Стара Батьківщина (Частина 1. Трагедія Пискорович) Історія Найактуальніше 

Стара Батьківщина (Частина 1. Трагедія Пискорович)

Історія ніколи не буває простою. Завжди трагічні події, згенеровані складною епохою, стають тими диспутами, які через багато років є причиною ворожнечі між двома народами.

У липні цього року до селища Олика, що у Волинській області, до 75-ої річниці Волинської трагедії прибув Анджей Дуда. Люди вітали польського президента з плакатами «Єднаймося заради миру…». Очільник Польщі відвідав польське кладовище, вшанував пам’ять загиблих і… знову продовжив риторику взаємних звинувачень.

27 жовтня. Біля Львівської обласної адміністрації зібрався поважний люд. Декілька десятків членів товариства «Надсяння» готувалися до справжнього паломництва до колишньої батьківщини, щоб пригадати свою трагедію, вшанувати пам’ять своїх мучеників, які загинули через свою національну приналежність.

Сплюндрований рай

Вшанувати пам’ять своїх батьків і дідів – свята справа для кожного, кого нелегка доля віднесла далеко від дому. Відчути запах батьківщини є своєрідним обов’язком і для тих, хто народився вже у сучасній Україні, але чиї батьки пам’ятають часи українського Закерзоння.

«Пискоровичі – село на правому березі Сяну, 25 кілометрів на північ від Ярослава… До війни у ньому та його присілках проживало 3060 мешканців, 80% становили українці. Подібні цифри були й в сусідніх селах… Винятком є лише Сінява, де переважали римо-католики».

Панорама Пискоровичів
Сучасна панорама Пискоровичів. © vimeocdn.com

Так про Пискоровичі писав польський історик Томаш Береза у своїй праці «Довкола Пискорович». Довгий час це село було осередком української культури. Як і в інших подібних селах і містечках у цих краях, у Пискоровичах діяла читальня «Просвіта», а також українська бібліотека. На початку ХХ століття там засновано товариство «Січ». В 1910 році воно налічувало більше 300 членів. В ньому українська інтелігенція творила духовне життя свого народу.

Отець Василь Лах та учасниці курсів крою і шиття
Отець Василь Лах та учасниці курсів крою і шиття в селі Пискоровичі

Серед них закарбували своє прізвище на сторінках історії родина Молодіїв. Насамперед старший син 79-річної пані Марії, Іван Молодій. Чоловік був справжнім активістом та патріотом свого краю. Українець – для нього не просто слово, але той ідентифікатор, який визначав його як сина своєї країни. Його молодший брат, Дмитро, зберіг яскраві спогади, як жителі села на свята ходили один до одного в гості, як українська пісня лунала на вулицях, як у Пискоровичах панував мир і злагода, допоки політика не внесла свої корективи.

Все ж на початку 1940-х село Пискоровичі не надто відчуло прихід війни.

«Вибух німецько-радянської війни в червні 1941 року майже не вплинув на мешканців Пискорович. Село оминули ті події, що відбувалися в інших місцевостях, кілька кілометрів від нього, – пише Томаш Береза у своїй книзі. – Не турбували Пискоровичі ні радянські диверсійні групи, ні акції пацифікаційні… Дмитро Молодій згадує лише за трьох злочинців: Ілька Гарасюка, Мастилу й Муху».

Біда прийшла на початку вже наступного року. У 1942 році на Надсянні почали діяти польські бойові групи NOW («Національні військові відділи»), якими керував Францішек Пшисєнжняк (псевдо «Отець Ян»). І хоч, як стверджує той же Томаш Береза, «Отець Ян» намагався мінімізувати кількість жертв серед мирного населення, йому не вдалося спинити ту хвилю розбою, яка прийшла пізніше. У цей же час розгорнула свою діяльність боївка Юзефа Задзєрського (псевдо «Волиняк»). По селах запустили пропаганду ворожнечі між українцями та поляками. У селі Пискоровичах активно пропагував антиукраїнські погляди місцевий римо-католицький ксьондз Ян Поремба.

Ян Поремба
Ян Поремба – Пискоровицький римо-католицький ксьондз

«Треба припускати, що те, що коїлося пізніше в селі, коїлося з його відома, – каже Володимир Середа, – він був відомий своєю антиукраїнською позицією».

«Наука ксьондза Поремби марно не пропала, – пише у спогадах Дмитро Молодій, – вона сприяла тій трагедії, у якій замордовано ні в чому не винних, тільки жителів села Пискоровичі, 176 чоловік».

Родина Молодіїв постраждала першою, і не випадково. Старший брат Дмитра був у складі ОУН, працював на південному сході України. У квітні 1945 року, коли і розпочався терор, Іван ховався у підпіллі, тож під удар потрапила вже стара мати двох братів, Марія. Її розстріляли просто на подвір’ї власної хати.

Радянська переселенча комісія посприяла масовому терору та вбивствам у селі. 17 квітня вона зібрала українців на подвір’ї місцевої школи. Ввечері сюди прибули польські боївкарі. Тоді червоноармійці покинули село, віддавши його на поталу бандитам. Всіх присутніх на подвір’ї школи розстріляли, а саме село нещадно грабували та знищували. Мертві тіла пізніше перенесли до двох безіменних могил на сільському цвинтарі.

Жертви «очисної акції» в Пискоровичах
Жертви «очисної акції» в Пискоровичах

Марія Ожга, місцева вчителька, пише: «Село мало вигляд побоїща: розкидані перини, вбрання, горшки; літера «Р» на огорожі або дверях будинку означала – тут мешкає поляк – і служила захистом».

«Під час очисної акції в селі Пискоровичах застрілено близько 300 українців, – йдеться у рапорті одного з проводирів бандитів «Ліса», – з конфіскованої української власності для моєї боївки виділено 12 корів та 8 коней».

Наслідки акції – руйнівні. З-поміж 400 хат цього року спалено 150, забрано більше 100 корів, 40 коней та іншого майна. Марія Ожга назвала ці події справжньою «масакрою» та терором цивільного населення.

Відновлення пам’яті

О 12 годині дня автобус товариства «Надсяння» проїжджав повз ріку Сян та вже доїжджав до першого місця призначення своєї мандрівки. На горизонті можна було побачити цілу сітку малих сіл та присілків. Повсюди виднілися шпилі католицьких костелів. Це тепер тут чутний дух Польщі. За багато років важко взагалі повірити, що колись і тут українська культура жила й процвітала.

Ось уже й вітав давніх знайомих знак «Piskorowice». Автобус спинився неподалік від колишньої святині села. Біля дороги сяяла біла невеличка каплиця. Каплиця стояла біля руїн своєї попередниці, що не пережила 1945-го року. Всередині напівзруйнованих стін насипаний курган, поверх якого стояв хрест.

Курган
Курган на місці української каплиці, що була зруйнована в 1945 році

Церква східного обряду існувала в Пискоровичах уже на рубежі XV-XVI століть. До нашого часу збереглися лише макети того, як виглядав старий храм. Війна та те, що коїлося тут у 1945-му році, полишило за собою лиш руїни та гіркі спогади.

Руїни старої церкви в Пискоровичах
Руїни старої церкви в Пискоровичах

Гостей з України вже вкотре зустрічає довголітній та добрий опікун церкви Іван Когут… Етнічний українець, який залишився в селі Пискоровичі, і який володіє ключами від цього храму. Вже понад десять років він залишається для переселенців тим хорошим другом, що поділяє з ними їхній біль та їхню печаль.

Відбудована каплиця
Відбудована каплиця

Проте всупереч тій трагедії, яка сталася десятки років тому, церква у Пискоровичах – це не лише пам’ять, але й символ співпраці та справжньої дружби між двома народами. Її творцем можна по праву вважати Романа Базилевича, вихідця з Надсяння, що помер у Штатах. Саме за його фінансової підтримки, і завдяки його зусиллям місцева польська влада передала всю церковну ділянку, де й збудовано новий храм. Племінниця же Базилевича, пані Дорота, у свою чергу залучила свого чоловіка, етнічного поляка, Анджея Зубу. Уродженець Стальової Волі, що знаходиться 70 км від самих Пискоровичів, не мав до села, а тим паче до цієї теми жодного стосунку, але на прохання дружини організував усе будівництво: від закладення фундаменту до встановлення купола.

Дітище цього сімейства по праву можна вважати одним із див, яке нечасто зустрінеш зараз, особливо посеред українсько-польських диспутів та взаємних звинувачень.

У церкві відбулася поминальна служба. Перед іконами стояли дві чаші та хрест – все придбане на кошти небайдужих переселенців. Священики згадали всіх тих, хто постраждав у 45-му році і побажали їхнім душам вічного спокою. Після служби у каплиці процесія вирушила на цвинтар. Кам’яні й дерев’яні хрести позначали групові поховання тих, кого вбили десятки років тому.

Біля групової могили на цвинтарі
Біля групової могили на цвинтарі

«Можемо говорити про різні числа жертв, – сказав у своїй промові парох церкви, священик з Ярослава, Христофор Блажейовський, – 175… 200… Але це не є суттю. Суттю є пам’ять. Тому ми маємо молитися до Пресвятої Богородиці за усіх тут присутніх. Будемо молитися за нашу церкву… за наш народ…»

Вшанування на цвинтарі – теж заслуга вихідців звідси. Перші виїзди до Пискорович на початку 90-х допомагав організовувати Володимир Пуцило. А пан Соха, теж уродженець села, разом з Дмитром Молодієм сприяв встановленню меморіальної таблиці на будівлі школи – місці, де колись відбулися масові розстріли. Її встановлення відбулося ще 2 грудня 2007 року. Вони ж допомогли зібрати кошти для придбання ікон, чаш і хреста.

Місцева школа
Місцева школа. Саме на її подвір’ї відбувалися розстріли
Пам’ятна таблиця
Пам’ятна таблиця на будівлі Піскоровицької школи. © mpn.rzeszow.uw.gov.pl

Важко сказати, чи збереглася б пам’ять про ці події, якби не ті небайдужі будівничі, що практично з нуля розпочинали відновлення історичної справедливості. Виселення й еміграція не зупинили їх та їхню справу. І церква ця, і меморіальна таблиця на школі – символи їхньої праці, їхньої національності, про яку вони ніколи не забували.

По закінченню урочистостей, процесія попрощалася з Пискоровичами та приготувалася вирушити до наступного і останнього пункту призначення свого паломництва – до містечка із давньою історією та не менш жахливою трагедією, до Лежайська.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: