Справа Бейліса. Трагедія в чотирьох діях Історія 

Справа Бейліса. Трагедія в чотирьох діях

Ранок 20 березня 1911 року видався ясним і морозним, чи не найхолоднішим за всю тогорічну весну. Та жителі Лук’янівки, однієї з околиць Києва, здригались геть не від низької температури чи пронизливих поривів вітру. Вранці 20 березня 1911 року в невеликій печері поблизу цегельного заводу Зайцева знайшли жорстоко понівечене юначе тіло.

Труп було зафіксовано в сидячому положенні, руки зав’язано за спиною. Хлопчик був майже повністю роздягнений: його тіло прикривали лишень спідня білизна, одна панчоха та шматки жовтої глини. Неподалік на долівці недбало лежала верхня одіж, з кишені куртки визирав клапоть білої тканини (згодом слідство дійшло до висновку, що та послужила кляпом під час вбивства). Під правою ступнею змією вигинався ремінь, напис на ньому допоміг ідентифікувати жертву. Ним виявився учень підготовчого класу Київського духовного училища Андрій Ющинський.

Хлопець зник ще 12 березня. Аналіз залишків їжі зі шлунку та свідчення матері загиблого показали, що смерть настала близько 10 години ранку в день зникнення. В убитого нарахували 47 колотих ран у верхній частині тіла, зокрема 8 ран в ділянці серця, один з яких і виявився смертельним. Характер поранень вказував на досить специфічний інструмент злочину: тіло було поцятковане невеликими за діаметром, проте глибокими отворами. Експертиза встановила, що знаряддям послужила «швайка» – велике шило для господарсько-побутових потреб. Незвичним у цій справі було й те, що тіло значною мірою знекровили, сліди крові виявили тільки на тілі та одежі загиблого, а от в самій печері – ні. Де тоді насправді було скоєно злочин, і хто зрештою вбивця?

Дія перша: «Спадок»

Андрій Ющинський народився у 1898 році від позашлюбного зв’язку київського міщанина Феодосія Чиркова та Олександри Ющинської, дрібної торговки. Батько проживав з матір’ю близько двох років, та одружуватись не спішив, а потім і зовсім розчинився в повітрі. У 1905 році Ющинська вийшла заміж за Луку Приходька, спокусивши того, якщо вірити пересудам місцевих, спадком, що його справжній батько буцімто залишить синові.

Хлопчик ріс без належного нагляду: вітчим працював палітурником у майстерні, з’являвся вдома тільки на суботу й неділю (і, чесно кажучи, не надто переймався вихованням пасинка), а матір була заклопотана двома законними дітьми. Найближчою людиною для Андрія була бездітна тітка, доволі заможна жінка, котра підгодовувала хлопчика й оплачувала його навчання в духовному училищі. У її будинку він проводив часто більше часу, ніж у власній домівці. Тому коли хлопчик, покинувши дім о шостій ранку, не повернувся ні по обіді, ні ввечері, його матір не надто переймалась пропажею.

Наведені вище обставини змусили слідство розглянути першу версію вбивства. У сучасних детективах (і в хороших, і в досить таки посередніх) підозри, як правило, в першу чергу падають на найближчих членів родини. Цей випадок винятком не став. В Олександри та Луки Приходька мотив прослідковувався досить чітко: родина якщо не відверто бідна, то заледве стягує кінці з кінцями, до того ж очікує на прибуття нового члена сімейства. Зайвий рот обтяжує сім’ю, а перед носом досі маячіє перспектива отримати напівреальну спадщину. Дивний збіг, чи не так? (Обіцяю, він у нашій історії не останній).

Приходьків заарештували 24 березня. Незадовго до того, 17 березня (а це п’ять днів після зникнення хлопчика), Олександра звернулася з оголошенням в газету «Киевская мысль». Такий вчинок вважався б досить закономірним, якби не одне «якби»: заява в газету випередила заяву в поліцію на кілька (очевидно дорогоцінних для слідства) днів. Співробітник газети відмітив, що «…природна пригніченість в ній [Олександрі Ющинській-Приходько] поєднувалась з повною відсутністю надії та чимось схожим на апатію». 25 і 26 березня у квартирі затриманих було проведено обшук. У помешканні виявили темно-бурі плями на штукатурці та деяких предметах гардеробу. Увагу звернули й на обладнання майстерні, в якій працював вітчим: шило на той час було одним з основних знарядь палітурників.

Однак хіміко-мікроскопічне дослідження показало, що бурі плями – це не кров, а у Луки Приходька було майже залізне алібі: зі слів свідків, з 7-го до вечора 17-го березня він знаходився в майстерні. 5 квітня підозрюваних відпустили з відділку. До того часу з’явився новий підозрюваний.

Дія друга: «Ритуал»

Чи не останнім, хто бачив Андрій Ющинського, був Женя Чеберяк, давній приятель загиблого. У квітні, вже під час розпалу судових засідань, він розповів Володимиру Голубову (запам’ятайте це ім’я), що в той день вони з Андрієм ходили гуляти в помістя Бернера. При наступних розмовах Женя уже відмовлявся від цих слів, проте його початкове твердження підтвердили ліхтарник Казимир Шаховський та його дружина.

Казимир Шаховський бачив товаришів 12 березня о 9 ранку біля будинку Чеберяків. Замість училища Андрій насправді пішов до друга, у якого сподівався роздобути порох для виготовленої саморобної іграшкової рушниці. Зрештою хлопці вирішили піти гратись на пустирі садиби Бернера, що розташовувалася неподалік заводу Зайцева. Кілька днів потому ліхтарник зустрів Чеберяка і поцікавився, якою ж видалась їхня пригода. Женя розповів, що з території заводу їх відлякав якийсь чорнобородий чоловік, котрий працював біля цегляної печі.

Мендель Бейліс
Мендель Бейліс

У показах Шаховський допустив, що тим чоловіком міг бути Мендель Бейліс, а також висловив ідею про те, що саме він брав участь у вбивстві хлопчика. Після кількох розмов (в тому числі й зі згаданим вище Володимиром Голубовим) його здогадки трансформувалися з «почутого» у «побачене»; в подальших свідченнях ліхтарник виступав вже чи не як безпосередній свідок останніх хвилин перед трагедією. Ще пізніше батько Жені Чеберяка поділився кількома спостереженнями сина: той розповідав, що перед вбивством до Бейліса приїхали двоє євреїв у дивних костюмах; бачив він і те, як гості разом з хазяїном заклякли у молитві. Після знахідки трупа ці євреї дивним чином зникли, а Менделя Бейліса заарештували 21 липня 1911-го.

Мендель Бейліс під вартою
Мендель Бейліс під вартою. Джерело зображення: informator.press

Мендель Бейліс у 1911 році – 37-річний прикажчик на цегляному заводі Зайцева. Він одружений, має п’ятеро дітей, статками (точніше їх відсутністю) не поступається сім’ї Приходьків. Не зважаючи на заробітну плату в 50 карбованців, працює часто понад 12 годин на день, аби забезпечити сину навчання в російській гімназії. Не вирізняється надміром релігійності, часто працює у суботу – день, коли Старий Заповіт вказує утримуватись від роботи. Попри те у нього хороші стосунки як з іншими євреями, так і з місцевими християнами, в тому числі – із православними священниками. Мендель Бейліс… – вбивця?

Історія знає чимало випадків, коли серійними маніяками виявлялися найбільш тихі й законослухняні, на перший погляд, люди. Ще більше, на жаль, випадків, яких історія не знає взагалі. Та навіть ґрунтуючись на відомих прецедентах, доволі важко уявити добродушного й простуватого Бейліса здатним на вбивство, до того ж настільки криваве. Для такої непритаманної жорстокості йому був потрібен неабиякий мотив. І його знайшли.

Володимир Голубов – той, хто допоміг слідству відшукати свідка злочину в особі ліхтарника Шаховського та неодноразово розмовляв з Женею Чеберяком (нагадаю – останнім, хто бачив убитого живим). Саме він висловив припущення, що вбивство Андрія Ющинського, учня духовного училища, – ніщо інше, як чітко спланований ритуал. Те, що труп було знекровлено, прямо вказувало на причетність євреїв до цієї справи. Наближалась єврейська Пасха, а кров християнських дітей, «як відомо», – необхідний для випічки маци інгредієнт.

Володимир Голубов – активний студент і вожак «Двуглавого орла», молодіжної секції «Союза русского народа». Його розслідування неабияк допомагало слідству; окрім того, студент встигав ще й інформувати та оперативно проводити роз’яснювальну-інструктивну роботу для місцевих. Так, під час похорону Андрія Ющинського члени «Двуглавого орла» розкидали на кладовищі листівки такого змісту: «Русские люди! Если Вам дороги Ваши дети, бейте жидов! Бейте до тех пор, пока хоть один жид будет в России! Пожалейте ваших детей! Отомстите за невинных страдальцев! Пора! Пора!». Незадовго після того «Київський клуб російських націоналістів» видав брошурку під назвою «Що таке ритуальні вбивства».

Антисемітська листівка.
Антисемітська листівка. Джерело зображення: imrey.org

Можна лишень уявити, які настрої панували після цього у київській спільноті. Очевидний розкол суспільства на частини, вороже налаштовані одні до одних люди. Страх, розгубленість, бажання помсти, атмосфера концентрованої ненависті… Не хочеться вірити, що такою була реальність на початку ХХ століття. Виглядає радше як фрагмент театральної вистави. Власне, а чи не було це добре зіграним спектаклем?

Інтерлюдія: «Тандем»

Звісно, Володимир Голубов був не першим і точно не останнім, хто проводив розслідування з метою виявити «справжнього» вбивцю. На щастя, знайшлися й ті, хто помітив у чорних літерах судових засідань деяку кострубатість. Одні свідки раптом забували чи пригадували ключові деталі, інші – містичним чином провалювались під землю. Судових слідчих це не дивувало, а от окремі поліцейські та журналісти не бажали заплющувати очі на такі «випадковості».

На перших порах офіційним розслідуванням трагедії займався слідчий Микола Красовський. Працювати йому довелось в не надто «чистих» умовах: щоб пробратися до місця злочину, поліцейські (безумовно з найблагороднішою метою) спішно розчистили від снігу підходи до печери, майже знищивши сліди. У самій печері теж натоптали і розширили її, щоб зручніше було працювати поліцейським чинам.

Микола Красовський
Микола Красовський. Джерело зображення: informator.press

Як зазначає дослідник історії кримінального розшуку О. Піджаренко, на той момент «…Красовський досяг певних успіхів у розшуковій справі. Особистим прикладом він показував підлеглим, як слід розкривати злочини «по гарячих слідах», зумів налагодити взаємодію у розшуковій роботі з керівництвом усіх поліцейських відділків». Версія, яку пропонує тоді ще слідчий (під підозрою – група лук’янівських злодіїв), значно розбігається з версією продиктованою зверху. Члени «Двуглавого орла» розповсюджують по місту чутки, що Красовського просто-таки підкупили.

Чи з огляду на ті чутки, чи просто за наказом керівництва, Красовського звільняють у грудні 1911 року. Однак він продовжує приватне розслідування та об’єднується з Бразулем-Брушковським, журналістом газет «Русское Слово» і «Киевская Мысль». Той уже кілька разів звертався зі своїми спостереженнями до прокурора окружного суду. Так, 18 січня 1912 року він висловив думку, що «вбивство Ющинського – справа рук ватаги злочинців, про діяльність якої знав хлопчик… при цьому для приховання слідів злочину і перенаправлення слідчих в інший бік, відбулось інсценування ритуального вбивства».

Посилаючись на деяких свідків (зокрема матір Чеберяка) Бразуль-Брушковський вказує на причетність до злочину сімейства Приходьків-Ющинських та їхнього оточення. Цей варіант, як ви пам’ятаєте, слідство забракувало найпершим. Пізніше журналіст говорив, що опублікував свої припущення з «тактичною ціллю»: зародити конфлікт серед злочинного угрупування (десь там і ховались справжні винуватці смерті Ющинського) та пожинати його плоди.

6 травня 1912 року Бразуль-Брушковський знову звертається до слідства. Цього разу з такою версією: у смерті Андрія Ющинського винне все те ж лук’янівське злочинне угрупування, що складалося з низки нових для нас імен: Синтаєвський, Рудзинський, Латишев.

18 липня 1912 року Красовського арештовують за давню розтрату в 15 копійок під час відрядження (ось вам і ще один дивний збіг). Згодом до звинувачення додається нібито необґрунтований арешт одного з підозрюваних (можливо, йдеться про Віру Чеберяк – матір Жені Чеберяка). У серпні 1912 року відбувся суд; детектива, на диво, звільнили з в’язниці, хоча усіх звинувачень не зняли. Через погрози з боку незадоволених його діяльністю, Красовський змушений переїхати до Конотопа.

Дія третя: «Суд»

Поки одні намагаються знайти справжніх винуватців трагедії, а інші докладають зусиль, щоб спрямувати слідчих у хибному напрямку, Мендель Бейліс проводить за ґратами уже два роки.

Загальна картина суду
Загальна картина суду. Джерело зображення: informator.press

За цей час його справа викликає чималий суспільний резонанс, який часто порівнюють зі справою Дрейфуса – француза єврейського походження. На захист Бейліса створюють спеціальний громадський комітет, мобілізують пресу; у 1911 році публікують протест «До російського суспільства (з приводу кривавого наклепу на євреїв)», підписаний 82-ма знаними людьми імперії. В їх числі Сергій Єфремов, Михайло Грушевський, Володимир Вернадський, Олександр Блок, Максим Горький та інші.

Сам судовий процес триває з 25 вересня по 28 жовтня 1913 р. На певному етапі одні обличчя замінюються іншими, частина відсіюється сама. Так, визнали ненадійним київського окружного суддю; серед київських прокурорів та православних священників не було жодного, хто зголосився б виступити в ролі державного обвинувача.

Присяжні на суді в справі Бейліса
Присяжні на суді в справі Бейліса. Джерело зображення: chabad.org

До складу присяжних дозволили включити лише українців та росіян. При цьому відбір відбувався таким чином, аби отримати правильні результати голосування. Більшість присяжних були неграмотними, а п’ятеро з них належали до «Союза русского народа». Перед присяжними поставили два запитання: чи було це ритуальним вбивством та чи був Бейліс винний у його скоєнні? Відповідь на перше запитання схилилась до «так»; що ж до вини підсудного, то голоси присяжних розділилися шість на шість. Тому Менделя Бейліса виправдали.

Родина Бейліса перед від’їздом до Палестини
Родина Бейліса перед від’їздом до Палестини. Джерело зображення: informator.press

Майже одразу після звільнення родина Бейліса виїхала до Османської Палестини, а у 1920 році – до США. Причини смерті Бейліса у 1934 році не відомі; по собі він залишив книжку спогадів «Історія моїх страждань». У проміжку між Першою світовою війною та Українською революцією ВНК (Всеросійська надзвичайна комісія – орган державної безпеки Російської РФСР) винищила майже усіх учасників процесу над Бейлісом: свідків, присяжних та членів суду. Що ж до пошуків справжнього вбивці Андрія Ющинського, офіційне розслідування просто… припинили? Повернемось до цього буквально трішечки пізніше. А поки віддамо шану Менделю Бейлісу – геть невеликій за мірками тодішніх обставин людині, яка, проте, знайшла в собі сили протистояти всьому царському уряду Росії. Людині, на яку повісили найтяжчий гріх людства, та віра в правосуддя якої зробила це правосуддя можливим.

З «Історії моїх страждань», написаної Бейлісом, дозвольте виокремити один фрагмент-повчання, що не втрачає своєї актуальності й донині: «Одну річ я завжди бачив перед собою: жахливе звинувачення у ритуальному вбивстві неминуче зітре добре ім’я єврейського народу. Це була моя доля, що все спрямовано проти мене, і щоб це витримати, я залишався живим. Я мусив використати всі свої сили, я мусив вистраждати все без нарікань, аби вороги мого народи не досягли свого тріумфу».

Дія четверта: «Мемуари»

Після суду, як уже згадувалось, необхідність у пошуках вбивці відпала – спекались Бейліса та й «Слава Богу». Красовський, однак, продовжив приватне розслідування і, зрештою, розкрив для нас імена справжніх злочинців. Та більшість його сучасників до правди залишилась глухою.

На початку 1914 р. Красовський повернувся до Києва, де продовжив слідство. У пошуках свідків (так, тих самих, що дивним чином провалились під землю) йому довелось перетнути океан. Розшукам у США колишньому поліцейському допоміг Американський єврейський комітет. Спільними зусиллями у якомусь провінційному містечку знайшли Адель Равіч, колишню сусідку Віри Чеберяк, яка напередодні суду раптово покинула Київ і переїхала з чоловіком до Америки.

Як виявилось, у мандри вона подалась зовсім не з авантюрницьких настроїв, а тому, що бачила труп Андрія Ющинського у будинку Чеберяків. До речі, допомагали їй пакувати валізи ніхто інші, як чорносотенці – ті самі «Союз русского народа» і «Двоголовий орел». Красовському вдалось отримати від неї письмові свідчення, однак суд визнав їх недостатніми для відкриття нового провадження. Та це не завадило детективу скласти пазли докупи і отримати повну картинку.

…Поштовхом до вбивства стала подія, що відбулась за кілька днів до злощасного 12 березня. 8 березня в ломбарді за збут краденого майна заарештували Віру Чеберяк. Хитрощами тій вдалося уникнути в’язниці, проте її квартиру обшукали (посприяв цьому арешт «друзів», що частенько навідувались в гості до злодійки, аби те саме майно забезпечити). «Малина була провалена».

Віра Чеберяк
Віра Чеберяк. Джерело зображення: chabad.org

Цілком закономірними стали пошуки «зрадника», що привів поліцію під двері притону. Андрію Ющинському не пощастило в той день прогуляти навчання, особливо у компанії Жені Чеберяка (тоді ж їх і бачив ліхтарник Шаховський). Друзі посварилися буцімто через те, що Женя обіцяв сказати матері Андрія про його «навчання»; той і собі пригрозив розповісти поліції про «бізнес» родини Чеберяків.

Женя негайно повідомив про цю погрозу матері, що допомогло злодіям зрозуміти причину свого провалу. Незабаром після цього Андрій повернувся до Чеберяків по залишені речі. З їхньої квартири він так і не вийшов.

Судячи з пізніших припущень, ідея організації вбивства належала Рудзинському; мабуть, у нього ж спочатку виникла думка вбити «під жидів». Латишев, котрий був «мозковим центром» зграї, виявився «в мокрій справі слабкий»: під час вбивства його знудило. Після цього Рудзинський, вилаявши товаришів, вихопив у них шило-швайку і завдав завершального удару в серце.

Тіло ховають в печері, а дітям Чеберяків пояснюють, про що варто мовчати. Однак, занадто пізно. Під час слідства покази змінюються чи не у всіх свідків – і дітей, і дорослих – зокрема в самої Віри Чеберяк. Проте злочинцям таки вдається уникнути людського правосуддя. Та не правосуддя долі. Діти Чеберяків згорають у лихоманці ще до звільнення Бейліса. Віра Чеберяк у 1919 р. попадається на продажі зброї і її розстрілюють. Ще одного учасника вбивства – Сингаєвського – було заарештовано через іншу справу. На пропозицію розповісти всю правду про вбивство Ющинського в обмін на помилування він відповів: «Розкажу – уб’ють свої». Тому його розстріляли чужі.

На сторінках одного з номерів альманаху «Єгупець» збереглися уривки з листування Миколи Красовського із секретарем рівненського єврейського осередку Григорієм Камінським.

У листі від 7 липня 1927 року Красовський пише:

«На підставі особистих співбесід наших прошу Вас прийняти на себе турботу щодо надання мені можливості закінчити і видати мемуари мої у справі Бейліса. Мемуари ці мають кінцевою метою, у тій чи іншій формі, добитися безпристрасного перегляду цієї справи, яка має нарешті коли-небудь отримати притаманну їй назву – “Жахлива провокація останнього царського уряду в Росії”, а не “Справа Бейліса”».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: