Виселення не було неминучим! Акція «Вісла» (28.IV.–29.VII.1947) Дайджести Найактуальніші 

Виселення не було неминучим!

logo-tygodnik-powszechnyТадеуш А. Ольшанський*. Акція «Вісла», 70 років опісля // Tygodnik Powszechny, 2017, 17 квітня.

Оригінальний текст доступний за адресою: https://www.tygodnikpowszechny.pl/akcja-wisla-70-lat-pozniej-147629. Переклад Йосипа Лося.


 

Незалежно від того, що могло б стати обґрунтуванням у 40-х роках ХХ століття, сьогодні неможливо знайти рації, яка могла б обґрунтувати переселення польських Українців.

Весною 1947 року збройні сили комуністичної Польщі виселили з південно-східного прикордоння Українців, які там залишилися після попередніх – розпочатих ще в 1944 році – переселень українського населення на радянську Україну. Це був водночас елемент боротьби з партизанським рухом Української Повстанської Армії, рівно ж національної політики, яка ставила собі за мету етнічну гомогенізацію держави – якщо не через депортацію, то через змушену асиміляцію.

Пам’ять про ці події й надалі є підставою ідентифікації польських Українців. А серед Поляків – темою дискусій і суперечок, які повертаються знову й знову.

Стаття на сайті
Стаття Тадеуша А. Ольшанського на сайті журналу «Tygodnik Powszechny»

140 тисяч

Почалося все 28 квітня 1947 року. Того дня польські військові і міліційні сили розпочали велику антипартизанську операцію, яка мала метою ліквідувати український визвольний партизанський рух на території післяялтинської Польщі. Цього разу ключовим елементом діяльності було виселення з прикордоння Жешувського і Люблінського воєводств українського населення (передовсім селян), яке залишилося там після попередніх виселень до Радянського Союзу. Під час чинної до 31 липня акції виселено близько 140 тисяч польських громадян українського походження (пізніше «додаткове» виселення охопило наступні 10 тисяч осіб).

Серед близько 2-2,5 тисяч партизанів УПА, які весною 1947 років залишалися ще в строю, 630 загинуло, понад 800 потрапило до полону (170 з них були страчені). Рештки розбитих відділів залишили територію Польщі згідно з рішенням керівництва УПА. Польська сторона втратила близько 300 вбитих і поранених. Під час антипартизанських акцій і виселення заарештовано 3,6 тисячі Українців, з яких до Центрального Табору Праці в Явожному скеровано 2,8 тисячі. Організаційна мережа Організації Українських Націоналістів у Польщі, яка налічувала на початку 1947 року близько 3 тисячі осіб, була розгромлена.

Центральний Табір Праці у Явожному був організований ще у 1945 році на об’єктах колишнього німецького табору праці «NeuDachs» nr.147, що був філією концентраційного табору Аушвіц. Початково це був табір полонених, пізніше інтерновано в ньому між іншим Сілезців, а в 1947 році – українських національних діячів, що їх підозрювали у співпраці з ОУН.

До Явожного потрапило назагал близько 4 тисяч українців, в тому числі близько 30 греко-католицьких і православних священиків; близько 150 інтернованих загинуло у концтаборі. Додамо, що після звільнення останніх Українців (а також так званих спекулянтів, запроторених тут у 1947 році) в Явожному організовано карне відділення для юних політичних в’язнів.

Відірвані від Вітчизни

Переселення було погано підготовлене – польське керівництво вважало, що українців на цих теренах залишилося лише 20-30 тисяч, але допіру в процесі акції виявилося, що їх значно більше.

Виселених примусово розміщено у західних і північних воєводствах, розпорошуючи мешканців конкретних місцевостей і намагаючись не створювати великих українських груп (що не вдалося повністю реалізувати, правдоподібно через визначення їх кількості). Заборонено діяльність всіх українських організацій, у тому числі греко-католицької церкви, а переселених піддано суворішому – ніж їх польських сусідів – наглядові депресійним комуністичним апаратом.

У серпні 1949 року переселені були позбавлені свого майна – без огляду на те, чи на новому місці одержали нерухоме майно, чи ні. Ця реквізиція, ніколи не анульована, величезною мірою ускладнила повернення, коли після 1956 року воно стало можливим. Однак чимало Українців після багатьох років повернулося на рідні терени, хоч не завжди до своєї місцевості. У 1956 році влада ПНР дозволила теж відновити структури українського національного життя, звичайно, під сильним контролем партії і служби безпеки.

Викорінені, відірвані від Вітчизни Українці доволі легко і масово позбувалися рільництва і виїжджали до міст, намагаючись водночас інтенсивніше навчати молоде покоління, ніж робили б це, залишаючись на своїх малих теренах. Швидко виросла нова українська інтелігенція (в 1947 році світських інтелігентів серед польських Українців практично не було). Однак і без виселення Українці масово користали б з можливості суспільного авансу, що було частиною політики Польської Народної Республіки.

Питання про доцільність

Оцінюючи доцільність Акції «Вісла», треба розділити дві проблеми: антипартизанську і операцію виселення. Перша була неминучою: членів УПА треба було виловити або вбити, їхні цивільні структури розбити. Може це комусь подобатися чи ні – такі тверді реалії державного життя.

Чи однак з цією метою неминучим було виселення? Це вже не є очевидним. У боротьбі з польською незалежною партизанкою комуністи не вдавалися навіть до тимчасового інтернування польських селян, хоча вони допомагали «лісовикам» більше, ніж Українці. А підгалянський відділ «Огня» діяв на терені важчим для військової операції, ніж більшість регіонів діяльності УПА.

УПА можна було послабити і пізніше ліквідувати іншим способом. Якби амністія з лютого 1947 року охопила також її членів, тоді більшість цивільної сітки і велика частина недавно мобілізованих партизанів напевно прийшла би з повинною. У лісі залишилася би група найбільш радикальних, у новій ситуації позбавлених опертя в селах. І до їхньої ліквідації потрібно було б значно менше сил. Але цього комуністична влада Польщі на хотіла. УПА мала бути знищена фізично – напевно також тому, що боролася й на Радянській Україні (насправді саме там вона передовсім і боролася).

Можливо, військові міркування обґрунтовували, зокрема в гірській місцевості, тимчасові інтернування цивільної людності. Але примусове розміщення в іншій частині країни, розбиття сусідських, навіть родинних зв’язків, заборона повернення, зокрема конфіскація майна не були обґрунтовані з точки зору безпеки держави.

Мотиви цієї діяльності були політичного характеру: випливали з принципу польсько-радянської національної політики, з наміру допровадження до повної асиміляції української меншості. Незалежно від того, що могло виявитися обґрунтованим у 40-х роках минулого століття, не можна знайти для цієї політики справедливого обґрунтування і вказати рацію, які могли б усправедливити цю політику сьогодні в наших очах.

Якби УПА у подібний спосіб боролася у незалежній (некомуністичній) Польщі, була б зборювана з подібною, а може і більшою брутальністю і послідовністю. Радянська практика взаємного переселення Поляків і Українців теж була б прийнята і виконана, можливо ефективніше, ніж це робили комуністи. Але в демократичній (навіть згідно з тодішніми стандартами) країні не було б місця на примусове переселення внутрішнє, на позбавлення власності, на знищення структур церкви.

Час європейських переселень

Масове переселення людей як рецепт розв’язування етнічних конфліктів не були наших винаходом. Навіть не радянським.

Вперше використала переселення Антанта, яка у 1922 році записала це до Лозаннського трактату, яким закінчувалася грецько-турецька війна. Переселено тоді близько 2 мільйонів осіб, підсумовуючи тисячолітню діяльність Греції (західного побережжя Анатолії), натомість перетворюючи Туреччину у країну цілковито мусульманську (що було своєрідним доповненням різанини Вірмен у 1916 році). Також після Другої світової війни союзники визнали за доконечне виселення Німців із земель, переданих Польщі і Радянському Союзові. Погодилися й на виселення Поляків із земель, які передано тоді Сталіну.

Раніше мали місце масові виселення Поляків, що їх здійснювали німецькі й радянські окупанти (Радянський Союз ще раніше безоглядно виселяв власних громадян, на засадах етнічних або інших). Під кінець Другої світової війни совєти організували «взаємну евакуацію населення»: польського з Кресів, а українського, білоруського і литовського – із земель, що залишилися за Польщею (з виселення Білорусів і Литовців швидко зрезиґновано).

Виселення Українців з Польщі розпочато ще в 1944 році, під час війни. Тривало воно до літа 1946 року і стосувалося 480 тисяч осіб (в тому самому періоді із західних регіонів Української Радянської Республіки виселено майже 800 тисяч поляків). Уряд у Варшаві прагнув продовжити виселення Українців в 1947 році, але Совєти відмовили продовження договору, правдоподібно з огляду на нестачу харчів. Відтак прийнято рішення про внутрішнє переселення.

Українські жертви переселення з 1947 року мусили співіснувати з іншими вигнанцями: Поляками з Кресів, які також втратили все, разом з малою вітчизною, і важко пристосовувалися до нового місця. А також зберігали у пам’яті злочини УПА на Волині і Східній Галичині. Важко дивуватися їх несприйняттю, навіть ворожості до Українців. Окрім них, вони мали за сусідів селян із Центральної Польщі, які на Західних землях прагнули поліпшити свою долю, збагатитися, але про Українців мали слабке уявлення. Чи хтось пробував колись дослідити, яка з цих груп трактувала гірше переселенців з Акції «Вісла»?

Чим жила тоді країна

Це не були спокійні, заможні і певною мірою паскудні часи, в яких живемо нині, коли легко в кабінеті базікати про вибори і аналізувати позицію наших родичів чи дідів.

Весною 1947 року від закінчення світової війни минуло ледве два роки. Війни, яка принесла смерть мільйонів людей, знищення багатьох тисяч сіл і міст, масові знищення цивільної людності (в тому числі екстермінацію середньоєвропейських Жидів), знищення Варшави, врешті – переселення і вигнання у масштабах, не порівнюваних з нічим у діянні народів.

Весною 1947 року все ще ми оплакували полеглих і вимордуваних, чекали на повернення загиблих, відбудовували будинки і міста. Нелегко було погодитися з втратою половини країни. Польща жила у біді, яку важко нам сьогодні навіть уявити, у відчутті поразки і підкорення – водночас і загального полегшення, що війна закінчилася. Як би там не було, а закінчилася. Ми не хотіли, щоб вона тривала, навіть на найменшому рівні.

Кінець війни приніс також своєрідне моральне отупіння, погодження на будь-що, аби тільки нарешті запанував мир, аби можна було без страху виходити з дому і вертатися до нього. Аби можна було почати народжувати нове покоління. Це була одна з причин легкості, з якою ми пристали на запровадження комунізму. Не всі, це правда. Але більшість.

Взимку 1947 року комуністи здійснили фальшиву (як виявилося) амністію, позбуваючись тим самим проблеми польської незалежницької конспірації, рівно ж комуністи сфальшувати вибори до Сейму. Весною розгорнули безпардонну боротьбу з приватною торгівлею (яка дещо інакше, ніж Акція «Вісла», висвітлювалася в тогочасній пресі). Мусили ліквідувати приватну торгівлю перед колективізацією села. Цим тоді жила країна. Для переселених Українців у суспільній свідомості не було місця.

Не хочу засуджувати тодішніх Поляків. Випало їм жити у важких часах, паскудних часах. Несли подвійний тягар. Чи можна докоряти їм, що не бажали докладати більше зусиль?

В українській пам’яті

Для польських Українців Акція «Вісла» і пізніше життя на чужині є незмінно основним екзистенційним досвідом всієї спільноти і всіх її членів. Буде воно формувати їхню позицію ще напевно не одне чи навіть два покоління. Без огляду на те, хто залишився, а хто повернувся на рідні терени, хто пішов до міста, хто емігрував. Ніхто цього не змінить.

Інакше це виглядає в Україні, де практично нема виселених в 1947 році, ані їх нащадків. Там є – подібно як діяльність УПА в Польщі – маргінально історичний епізод. Живе натомість пам’ять про виселення Українців в 1944-46 роках, бо їх свідків є дуже багато, вони культивують пам’ять про свої малі вітчизни. Тому дуже часто можна зустрітися з окресленням Акції «Вісла» в цілості тодішніх переселень – зокрема й тих, перед 1947 роком.

Публікації в Україні, пов’язані з наступними річницями, спричиняють популяризацію знання про післявоєнні долі польських Українців, але головним чином серед зацікавлених історією еліт. Це може змінитися цього року, коли Українці, які працюють і навчаються у Польщі, стануть свідками відзначення річниці Акції «Вісла» і пов’язаних з ними дискусій.

Однак у сучасній українській пам’яті збереглося небагато місця для жертв тамтих та інших виселень. Країна, яка воює, зосереджується на тих, хто воює, а не на цивільних жертвах конфлікту. На збройній боротьбі, але не на її витратах.

Польське питання і суперечки

Десятиліттями Акція «Вісла» трактувалася у пропаганді Польської Народної Республіки сором’язливо. Легко було про неї не знати, якщо хтось не мав контакту з розпорошеними Українцями (а більшість Поляків не мала). Навіть у стандартній праці антиукраїнської пропаганди «Łunach w Bieszczadach» Jana Gerharda подано кількасторінкове сухе повідомлення, вилучене з оповіді повісті. У 80-х роках з’явилося вже більше зацікавлення, але серйозніша дискусія – так само як і над іншими проблемами нашої історії – могла початися допіру у вільній Польщі.

У цій дискусії домінують дві суперечки: чи Акція «Вісла» була діянням польським, чи комуністичним/радянським. Також: чи можна/належить трактувати її як природний наслідок злочинної діяльності УПА (у крайніх виявах – як справедлива помста).

Відповідь на перше питання видається простою: рішення і виконання були рівно ж і комуністичні, і польські. Немає доказів, аби рішення про здійснення внутрішнього переселення виникло у Москві (хоча могло бути з нею узгоджене). Розпочали Акцію влада комуністичної Польщі (тоді ще не було назви ПНР), а виконали солдати і офіцери Війська Польського та інших формацій, в переважній більшості Поляки. Правда, що генерал Свєрчевський, який керував приготуванням до цієї операції, був радянським Поляком, хоча польським громадянином ніколи не був, натомість генерал Стеца, який її запланував, – радянським Українцем (родом з Бескидської Команьчи).

Але маршал Роля-Жимерські, головний керівник Війська Польського, був поляком. Також генерал Моссор, керівник Акції «Вісла». І Владислав Гомулка, тодішній шеф польської робітничої партії (лише він з цієї трійки був комуністом).

Те, що Польща була тоді залежна від Москви, не змінює факту, що навіть у 40-х роках, коли повсюдно діяли «виконуючі обов’язки Поляків», комунізація країни була справою головним чином «місцевих кадрів»: поляків, які з різних причин вирішували підтримувати новий лад. Стосується це також і Акції «Вісла».

Друга суперечка є важча для виявлення. З одного боку, важко ігнорувати зв’язок чергових етапів конфлікту польсько-українського. З другого – обґрунтування нового зла попереднім злом є принаймні підозрілим морально. Відповідь може бути неминуча (в розумінні прагматичному), але не може бути усправедливлена (в розумінні етичному). Зло може бути неминучим (всупереч ідеалістам), але не перестає бути злом (всупереч цинікам).

Це правда, що перед Акцією «Вісла» був Волинський Злочин. А раніше ірреденція ОУН у Жечпосполітей і знищення церков Холмщини у 1938 році. Водночас, ще раніше, війна польсько-українська в 1918-19 рр. та інші суперечки, війни і взаємознищення між Поляками та Українцями. Вічне, отруйне питання: «Хто почав?» (почав Каїн, який вбив брата) і хто більше потерпів? Важливішим є питання: хто і як закінчив (або не закінчив). А у цьому конфлікті останнє (аби справді останнє) рішення належить до нас.

Після 70 років

Акція «Вісла» закінчилася разом із ліквідацією Операційної Групи «Вісла» у 1947 році. Її наслідки тривають і донині – не менше і не більше, ніж кожної події з тамтих часів. Бо неможливо повернути час, позбутися завданих кривд, а також зафіксувати, щоб – зацитую «Молитву за місто Аррас» – «що відбулося, то не відбулося, що мало місце, то не мало місця». Мало місце.

Яке відчуття маємо сьогодні з цією пам’яттю? Пам’яттю про несправедливість, що їх вчинили наші предки (адже не ми самі) і про кривди, вчинені ними? Сьогодні знову в народній нарації зосереджуємося радше на власних кривдах, ніж на власній вині. Неохоче думаємо про те, що наші предки завинили перед іншими. Не лише думаючи про відносини між Поляками та Українцями чи будь-яким іншим народом.

Після 70 років нема вже мови про притягнення виконавців до відповідальності. Може ще живуть якісь капрали і вояки, які брали участь у виселеннях? Старці, які стоять над могилою. Справжні виконавці (організатори і керівники) давно вже стали перед судом Господнім. Подібно величезної більшості жертв Акції «Вісла» нема вже серед тих, хто живе.

Протягом останніх 30 років з польського боку проголошено багато декларацій уболівання з приводу Акції «Вісла», визнання власної вини, биття у груди. І офіційних, і громадянських. Є вони фактом – політичним (зокрема, це перше) і моральним (друге). Не знаю, чи потрібні наступні, чи не вистачить тих вже висловлених, підтвердження їх незмінної ваги.

Ще й тому, аби не ускладнювати рефлексій над минулим (якого змінити не спроможні), переводячи їх у суперечку, що стосується нинішніх часів і майбутнього. Чи то польського, чи українського.

 


tadeusz-olszanski*Тадеуш А. Ольшанський – історик і політолог, працює в Osrodku Studiow Wschodnich im. Marka Karpia. Автор публікацій про Першу Світову Війну в Галичині, а також книг «Історія України ХХ століття» і «Проблема незалежності. Україна на переломі тисячоліть».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(3 голоси)

Також буде цікаво: