велика нездоланна сила. Історична пам’ять про голодомор 1932–1933 рр. у ті роки ще була приглушена, а про геноцид історики й громадські діячі заговорили на повну силу щойно після проголошення незалежности. Важливо відзначити, що офіційна пропаганда УРСР навіть у другій половині 1980-х рр. ще заперечувала факт голодомору. Середнє й молоде покоління українців про пережиті їхніми батьками й дідами жахіття майже не мали уявлення, оскільки розповіді про ці роки підлягали під статті Карного кодексу СРСР.

– Першою країною, яка визнала незалежність України, була Польща. Якими, на вашу думку, є основні причини напруги у відносинах між двома державами сьогодні?

– По-перше, нині йде дискусія (з огляду на різницю у часі), чи першою визнала незалежність України Польща, чи Канада. А по-друге, щоб відповісти на ваше запитання, необхідно з’ясувати кілька взаємопов’язаних моментів. Одна з причин – різне прочитання, розуміння, осмислення історії польсько-українських стосунків. Треба взяти до уваги глибоко вкорінені в середовищі польського політикуму, польських істориків і якоїсь частини польської громадськости переконання, що Західні області України не були окуповані Польщею, а відійшли до Польщі на основі міжнародного права. З цього приводу доцільно згадати збережений і в польських, і в українських архівах важливий для з’ясування істини документ (оприлюднений українськими істориками) – лист тодішнього тимчасового начальника Польської Держави Юзефа Пілсудського під час польсько-української війни до командувача польськими військами у Східній Галичині генерала Розвадовського про окупацію Західної України. У листі, датованому 28 листопада 1918 р. Ю. Пілсудський пише: (подаю у перекладі українською): «…вважаю, що єдиним виходом є введення на території Східної Галичини, зайнятій нашими військами, військової окупації, на яку ми маємо право через проголошення українцями відкритої війни польському населенню, що проживає в Східній Галичині.

Військова окупація дозволяє тимчасово не розв’язувати політичних справ, які в даний момент ще не назріли для остаточного полагодження» (ЛОДА, ф. 129, оп. 2, спр. 1642, арк. 19–20).

Бойові дії на вулицях Львова у листопаді 1918 року
Бойові дії на вулицях Львова у листопаді 1918 року. Українські вояки тримають оборону біля міської ратуші. © radiosvoboda.org

Україна, українці, українська історія називали і у міжвоєнне 20-річчя, і називають нині, і завжди будуть називати військову акцію польського війська в Західних областях України окупацією, але звинувачувати у визнанні, що це була окупація, сучасні польські політики та історики повинні в першу чергу Юзефа Пілсудського, бо він у числі перших вдався до такої термінології. Пілсудський говорив від імени Польської держави, саме за його наказом був вчинений військовий акт, який він назвав окупацією.

Ще одна тема непорозумінь – трагічні сторінки в історії України й Польщі в роки Другої світової війни. Нагнітання емоцій при розгляді цієї теми – на шкоду нашим стосункам. Напругу у відносинах між Польщею і Україною слід подолати взаєморозумінням і взаємопрощенням як єдиним актом, а не як безконечним процесом, бо це шлях у нікуди.

– Свого часу Михайло Горинь в одному з виступів зауважив: «Якщо коли-небудь Польща буде змушена шукати союзників на сході поза Україною, це буде драмою для Польщі і трагедією для України. І навпаки: якщо колись Україна буде змушена шукати союзників на заході, оминаючи Польщу, це буде драмою для України і трагедією для Польщі». Ви погоджуєтеся з такою думкою?

– Так, я погоджуюсь з поглядом на потребу нормальних, цивілізованих, взаємовигідних стосунків України і Польщі, з розумінням негативних наслідків при відсутності таких добросусідських рівноправних стосунків для обох сторін з єдиним зауваженням: під час розгляду цих дуже важливих питань не треба драматизувати ситуацію і згущувати фарби. Істина полягає в тому, що добросусідські стосунки вигідні обом державам, тому сторонам бажано знайти мужність, щоб подолати перешкоди, які стоять на шляху таких стосунків. Багато в цьому напрямку зроблено і багато залишається ще зробити. Політики України і Польщі повинні орієнтуватися на сучасне становище, а історію залишити історикам. У чималої кількости українців, які цікавляться українсько-польськими стосунками, складається враження, що 20, а то й 10 років тому розуміння цієї потреби було більшим ніж нині. Політикам також необхідно враховувати фактор втручання у стосунки України й Польщі третьої держави, яка має великий досвід вбивати клини між народами і країнами.

– Одночасно з референдумом відбувалися вибори президента України. Як ви сприйняли перемогу Леоніда Кравчука? І хоч історія не знає умовного способу, все-таки запитаю: як могли розвиватися події, якби переміг хтось із націонал-демократів, які, на думку критиків, спроможні були вибороти незалежність, але не змогли б належно забезпечити функціонування відродженої держави?

– Перемога Леоніда Кравчука на президентських виборах 1991 р. була єдиним варіантом зберегти в тодішніх складних умовах проголошену незалежність України. У випадку перемоги найбільш рейтингового кандидата (після Кравчука) В’ячеслава Чорновола Українську державу (поза сумнівами) чекала б та драма, яка відбулася в Грузії після обрання президентом колишнього політв’язня Звіада Гамсахурдія.

Звіад Гамсахурдія
Перший президент незалежної Грузії, колишній політв’язень Звіад Гамсахурдія. © accentnews.ge

Підвладні комуністам армія, міліція, прокуратура, Верховна Рада, Суд і багато инших структур у жодному разі не погодилися б, щоб їхня доля була залежна від того, кого вони ненавиділи, з ким боролися і від чиєї волі вони повинні бути залежні. Розвиток подій, ймовірно, йшов би за таким само сценарієм, як у Грузії. До президентського палацу під’їхали б танки, Чорноволу оголосили б якесь надумане звинувачення з вимогою добровільно здатися правоохоронним органам. У випадку зіткнення з охороною президента було б застосовано силу. У ці роки народ ще не був готовий стіною стати на захист президента – українського патріота. Тим паче, що проти В. Чорновола було поширено багато брехливих вигадок. Навіть у кінці 1990-х рр. частина людей вірила у ті нісенітниці, які запукали під час виборчої кампанії 1991 року. Той факт, що навіть нині значна частина людей не може відрізнити брехню від правди, є страшним наслідком багатовікової бездержавності.

Я тут висловив гіпотетичний сценарій за аналогією до грузинського. Інший важко уявити, оскільки сценаристи ті ж самі – вони не у Києві, а в Кремлі, й нині не можуть змиритися з розпадом СРСР. Свій задум щодо «нейтралізації» Чорновола, як і свого часу щодо Гамсахурдія, кремлівські «сценаристи» реалізували дещо пізніше – у ніч з 25 на 26 березня 1999 року.

Прощання з В’ячеславом Чорноволом
Прощання з В’ячеславом Чорноволом, Київ, 29 березня 1999 року. © УНІАН

– Каденцію якого президента вважаєте найбільш сприятливим періодом для утвердження української держави?

– Кожна незалежна держава мусить дбати про свою безпеку, мати можливість захистити себе від несподіваного чи непередбачуваного нападу країни-агресора. У перших двадцять чотири роки незалежности президенти, прем’єр-міністри і міністри оборони, наївно вірячи, що Росія, як «стратегічний партнер» України, не може на неї напасти, довели державу до стану, коли агресивна північно-східна сусідка могла захопити Україну голими руками, не отримавши спротиву, як це сталося при анексії Криму. Для цього був підготовлений ґрунт при президентові-зраднику Януковичу, при якому на важливих посадах були люди, призначені Москвою. Статистика свідчить, що із 6300 танків, наявних у рік проголошення незалежности, у 2012–2013 рр. залишилося 1436. Із 7599 бойових машин піхоти, наявних у перший рік незалежности, у 2012–2013 рр. залишилося 1731. Така ж динаміка падіння військової спроможности Збройних сил України захистити державу і в инших видах озброєнь.

Ситуація кардинально змінилася в позитивний бік за останні чотири роки. У цьому одна з історичних заслуг президента Петра Порошенка, призначених ним міністра оборони і секретаря РНБО. Якщо додати, що чинний Президент доклав сил, щоб розірвати розмаїті види стосунків з країною-агресором, проголосити гасло «Геть від Москви!», зумів прихилити до України демократичний світ, отримати від нього різного роду допомогу для зміцнення економіки і оборони держави, то президент Петро Порошенко не має аналогів серед попередників.

– У своїх спогадах поміж епізодів із вашого життя, які суттєво вплинули на вибір шляху самопожертви, згадуєте, як у 1944 році в селі Кніселі, на вашому подвір’ї, розташувався гарнізон, солдати якого у велетенському казані варили кашу, підкидаючи у вогонь книжки з бібліотеки Просвіти. Тоді ви зрозуміли, що зі сходу йде біда… Чи навесні 2014 року у вас були схожі відчуття? І як ви собі уявляєте українсько-російські відносини завтра?

– Коли на нашому подвір’ї солдати з гарнізону, призначеного для депортації в Сибір родин (по складеному НКВС списку) кидали у вогонь книжки очолюваної батьком Просвіти, то кидали і мої дитячі книжки. Від того варварського дійства краялося моє дитяче серце. Той акт вандалізму я запам’ятав на все життя, і великою мірою він був визначальним у моєму ставленні до «визволителів». Упродовж свого життя я доклав чимало зусиль, щоб переконати українську й світову громадськість у небезпеці російського імперського шовінізму. Про це я неодноразово говорив на розмаїтих зібраннях, виступав на засіданнях і семінарах Ради Европи і Північноатлантичної асамблеї, в яких я свого часу очолював українську парламентську делегацію. Тільки після розпаду нині існуючої Російської імперії і приходу там до влади демократичних сил, вільних від духу російського месіянства і віковічної недуги імпершовінізму, між Україною і Росією можуть встановитися добросусідські взаємовідносини. Без таких змін Росія буде загрозою для української державності й джерелом небезпеки для світової демократії.

– Останнє моє питання стосується джерел вашої надії, оптимізму, які, судячи з усього, були життєдайними і допомогли вам вижити в умовах концтабору. Як би Ви їх окреслили? І що можете сказати розчарованому українцеві сьогодні?

– Оптимізм є силою, яка зміцнює душу й тіло людини, організм Нації, тоді як песимізм – чинник, який руйнує. Оптимізм допомагав мужнім людям у найскладніших обставинах життя не лише фізично вижити, а творити духовний клімат. Оптимізм допоміг українській Нації вижити в найскладніших обставинах. Оптимісти у концтаборах писали вірші, складали пісні, малювали, потай писали статті, щоденники. У концтаборі я написав розвідку «Іван Драч у шістдесяті роки», нарис «Вибір шляху» – про життєвий і творчий шлях Опанаса Заливахи, з яким разом перебував у концтаборі №11 у Мордовії, статті про поезію Воробйова, Михайла Осадчого, організував вечір на пошану Тараса Шевченка, поезія якого була для нас надихаючою на боротьбу силою, змінювала наш дух. На цьому вечорі я прочитав на доповідь «Світло генія». Згадую про це тому, щоб доказати, що у найскладніших умовах можна застосувати власну енергію і щось робити для спільної української справи. Повторюю: не особисто для себе, а для спільної справи. Така праця приносить людині радість, скріплює її душу, гартує тіло. Слова Франка «Працювать, працювать і в праці сконать» – це заклик не до постійної муки, а до постійної радости. Бо праця для свого народу в різних галузях, на різних царинах – єдиний чин, який виправдовує існування людини. Без такої праці людина – ходячий мертвець, руйнує себе і Націю. Тому моїм кредо є слова Івана Франка: «Лиш у праці варто і для праці жить».

Перед Україною відкрилися чудові перспективи стати успішною, процвітаючою державою. Досягти цієї мети українці зможуть лише самовідданою працею задля власного щастя й щасливого майбутнього Української держави.

Український Альманах (2019)

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: