Маркери совісті

Тарас Лильо, редактор розділу «Суспільство»
Тарас Лильо, редактор розділу «Суспільство»

Уже вкотре відгоріли поминальні свічки за вікнами українських міст і сіл. Із більшості видань майже щезли публікації на тему Голодомору. Час підбивати підсумки ще одного вияву національної пам’яті, який поки має календарний характер, у тому числі й для ЗМІ. Які уроки маємо засвоїти ще до того, як візьмемося за тему найбільших трагедій в історії людства?

Одного весняного дня у польському місті Освенцім, недалеко від табору «Аушвіц», мимоволі став учасником дискусії. Мимоволі, бо тут не прийнято дискутувати, однак це був особливий випадок. Католицький священик німецького походження заявив, що страждання євреїв у роки Другої світової війни ексклюзивні. Ці слова приголомшили, адже хіба не печать терпіння робить народи схожими? «Мене завжди вражало те, що, говорячи про великі трагедії нашого століття – Аушвіц, Хіросіму та інші, – люди ніколи не згадують про український голод. Адже Сталін знищив набагато більше людей у 30-х роках ХХ століття, ніж загинуло в результаті гітлерівської ліквідації євреїв». Ці слова належать відомому англійському журналістові Малкольму Маґґеріджу. Однак суть навіть не в калькуляції невинних жертв. За стражданням стоїть не цифра, а людина. Як писали Лідія Коваленко та Володимир Маняк, терпіння матері, дитину якої кидають до газової камери, нічим не відрізняється від страждання жінки, дитя якої вмирає з голоду. Звідси й одне з головних завдань журналістики, що описує і прояснює найбільші трагедії людства, – не потрапляти в пастки аргументаційної гри, яку окреслено як чемпіонат віктимізації (з англ. victim – жертва). Його призначення – спекулятивно довести, що одні народи страждали більше за інших.

Тема Голодомору 1932–1933 років є серйозним викликом не тільки для сумління політиків, а й для журналістської совісті – категорії, якій знайшли прозорий замінник – професіоналізм. Професіоналізм – поняття важливе, але набуває сенсу лише тоді, коли є похідним від сумління. Систему етноциду українців 83 роки тому створили професіонали – Каганович, Сталін,.. а його наслідки професійно сфальшувало слово Дюранті, Лайонса, Кольцова…

Доцільність так званого плюралістичного висвітлення національних трагедій теж викликає великі застереження. Плюралізм має сенс тоді, коли це така симфонія правди, без чітко виражених фальшивих звуків. Фальшування національної пам’яті й гідності – особливо нестерпне, воно ріже не тільки вухо… Форма вираження змісту не може бути важливішою від самого змісту, від пошуку сенсу, а погляд – від правди. Дискусії телевізійного формату часто самодостатні, відірвані від реальних історичних подій. Деякі програми нагадують нав’язані рейтингом симулювання протилежних поглядів. Отож, дискусійний формат не завжди виправданий, адже у свідомості глядача він може лише ускладнити розуміння важливого, яке потрапляє у по-маніхейськи створені аргументаційні схеми. Так згортається справжня дискусія і починається псевдодискусія. Відповідальна журналістика має відфільтровувати крайні вияви зневаги. Бо коли тему Голодомору розглядати в площині псевдоальтернативних запитань, як, наприклад, «був Голодомор чи не було?», можна сягнути лише вершин красномовного цинізму…

Писати про смерть – нелегко. А про смерть мільйонів – і поготів. Журналіст, який ставить собі за мету відчути бодай дещицю того, що відчували мільйони українців 1933-го, має пройти довгу дистанцію. Він може лише наближатися… А це вимагає смиренності, приборкання спокус арбітрально, зверхньо критикувати, наприклад, великі затрати на зведення чергового Меморіалу жертв Голодомору… бо насамперед йдеться не про сотні мільйонів гривень, а про мільйони життів, бо пам’яті завжди менше, ніж терпіння. Тут як ніколи важливо відчути справжню ієрархію понять. Сьогодні Голодомор – насамперед проблема не правова чи емпірична. Це – тест на моральну досконалість людини і світу. Погоджуюся, що цей тест дуже непростий, і першим його мають пройти журналісти.

Сучасні журналісти, які пишуть про Голодомор, на щастя, уже не можуть іти без стежки. Ім’я одного з першопрохідців – Джеймс Мейс. Він дав нам щонайменше кілька важливих уроків. По-перше, глибока обізнаність, закоріненість у долі свого народу (у випадку Мейса – це індіанське плем’я черокі), а не втеча від своєї національної ідентичності є ключем до розуміння, здатності співпереживати трагедії інших народів. По-друге, якість життя вимірюється не лише добротними автострадами, чистою водою, а й пам’яттю як великим застереженням для сьогодення і майбутнього народу, який тривалий час перебував у стані виживання, а тепер виборює своє право жити гідно, без лакейства. По-третє, це урок етичний. Джеймс Мейс своїм життям, а також розповіддю про життєвий вибір таких журналістів, як Ґарет Джонс, засвідчив, що журналістика вимагає не лише знань і совісті, а й мужності. Його стаття «Повість про двох журналістів» має бути хрестоматійним, настільним текстом для сучасної журналістики, найбільшою бідою якої, як і в часи Дюранті, є продажність.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(16 голосів)

Також буде цікаво: