Закавказький клінч Найактуальніше Планета 

Закавказький клінч

Про перспективи вірмено-азербайджанського протистояння і про те, як воно допомагає краще збагнути наше АТО.

Розпад радянської імперії на окремі незалежні держави був бездоганно оформлений як документ, однак де-факто перерозподіл владних повноважень супроводжувався силовим з’ясуванням політичних, міжетнічних і міжконфесійних стосунків на просторах колишнього комуністичного раю від Придністров’я до Таджикистану. На початку 90-х Україні пощастило відмежуватися від конфліктів, однак сьогодні старі болячки знову нагадали про себе: зʼяcувалося, що проблему з лояльним до чужої держави населенням ми не розв’язали, а тільки відклали. Доки у Криму і на Донбасі Україна складає іспит на державність, є сенс уважніше розглянути вірмено-азербайджанський конфлікт, який багато чим нагадує російсько-український. У цьому конфлікті ми – не учасник, а зовнішній спостерігач, що створює передумови для неупередженого аналізу.

Розглянемо загальні аспекти передісторії протистояння. Коли наприкінці 1980-х цілісність Радянського Союзу похитнулася, знову активізувалися вірмено-азербайджанські протиріччя, не розвʼязані ще з початку XX століття. Вірменська РСР заявила про свої претензії на Нагірно-Карабахську автономну область у складі Азербайджанської РСР, де більшість населення становили вірмени. Мітинги у Вірменії і на території НКАО спричинили взаємне насильство на національному ґрунті. Усе, що було потрібно для кровопролитної війни між обома країнами у майбутньому, – проголошення Нагірного Карабаху незалежним від Азербайджану, намагання азербайджанських військ утримати цю територію під своїм контролем та збройна підтримка Нагірного Карабаху з боку Вірменії. У результаті активної фази протистояння, яке тривало до перемир’я 1994 р., Вірменія відвоювала в Азербайджану 15% його території: майже весь Нагірний Карабах, де жили загалом вірмени, а також сім прилеглих до нього районів, де раніше переважали азербайджанці. До сьогодні конфлікт перебуває у статусі-кво: як і на Донбасі, втрати обох армій незначні, але невблаганно регулярні, тривалі й дошкульні, як китайські тортури. Конфлікт уже не на міждержавному, а на міжнаціональному рівні поглибили криваві розправи над мирним населенням, до яких вдавалися обидві сторони. Серед численних прецедентів – Сумгаїтський погром вірмен (1988) і Ходжалинська різня азербайджанців (1992). Так частиною менталітету, елементом національного коду вірмен та азербайджанців стала безапеляційна ненависть – не лише до сусідньої держави, але й до сусіднього народу

Війна між Вірменією та Азербайджаном, як і годиться у XXI ст., – це війна перш за все інформаційна. Відвоювати територію у наш час значною мірою означає довести світовій громадській думці, що ти маєш право на цю територію. Саме тому і вірменські перехожі, і азербайджанські таксисти так добре знають історію своїх вітчизн, а особливо – історію спірних земель. Це й не дивно, адже аргументи для доведення рації своїх народів десятиліттями розробляють та активно поширюють азербайджанські й вірменські історики, політики, пропагандисти. При цьому вірмени полюбляють сягати в глибину тисячоліть, приміром, вип’ячувати прадавню Вірменію між Чорним і Каспійським морями; азербайджанці ж, натомість, почуваються значно впевненіше, розповідаючи про знакові події останніх століть, зокрема про період існування Еріванського ханства (1747–1828), коли у теперішній вірменській столиці та на всій території історичної Східної Вірменії процвітала мусульманська культура з розкішними вулицями, площами, мечетями, фортецями, замками, школами і базарами.

Голуба мечеть у Єревані XVII ст., свідок епохи Еріванського ханства
Голуба мечеть у Єревані XVII ст., свідок епохи Еріванського ханства

Загалом жителями Нагірного Карабаху є вірмени, а історична Вірменія контролювала цю територію ще два тисячоліття тому; тут збереглися вірменські церкви й інші сліди старовинної вірменської культури. На це азербайджанські історики мають контраргумент: культурна спадщина Карабаху насправді належить не вірменам, а кавказьким албанцям ‒ давньому християнському народу, який освоїв ці території і який вірмени асимілювали приблизно в ранньому Середньовіччі. Від 1921 р. Нагірний Карабах входив до складу Азербайджанської РСР, це суверенна територія Азербайджану. Вірменська відсіч цьому твердженню: 1921 р. більшовики несправедливо віддали Азербайджану Нагірний Карабах, 94% жителів якого були вірменами. Ці та інші полемічні шаблони використовують учасники інформаційної війни по обидва боки барикад. Суть протиріч між ними дуже легко збагнути, якщо стати на сторону когось із противників. Усе значно складніше, якщо намагатися з’ясувати головні аспекти проблеми для неупередженої оцінки подій.

Не викликає сумнівів лише те, що Нагірний Карабах – це спірна територія, що де-юре належить Азербайджану (законність, документальний суверенітет, міжнародне визнання), а де-факто ‒ Вірменії (абсолютна лояльність місцевого населення, історичні підстави). Тобто маємо справу із уже традиційною суперечністю між правом народів на самовизначення й принципом територіальної цілісності держав.

Хоча аргументи Вірменії мають незначну перевагу в моральному аспекті (бо важливіші все-таки люди, а не устави), слід ще раз нагадати, що на початку 1990-х вірменські війська взяли під контроль не лише Нагірний Карабах, але й прилеглі території, із яких вигнали корінне азербайджанське населення. Ця додаткова гиря на шальці азербайджанської правоти урівноважує терези і робить пошуки винуватця й спроби мирного розв’язання конфлікту вкрай важкими.

За два роки нашої війни українське та російське суспільство звикло до думки, що протистояння справжнє тільки на екранах телевізорів і на просторах Інтернету, а в реальності радше вдаване. Росія не визнає, що веде війну на Донбасі, а своїх спійманих спецслужбовців називає добровольцями. Україна теж вважає за потрібне говорити про АТО, а не про війну. Уже за кілька кілометрів від лінії фронту життя нічим не відрізняється від мирного. Україна активно торгує як із Росією, так і з терористичними республіками; громадяни обох держав досі активно їздять одне до одного в гості (приміром, чимало українців не відмовилося від відпочинку в Криму), а завод «Рошен» продовжує функціонувати в Липецьку, сплачуючи податки в казну РФ. Коли спостерігаєш за цим калейдоскопом евфемізмів, симулякрів і постмодерністських телевізійних прийомів, на серці з’являється неприємний осад фальшивості. Ніби в нас на кону не Батьківщина. Ніби це просто ще одне міжнародне реаліті-шоу, яке незабаром завершиться, і все буде так, як раніше. Єдине справжнє у цьому театрі абсурду – регулярні жертви наших військових, сироти і вдови, покинуті напризволяще полонені, покалічені фізично і морально молоді люди.

Вірменія і Азербайджан не звикли плести інтриги, граючись у піддавки. У них нікому не спаде на думку називати війну АТО. Уже чверть століття держави не підтримують дипломатичні відносини одна з одною, а кордон між ними не прохідний. Великі колись діаспори азербайджанців у Вірменії та вірмен в Азербайджані тепер майже ліквідовані. Перебування громадянин Вірменії в Азербайджані і навпаки – це неймовірно рідкісна, ризикована річ. Яким корумпованим не був би вірменський президент Серж Саргсян, ні він, ні його родичі не мають бізнесу в Азербайджані, а диктатору Ільхаму Алієву навіть не спало б на думку назвати своїх військових на кордоні з Вірменією добровольцями, шахтарями чи трактористами. Ні у Вірменії, ні в Азербайджані не можливо уявити не лише партії на кшталт українського «Опозиційного блоку», яка відкрито виправдовувала б агресора (заявляючи про його відсутність), але й політичного діяча, як-от Гаррі Каспаров, що згоден повернути Крим Україні після повалення режиму Путіна. Гаряча кавказька кров не дає змоги патріотам з обох сторін іти на компроміси із совістю, що призводить до низки позитивних і негативних наслідків.

Потрапити з однієї країни в другу можливо тільки через сусідні держави. Але і в цьому випадку азербайджанський штамп у моєму паспорті спонукав вірменських прикордонників затримати мене на кілька хвилин для додаткових пояснень. Схожі труднощі виникли б через вірменський штамп при в’їзді в Азербайджан. На щастя, усе закінчилося тільки поясненнями: я побував у обох країнах, по обидва боки інформаційного фронту, здобувши досвід, недоступний для більшості вірменів та азербайджанців.

Фонтан на площі Республіки в Єревані
Фонтан на площі Республіки в Єревані (фото Юрія Мельника)

Вірмени – майже казковий гірський народ, історична доля й ментальність якого багато чим нагадують єврейські: кількатисячолітня історична тяглість, ворожнеча із сусідами, перманентне поставання з попелу після винищень, погромів і гонінь, розпорошеність по світу, здатність виживати і досягати успіху серед чужих народів, згуртованість і взаємодопомога, уміння грати на військово-політичних суперечностях, а також проходити між краплями й прослизати між жорнами, яке допомогло євреям і вірменам пронести свою ідентичність крізь віки. Прийняття християнства вже 301 р. дає право Вірменії вважати себе першою християнською державою у світі, чим вірмени, із трьох сторін оточені мусульманськими країнами, виправдано пишаються. Створення вірменського алфавіту Месропом Маштоцем 405 р. дало поштовх культурному процвітанню, розвитку літератури, богослов’я, історичної науки, музики й архітектури вже у ті далекі, темні віки.

Церква Святої Зоравор у Єревані – найдавніший збережений храм у місті
Церква Святої Зоравор у Єревані – найдавніший збережений храм у місті

Сучасна Вірменія – мононаціональна країна (98% – вірмени), що видається неймовірним з огляду на історичне минуле і строкатість регіону. Вірменія затиснута між Азербайджаном і Туреччиною, із якими не підтримує дипломатичних відносин, отож постійна напруга через відчуття загрози спричинила мілітаризацію суспільства (ще одна паралель з Ізраїлем) і неймовірний націоналістичний кураж. Карабахським конфліктом у Вірменії дихають політичні діячі, інтелігенція, прості перехожі. Вірменський націоналізм втілився у картах історичної Великої Вірменії на стінах Музею вірменської історії та у звичайних туристичних картах Вірменії із безцеремонно включеною в кордони республіки територією Нагірного Карабаху. Ні пересічні вірмени, ні офіційна влада не вважають цю землю чужою, загарбаною в Азербайджану.

Карта Великої Вірменії (фото Юрія Мельника)
Карта Великої Вірменії (фото Юрія Мельника)

Оточена ворогами ззовні й прогнила зсередини, Вірменія давно припинила б своє існування, якби не її унікальний козир: діаспора. Із десяти мільйонів вірмен лише третина живе у Вірменії. Зате вірмени США, Росії, Франції, багатьох інших країн світу – це часто успішні люди, які продовжують допомагати історичній батьківщині. Від 1991 р. діаспора інвестує у Вірменію мільярди доларів (60-70% ВВП країни!). Можна зрозуміти, чому в політичній системі Вірменії знайшлося місце для міністерства діаспори. Вірмени за кодоном мають можливість впливати на політичні рішення країн, у яких живуть. Саме діаспора забезпечила вірменську армію всім необхідним під час карабахського конфлікту, водночас посприявши прихильному до Вірменії трактуванню подій із боку провідних західних держав.

Значною мірою саме завдяки діаспорі геноцид вірмен 1915 р. став не лише аспектом національної свідомості, але й важливим фактором міжнародної політики. Про впливовість вірменського лобі можна судити не так із закликів американських конгресменів визнати трагедію вірменського народу на державному рівні у США, як із комедійного ток-шоу “Last Week Tonight”, де відомий ведучий Джон Олівер перед мільйонами глядачів кепкує з Барака Обами за його небажання назвати геноцид геноцидом (очевидно, через страх зіпсувати стосунки з Туреччиною). Ще більше для вірменської справи роблять Джордж Клуні, Шарль Азнавур, Серж Танкян (“System of a Down”) і багато інших знаменитостей

Азербайджанська гора з території Вірменії. Прифронтова зона, у якій досі бувають перестрілки
Азербайджанська гора з території Вірменії. Прифронтова зона, у якій досі бувають перестрілки (фото Юрія Мельника)
Вірменська церква Святої Богородиці в зоні збройного протистояння, недіюча
Вірменська церква Святої Богородиці в зоні збройного протистояння, недіюча (фото Юрія Мельника)

На фоні бідної, корумпованої Вірменії Азербайджан видається перспективною молодою державою, яка за останні роки суттєво зміцнила свій добробут завдяки експорту нафти. Властива південним народам показна розкіш втілена у футуристичній архітектурі Баку, що додає ландшафту столиці лоску ситих близькосхідних петрократій (хоча подекуди ця розкіш фасадно-потьомкінська). В Азербайджані траси європейського рівня, яких удень із вогнем не знайдеш на просторах СНД. Країна активно рекламує себе у світі, беручись за організацію «Євробачення», «Формули-1», матчів чемпіонату Європи з футболу 2020, Ісламських ігор солідарності, Всесвітньої шахової олімпіади тощо.

Набережна Баку
Набережна Баку (фото Юрія Мельника)
Полум’яні вежі в Баку висотою 190, 160 та 140 метрів
Полум’яні вежі в Баку висотою 190, 160 та 140 метрів

Водночас Азербайджан, намагаючись відповідати статусу культурної нації, що акумулювала, окрім тюркського, ще й перський досвід, пишається своїми літературними надбаннями: огузьким героїчним епосом Деде Коркуд, зародження якого сягає IX ст.; спадщиною перськомовних поетів, передусім Нізамі – одного з ключових авторів у східній літературі, який жив і помер (1203 р.) на території сучасного Азербайджану; сучасниці Нізамі, поетеси Мехсеті, його попередника Катрана Тебрізі та інших авторів світового масштабу, які долучилися до розбудови острівця високої культури на Близькому Сході. А саме Близький Схід, як із гордістю полюбляють наголошувати в сучасних азербайджанських школах та університетах (значною мірою, небезпідставно), ніс естафету розвитку культури за все людство у Середньовіччі.

Однак у століттях перебування азербайджанців під перським домінуванням є і зворотний бік: до сьогодні левова частка азербайджанців живе за межами Азербайджану, у так званому Іранському Азербайджані, який входить до складу Ісламської республіки Іран. Окрім ситуації з Нагірним Карабахом, азербайджанців гнітить трагедія розділеного народу, яка ще більше розпалює національні почуття.

Вірменська церква, перероблена азербайджанцями у мечеть. Нахічевань
Вірменська церква, перероблена азербайджанцями у мечеть. Нахічевань (фото everyworldcity.com)

Азербайджан не може похвалитися настільки впливовою та організованою діаспорою, яку має Вірменія, проте у Баку в руках інший козир – братня Туреччина, до якої пострадянська країна ставиться з великим пієтетом. Туреччина, маючи близьку, зрозумілу азербайджанцям мову й культуру, своїми кінематографом, літературою й університетами поступово заміняє молодому азербайджанцеві старий полюс притягання ‒ Росію. У ворожому ставленні до Вірменії Туреччина теж дихає з Азербайджаном спільним степовим духом, який колись добряче сколихнув цю частину світу.

В Азербайджані немає політичного процесу, державою керує Ільхам Алієв, який зробив із попереднього президента (свого батька) об’єкт поклоніння. По всій країні – пам’ятники, банери, портрети, вислови покійного Гейдара Алієва, який, як вважають, вивів країну на шлях процвітання. Сучасний розкішний, претензійний Азербайджан – зовсім не та країна, у якої на початку 1990-х Вірменія відібрала 15% території. Безкомпромісна тюркська душа, століттями привчена підкорювати, не хоче і не може стерпіти посягання на територіальну цілісність рідної країни. Закономірно, що молодший Алієв консолідує суспільство завдяки ідеї повернення загарбаних Вірменією земель – щодо цього в азербайджанському суспільстві панує консенсус навіть серед нечисленної прозахідної інтелігенції, яка у приватних розмовах іронізує з політичного режиму в країні. Патріотизм Азербайджану втілений не тільки у полотнищах національного прапора, які видніються за десятки кілометрів. Молоді люди виявляють готовність на ділі доводити любов до батьківщини – звільняти окуповані землі на перший поклик президента.

Мечеть Гейдара Алієва
Мечеть Гейдара Алієва (фото baku-ih.gov.az)

Насамкінець

Аналізуючи закавказький досвід, ми можемо приблизно уявити, у що переросте україно-російське протистояння, якщо затягнеться. Безумовно, образ ворога посилює патріотичні почуття, однак і морально виснажує, сповнює суспільну свідомість негативними настроями. Вірмено-азербайджанський конфлікт вчить нас, як треба по-справжньому обстоювати свою батьківщину, не ідучи на компроміс із державою-супротивником у принципових аспектах. Водночас він вчить нас, як НЕ треба наживати собі ворогів серед цивільного населення сусідньої країни, бо рани міжнаціональної образи, завдані погромами й етнічними чистками, дуже болісні й погано гояться.

Десятиліття жорстокого протистояння, запеклої інформаційної війни, виховання дітей у антивірменському чи в антиазербайджанському дусі, періодичні перестрілки через кордон – усе це тільки зацементувало взаємну ворожнечу. Мирний договір, ратифікований підписами очільників обох країн, – перспектива складна, багатоаспектна, але реальна. Однак завдяки йому припиняться лише бойові дії, а не ворожнеча народів.

«Коли 1988 року вибухнув конфлікт, у пролом, що утворився по обидва боки, хлинули армії агітаторів і памфлетистів, які зайнялися написанням праць на кшталт “Карабах: винуватці трагедії добре відомі”. На превеликий жаль, відтоді мало що змінилося. Ідеологічні баталії тривають і сьогодні у вузькому колі в Інтернеті, тоді як опитування громадської думки в обох країнах засвідчують, що більшість респондентів навіть не уявляє передачі Карабаху іншій стороні в рамках будь-якої мирної угоди. Обидві сторони конфлікту звикли вірити в те, що без Нагірного Карабаху їхня національна ідентичність виявиться неповноцінною, а державність занепаде», – так 2005 р. писав британський журналіст Томас де Ваал. Його оцінка ситуації посилює нашу впевненість, що у нагірно-карабахському питанні немає перспективи мирного розвʼязання конфлікту, яке влаштувало б обидві сторони. Однак погляньмо на ситуацію з іншого боку: хіба між обома народами не може відбутися діалог поза цією дилемою?

Розумні люди з обох сторін уже сьогодні шукають платформу для діалогу, завдяки якому вдалося б помирити їхні народи, відклавши розв’язання проблеми з Нагірним Карабахом. Певне просвітлення в цьому напрямі можна помітити на рівні інтелектуалів, – наприклад, у змістовній розмові вірменського та азербайджанського журналістів, Юрія Манвеляна й Гаміда Гамідова, у якій не було винайдено панацеї від протистояння обох держав, зате прозвучало чимало благих і тверезих намірів. Азербайджанці та вірмени, зустрічаючись в інших країнах, не лише б’ють одне одному морди (як сталося у Львові в травні цього року), але й іноді знаходять спільну мову. Чудовим полем для примирення є сусідка обох країн ‒ Грузія. «Тут вони разом. Азербайджанці та вірмени приїжджають виступати на конференціях, спокійно реагують одні на одних», – каже професор Тбіліського університету Маріам Герсамія.

autosУ центрі Тбілісі мені довелося побачити два автомобілі з азербайджанськими і вірменськими номерами, які стояли поряд. Нехай цей кадр буде ще одним символом примирення і взаєморозуміння.

(Баку, Єреван, Тбілісі)

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(14 голосів)

Також буде цікаво: