Важка корона, висока ціна Історія Найактуальніше 

Важка корона, висока ціна

Своєрідний світоглядний переворот в умах традиційно налаштованої публіки здатна спричинити нова книжка знаного українського історика Володимира Потульницького «Корона та ціна: Історіософія династичної історії Центральної та Східної Європи IX-XVIII ст.» (Львів: ВД «Наутілус», 2018). Як уже зрозуміло з назви, автор запрошує до «нетрадиційних» рефлексій над історією України та довколишніх земель – в тому сенсі, що пропонує розглядати цю історію не як сукупність епізодів «народно-визвольної боротьби» за свою Державу, а як неперервний ланцюг взаємопов’язаних державницьких кроків спадкових Володарів цих земель. Оскільки деякі науковці вже ризикнули назвати книжку «співмірною» зі знаменитим дослідженням «Європа. Історія» Нормана Дейвіса, хочу озвучити кілька думок, що викристалізувались у процесі роботи над цим видавничим проектом.

«Корона та ціна» Володимира Потульницького
«Корона та ціна» Володимира Потульницького – насправді друга частина авторської монографії «Україна і всесвітня історія», перша книга якої вийшла ще у 2002 році

Кредо «НАУТІЛУСА» – публікувати книжки з баченням захоплюючих перспектив, що розгортаються за видимим горизонтом. У цьому нам добре допомагали автори рівня Нобелівських лауреатів у започаткованій в 1997 році українській редакції журналу Scientific American (Світ Науки). Такого ж широкого світоглядного формату й роботи професора Потульницького. В умовах розбудови сучасної української республіканської державності суперечки про реальний баланс гілок влади (парламентсько-президентська чи, де-факто, президентська) – це певний антипод світові династій, династичному легітимізмові, правам регнум і принципатум, династичним шлюбам, про які пише дослідник. Давні способи державного менеджменту – запрошення на правління варягів – були й залишаються проблемою недовіри до власної еліти та її професійної й державницької спроможності. У книзі це чудово висвітлено. А чого варте опрацювання питання перетягування московитами харизми Київської Русі (а заодно й земель) та побудови на їх основі власної імперії!

Володимир Потульницький
Володимир Потульницький – український історик, провідний науковий співробітник Інституту української археографії й джерелознавства ім. М. Грушевського

У цьому контексті слід зазначити, що нинішня книга – наш третій видавничий проект із професором Володимиром Потульницьким. Першим спільним здобутком стала хронологія історії України, надрукована в трьох випусках журналу «Світ науки» (Scientific American Ukrainian). Це була піонерська спроба осмислити українську історію й зробити її доступною для вивчення широким суспільним колом не з позицій пригноблених народних мас і національно-визвольної боротьби, а з погляду консервативної традиції. Свого часу таку спробу зробили В’ячеслав Липинський та Осип Назарук, однак через ідеологічні розбіжності й різне трактування багатьох персон і подій автори загрузли в узгодженні подробиць і не встигли завершити розпочате. Ми ж зробили докладний аналіз державницьких звершень володарів щодо подолання руїнництва, анархізму і хаосу, здійснених під державотворчим, об’єднавчим, династичним та владним началом.

Три випуски журналу «Світ науки»
Три випуски журналу «Світ науки», де вперше була опублікована хронологія династичної історії України
Перша частина «Хронології»
Перша частина «Хронології» (Світ науки. – 2001. – Ч. 4(10). – С. 104-105)

Другим здобутком стала підготовка і видання династичного панно за науковою редакцією проф. В. А. Потульницького – плаката з портретами чільних представників усіх княжих та гетьманських династій, які керували давніми й новочасними українськими державами в окремі періоди європейської історії. Якісно оформлене автентичною українською емблематикою, супроводжене фаховими коментарями, панно незмінно викликає величезне зацікавлення науковців на публічних лекціях професора В. Потульницького, зокрема в Оксфордському та Токійському університетах – визнаних наукових центрах двох давніх світових монархій.

Панно «Династична історія України»
Панно «Династична історія України» зберігається в бібліотеках провідних університетів багатьох країн світу

Публікуючи монографію «Корона та ціна», насамперед відзначу, що книжка виконує величезну просвітницьку й популяризаторську функції. Вона наче мимохідь розкриває низку історичних парадоксів та «білих плям», невідомих не лише широкому загалові, але й фахівцям, а також долає силу-силенну закоренілих стереотипів щодо центрально- та східноєвропейської історії з особливим розглядом України. Зосереджуся на цих парадоксах, «білих плямах» і стереотипах дещо докладніше.

Найважче починати аналіз від самого початку – як це роблять математики в пошуках помилки. Виявляється, австрійська монархія Габсбургів планомірно, століттями розширювала свої володіння аж ніяк не силою зброї, а вдалими шлюбами – таке ж успішно практикував Ярослав Мудрий. Інший не менш промовистий факт і повчальний досвід – династичні війни, за допомогою яких більш досвідчені у мистецтві владарювання папи, кардинали та королі вирішували проблеми з новоспеченими національними володарями – на кшталт чеського та угорського етнічних королів XV ст. Щодо Габсбургів, то мене, як шабліста, втішив той факт, що ці володарі були такими пристрасними шанувальниками лицарського фехтування, що поширили поняття лицарського двобою за законами честі на сферу міжнародної дипломатії, кар’єрного росту та суспільної поваги, щедро даруючи привілеї фехтувальним корпораціям.

Що ж до історично ближчих нам державних діячів, то цікаво буде дізнатися, що піднесений радянськими й російськими істориками до рангу великого стратега й уславленого переможця шведів і тевтонів князь Александр Невський насправді їздив з рабським «поклоном» в Орду. Означений російською історіографією як мудрий правитель та об’єднувач земель князь Іван Калита вигадував для зверхника-хана міфічні заколоти і змови, аби в такий спосіб знешкодити своїх земляків-супротивників. А якою «майстринею» підступів та зговорів була дружина великого князя Івана III Васильовича, уродженка Візантії, цариця Зоя Палеолог, як вона труїла, ув’язнювала, осліплювала або знеславлювала своїх противників! Куди там Катерині Медічі, Лукреції Борджіа чи Роксолані Лісовській-Гюрем!

Наступний парадокс – той факт, що польські виборні королі, фактично, були маріонетками шляхти. Адже будь-яке королівське рішення затверджував сейм, тож варто було будь-якому панові (нерідко підкупленому магнатами чи євреями) вигукнути «Не позвалям!», як король залишався ні з чим. А чого варта звитяга 30 тисяч українсько-литовських лицарів, які на чолі з князем Костянтином Острозьким у битві під Оршею спромоглися розбити 80-тисячне московське військо! Також виявилося, що євреї були настільки зайняті проблемами соціальної історії, погромами та власним співжиттям, що примудрилися не помітити ні української еліти й аристократії, ні української династичної держави Хмельницьких, відносячи ці еліти або до польських, або до «бунтівних».

Що важливо – книга професора Потульницького ламає певні стереотипи. Великий князь Ярослав, відомий в історії як «Мудрий», у перші роки свого правління був вірним адептом візантійської ідеології на українських землях, за що й отримав від візантійців таке поважне прізвисько. Натомість князь Святополк, який з легкої руки літописців потрапив в аннали історії під прізвиськом «Окаянний», був ледь не першим давньоукраїнським державцем, що відкрито прагнув позбутися візантійського домінування і правити без втручання Царгорода. Насправді ж мудрим виявився молодший брат Ярослава – Мстислав, який продемонстрував і розсудливість полководця, і мистецтво державного управління, зберігаючи власну дружину й використовуючи найманців. А владні дуумвірати українських князів? Їх не бракувало в нашій історії, та ще й, на відміну від римських, були вони значно міцнішими (принаймні, дуумвірат Ярослава і Мстислава).

Князь Олег прибиває свій щит до воріт Царгорода
Князь Олег прибиває свій щит до воріт Царгорода. Офорт Ф. Бруні

Середньовічний Боян звеличує лицарські подвиги давньоукраїнського князя Всеволода не гірше, ніж європейські хроністи оспівували чин Сіда Кампеадора, Роланда, Зіґфріда та Ланселота. Його ідеальний, зразковий лицар немов постає зі сторінок «Пісні про Нібелунгів» чи «Пісні про Роланда». Поєдинок-двобій давньоукраїнських князів нагадує гомерівські поєдинки троянських воїнів з грецькими – Паріса з Менелаєм, Гектора з Патроклом, Аяксом та Ахіллесом.

Оцінивши умови створення гетьманської династії Хмельницьких, бачимо, що славетний Богдан почувався мов риба у воді в усіх хитросплетіннях епохи, коли жили й виступали за різні табори такі діячі, як Петро Могила, турецький султан Ібрагім, молдавський господар Василь Лупул, польський король Ян Казимир, московський цар Олексій Михайлович, константинопольський патріарх Паїсій, шведський король Карл-Густав та інші. Гетьман мав достатньо розуму, волі й далекоглядності, щоб перемогти на багатьох шахівницях – та все ж не на всіх.

Богдан Хмельницький і Павло Скоропадський
Богдан Хмельницький (гравюра фламандського картографа, гравера і художника Вільгельма Гондіуса 1651 року) та Павло Скоропадський (картина української художниці Оксани Полтавець-Гуйди 2018 року)

Не менш цікаво читачеві буде дізнатися, що українці, крім князівсько-королівських династій, мали й дві гетьманські – Хмельницьких та Скоропадських, які, на жаль, вигасли, але все ж фактом свого існування вписали Україну в систему координат етнічного династичного державотворення. А Січ Запорозька, заснована нащадком Рюрика Дмитром Вишневецьким (Байдою), – як одна з форм існування української державності. А чого вартий такий промовистий факт, що більшість представників української шляхти й козацтва в матрикулах знаних європейських університетів XVII-XVIII століть означували себе українцями, а українська шляхта мала власну гербову й ідентифікаційну відмінність і від російського дворянства, і від західноєвропейської шляхти, виразно преферуючи в гербах козацьку шаблю будь-якій іншій зброї – мечу, шпазі, рапірі чи сокирі.

Неможливо не згадати й про дві групи еліт, які поборювали одна одну в і давньоукраїнській, і в новішій українській історії. У давні часи одна із них (слов’янська) була упосліджена порівняно з іншою (варязькою), оскільки вважалося, що вона гірше воювала. В козацькі часи знову бачимо дві групи еліт: козаки і шляхта. І знову нерівність! Якщо припустити, що колись постане Третій Гетьманат, то які нові групи еліт його очолюватимуть? Сподіваємося, вони рекрутуватимуться не з представників тих фракцій Верховної Ради України, які сьогодні формуються під конкретного діяча, а спиратимуться на традиційні, усталені ідеології – як попередні чотири групи в княжі та козацькі часи. Яка із цих груп домінуватиме? Все це справа імовірного майбутнього. Сьогодні ж, на жаль, так і не створено стійкого позитивного образу героїчного минулого, немає в пам’яті нащадків тієї «золотої ери», куди українці линули б думками і звідки черпали б приклади для натхнення – все надто далеке і трагічне, марковане Шевченковим «Славних прадідів великих правнуки погані». Воістину, історія нічому не вчить, лиш карає за неуцтво. Навіть корону страшно було на бронзову голову Короля Данила одягнути, удостоївся лиш ремісничої пов’язки від вдячних нащадків (і це у центрі Львова, в розпал Незалежності). Хоча пам’ятник непоганий, знаковий…

Насамкінець хочу зазначити, що ілюстративний матеріал, відібраний для книги, – унікальний. Більшість ілюстрацій, які професор В. А. Потульницький віднайшов у приватних колекціях зарубіжних науковців, вперше друкуються в окремому виданні. Публікуючи це дослідження, ми сподіваємося, що творча думка наших інтелектуалів почне шукати відповіді й розгадки парадоксів нашої ментальності, а подальший фаховий аналіз давніх подій принесе немало цікавих знахідок. І незабаром поруч із книгами професора Потульницького, які самотньо стоять на українській династичній полиці, виструнчаться й інші, не менш цікаві та оригінальні книжки з цієї ділянки – як у Норвегії, Швеції, Данії, Бельгії, Голландії, Іспанії чи Великій Британії.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: