«Похований велетень»: проблема пам’яті та забуття Культура 

«Похований велетень»: проблема пам’яті та забуття

Феномен пам’яті турбував людство за різних часів. Якщо висловитися іронічно, «відтоді, відколи ми себе пам’ятаємо». «…Коли наші думки й слова, знайдені й обдумані, не будуть доручені пам’яті на зберігання, то усі достоїнства оратора (і не тільки оратора. – Авт.), хоч би якими вони були блискучими, пропадуть даремно» (уривок з «Трьох трактатів про ораторське мистецтво» Марка Тулія Цицерона). Зрештою, не потрібно заглядати до трактатів давніх мудреців, аби зрозуміти, що для людини означає пам’ять.

Ідея пам’яті та забуття – одна із засадничих у романі британського письменника японського походження Кадзуо Ішіґуро «Похований велетень» (англ. The Buried Giant). До читачів він дістався 2015 року, а вже через рік цей літературний твір номінували на Всесвітню премію фентезі за найкращий роман. Якщо вам вже випадала щаслива нагода прочитати цю книгу, матиму за честь нагадати про неї, якщо ж ні, то принаймні зацікавити та змотивувати до прочитання.

«Похований велетень» – роман-фентезі, який ще «надовго залишається в думках після прочитання» (за Н. Гейманом, The New York Times Book Review)
«Похований велетень» – роман-фентезі, який ще «надовго залишається в думках після прочитання» (за Н. Гейманом, The New York Times Book Review). Джерело зображення: starylev.com.ua

Що спало б вам на думку, якби на очі потрапила ця книга? Мушу запевнити, що ви, мабуть, незчулися б і, почавши читати, ніби зачаровані помандрували її сторінками, розгадуючи загадку про те, хто ж він – похований велетень? Але й натикаючись водночас на гострі проблеми, з якими чи не кожен мав справу хоча б раз у житті.

…Здавалося б, усе просто. Якщо коротко, то «події роману розгортаються в Середньовічній Англії, у часи після правління короля Артура. Між саксами та британцями нарешті запанував мир. Подружжя похилого віку – Аксель та Беатрис – відправляється в сусіднє село відвідати сина, якого дуже давно не бачили». Вже другий розділ книги одразу оповідає про похованого під пагорбом велетня, якого герої мають зустріти після початку свого шляху. Очі біжать униз рядок за рядком, а свідомість диктує: «Похований велетень? Мабуть, ітиметься про якогось мегаогра» (огр у мітології кельтів – велетень-людожер). Але, зрештою, виявляється те, чого не очікуєш, і тому – це приголомшує. Адже це лише омана, наче легка гра, в яку автор грає з читачем. Це лише те, що лежить на поверхні, за цікавою, на перший погляд, суто казковою середньовічною оповіддю. Справжньому похованому велетневі ще належить себе відкрити.

Кадзуо Ішіґуро – британський письменник японського походження, автор світових бестселерів, лауреат Нобелівської премії з літератури (2017)
Кадзуо Ішіґуро – британський письменник японського походження, автор світових бестселерів, лауреат Нобелівської премії з літератури (2017). Джерело зображення: starylev.com.ua

* * *

У часи раннього Середньовіччя глибинні проблеми пам’яті, збереження міцних родинних стосунків певним чином нівелювалися іншими першочерговими турботами: виживанням, боротьбою з природними катаклізмами, голодом, нездужаннями. Ще б пак. Ті часи природно зумовлювали таку піраміду потреб. Але це не означає, що Середньовіччя було суто примітивним і захланним. Якщо бодай незначною мірою спробувати зрозуміти побут тих часів, особливого здивування чи бурхливої іронії це… не викличе. У різних цивілізацій, зрештою, й різні історичні зумовини та особливості становлення.

У романі К. Ішіґуро проблематизує іншу річ, на якій завуальовано й акцентує. І вона навіть не зовсім прив’язана суто до Середньовіччя, до бритів та саксів. Тож маємо справу з книгою «на усі часи».

Брити Аксель та Беатрис, мандруючи заплутаними доріжками, виходячи на манівці, знесилюючись фізично, у себе в думках шукають виходу із сірої мжички, виходу з лабіринту, який наче й був непомітним, але отруював їм життя. Навіть не знаючи про драконку Кревиґ та її дихання, що й затуманило всі спогади, вони попрямували у повну невідомість на пошуки сина. Це одразу доводить одну споконвічну річ – пам’ять існує лише в динаміці, русі, неспокої. І мандрівка фізичних тіл тут не головна.

Ілюстрація з книги «Похований велетень». Авторка – Оксана Йориш. Львів. ВСЛ. 2018 р.
Ілюстрація з книги «Похований велетень». Авторка – Оксана Йориш. Львів. ВСЛ. 2018 р. Джерело зображення: starylev.com.ua

Речі, які не можемо пригадати, можемо відчути…

«Диво дивне, що світ забуває і про людей, і про події, які відбувалися тільки вчора чи передучора. Наче нас усіх спіткала якась недуга», – промовляє Кадзуо Ішігуро, сучасний автор, вустами Беатрис. А ще ми часто замість людей та подій пам’ятаємо про забобони.

Однак навіть якщо людина до межі занедбує свою пам’ять, певні біологічні чинники не дозволяють жити у цілковитому забутті. Найменший дотик, звук, порух, стискання серця, бурхливість зовнішнього світу створюють імпульси, які наростають крапля за краплею. Тоді амнезія починає відступати. Аксель та Беатрис ці процеси лише пожвавили, навіть маючи свої підстави не вирушати на пошуки сина, імені якого не пам’ятали. На рівні найменших передчуттів, фізичного дискомфорту і неспокою для них вже було можливим відчути, що в майбутньому в дорозі з ними стануться зміни. Беатрис, яку якось штовхнули у натовпі, пригадала сина. Тобто відчуття зринають, наповнюючи тіло, навіть коли пам’ять – затуманена. Так, Аксель раптово пригадав світло-зелену накидку з каптуром, що була на Беатрис, коли подружжя відвідувало якийсь ярмарок. Не дивина, що й Беатрис, діставшись місцевості, яку очевидно мимохіть згадала, ствердила, що тамтешні «дерева та порослі вересом поля, навіть саме небо над головою наче розбурхують якісь забуті спогади».

Перебуваючи серед ворожих саксів, у неспокої та напрузі, відчуваючи окремішність та відмінності у поведінці й загалом у менталітеті, Аксель та Беатрис бодай на крихту відчули, що пригадують, що спогади потроху повертаються до них. Змінилися умови, нависла загроза, усе це, зрештою, змусило згадувати. Все-таки тут постає ще одна важлива сполука – «соціальна пам’ять», точніше кажучи, національно забарвлена, колективна. У межах однієї етнічної спільноти, так чи інак згрупованої, якісь відмінності шукати складніше, бо їх часто просто не видно зсередини. Тож колективна свідомість затягує.

До речі, серед спогадів подружжя не бракувало й лихих згадок. Проблема забуття з цим пов’язана безпосередньо. Намагаючись забути насамперед лихе, забуваємо добре та світле. Лихі спогади зазвичай сильніші, вони і згіркшують пам’ять. Але подружжя намагалося пригадати усе, що у них вкрали, – і добре, і лихе. Вони були не проти повернути «й погані спогади, навіть якщо вони змусять ридати і трястися від гніву».

«Утрачені фрагменти минулого повертаються крізь сни». Сальвадор Далі. Сон (1937).
«Утрачені фрагменти минулого повертаються крізь сни». Сальвадор Далі. Сон (1937). Джерело зображення: essential-dali.livejournal.com

Речі, які не можемо пригадати, можуть нам бодай наснитися…

Чи сором, чи страх стають поглиблювачами забуття, але певні спогади їм не є підвладні. Це ті, які повертаються до людини уві сні, в мареннях, нехай і абстрактних чи лише фрагментарних, але вони вже наче зачіпки, непевні деталі, що допомагають згадувати, проводити асоціації, запитувати, шукати, непокоїтися, тобто бути в русі. До подружжя втрачені фрагменти минулого поверталися крізь сни. Це так званий феномен імпліцитної (прихованої) пам’яті.

Звісно, не завжди це буває корисно, а часто якраз навпаки. Тому, хто встиг прочитати роман, не важко згадати хоча б ніч у поселенні саксів, коли якомусь місцевому дурникові наснилося чудовисько, що лізе через паркан, а він сприйняв усе за дійсність і неабияк сполохав оточення. Сни – річ оманлива, але й справді дивовижна.

Майстерність автора інколи змушує ставити собі питання: «Чи оце щойно прочитана сторінка не є сном героїв? Можливо, зараз вони прокинуться та виявлять, що описані події їм лише наснилися? І це виявить і читач?» Ішіґуро майстерно переплітає сни з реальністю, віртуозно грає на межі фантазійності та цілком буденних речей. Ось чому можна незчутися і «ковтнути» його роман усього за кілька вечорів.

Речі, які спричиняють чвари, можемо зліквідувати завдяки пам’яті

…Отже, від них залежить і безпека. Хоча тут усе не так однозначно. Адже саме задля приховування варварського минулого та досягнення вічного миру між ворожими народами, Артурів воїн Гавейн оберігав драконку, аби її чари забуття були якомога довшими. Образ лицаря К. Ішіґуро запозичив із середньовічної лицарської поеми «Сер Гавейн і Зелений лицар». …Та чи було тривале приховування ворожнечі, штучне примирення справжнім порятунком, якщо опісля смерті Квериґ бажання кровопролиття та помсти зросло у десятки разів? Гостро лунають слова: «Навіть коли вже пізно для порятунку – ще не запізно для помсти».  Тривале забуття тільки розширює порожнечу, стирає у людині людське. Тож коли настає час усе згадати, бажання надолужити втрачену міць виходить на поверхню одним із перших. «Похований велетень тепер заворушиться!»

Гавейн і священик. Ланселот дю Лак Кретьєн де Труа. XV століття. Національна бібліотека Франції.
Гавейн і священик. Ланселот дю Лак Кретьєн де Труа. XV століття. Національна бібліотека Франції. Джерело зображення: uk.wikipedia.org

* * *

Чи проблема забуття була лише у магічному подихові страшної істоти? Маю сміливість ствердити, що ні. Дійти до справжнього примирення можна й без додаткових приводів і чар, але для цього потрібно чимало зусиль. К. Ішіґуро ховає за міфічними образами чудовиськ чи просто звичних для нас тварин неказкові сенси. Увесь роман – символічний і в прямому, і в переносному значенні. Будьте обережні, далі не бракує засвітів (відповідник до слова «спойлер»). Наприклад, символ свічки, яку подружжя не отримало через свій старечий вік, отже, вони постійно існували у темряві – в абсолютному забутті. Або ж поруйнована часом вілла, гостями якої Аксель з Беатрис стають під час своєї довгої мандрівки до сина. Це знову метафора, це знову захований сенс. Поруйнована будівля, крізь дах якої ллє дощ, – це дірчаста пам’ять з тисячами прогалин, які ще слід заповнити. Час виступає як руйнівник пам’яті, але й як той абсолют, завдяки якому можливий її феномен.

…Символ білого кролика, який час до часу з’являється в оповіді, привернув мою увагу найбільше. Принаймні мені цей дещо непевний образ здався справді символічним. Й одразу мимоволі пригадався кролик з годинником з культової дилогії Керрола про Алісу. В Англії цей образ трактують як мандрівний, тобто побутує символ «кролика-пілігрима» чи посланця. Також можна припустити, що кролик постає ще й як нагадування, що час збігає й потрібно встигнути зробити щось важливе, встигнути пригадати. Щодо роману К. Ішіґуро – тут усе, щоправда, не так однозначно, але певні асоціації мають право на існування.

Образ білого кролика-пілігрима. Церква Св. Марії, м. Беверлі, Англія.
Образ білого кролика-пілігрима. Церква Св. Марії, м. Беверлі, Англія. Джерело зображення: telegraph.co.uk

Цей образ також зринає у третій частині роману. Щоправда, у досить незвичному «виконанні»: коробка оббілованих кроликів у човні старої жінки, що вбрана у чорне лахміття. Ці неживі істоти почали перетворюватися на ельфів – неодмінних учасників давніх сюжетів англійської (і не лише) мітології. Інше бачення образу білих кроликів – це безумство, морок, пустощі. За середньовічними повір’ями, ці тварини брали участь у дролерах (з фр. drôlerie – пустощі, дивацтво), або марґіналіях. У романі Ішіґуро перероджені ж бо в ельфів кролики намагалися розлучити подружжя, забрати Беатрис зі собою. Який саме сенс вкладав (і чи вкладав взагалі) сам автор, залишається лише здогадуватися.

В обох авторів присутній також образ гусениці. Ця істота наснилася Беатрис, коли подружжя плило річкою, намагаючись дістатися до теплого елінгу. Можливо, це знову натяк на зміни та переродження? Прикметно, до речі, що поселення саксів, де подружжя зустріло своїх майбутніх супутників – саксонського воїна Вістана та підлітка Едвіна, – схоже на хаотичний лабіринт, неспокійний, той, де можна легко заблукати, тож постійно потрібно напружуватися (особливо для чужинців). Чи це не вкотре нагадування про те, що пам’ять теж не варто заспокоювати? Лише вберігши її, можна зі спокійною душею померти, адже життя тоді було недаремним. Вберігши власні спогади, власне минуле та історію, кожен з нас зберігає майбутнє. Попри усю неминучість смерті, попри біль та страждання, саме пам’ять надає людському існуванню сенсовності.

* * *

Отже, похований у віках велетень – це, мабуть, і є сама Пам’ять, добра й лиха, рятівна і жорстока. Любов може зміцніти завдяки їй. Завдяки їй можуть початися нові завоювання. Її сила – гіпнотична.

Можемо природно запитати себе вже після прочитання цього роману: «Тож чи варто нам постійно оглядатися у минуле?» Це вже наче екзистенційне питання. Що ж… таки варто, але так, аби там ненароком не застрягнути. «А чи варто намагатися зазирнути у майбутнє?» Так, але таким чином, аби не почати ненароком жити в ньому. Пам’ять якраз і дає таку можливість, розмежовує ці два виміри людського життя.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: