Закерзоння. Хроніки втраченої землі (Частина 1. Життя у раю) Історія Найактуальніше 

Закерзоння. Хроніки втраченої землі (Частина 1. Життя у раю)

1947 рік… Над Закерзонням повіяло вітром змін. Польські озброєні загони ввійшли практично у кожне українське село цього регіону для здійснення цинічного акту, який зараз відомий під красномовною назвою «Вісла».

За короткий термін холоднокровно було виселено понад 140 000 осіб. Тисячі українських сіл Лемківщини, Надсяння та Холмщини залишились спустошені, а пізніше їх заселили польськими родинами. Тодішня польська влада брехливо прикривалася формальними причинами для провадження акції: діяльність «бандитських» угруповань УПА, убивство генерала Свєрчевського… Та було цілком зрозуміло: план виселення та викорінення так званих русинів з їхніх споконвічних земель будувався ще до операції «Вісла», до фатального 1947-го.

Пропонуємо Вам повернутися у 40-і роки та згадати життя українців Закерзоння до Другої світової та перших депортацій. Як жили, як зберігали свої звичаї та традиції, як прийняла їх чужа земля? Все це можна уявити собі завдяки спогадам декількох особливих людей.

Території Закерзоння
Території Закерзоння – українські етнічні землі в межах сучасної Польщі. © mtt.in.ua

Життя до…

«В семи кілометрах від Перемишля… у трьох кілометрах від великого села Журавиця розкинулося село Дуньковички. Воно належить до тих сіл навколо Перемишля, що постали за княжих часів».

Так свою розповідь починає Ольга Дзядик, яка народилися в Дуньковичках 1910 року і ще могла застати ті часи, коли українці не повинні були покидати свої землі. Засноване, за легендою, боярином Дуньком, це село існувало впродовж багатьох століть. Коли вибухнула Перша світова війна, Дуньковички стали свідками кровопролитних боїв між австрійцями та московськими військами. Аж допоки восени 1914 року село не було спалене. По закінченню війни, коли замовкли гармати, Дуньковички постали з попелу. Селяни знову поверталися до рідних домівок…

У Дуньковичках зберігся відомий з кінця ХІХ ст. форт XI
У Дуньковичках зберігся відомий з кінця ХІХ ст. форт XI, що входив у систему обронних споруд Перемишльської фортеці

«Взагалі дуньковчани жили спокійно і дружно, допомагали одні одним у роботі, особливо у час жнив… Дуньковчани жили в достатку. Селяни платили польській державі податок за поле, а за будинки – асекурацію. Спокійно й з любов’ю управляли прадідівською землею. Були щасливі».

Схоже відбувалося і в інших селах Надсяння. У більшості випадків основну частину населення складали саме українці. Звичайно, у селах проживали і польські, навіть єврейські родини. Та національна відмінність не заважала жити мирно, без сварок і розбратів. Українці святкували свої свята, а євреї і поляки 一 свої. Кожен шанував традиції та звичаї інших.

Українці, що пам’ятають

До своїх звичаїв українці Закерзоння ставилися з неабиякою шаною. Незважаючи на віддаленість від самої України мешканці Надсяння зберігали свою історію, не забували про своє походження та переживали за долю України.

«Мене в’яже з цієї українською землею так багато… Адже тут я прожив 12 років, тут минули мої дитячі літа. І нехай вже з того часу більше півстоліття прожив, проте моя пам’ять зберегла кожну деталь, адже дитячі спогади – найяскравіші».

Гурій Васильович Бухало
Рівненський історик і краєзнавець Гурій Васильович Бухало (1932–2008)

Українською землею Гурій Бухало називає своє рідне село Косинь, що на Холмщині. Зараз воно належить Володавському повіту. Мало що там зараз нагадує про життя українців сімдесят років тому. Проте пан Бухало із трепетом згадує собі ті часи.

«Тут я вчився у початковій школі, яка була зовсім недалеко від нашої хати – через ставок… Закінчивши початкову школу, у вересні 1942 року я вступив до 1 класу Холмської гімназії з українською мовою навчання. Особливо запам’яталися мені уроки з історії України… Незабутні були і вечори-академії, присвячені героям Крут, Базару, Шевченківські вечори, які відбувалися у гімназії. На одній із таких академій у виконанні гімназіального хору прозвучала пісня «Збудися, Холмщино, повстань»…»

Навіть у великих містах існували цілі музеї, присвячені українській культурі. Скажімо, у місті Перемишль впродовж тривалого часу працював український етнографічний музей «Стривігор». Святослава Шпитковська, чий батько опікувався ним, пригадувала:

«Музей мав багато різноманітних цінних експонатів. Серед них предмети побуту та праці селян: сорочки, рушники, вишивки, підсвічники, писанки… Велике враження справляли експозиції ікон, яких було чимало у тому числі з ХV-XVI століть, хрести, інкрустації царських воріт та іконостасів… Музей був невід’ємною частиною життя мого батька, який вклав у нього багато праці, знань та особистих заощаджень».

Екслібріс українського етнографічного музею «Стривігор»
Екслібріс українського етнографічного музею «Стривігор» у Перемишлі авторства Олени Кульчицької

У тому ж Перемишлі, до слова, діяв і український театр, чиї витоки сягають ще ХІХ століття. У ХХ столітті на базі цього театру працювало «Драматичне товариство ім. Лесі Українки». У часи міжвоєнні цей театр укріплював національну свідомість своїх відвідувачів, збирав у залах багатьох перемишлян.

Пам’ятаєте село Дуньковички, яке постраждало не від одної війни? Навіть там, усупереч повоєнній розрусі, селяни спромоглися спорудити нову школу та читальню «Просвіти». Про це чудово пам’ятає Ольга Дзядик:

«Селяни Дуньковички були не тільки свідомими українцями, але й щирими греко-католиками. У селі не було жодного комуніста, жодного сектанта. Молодь, звичайно, збирались у «Просвіті», під керівництвом Дзядика Павла організовували концерти, влаштовували різні вистави і забави».

Хор читальні «Просвіта» у 1938 році
Хор читальні «Просвіта» у 1938 році

Перші нещастя звалилися тоді, коли знову заревіла зброя, сильніше, ніж будь-коли. Настав 1939 рік…

Війна 1939 року

Початок війни запам’ятався всім українцям Закерзоння.

23 серпня. Підписаний пакт Молотова-Ріббентропа. Почався поділ Польщі. Вже на початку осені радянська армія рушила на захід.

Вторгнення СРСР в Польщу
Вторгнення СРСР в Польщу, вересень 1939. © dzieje.pl

«У вересні, коли Гітлер зі Сталіним ділили територію тодішньої Польщі, Любачівщину зайняли радянські війська, які дійшли аж до Сяну, – згадує Олег Дорожовець, що з села Німстів на Любачівщині, – у панському фільварку нашого села уже почали обладнувати конюшні для кавалерії. Коли через лічені дні – новий наказ: відступити. Як пояснювали – для вирівнювання кордону. А по п’ятах червоноармійців приходять німці».

Ввійшла радянська армія і в село Косинь. Цікаво читати спогади Гурія Бухала, в яких можна відчути всю неготовність совєтів до війни.

«У вересні 1939 року у село увійшла Червона армія. Червоноармійці були неохайні, з довгими гвинтівками, які часто носили на мотузках. Запам’яталось, як над селом проносились літаки-«кукурузники». Але через декілька днів червоноармійці залишили село і замість них у Косинь на мотоциклах і автомобілях прибули гітлерівці».

На ще «неосвоєних землях» совєти намагалися вкорінити свій устрій, що уже існував в УРСР. Перед селянами виступали агітатори, запрошували всіх охочих вступати у колгосп, приєднуватися до спільної радянської родини. Але тривало це недовго.

Олександр Довженко виступає на мітингу
Серед агітаторів, що прибули на Західну Україну з Червоною армією, траплялися й справжні знаменитості. Олександр Довженко виступає на мітингу на Гуцульщині, жовтень 1939 р. © memory.gov.ua

Не гаючи жодної хвилини, німецька влада розпочала свій наступ та заводила свій «новий порядок». Хати простих селян реквізовували та передавали німецьким солдатам для прожитку. Рідко коли вони вдавалися до вбивств і грабежів. Але податки стягувалися за рахунок продуктів.

«Німці почали з того, що виселили всіх поляків на захід, на «вєльку Польску», – згадує Олег Дорожовець, – лояльно ставилися лише до хороших господарів. Обіцяли віддати польські ґрунти, господарку… Проте при зборі податку окупанти були невблаганні. Забирали все, що тільки могли, залишаючи хліба лише на прожиття і сівбу».

1941 рік. Примарний мир між СРСР і Німеччиною котився до завершення. У повітрі відчувався запах довгої боротьби між двома державами. Німецькі війська готувалися до війни. У селі Косинь, у хаті батька Гурія Бухала, поселилося декілька німецьких офіцерів.

«Ввечері 21 червня 1941 року один з них сказав татові, що 22 червня почнеться війна… І дійсно, о 4 годині ранку на схід рушили безперервні колони автомобілів, мотоциклів, на яких сиділи веселі німецькі офіцери та солдати. Вони були прекрасно озброєні. Від кордону чулися вибухи снарядів, тріскотіння кулеметів. У той же день йшли через Косинь конвойовані гітлерівцями великі колони радянських військовополонених».

Та не лише запах війни відчувався у повітрі. Вже зовсім скоро селяни Косиня почали відчувати запах спаленої плоті. Без перебільшень моторошно кожен раз перечитувати спогади пана Бухала:

«Десь у 1942 чи 1943 році точилися розмови про те, що у лісі недалеко від села гітлерівці побудували великий концтабір, куди звозили євреїв з усієї Європи. Їх на станції Собібор зустрічали з квітами та музикою і відразу ж пропонували пройти санобробку у лазні. Нічого не підозрюючи, приїжджі йшли просто у… крематорій. І зараз перед моїми очима – стіна лісу, над якою підіймаються стовпи чорного диму. Коли вітер повівав у сторону села, людей вражав нудотний запах спалених людських тіл».

Станція Собібор
Станція Собібор – місце смерті тисяч людей. © pechersky.org

Уже на Нюрнберзькому процесі стало відомо, що ті самі печі у Собіборі були розраховані на спалення більше 2000 трупів щоденно. У таборі загинуло від 90 000 до 250 000 осіб.

Німецька влада, як і свого часу радянська, була недовговічною. Села і міста Закерзоння разом з їхніми мешканцями кожного разу зустрічали все нових-старих господарів. Минали роки, горнило війни поступово згасало, українці Закерзоння з полегшенням зітхнули, сподіваючись, що тепер вони зможуть нарешті жити у спокої, без війн та конфліктів. Та вже у 1944 році у села прибула радянська влада.

На горизонті знову хмари

Дивом українці Закерзоння витримували всі тяжкі часи. Вони пережили Першу світову, повоєнну розруху, а згодом і відступ німців.

Ці люди впродовж багатьох століть мирно жили на своїх землях, усупереч війнам та конфліктам великих держав намагалися зберегти свою культуру та ідентичність. Коли у народі стали говорити про кінець війни, українці Закерзоння плекали надію вже вкотре спробувати відновити мирне життя та працювати на своїй землі спокійно. Шкода, що жорстока історія вирішила по-іншому.

Початок 1944 року. Третій Райх Адольфа Гітлера поступово втрачав владу. На західноукраїнські землі повернулася радянська влада, а у селах щораз частіше бували більшовики та прокомуністичні польські угруповання. Тим часом у Любліні відбулася зустріч, яка вирішила долю багатьох родин Надсяння, Лемківщини та Холмщини. Вже скоро села, які ще не оговтались від війни, наповнили крики та голосіння. На станціях плакали люди, а гудок потягів назавжди залишиться в їхній пам’яті, як символ того, що їхня рідна земля втрачена для них назавжди.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(6 голосів)

Також буде цікаво: