«Діло» про Голодомор у «совітському раю» До річниці Голодомору Медіа 

«Діло» про Голодомор у «совітському раю»

Жертви невинні. Жертви випадкові. Число їх досі не встановлено. Називають різну кількість – від 6 до 9 мільйонів. А це – майже третина України. І все – за один рік. І все – з благословення однієї людини (?) – вождя! Про страшне нищення народу було заборонено говорити. Радянська преса друкувала звіти про щасливе життя у країні сонця, про боротьбу з залишками куркульства. Але не мовчала «буржуазна, ворожа українському народові» ЛЬВІВСЬКА газета «Діло», яка впродовж 1932 року надрукувала 18 матеріалів про голод. Перший – 17 червня 1932 року.

«ДІЛО» – НАЦІОНАЛЬНИЙ ЩОДЕННИК

Виходила газета з 1880 до 1939 року. Були злети, були й спади. Були навіть перерви і зміни назв. Більше трьох літ у ній працював Іван Франко. «Діло» XIX ст. і «Діло» 30-х років XX ст. – видання трохи різні. Але широка мережа крайових і закордонних кореспондентів, фахових референтів різних ділянок знання і культури давали змогу виданню оперативно і повно висвітлювати суспільно-політичне і культурно-мистецьке життя Східної України, Галичини, Закарпаття, зарубіжних країн. Становище галицьких селян, масова еміграція, світова війна, революція 1905-07 pp., жовтневий переворот у Росії, події в Іспанії, внутрішнє життя СРСР, «культурне» будівництво на Совітській Україні, трагічні наслідки колективізації, Голодомор 1932–1933-го, масові репресії творчої інтелігенції і багато-багато іншого – ось про що писало «Діло».

Справжні дослідники «Діла» (а їх зов­сім мало) можуть сказати: газета «Діло» – своєрідна енциклопедія життя на Україні і поза її межами, хрестоматійна енциклопедія голоду на Великій Україні (протягом 1932 р. на її шпальтах надруковано 18 матеріалів про голод). Але наука в УРСР мала і марксистсько-ленінську платформу. Мала класиків, які сповідували те, що від них вимагали. Широкі поняття «дослідники» звужували, незручні – замінювали, заярликовували. З національного робили націоналістичне, з ідейного – ідеологічне, з братського (скажімо, узбецького) – рідне. Так творилися нібито наукові праці з історії преси. Візьмемо, наприклад, Українську Радянську Енциклопедію: «Діло» – українська буржуазно-націоналістична газета … була рупором антинародної «новоерівської» змови української націоналістичної буржуазії з польсько-шляхетськими колами, провідником католицько-уніатського мракобісся, ворогом революційного руху і Рад. влади». Коротко, однобоко, як замовляли. «Нарис з історії української журналістики XIX ст.» В. Дмитрука пише чомусь про сторіччя XX: «Діло» було рупором націоналістичної контреволюції, виразником антирадянських поглядів». І зовсім не дивно, що вітчизняні пресознавці називають посібник В. Дмитрука одним із кращих досліджень української журна­лістики. Інших, на жаль, у нас просто не було до середини 90-х рр. Національний щоденник, як це не парадоксально, ще майже не досліджений. А написано про нього справді багато. Нормою вважалося списувати готові ярликові блоки про «націоналістичне видання» з одного підручника в інший. Виняток становить лише стаття «Діло» в Українській Літературній Енциклопедії (Т. 2), виданій 1990 року.

У міжвоєнний період, як пише дослідник історії української мови, літератури і преси професор Юрій Шевельов, у Галичині виходили 44 політичні органи (не рахуючи двох, що їх видавали москвофіли), 3 ілюстровані двотижневики, 1 журнал гумору і сатири, 5 дитячих, 5 жіночих, 8 для пластунів, 7 для студентів, 6 для вчителів, 5 для кооператорів, 6 релігійних і богословських, 9 літературних, 1 мистецький, 2 музичні, 1 присвячений кіно, 4 історично-філософські, 1 правничий, 1 з питань бібліографії, 2 популярно-наукові, та 2 краєзнавчі – усього 143 періодичні видання. Більшість із них – народні (інакше вони просто розорилися б) – писали про Голодомор, піднімали інші теми, які дратували комуністів. І що ж? Сталося так зване возз’єднання (1939) – і півтори сотні газет та журналів – наче язиком злизало. Ось яку демократію принесли більшовики зі Сходу. Так моментально було покладено кінець вільній, демократичній, інтелігентній, європейського рівня пресі. Розмаїття голосів і думок, позицій і пропозицій, проблем замінив монополізм на свободу слова.

СУМНА «КРУГЛА» ДАТА

«Рада народніх комісарів у порозумінні з центральним екзекутивним комітетом комуністичної партії видала на днях розпорядок, що управильнює цьогорічні жнивні збори. Розпорядок позволяє поза примусовою доставкою приписаного контингенту збіжа решту продавати з вільної руки». (Діло. – 1932. – 11 трав.).

Отже, після гігантських фабрик збіжа, якими були так захоплені деякі європейці, що відвідували Радянщину в минулім році, прийшло не до фабрик масової продукції волового чи свинячого м’яса, а до хову кріликів, яких радянська влада так-же мало зможе годувати в зимі, як і їх голодуючих власників…» (Данько М. Більшовицька весна (Уривки). – Діло. – 17 черв.).

83 роки промайнули швидко, мов дні. Україна ще не ожила, не розцвіла. Тільки закінчився Геноцид – почались репресії, закінчилась війна – посилилось зросійщення, прийшла перебудова – вибухнула АЕС. 83 роки, сповнених драматизму, журби і радості: багато очевидців Геноциду дожили до незалежності. Мріяли про визволення свого народу від всякого поневолення – радянського, австрійського, польського – і журналісти «Діла». Один із них, останній редактор, Олександр Рудницький (псевдонім Кедрин) – останні десятиліття в еміграції. Старійшина української журналістики у віці 96(!) років навіть зустрічався з Президентом України Леонідом Кравчуком…

83 роки минуло відтоді, коли твори про чуму XX століття не завжди підписували. Особливо – втікачів із Радянської України. 83 роки правді (що існував голод), яка багатьом не подобалася…


ЧОРНА КНИГА КОМУНІЗМУ

«На жаль, планове знищення українського селянства мало цікавило Захід. І газета «Діло» в особі автора статті «Більшовицька весна» М. Данька писала: «В Європі, занятій власними клопотами, а до того знудженої постійними експериментами, на ці поразки не звернено належної уваги, а вони дуже характеристичні для сучасного становища Радянщини».

Діло. – 1932.  – 17 черв.


Спочатку «Діло» писало про можливу біду, потім – звучав похоронний марш-констатація. До голосу галицької газети (і не тільки її) не дослухались на Радянщині. Голод задумали – і втілювали. З-за кордону доходило відголосся лишень української діаспори. На жаль, планове знищення українського селянства мало цікавило Захід. І газета «Діло» в особі автора статті «Більшовицька весна» М. Данька писала: «В Європі, занятій власними клопотами, а до того знудженої постійними експериментами, на ці поразки не звернено належної уваги, а вони дуже характеристичні для сучасного становища Радянщини». (Діло. – 1932. – 17 черв.).

Як правило, автори «Діла» не вказують в інформаціях політичних причин (бо це вже суб’єктивний аналіз). Вони акцентують на самому явищі, де воно відбувається і як саме. Читач сам уявляє собі весь трагізм народу, безвихідь, конкретні картини. Він їх аналізує, щось згадує, обурюється, усвідомлює сам, а не під «тиском». Автори не нав’язують догм. Вони дають змогу читачам робити висновки самостійно. Взагалі, в 1930-х роках «Діло» досягло такого високого рівня журналізму, що сьогодні, мабуть, немає в Україні щоденника, який міг би конкурувати з ним.

Правдивість, притаманну «Ділові», формували способи передачі історичних подій. Це: використання красивої, соковитої, насиченої розмовними словами і висловами мови, яка полегшує сприйняття тексту. Це: фіксація, фотографування і відтворення якихось моментів. Цe: розкриття психології людей… Плюс актуальність, плюс оперативність, плюс концептуальність.

Ми могли б детально зупинитись на кожному із цих аспектів, з’ясувати роль асоціативного і логічного відображення, розкрити феномен журналіста як особистості і феноменологію тексту як продукту творчості, вмілу проекцію сьогочасного в майбутнє… Про це написано в монографії «Четвертована, але жива…». Зазначимо лише: публікації 83-річної давності сприймаються легко, свіжо, без нав’язувань, із цікавістю. Вони й досі актуальні. Вони  – рядки трагічного літопису нашого народу. Щоправда, донедавна (та й досі значною мірою) не знані.

Вимерле від голоду село на Харківщині
Вимерле від голоду село на Харківщині

Голоси Із 1932-го…

«Тепер особливо на Україні мруть люди від голоду, та ще й як мруть: дуже побагато <…> Багато людей гине по дорозі від знесилення <…> Правительство ніяких засобів не вживає проти голоду <…> Всім біда <…> осталося тільки лихо <…> Хоч людність України творить тільки около 19 відс. населення цілого СРСР, та проте ця людність платить аж 31 відс. сільсько-господарського податку! <…> Протягом осени 1931 p. та зими і весни 1932 р. – московська радянська влада вичистила так ґрунтовно Україну від запасів збіжа, що населення УСРР опинилося перед весняною сівбою без зерна <…> Голод є найпевнішим політичним союзником московської окупаційної влади на Україні, але цей союзник може стати теж найгрізнішим ворогом <…> Собаки повтікали, одичіли і бігають зграями, нагадуючи австралійських псів, але лише з тією ріжницею, що австралійські пси живляться рештками людської їжі, а совітські нападають на людей, а особливо – на дітей <…> Наче новий світ ми побачили, коли переїхали кордон <…> Там ніхто не дасть вам хліба, бо не має, а коли має, то ховає на завтра для себе. Завтра і у нього не буде <…> Вони бачили дітей з написами на спині, що їх батьки покинули через голод. В іншім місці вони зустріли в Київі голодних, що визбирували відпадки із сміття і тим живилися. Американці оглянули також в Київщині села, які люди покинули і зібрались шукати в місті кусника хліба <…> В однім селі вимерло минулого року біля тисячі людей <…> («Діло»).

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(10 голосів)

Також буде цікаво: