Віктор Тимченко: «Ми стоїмо перед прірвою і можемо зробити крок вперед» Найактуальніше Суспільство 

Віктор Тимченко: «Ми стоїмо перед прірвою і можемо зробити крок вперед»

Минулого року український читач мав змогу ознайомитися з двома знаковими книжками-застереженнями. У художній літературі – це «Покора» Мішеля Уельбека. У публіцистиці – «Модерний націоналізм. Глобальні катастрофи та як їм зарадити». Автором другої книжки є німецький письменник і журналіст українського походження Віктор Тимченко. І хоч йому близькі слова Олександра Герцена «Ми зовсім не лікарі, ми – біль», у нашій розмові автор пропонує ліки для сучасної Європи як сукупності вітчизн, а не безликої спільноти.

Ваша книжка має назву «Модерний націоналізм». У чому суть цієї модерності, якщо взяти до уваги той факт, що базові складники націоналізму незмінні: політична незалежність, створення і розвиток системи національної освіти, захист національного виробника…

– Як відомо, початки націоналізму датують XVIII сторіччям. Саме тоді Йоган-Ґотфрід Гердер уводить це поняття… До 20-30 років ХХ ст. утверджується загальний образ націоналізму. Складниками цього націоналізму стають шовінізм, расизм, антисемітизм. Сьогодні такі погляди засуджують, але тоді щодо них існував науковий консенсус. Адже расизм з’явився не на порожньому місці. Бо не африканські дослідники приїздили до Європи й описували європейські народи, а європейські науковці їхали до Африки й Полінезії вивчати племена тубільців. Коли європейський науковець з пенсне приїздив туди і бачив голі, босі племена, то йому спадало на думку, що вони недорозвинені й інтелектуально до стану білої раси ніколи не дотягнуть. Так народжувався расизм, тобто зверхнє ставлення білої раси до чорної.

Так само – задовго до появи самого терміну – з’являвся шовінізм. Приміром, 1807 року практично всі споконвічні німецькі території захопили французи. І тоді ректор Берлінського університету Йоганн Готліб Фіхте у своїх «Зверненнях до німецької нації» проголошує, що французи засадничо не здатні до освіти, а творцем культури є лише німецька нація. Він виступає також за чистоту раси… Зрозумілі погляди приниженого воєнними поразками німця.

Антисемітизм народжувався значною мірою від закритості і втаємниченості юдейських громад, незрозумілого, а від того страхітливого, культу чужої релігії… Хмизу в багаття антисемітизму підкидали і християнські пастирі – між юдаїзмом і християнством точилася запекла боротьба за паству. Серед переконаних антисемітів старих часів – Джордано Бруно, філософи Вольтер, Дідро, Руссо, письменник Герберт Веллс, церковні реформатори Мартін Лютер та Йоганнес Кальвін, композитор Ріхард Ваґнер, «автомобільний король» Генрі Форд, політики Вашингтон, Бісмарк, Черчілль…

Недавно в Німеччині вийшов перший том нової біографії Гітлера (Volker Ullrich, Adolf Hitler. Die Jahre des Aufstiegs, видавництво S. Fischer, 2015). У ній автор Фолькер Улльріх стверджує, що «Mein Kampf» Гітлер великою мірою списав з робіт відомих мислителів. Єдине, що належить Гітлеру, – це питання пропаганди, якими до нього мало хто займався. Я роблю з цього інший висновок: звісно, плагіат – це погано, та з іншого боку очевидним є те, що не якісь люди несповна розуму, а знані етнографи, біологи, соціологи, філософи, психологи, мовознавці закладали підвалини націоналізму.

Але відтоді минуло сто років. Змінився наш соціальний досвід. Друга світова війна показала, що міжнаціональна ворожнеча може спричиняти страшні наслідки. Генетичні дослідження досі не довели, що є раси інтелектуально вищі й нижчі. Шовінізм не дає нічого жодній нації, окрім ненависті до сусідів… Тому, якщо ми вважаємо націоналізм живим організмом, а не догмою, то в цьому організмі теж мають відбуватися зміни. Колись, коли в кожній європейській родині було по восьмеро-дванадцятеро дітей, Фрідріх Ратцель вивів так звані «закони просторового зростання держав». Сьогодні ж європейські нації вимирають, тому ні про яке розширення не йдеться. З огляду на це я пропоную впровадити термін «дефензивного націоналізму», завдання якого – зберегти терени проживання нації й саму націю, бо падіння народжуваності та неконтрольована імміграція можуть мати катастрофічні наслідки.

Віктор Тимченко під час зустрічі зі студентами факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка
Віктор Тимченко під час зустрічі зі студентами факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Ви говорите про шовінізм і расизм як складники націоналізму. А чи не доцільніше сказати, що є націоналізм і націоналізм. Ці два поняття однаково пишуться і звучать, але мають різні значення. Якщо на націоналізм подивитися українськими очима, то він не був і не є експансивним. Окрім того, в такій інтернаціональній державі, як СРСР теж був експансіонізм, колоніалізм, але ми не можемо назвати радянську політику націоналістичною…

– Український націоналізм народжувався за відсутності реальної української державності, тому тут і не може йтися про якусь територіальну експансію. Але все-таки теоретики тодішнього націоналізму, у тому числі й українського, викладали свої думки в загальній європейській традиції 20-30 років ХХ сторіччя. Тому відокремити український націоналізм від західноєвропейського чи американського не можна. Звісно, в деяких націоналізмах шовінізму чи расизму було менше, десь його було більше.

– Згадану Вами захищеність, а реально – виживання європейських націй, Ви пов’язуєте з посиленням національних держав. Однак після Другої світової війни саме національна держава стає слабшою. Цьому сприяли глобалізаційні, інтеграційні процеси… Як би Ви окреслили коло зацікавлених у цьому процесі людей?

– У послабленні національних держав зацікавлені, приміром, конкретні Ангела Меркель чи Франсуа Олланд… Але ця зацікавленість повинна на чомусь ґрунтуватися. У припливі мігрантів до Європи зацікавлена промисловість, якій потрібна робоча сила. Промисловість підтримують представники правлячої в західному світі лібералістичної «еліти». Ця «еліта» й підпорядковані їй медіа нав’язують думку, що іммігранти гарантують добробут. Це хибна аргументація, бо немає залежності між рівнем життя й кількістю населення в країні. Можна забезпечено жити в країні з населенням у 8 мільйонів (Австрія, Швейцарія, приміром), і в 100 мільйонів.

Але є ще один аспект цієї проблеми. Ідейним батьком Європейського союзу був Ріхард Ніколаус Куденхове-Калергі. Ще на початку ХХ сторіччя він просував ідею створення «єдиної європейської нації», європейця, який всю свою енергію має спрямувати на знищення національних відмінностей. Куденхове-Калергі пропагував національність як річ незалежну від походження, вона повинна була стати «особистим питанням». За його начерками, у Європі мала утворитися одна «європейсько-негроїдна раса майбутнього, зовні схожа на древньоєгипетську». За лекалами Куденхове-Калергі все це й відбувається.

Французький мислитель Ерік Земмур стверджує, що сучасні європейські народи, держави стали заручниками Німеччини, яка кидається від однієї крайності до іншої. Суть нинішньої крайності у тому, що Берлін є локомотивом відкритості, толерантності. Він пов’язує це з німецьким комплексом вини за вчинки нацистів під час Другої світової війни. Наскільки цей шлейф є актуальним для німців?

– Це справді так. Сьогоднішня німецька нація справді хвора. Мабуть, немає жодного іншого народу, який би так погано ставився до себе. Коли я приїжджаю в Україну, то тут на парканах можна прочитати гасло «Україна понад усе!», а в Німеччині пишуть «Deutschland verrecke!» (Німеччино, здохни!). Важко собі уявити, що француз, голландець чи португалець бажає смерті своєму народові, а в Німеччині це є. Наприклад, один німецький політик з партії «зелених» відкрито заявляє, що радітиме, коли постане французько-польський кордон… Перед початком чемпіонату Європи з футболу у Франції ще один «зелений» політик заявив, що німецькі вболівальники не повинні розмахувати на стадіонах національними прапорами, бо це ображає національні меншини Німеччини.

Згадуване Вами почуття вини десятиліттями прищеплювали і західним, і східним німцям. Якщо хтось запитає, як цю вину спокутувати і чи мають діти відповідати за скоєне батьками, на вас дивитимуться як на ворога, який замахнувся на священну корову. Але не меншу загрозу для німців несе пропаганда руху проти народжуваності, а реально за самогеноцид народів. Ця політика не є суто німецькою проблемою і вже має загальноєвропейський характер. Одним з ідеологів такого руху є Корінн Майєр, яка написала книжку «40 причин не мати дітей». Для багатьох сімей «замінником» дітей став культ споживання. Але ж: не стане дітей – не стане й нації.

– Хотів би перейти від «німецької вини» до, умовно кажучи, «вини французької», бо саме французи у революційному ХVIII столітті розпочали процес утвердження політичної нації. Зараз в Україні жваво обговорюється теза про те, що українцям треба переходити від концепції етнічної нації до концепції політичної нації. На думку прихильників такого переходу, це може обєднати українців незалежно від походження. Іншими словами, чи німецького, українського паспорта достатньо, щоб нація була єдиною?

– Різниця між національністю та громадянством об’єктивна. Національна ідентичність не змінюється разом із переїздом людини в іншу країну і отриманням громадянства. В’єтнамець, який мешкає у США, звісно, може сказати «I am American», але етнічно він залишатиметься в’єтнамцем. Асиміляція чужих етній відбувається, але це тривалий процес. Якби історично Україна була країною мігрантів і сюди б наприїжджало багато представників різних етній, то, ясно, що тут утворювалася б політична нація. Однак, на щастя, українці – етнодомінантна нація з некритичними етнічними вкрапленнями. Відхід від етнодомінантності до політичності – це крок назад, бо найміцніша нація – моноетнічна, з однією релігією, з однією мовою. Згаданий перехід – це свідома помилка, радше – злочин. Він лише посилить дрібніші, рецесивні етнії, політична еліта яких згодом може порушити питання про відокремлення.

– Сучасні ідеологи об’єднаної Європи, європейської ідентичності чи надідентичності стверджують, що Європа повинна визначати себе через права людини і, як наслідок, не може мати кордонів. Тут спрацьовує підхід німецького соціолога Ульріха Бека. Він каже, що Європа не є спільнотою досвідів, а космополітичною спільнотою, яка повинна приймати все і всіх. Її особливість – відсутність субстанції, сутності і радикальна толерантність, радикальна відкритість. Все інше, стверджує він, веде до Аушвіцу. Як Ви прокоментуєте цю думку? І яким є Ваше ставлення до толерантності?

Якщо нинішньому політичному істеблішменту і його рептильній «науці» бракує контраргументів щодо певних поглядів, то вони завжди кажуть, що це веде до Аушвіцу. Про таку дискусійну культуру писав Михайло Жванецький: «Що може говорити кульгавий про мистецтво Герберта фон Караяна? Якщо йому зразу заявити, що він кульгавий, то він одразу визнає себе переможеним». Ульріху Беку бракує аргументів, бо я не розумію, чому національна ідентичність не є правом людини. Якщо болгарин виступає за право жити в Болгарії як болгарин, то хіба це не його людське право? Чому європейські держави мають навстіж відкриватися, без розбору всіх приймати, без кінця платити іммігрантам соціальну допомогу? Де це записано? У Біблії, у Корані? Де?

Часто критиковані євроскептики, на яких вішають ярлики ретроградів, живуть у Європі, вони хочуть їздити один до одного в гості, вони за те, щоб європейські країни мали спільний ринок, щоб на німецько-французькому кордоні ніхто не перевіряв паспорти. Тут їхні погляди збігаються з поглядами євроентузіастів. Єдина відмінність полягає у тому, що вони проти створення «нової історичної спільноти» – європейської. Вони хочуть зберігати свою національну ідентичність. Хто проти тих людей, які приїхали до Франції, подивилися Собор Паризької Богоматері й поїхали додому працювати на благо своєї батьківщини?

Щодо толерантності. Це такий кийок, щоб бити інакомислячих. Владоможці розуміють її по-своєму. З одного боку, все суспільство повинне толерувати погляди пані Корінн Майер й ЛГБТ-спільноти. Коли ж у Франції була мільйонна демонстрація на підтримку традиційної родини, яка існує тисячоліттями й освячена християнською мораллю, то всі лібералістичні ЗМІ накинулися на демонстрантів і звинуватили їх у гомофобії.

– Можливо, зовнішні, імміграційні загрози для сучасних європейських народів, які Ви описали, є наслідком не лише Другої світової війни, а й колоніального минулого тих самих французів, бельгійців, англійців, уособленням чого є нинішній мер Лондона Садік Хан, який має пакистанське походження…

– Звісно, це плата за колоніалізм. Свого часу біла раса завоювала терени, які їй ніколи не належали. Було завойовано Північну й Південну Америку, Сибір, Африку, Австралію… До 50-х років ХХ сторіччя тривало розширення ареалу білої раси. Біла людина вогнем і мечем насаджувала там своє право. Зараз відбувається зворотний процес. На Півдні планети потужна народжуваність, вихідці звідти почали колонізувати Старий світ.

Але я не хочу відповідати сьогодні за вчинки моїх білих предків 500 років тому. Я визнаю, що колоніалізм причетний до винищення, як дехто вважає, близько 100 мільйонів етнічних американців – індіанців. Але чому я маю сьогодні втрачати свою ідентичність тільки тому, що тоді хтось поїхав до Америки і там чинив злочини. Я хочу боронити право бути собою тими методами, які мені доступні.

– Яким Ви бачите вихід з цієї ситуації? Мультикультуралізм зазнав краху, в багатьох країнах утворилися етнічні гетто, «держави» в державах. Ці «держави» розширюються і герметизуються водночас. Ви ж не виселите з Брюсселя мешканців арабського кварталу, наприклад?

– Радикального виходу нема, але є вихід нерадикальний: усвідомити себе нацією й зупинитися, бо ворота до Європи зараз навстіж відчинені. Минулого року за офіційними даними лише до Німеччини зайшов мільйон іммігрантів, а за неофіційними – півтора мільйона. За словами Ердогана, якщо Європейський союз не виконає всіх умов, Туреччина відкриє шлях біженцям, яких там три мільйони. А одна з умов – безвізовий режим і в близькій перспективі членство мусульманської Туреччини в ЄС. Перспектива, прямо скажемо, для християнської Європи загрозлива.

Отже ще можна обійтися без хірургічних втручань і обмежитися терапевтичними, хоча в історії були й радикальні рішення. Після завезення великої кількості чорношкірих рабів до США, американці, ті, яких називають WASP (білі англо-саксонські протестанти), усвідомили, що згодом чорна раса може набути більшості й зробити країну своєю. Тому створене ще на початку ХІХ століття Американське колонізаційне товариство ПОВЕРТАЛО негрів до Африки. Так постала Ліберія.

І в Об’єднаних Арабських Еміратах проблему напливу мігрантів вирішили просто. По-перше, їм заборонили купувати нерухомість. Це означає, що людина ніколи не матиме свого житла й завжди платитиме за його оренду. По-друге, для них немає пенсійного забезпечення. Досягнувши пенсійного віку іноземець-заробітчанин змушений повертатися на батьківщину, де, можливо, він на зароблені кошти побудував якусь хатину. Можна по-різному до цього ставитися, але таке є. Колись кубинці дозволили приїхати на Кубу китайцям, але, розуміючи чим це все може закінчитися, завезли тільки чоловіків…

– Ваша книжка вийшла за кілька місяців до трагічних подій у Парижі, Брюсселі, Кьольні, Ніцці… Наскільки після цього змінилися погляди французів, бельгійців, німців?

– Зміни відбулися, але маргінальні, тому що ЗМІ намагаються блокувати цю інформацію. Нас заспокоюють, що радикалів серед біженців нема або їх небагато. Але тверезомислячі люди починають розуміти, що серед мільйонів біженців не може не бути ісламських терористів. Коли громадяни так ставлять питання, влада, як правило, відмовчується. Виховані на мультикультурних засадах медії намагаються ці проблеми табуювати. Але поступово контроль над думками вислизає з рук політичної «еліти», у європейських країнах зростає популярність партій, які захищають національні інтереси.

– Чи є у Вас відчуття того, що занепокоєння, яке Ви висловлюєте у своїх текстах, стає голосом мовчазної більшості?

– Надія, як відомо, вмирає останньою. В Європі посилюються позитивні тенденції. Німеччина, звісно, буде пасти у цьому питанні задніх з вищеназваних причин, але в інших країнах Європи цей підйом помітний – щонайбільше у Великобританії, Австрії… Мій голос – це голос людини, яка усвідомила, що ми стоїмо перед прірвою і можемо зробити крок вперед.

– Коли кілька місяців тому познайомився з Вами, я запитав, чи Ви готові видати цю книжку німецькою мовою. Ви відповіли, що поки ні. За цей час готовності побільшало?

– Готовність збільшилася, але не на всі сто… Для німецького політичного класу кожен, хто хоча б вимовляє слово «нація» – підозріла людина, а той, хто обстоює націоналізм, – злочинець, за яким плаче в’язниця. І це не полемічне перебільшення. Свобода думки на Заході – міф. Окрім того, там існують фашистоїдні ліві групи, які називають себе «антифа». Це так звані «антифашисти» з фашистськими методами. Вони можуть прийти, побити тобі вікна і піти. Все це відбувається за мовчазного схвалення толерантного лише до самого себе мультикультурного істеблішменту.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(9 голосів)

Також буде цікаво: