Закерзоння. Хроніки втраченої землі (Частина 2. Евакуація) Історія Найактуальніше 

Закерзоння. Хроніки втраченої землі (Частина 2. Евакуація)

1947 рік. Села Закерзоння наповнили польські владні загони та бандитські угруповання. Українські повстанці, ховаючись у лісах, продовжують партизанську війну проти окупантів.

У бою із загоном УПА гине генерал Свєрчевський. Його смерть принагідно використовують для активації цинічної акції «Вісла».

Мета: остаточно вирішити українське питання

З таких слів починався документ «Проект організації акції Схід», що представило Політичне бюро Центрального комітету Польської робітничої партії у 1947 році.

Липень 1944 року. У Москві за підтримки чинної влади СРСР створений Польський комітет національного визволення. У вересні радянські війська вже були на Віслі, а чинний польський уряд відправився на еміграцію до Лондона, фактично втративши владу. Тоді на території Польщі почав правити Польський комітет. Чудовий шанс для того, аби назавжди розібратися з населенням Закерзоння.

Члени Польського комітету національного визволення
Члени Польського комітету національного визволення зустрічаються з радянським керівництвом. На фото: Болеслав Берут, Микита Хрущов, Міхал Роля-Жимерський, Едвард Осубка-Моравський, Хіларі Мінц. © slideplayer.pl

Українці Закерзоння мусили «добровільно» покинути свої рідні села. І тут зиск з такої акції мали обидві держави. Радянський Союз отримає додаткових рабів для своїх колгоспів, а комуністичну владу Польщі не турбуватиме діяльність українських націоналістів, тож Закерзоння нарешті стане повністю польським.

Вже зовсім скоро у села зайшли перші польські банди, а за українцями приїхали перші товарні потяги.

«Назад, на батьківщину!»

«Фронт посунувся на Захід, частішими ставали напади польських шовіністичних банд на села. 15 грудня 1944 року у театрі вперше з’явився голова радянської переселенчої комісії Тищенко… став нас агітувати виїжджати в УРСР згідно з угодою від 9 вересня 1944 року…»

Агітація – основний інструмент у хитрому та витонченому арсеналі московської пропаганди, який працював у всі часи. Оскільки за згаданим вище договором від 9 вересня переселення українців мало відбуватися добровільно, радянська влада робила все для того, аби прискорити процес. Спеціально для цієї роботи Москва відправляла людей із «підвішеним язиком». Агітатори наповнили кожне село, а їхні слова красномовно доповнювали приклади рушниць.

Польська письменниця і комуністка Ванда Василевська
Польська письменниця і комуністка Ванда Василевська – одна із найкращих радянських агітаторок періоду Другої світової війни. © nac.gov.pl

Село Косинь. Після відступу німців сюди «пожалували» совіти, а з ними і широка агітаційна програма серед населення.

«Десь у жовтні-листопаді 1944 року у село почали приїздити представники районного уповноваженого по евакуації, – згадує Гурій Бухало, – як зараз бачу одного з них – був у темно-зеленому кітелі, у штанах галіфе. Він не зовсім чистою українською мовою виступав перед селянами: розповідав про «райське життя» у Радянському Союзі без панів і капіталістів, агітував переїжджати».

Спершу агітація приносила свої плоди. Заклики об’єднатися з Україною, повернутися до своєї батьківщини та зажити однією дружною радянською родиною захоплювали уяву багатьох. Перші родини добровільно виїхали зі своїх земель у пошуках ліпшого життя. Серед таких опинилася і родина пана Бухала.

«Мої батьки, зваживши всі обставини, вирішили повертатися на свою Батьківщину – у Рівненську область, а точніше у Здолбунів. Нарешті ешелон було подано. Нашій родині відвели окремий вагон-теплушку, половину якого зайняли сіно, корова і теля».

Пункт завантаження
Пункт завантаження. Частково завантажений майном переселенців товарний потяг. © archives.gov.ua

Та число людей поступово зменшувалося через чутки про жорстоку колгоспну систему, що діяла в УРСР. Наприкінці 1944-ого року був здійснений перепис населення, який мав визначити точну кількість переселенців. Українців було близько 500 000 осіб. Радянська влада розуміла, що лише словами не змусиш усі 500 000 добровільно виконати волю партію. У діло пішли багнети.

Заплямовані кров’ю

Окупанти вривалися у чужі хати та наказували швидко рухатися до залізничної станції. Прості селяни намагалися противитися, але що міг зробити селянин проти озброєного вояки?

Ситуацію погіршили й ворожі настрої, які радянська пропаганда поширювала серед населення. Якщо до війни поляки і українці могли ще хоч якось мирно співіснувати, то з приходом до влади комуністичних сил між двома народами почали нарощувати ворожнечу.

Польських селян усе частіше переконували у відновленні історичної справедливості. А своїх сусідів-українців вони все частіше стали сприймати за «паразитів», яких потрібно позбутися.

Від одиничних локальних конфліктів справа переходила до повномасштабного терору. Польські прокомуністичні банди (якими часто оперувало саме ж радянське керівництво) часто чинили у селах розбої і вбивства.

Тіла українців, убитих відділом «Народових Сіл Збройних»
Тіла українців, убитих відділом «Народових Сіл Збройних» (НСЗ) під командуванням Станіслава Секули – «Сокола» в селі Верховини. 6 червня 1945 р. © e-reading.club

«Настали часи жорстокого терору польсько-большевицьких банд, – оповідає Нестор Козій з Олешич, – які під керівництвом переодягнених енкаведистів нападали на українські села та вбивали людей від малого до старого».

«У той самий час з’явилися озброєні загони польської поліції, – згадує Олег Дорожовець із села Німстів, – по ночах вони ходили і грабували українське населення, яке зневажливо називали «бульбасами»… У відповідь на польський терор організовувались українські загони самооборони, які брали зброю, ішли в ліс, попереджували населення про напади і каральні експедиції, вступали у поєдинки з кривдниками».

Українських партизан конвоюють польські військові
Боротьба була нерівною: українських партизан конвоюють польські військові. © tygodnikprzeglad.pl

Активізувалася і УПА, які почала свою контрпропаганду. Селян переконували у всій несправедливості виселень, закликали опиратися та боротися. У цей же час почалися і криваві бої між прокомуністичними польськими бандами та УПА.

«Виглядало так, ніби почалася Третя світова війна, – із жахом згадує Нестор Козій, – довкола Олешич щоночі було видно заграви. То палали села, з яких виселено українців. Повстанці підривали мости та нищили залізничні колії… Страх від думок про можливу смерть або поневіряння після виселення сковував душу кожного українця…»

Нове Закерзоння

Подорож до обіцяного раю була важкою. Українці мусили терпіти всі незручності у тісних та брудних «теплушках». Наче ту худобу, їх перевозили довгими місяцями, не даючи навіть виглянути назовні, зупиняючись лише для висадки чергової партії.

Родина Михайла Огризла не мала шансу востаннє поглянути на свою хату. Оком не встигли змигнути, як опинилися у вагоні разом зі своєю худобою.

«Їхали декілька днів. І хоч у нас було направлення у Львівську область, але завезли в Тернопільську. Скинули серед поля… у цей час наші знайомі вже влаштувалися у Брюховичах… З величезними труднощами нам вдалося приїхати до Брюховичів. Коли стало відомо, що тато закінчив гімназію, його взяли працювати секретарем».

Евакуаційний лист сім’ї Івана Макари
Евакуаційний лист сім’ї Івана Макари, якого доля закинула аж у Запорізьку область. © archives.gov.ua

Потяги та ешелони рухалися в обидві сторони. З одного боку – «товарняки» із розбитими українцями, а з іншого – потяги, заповнені згорьованими поляками, які теж під примусом радянської влади поверталися на свої «рідні» землі. У Закерзоння з’явилися нові господарі, а з ними і зовсім інші звичаї.

1945 рік. Олег Дорожовець покидає село Німстів, свій затишний дім, у якому більше не почуєш української мови.

«Вивозили нас у товарняку. Чотири сім’ї на вагон, даху над яким не було. Триста кілометрів долали близько тижня. Ходили чутки, що нас вивозять на Сибір… Незабаром ми дізналися, що всі хати українців у Німстові згоріли. Версії є дві: їх спалили українські партизани, аби не скористалося польське населення, або це справа рук самих поляків, щоби нам не було вже вороття. Греко-католицьку церкву переробили на костьол. Тепер у тому селі живуть польські переселенці з гір».

Зміни стосувалися не лише малих сіл. Будь-які ознаки української культури зникали і у містах. Український етнографічний музей «Стривігор» у Перемишлі теж припинив свою діяльність. Гіркий спогад Святослави Шпитковської.

«Великим потрясінням для батька став день навесні 1945-го року, коли, прийшовши зранку у музей, він застав його зали порожніми: пропали всі експонати, архів і документація…»

Національний музей Перемищини
Національний музей Перемищини. У 1945 році він прийняв фонди українського музею «Стривігор», реквізовані польською комуністичною владою

Хвиля масової паніки та тривоги дійшли і до Перемишльського театру. Актори боялися за своє життя, тож артисти виїхали, аби вберегти себе та свої сім’ї від терору. Так і родина Гурія Бухала вирішила виїхати в УРСР добровольцями ще до початку заворушень та масових побоїщ, не заставши тих змін, які відбулися у їхньому селі.

«Косинь. Церква перероблена на костьол. Але на стіні її у непомітному місці вдалося розшукати православний розпис. Купол дзвіниці, на якій я так багато разів бував, перероблено на римо-католицький манер…»

Останні потяги від’їжджали на Україну… Останні родини покидали свій рідний дім. Після розбою, вбивств та міжусобиць на Закерзонні знову стало спокійно. Свої господи там тепер засновували зовсім інші, чужі люди, а справжні господарі намагалися освоїтися на новій батьківщині…

Незагоєна рана

«З того часу, як нас депортували, минуло майже півстоліття. З великим хвилюванням я знову ступив на холмську землю. Мене вразило те, що польські комуністичні власті зробили все можливе, щоб витравити український дух з етнічних наших земель…» – Гурій Бухало, село Косинь.

«Відвідавши Перемишль на початку 90-х років, я почула, що музею «Стривігор» тут взагалі не було. Такі твердження безпідставні, оскільки існує ряд незаперечних фактів, які доводять, що така інституція в Перемишлі реально існувала», – Святослава Шпитковська, Перемишль.

«Рідні землі моїх прадідів – це Любачівщина, де зростав батьків родовід, та Ярославщина, звідки родом моя мати… Пізніше ми дізналися, що нашу родину з Нового Дикова вивезено під час акції «Вісла» на відступлені німцями землі на півночі Польщі», – Нестор Козій, с. Олешичі.

З тих часів минуло більше 70 років. Але і зараз тяжка доля українців Закерзоння крає рану кожного, хто ще пам’ятає рідні місця. Чи це було місто, чи село, чи навіть поодинока хатинка із садком… усе це люди ніколи не забудуть.

Направду велика істина у словах Олега Дорожовця: «Багато кривд і зла завдали українцям упродовж століття… Пам’ятаючи про це, ми не звинувачуємо жоден народ, не маємо зла на будь-кого. Прощаємо… Ми хочемо засипати рів незгоди і непорозуміння, хочемо жити з усіма сусідами, з усіма народами по-християнськи».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: