Доглядаймо за своїм світлом Дайджести 

Доглядаймо за своїм світлом

rzeczpospolita_plusminus_logo«Plus Minus» (додаток до газети Rzeczpospolita). Квітень, 2007.

Розмова Мілоша Марчука і Беати Зубовіч з відомим італійським публіцистом Вітторіо Мессорі (переклад Христини Солтис).


 

– Останнім часом ми маємо справу з низкою публікацій, які доводять, що Христос не Воскрес із мертвих. Прикладом є Андреас Фабер Кайзер, який стверджував, що Ісус жив в Кашмірі понад 120 років і помер природною смертю. Ідучи на зустріч з Вами, ми заглянули в езотеричну крамницю. Там царює Ден Браун. Як ви це поясните? Ви, людина, яка досліджувала питання воскресіння з мертвих?

– Для початку хотів би зазначити, що я не народився католиком. Походжу з антиклерикальної родини. Вся моя освіта від початкової школи до навчання в університеті проходила в атеїстичному дусі. Я закінчив політологію, а професори з цього відділу були просякнуті секуляризмом. Отож до дослідження Євангелія я підійшов в раціональний спосіб, як мене й було навчено. Я хотів перевірити, чи історія Ісуса є лише красивою казкою, а чи реальністю. З цього розслідування у 1976 році постала книжка «Думки про Ісуса». Я, дитя вільномислячого Турина, дійшов висновку, що Ісус є Сином Божим, який Воскрес із мертвих.

– Звідки це переконання?

– Я пробував звірити факти, подані в Євангелії, з історичними фактами, які зафіксували історики, що жили за часів Ісуса або пізніше. І я зрозумів, що найбільш раціональною версією життя Ісуса є та, в яку вірять християни. Я засмутився через популярність дурних книжок – карикатур на життя Ісуса, які опираються не на поважні роботи, а лише на показовість. Втім, працю Фабера-Кайзера, визнаного уфолога й езотерика, людини, яка твердить, що Єзикеїл мав контакти з космічними кораблями, фінансує секта ахмадіїв. Її члени стають щораз сильнішими в Європі і США. Сумно, що речі такого типу розглядають поважно. Хоча, скажу я вам, наклад таких книжок є меншим порівняно хоча б з моєю книжкою – у післявоєнному періоді книжка «Думки про Ісуса» є одним з італійських бестселерів. Звісно, кожне покоління хоче вивалити відчинені двері.

– Можливо, вивалення дверей, як ви це назвали, є творчим?

– Ні, воно є загрозливим для умов, передбачених для всіх. Доволі багато є листів, у яких автори пишуть, що втратили віру після прочитання тієї чи тієї книжки. Але Ісус дозволяв кожному з нас іти своєю дорогою і самому доходити до правди. Я теж доходив до неї сам. Паскаль твердив, що Бог, бажаючи зберегти вільну волю людини, дав досить світла для тих, хто хоче в нього вірити, але і дав трохи темності тим, хто не вірить. Паскаль писав, що віра завжди виникає з волі людини. Тому усілякі дурні книжки і спеціалізовані фільми мене не цікавлять. Вони також є частиною таємниці віри.

– Але на Дена Брауна ви трохи розізлились і назвали його в «Corriera della sera» американським брехуном.

– Це брехун, який цинічно продає книжки з абсурдною інформацією. Не є це справа дурня, який переконаний у своїх відкриттях. Він добре знає, що пише дурниці для того, щоб помішати людям в голові і ще й заробити на цьому. Я не маю ніякої похвали для таких письменників. Англійський письменник Гілберт Кейс Честерстон трактував це як і я; він сказав, що небезпека сьогоднішньої людини не в тому, що вона ні в що не вірить. Правдивою небезпекою є те, що вірить у все. Світовий успіх «Коду да Вінчі» є свідченням того, що люди є некритичні. Можуть повірити навіть в найдурніші речі.

– А яка причина цього?

– Відповіддю є слова кардинала Буафомо Біффієго, колишнього болонського архієпископа, який сказав: «Опозицією до віри є не раціональність, а забобон. Коли хтось втрачає віру, він не стає раціональним. Стає забобонним».

– Вертаючись до Великодньої містерії, затримаємось на постаті Марії Магдалени, бо останнім часом вона викликає великі емоції. Почалося це з одкровень австрійської біблістки Елізабет Флетчер, яка твердила, що Марія Магдалена була бізнесвумен, яка фінансувала діяльність Ісуса.

– Марія Магдалена – це таємнича постать. Не забувайте, що Ісус, який воскрес із мертвих, саме їй повідомляє про своє воскресіння. Це доводить, що між ними були особливі відносини. Але з цього не можна робити висновок, що Марія Магдалена була Ісусовою жінкою. Це дурниця, яка не має жодного історичного підґрунтя. Це все письменницькі фантазії. Фантазіями є також апокрифи. Яким останнім часом приділяють так багато уваги. Віра в ці неканонічні речі врешті стала модною. Пам’ятаймо також те, що всі апокрифи з’явились пізніше ніж Євангелії і не містять в собі таємниць, які дехто так хоче розгадати.

– То ким була Марія Магдалена?

– До цього домінувала думка, що вона була проституткою. Це випливало з тлумачень Євангелія, в яких ішлося, що Ісус вигнав з неї демонів. Але могло це означати й хворобу фізичну. В єврейських традиціях хвороба є демоном. Тому Ісус міг звільнити її від фізичної хвороби, а не від тієї, яку спричинило зло. Твердження про те, що Марія Магдалена, попри носіння дитини Ісуса, мала стати Граалем, тобто живим келихом для його крові, – не нові.

Тим часом культ Марії Магдалени у Франції почався лише в ХІ столітті. Якби мали рацію ті, хто твердить, що вона прийшла до Франції з Палестини, то її культ почався б одразу по її смерті. Але немає про це жодної згадки. Тільки тисячу років потому Магдалена стала важливою святою в Провансі. Такий простий доказ руйнує розповіді про Магдалену – Грааль, Каролінгів, як потомків Марії Магдалени й Ісуса, або тамплієрів, які мали приховувати цю таємницю.

– Є ще одна таємниця, пов’язана з Великоднем, – постать доброго злодія. У цьому випадку виникає питання про законність смертної кари. Памятаймо, що Ісус запевнив злодія, що той буде в раю.

– Постать доброго злодія є доказом того, що Ісус попри кару смерті дозволяє великим грішникам вдостоїтись честі перебування з ним у раю. Злодій знав, що був розп’ятий на хресті справедливо. Ісус не скасовує вердикт, приймає розп’яття. Немає кращого доказу тому, що Ісус бачить у смертній карі можливість спокутувати гріхи.

Святий Павло пише в своїх листах: вважайте, бо Цезар (тобто держава) не з марнославства носить меч, тобто має право відтяти голову злочинцям. В Старому Завіті кара смерті не підлягала дискусіям.

Всі отці Костела, всі великі теологи визнавали, що кара ця доречна, якщо вона призначена згідно з правом. Робили її також і в папській державі. Коли б зараз Костел ствердив, що смертна кара є гріхом – оскаржив би сам себе.

Катехизис католицького костелу твердить, що сьогодні країни можуть обійтись без цієї кари. І я з цим погоджуюсь. Запис цей зроблено тому, що люди вже не розуміють природи смертної кари.

– А яка її природа?

– З християнської точки зору смертна кара є подарунком для злочинця. Способом звільнення від гріхів. Якщо злочинець покаянно приймає цю кару – його місце в раю. Римляни ще кількадесят років тому приймали каторжника за святого, тому пробували відірвати шматочок їхнього одягу. Потім вони вважали це реліквією. Але зараз люди не вірять в Бога, тому вони не здатні зрозуміти природу смертної кари. В атеїстичних спільнотах побутує переконання, що життя існує лише на Землі. Натомість для християнина життя не закінчується після тілесної смерті, а відкриває його найкращий етап. Коли мене питають про повернення смертної кари в Італію, я завжди проти. Немає сенсу робити щось, чого люди не розуміють. Саме тому ІІ Ватиканський собор наказує спостерігати за знаками часу і робити висновки.

– Як тоді маємо розуміти заклики Івана Павла ІІ, в яких він просить про невиконання смертної кари? Скеровував їх переважно до американської влади.

– Іван Павло ІІ вважав, що держава сьогодні не може забезпечити такої ізоляції злочинців, щоб спільнота була в безпеці. Злочинці ж, своєю чергою, мають шанс покаятися не лише перед лицем смерті.

Візьмімо, наприклад, Саддама Хусейна. Цей вбивця заслужив на найвищу кару. Але я впевнений, що він прийняв кару не з покаянням, а з ненавистю. То яка з цього користь? Те саме стосується американських злочинців. Йдуть на кару не з покаянням, а з почуттям скривдженості.

– Поговоримо трохи про Європу. Що ви думаєте про очевидну антипатію європейських інституцій до Костелу? Візьмемо рішення європейського парламенту 2002 року, в якому християнський Костел таврують за ієрархічність або нехіть до висвячування гомосексуалістів. І це попри внесення до преамбули Конституції Європи слів про християнське коріння континенту.

– Звісно, серед представників Європейського Союзу домінує світогляд, який американці називають ліберальним. А це переважно ліві ліберальні, вболівальники абортів, евтаназії, легких розлучень. Є вони лише відбитком Європейського Союзу, який стає все більш атеїстичним. Європейці відкидають християнське коріння, від їхнього імені це роблять європейські політики. Не забуваймо також, що люди, які стоять на чолі європейських інституцій, – це переважно масони. Багато хто з них зізнається у цьому відверто. Великий вплив мають посткомуністи, а також визнані комуністи. Пам’ятаймо також про сильне лоббі у гомосексуалістів. Але я не прихильник змовницької візії світу. Я вважаю, що в час змов християнство повинно утримувати сталий курс. Християнин може і повинен виговоритися. Інша справа те, що християни не завжди здатні на це. Вони інтелектуально поступаються агностикам. Також їм бракує відваги.

– Чому їм бракує відваги?

– Бо католицька культура вже не існує. З католицьких шкіл – хоча б з Міланського католицького університету – виходять випускники, які не мають нічого спільного з католицизмом. Тож католики ховають католицьку віру.

– А може винним у цьому, принаймні частково, є Костел, який з власної волі віддалився від публічного життя?

– Та де там! Священики доволі сильні. На мою думку треба зважати на два види загроз: з одного боку – секуляризація, а з іншого – клерикалізм.

– Клерикалізм? Ви бачите десь в Європі клерикальні спільноти?

– Загалом, принаймні, частково, так є у випадку Польщі. Зрештою, колись це було помітніше, я маю на увазі комуністичний режим. Бо про клерикалізм говоримо тоді, коли пастир диктує права своїм парафіянам. Зрештою, я вважаю, що зараз, як це не парадоксально, найбільшими недругами католиків бувають клерикальні католики. Мене ж натомість Костел як інституція цікавить не дуже. Мене цікавить Христос. Я не знаю імен італійських єпископів. Але зате я знаю всі факти, пов’язані з життям Ісуса.

– Але як пояснити те, що навіть у країнах, які вважають католицькими, коли до влади приходить людина з лівими поглядами, то вона починає революцію з моральності? Легалізує гомосексуальні зв’язки, лібералізує правила застосування абортів? Це вже робить Хосе Марія Запатеро в Іспанії і заохочує до цього італійських лівих.

– Ви в Польщі були надто довго за залізною завісою, тому не уявляєте, наскільки здеградували західні суспільства. На Заході домінує дуже радикальна ліберальна ментальність. Є помітним ланцюг трагічних подій: першим сигналом були розлучення, другим – аборти, третім – евтаназія. Як християни ми повинні противитись цим проявам. Але мусимо мати уявлення про перебіг справ, якому ми не можемо опиратися.

– І потрібно з цим погодитись?

– Один з отців Костелу, чийого імені зараз не пригадаю, сказав фразу, яку я використав як гасло на своїй візитці. Звучить це приблизно так: «Не воюй з темрявою, а пильнуй, щоб твоя лампа завжди світила». Всі ми повинні турбуватись про те, щоб лампи нашої віри завжди світили. Як християни ми повинні поглиблювати віру, бути її свідками, але не можемо бажати, щоб секуляризоване суспільство, яке не має поняття про те, яким був Ісус Христос, приймало католицьку моральність. Віра – найперше, а тоді моральність. Тільки тоді, коли наш співрозмовник прийме Євангеліє, ми зможемо очікувати, що він прийме й християнську моральність.

– То як повинні діяти християни в секуляризованій Європі?

– Свідчити про свою віру. Оскільки я є католиком, то не визнаю право на розлучення. Я ніколи не бажав права на аборти, не попрошу також про евтаназію. Ми мусимо пам’ятати, що наш вибір – це вибір меншості. Мушу признатися, що я особисто не дуже ціную суспільство, в якому католиками є всі, хто того хоче чи не хоче. Ми є малою групою, яка повинна давати свідчення. Як говорив Христос, ми є гірчичним зерном, з якого може вирости дерево… Ми не повинні воювати зі світом, який іде в інший бік. Натомість можна запитати: чому він іде в інший бік?

– Чому?

– Бо я не розумію, чому б я мав іти в інший бік. Якщо вже хтось не розуміється на категоріях віри, то він не може іти дорогою християнства.

– А чи є іслам загрозою для християнства? Чи випадково ця релігія починає в Європі вигравати у суперечці за душі, зрештою, раз у раз ми чуємо розмови про зміну віри?

– Я б не драматизував. Прийняття ісламу стосується переважно жінок, які закохались і одружились з мусульманами. Насправді для європейського християнства був небезпечним марксизм. Ідеологія марксистів мала для європейців якийсь диявольський чар, завдяки чому забирала навіть священиків. Цілу теологію визволення створили західні капелани – німці та французи, які реалізацію цієї ідеології хотіли впровадити в життя. Натомість іслам є жорстокою релігією про нелюдське, расистське послання. На рівні зміни релігії він не є загрозою для європейців. Ніколи не зустрічав когось, хто б сказав: ах, яким чудовим є Коран! Скажу більше, в культурній перспективі, наплив послідовників ісламу в Європу може допомогти нам краще зрозуміти і донести християнство.

– Ви думаєте, що це може бути корисно для християнства?

– Звісно, що так. Зараз чимало італійців декларують свою невіру. Чимало інтелектуалів пишаються своїм атеїзмом. Але завдяки конфронтації з культурою ісламу вони можуть відкрити Євангеліє у перспективі суспільній і культурній. На засадах контрасту. Якщо хтось пізнає Мухамеда, то мусить пізнати і Христа. Обличчя ісламу є настільки відштовхуючим, що християни будуть вимушені поглибити свою віру для того, аби її зцілити.

– Але не знаємо, чи захочуть вони її зцілювати.

– Я перепрошую, але це Бог керує історією світу. Ми не повинні втрачати духу. Я, наприклад, роблю все, що можу, щоб охороняти християнство. Я показую людям вартості, які несе з собою католицька віра. Але немає такого, аби я не спав ночами, переживаючи за те, що буде з християнством. Костел належить Ісусові, а тому його зцілення не в моїй компетенції, і не в компетенції держави, чи когось іншого. Ніхто з нас не є Спасителем, Спаситель є один, і лише він може зцілити світ. Тому не засмучуйтесь і не впадайте в розпач.

* * *

Турин, в якому виховувався Вітторіо Мессорі це місто П’єро Гобетті, теоретика ліберальної революції і Антоніо Грамші, творця теорії гегемонії робітничого класу. Це місто, де найвищою була антиклерикальна традиція італійського Рісорджіменто, великих впливів Руссо і масонства. Не дуже зацікавлені в католицизмі батьки віддали Мессорі до елітарної гімназії і ліцею імені Д’Азельйо, святині секуляризму. Він отримав диплом з факультету політичних наук Туринського університету в Алессандра Галетте Гароне. Його вчителями були історик Луїджі Фірпо і філософ Норберто Боббіо, патріарх італійської ліберальної думки.

Навернення спіткало Мессорі між липнем і серпнем 1964 року. «Я дістав Євангеліє і почав бачити все з іншої точки: з незнаної до того і навіть згордованої віри», – писав він через роки.

Але вже навернений Мессорі, пишучи книжки про історію порятунку, не виходить з історії досліджень, яку переказали йому його вчителі.

У книжці «Кажуть, що воскрес із мертвих» зрештою доводить, що це розум і раціональне мислення провадять до віри в воскресіння Ісуса. Мессорі досліджує Євангеліє – слово по слові, співставляє його з текстами античних істориків і хронографів, відкидає особисті археологічні дослідження. Все це для того, щоб відповісти на поставлене для нього питання: Що ж, власне, сталось в Єрусалимі в тамтих квітневих днях? Як сталося так, що гріб Ісуса став пустим? Що сталося з самим Ісусом.

У своєму розслідуванні він не обмежує себе аналізами фактів, які легко приводять до висновку, що Ісус воскрес із мертвих. Наводить також гіпотези, які виключають божественність Ісуса. Але жодна з них не є раціональною для Мессорі. Що більше, він відкриває завісу їхнього виникнення. З науковою точністю описує, як творили різні пересуди про Ісуса, хоча б той – про його життя і природну смерть в Кашмірі.

Вітторіо, поважний літописець (роками був журналістом в «La Stampa» ), довіряє жінкам, які застали Господній гріб пустим. Хоча свідчення Марії і Марії Магдалени, згідно з єврейським правом, не можна було трактувати серйозно. Йозеф Флавіуш говорить: «Свідчення жінок нічого не варте». А Ісус свідомо ламає засади і свідомо вибирає жінок, щоб переказати учням новину про воскресіння з мертвих.

Потім Мессорі повертається до гробу разом зі святим Петром та Іваном. Іван випереджає Петра, перший заглядає до гробу. Але не переступає порогу. Заходить лише після Петра. Що діється в їхніх думках, коли не знаходять тіла Ісуса? Іван пише в Євангелії коротко і прямо, власне про себе (хоча в третій особі): «Побачив і повірив».

Мессорі не мав щастя, як Петро та Іван, побачити Гріб Господній одразу після воскресіння з мертвих. Але незважаючи на те, в розмові з ним створюється враження, що він пережив такий самий духовний стан, як ці два учні – «побачив і повірив». Завдяки власній допитливості і, як не парадоксально, – світській, раціональній, науковій формації.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: