Стара Батьківщина (Частина 2. Лежайськ) Історія Найактуальніше 

Стара Батьківщина (Частина 2. Лежайськ)

Друга світова війна спричинила багато трагедій у різних частинах цього світу. Одна з найболючіших для України – це лихо Закерзоння. Вже багато років цей термін стараються оминати налаштовані проти України польські історики, а також деякі представники влади, як і сам факт присутності на цих теренах українців.

Час минає, а безсоромні маніпулятори й далі використовують історію для своєї пропаганди та цинічних провокацій.

9 листопада 2018 року стало відомо, що польські футбольні фанати із фаєрами і транспарантами на цвинтарі орлят у Львові відзначали 100-річчя боротьби поляків проти ЗУНР. На своїй сторінці у Фейсбук вони згадували й іншу свою акцію на Личаківському кладовищі, організовану 4 листопада.

Голова ОУН та перший заступник голови Держкомтелерадіо Богдан Червак заявив, що вважає такі дії наругою над Україною, а також, що провокацію має розслідувати СБУ.

Далеко не перший випадок, коли збаламучені голови лише загострюють і без того складні польсько-українські відносини. Розбиратися в їхній історії – це щоразу знаходити нові причини для ворожнечі. Однак на фоні заяв польської влади про етнічні чистки їхнього народу та всіляких заборон самим українцям буде не зайвим пригадати, що ж коїлося з ними на початку 1940-х років.

«Королеве місто»

Біла каплиця Романа Базилевича віддалялася, як і саме село Пискоровичі. Надсянці вже готувалися до нової зустрічі з давнім та не менш благородним другом – славетним своєю історією містечком Лежайськом.

На в’їзді в місто
На в’їзді в місто… Фото Mike Maslauskas

Перетнувши річку Сян та проминувши Старе Місто, автобус прямував до самого містечка, на Ярославську вулицю. Дорога пізніше піднімалася вгору, на невеличкий пагорб.

На ньому ж і зустрічала новоприбулих пишна «Руська брама», як написав Богдан Гук у своєму репортажі «Нашому слову». З лівого боку красується церква. З правого – височіє колишній Український народний дім. Пан Володимир Середа назвав його «справжньою лялечкою Лежайська». Вишуканий фасад з червоним дахом вигідно виділявся посеред менших будівель. Лише ледь помітні стерті знаки й пломби над входом служили «дверима у минуле». Колись на їхньому місці був символ лева.

Старе фото Народного Дому
Старе фото Народного Дому. Над входом можна помітити силует галицького лева

Певно, навіть більше за інших це невеличке містечко у південно-східній Польщі, в долині річки Сян, наповнене багаторічною історією. Цікаво, що давній Лежайськ стояв зовсім не там, де зараз, не в самій долині Сяну, а 3,5 км на північ. Про віковічність населеного пункту говорила дата, вирізана на дубових одвірках дерев’яної церкви: 1228 рік. Ще за часів Галицько-Волинського князівства Лежайськ був малим селом, відомим під назвою «Ляжайско». 1387 року територія перейшла до Польщі. Новообраний король Речі Посполитої, литовець Владислав Ягайло в 1397 році перетворив село на місто і змінив назву на «Королеве місто». У лідера Посполитої були великі плани щодо його розбудови. Ніби наслідуючи своїх попередників, а з ними і галицьких князів, Ягайло планував зробити Лежайськ своєю столицею. Однак розташування міста не сприяло швидкій забудові. З навалою татар будівництво припинилося. А через часті набіги (1489, 1498, 1500 та 1509 років) місто опустіло.

1524 року король Зигмунд I переніс «Королеве місто» туди, де з нього було б більше користі. Тут воно стоїть і зараз – на невеличкому пагорбі, з якого було б зручніше його обороняти. На новому місці 1550 року спорудили церкву Вознесіння Господнього. З плином літ її кілька разів реставрували. Пізніше в місті з’явилося ще дві церкви, серед них і греко-католицька. Старий же Лежайськ так і залишився малим селом, яке сьогодні логічно іменують Старим Містом.

Церква св. Миколая в Старому Місті
Церква св. Миколая в Старому Місті (архівне фото)
Сучасний вид церкви Святого Миколая
Сучасний вид церкви Святого Миколая

Українське життя у Лежайську

Хоч українці й становили відносно малу частку населення (за переписом 1931 року українців було лише 7%, тобто близько 300 чоловік із 5 тисяч), вони почали активно діяти в Лежайську ще на початку ХХ століття. Про це може свідчити той факт, що 1900 року тутешню церкву оновило «Товариство розвитку українського мистецтва у Львові». А малярем був Іван Хом’як зі Львова.

У 1905 році засноване українське товариство «Просвіта». Для потреб товариства незаможний швець Комарницький подарував власну ділянку в центрі міста, на якій у 1913 році постав величний Народний дім, збудований за проектом відомого архітектора Лева Шелевича.

Колишній Український народний дім
Колишній Український народний дім сьогодні функціонує як муніципальна бібліотека. Фото Anna Ordyczynska

«У неділю 16 листопада Лежайськ відзначав своє велике національне свято – посвячення Народного Дому, – писала у той час львівська газета «Руслан». – Прибуло багато гостей з Ланцюта, Ряшева, Бжеська, Розвадова, Рудника і навіть з Острова. Приїхало також кільканадцять членів львівського товариства «Сокола ІІІ» в одностроях і з прапором».

У будівлі почали діяти читальня й бібліотека «Просвіти». Центром духовного життя для українців Лежайська був греко-католицький храм, в якому була старовинна ікона Матері Божої. Древня святиня (ікону датують 1626 роком) привертала увагу багатьох паломників (відомо про процесії з 65 сіл).

Лежайська ікона Божої Матері
Лежайська ікона Божої Матері (1626 рік). З брошури отця Юрія Кікти

1939 року Народний дім було закрито, а в 1944 році лева, що стояв над входом – знесено. Цькування українців та поодинокі вибіркові вбивства почалися, щойно відступили німці.

Сам Лежайськ, хоч і поділяв долю Пискорович, проте вже безпосередньо у ньому акції так званих «виселень» були відверто антиукраїнські. Адже там почали вбивати винятково українців, яких було значно менше порівняно з іншими меншинами.

1945 року відповідно до «Угоди про взаємний обмін населенням у прикордонних районах» у місті почала діяти переселенча комісія. З нею ж прийшли і шовіністичні банди, які почали грабувати й убивати українців. Одним із небагатьох, кому вдалося вижити, був отець Юрій Кікта, який виїхав з міста до початку розбоїв. Напередодні, у 1938 році, він видав брошуру, присвячену Лежайську, його історії та культурі.

Як і у Пискоровичах, здійснювала розбої боївка «Волиняки».

«Юзеф Задзєрський… Він родом із Волині, – говорить пан Середа, – він організовував так звані підпільні нелегальні групи. Маємо документи, архіви з Ряшева. Всі протоколи, доповіді, які підтверджують його злочини проти українського населення».

У 1950-х роках над злочинцями відбувся суд. Сам же «Волиняка» закінчив своє недолуге життя не менш недолугою смертю.

Вшанування невинно убієнних

Над міським цвинтарем згущувалися густі хмари, повіяло холодним вітром. Українська спільнота зі Львова спинилася біля чотирьох групових могил. На них які ще видніються, а які майже стерті, імена вбитих у 45-му році українців.

Колективні могили убитих українців
Колективні могили убитих українців. Першими йдуть члени родини Гайдуків. © apokryfruski.org

Першими у довгому списку є родина Гайдуків. Пан Василь (76 років) і його дружина Марія (80 років).

«Прості спрацьовані селяни… Не можу і досі збагнути, для чого їх убили».

Списки українців Лежайська, убитих в 1945 році

Подружжя від самого народження проживало в Лежайську. Вони не були зв’язані ні з ОУН, ні з УПА, ні з диверсантами чи членами підпільних угрупувань, щоб їх ліквідувати. Все ж їм не вдалося уникнути смерті.

Серед написів ледь-ледь виднілися імена родини Гелецінських. Глава сімейства, пан Броніслав, був відомим адвокатом і мав вчений ступінь доктора. Як і вищезгадані Гайдуки, не належав до жодного націоналістичного об’єднання. У 1939 році він помер своєю смертю, чого не скажеш про його дружину і доньку. У 1945-му, передчуваючи біду, пані Марія, якій було на той час лише 38 років, хотіла взяти з собою 13-річну Радославу та через Дубно виїхати до УРСР. У цей же час без суду і слідства їй винесли вирок: «Не дати покинути Лежайськ живою». Обох застрелили в лісі. В архівах писало, що в останні хвилини свого життя пані Марія тримала у руках малі клунки з чистою білизною та іншими речами. Все це майно вбивці поділили між собою.

Особливу шану віддали також могилі Яна Козяжа. Гайдуки – його дідусь та бабуся по маминій лінії. Можливо, саме тому цей благородний поляк і присвятив себе увічненню пам’яті загиблих, завжди був співорганізатором вшанувань протягом багатьох років. У 2012 році він помер…

Біля могили Яна Козяжа
Біля могили Яна Козяжа

Роман Базилевич, що допоміг спорудити каплицю в Пискоровичах, до Лежайська має безпосередній стосунок. Він тут народився. І хоч доля закинула його далеко від дому, ця людина не забула минулого. Водночас і не маніпулювала ним так, як це можуть робити інші. Для пана Романа головним було не звинувачення тієї чи іншої сторони у чомусь, а тільки збереження пам’яті.

Напевно, саме пам’ять має бути тією об’єднувальною силою, яка зможе примирити обидві сторони давнього конфлікту. І для поляків, і для українців роки війни є тою резонною причиною, чому ми повинні забути взаємні незгоди заради співпраці. Групові поховання в Лежайську та відновлена каплиця у Пискоровичах – підтвердження того, що це можливо.

Українська делегація
Українська делегація вшановує пам’ять невинно загиблих

«На щастя, ув цих краях нормальне ставлення до нас, – каже Володимир Середа. – Всі вшанування відбувалися з погодженням місцевої влади. Не відчувалося ніякої ворожості. Може, зараз вони і шкодують, що багато дозволили нам. Влада ув Польщі змінилася. Як і її політика».

Нинішня риторика Польщі та її політика щодо «історичної справедливості» зовсім розходиться з тим справжнім поняттям справедливості. Проте Роман Базилевич, Анджей Зуба, Ян Козяж та з десяток інших благородних мужів дають надію на те, що свідомі діячі з’являться і на вищих щаблях польської влади; а чергові річниці непоодиноких трагедій стануть не ще одною причиною для сварок, а місцем взаємної журби за всіма загиблими.

Урочистості завершилися. Вже засяяли на могилах лампадки, чоловіки згорнули синьо-жовті стяги, спільнота зі Львова вже готувалася їхати назад. Разом із нічною темрявою насунуся і рясний дощ. Хтось із надсянців із сумом глянув через вікно автобуса на до болю знайомі поля та пагорби:

«Дім плаче за нами… Не хоче, щоб ми його знову покидали…»

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: