«Карти на стіл, панове!» Історія Акція «Вісла» (28.IV.–29.VII.1947) Найактуальніше 

«Карти на стіл, панове!»

Динаміка фактів і оцінок – багатовимовна. Тому доконечно важливо систематизувати й концептуалізувати оцінки тих особистостей, хто не тільки володіє інформацією максимально достовірною, але й голосить слово правди, яка визволяє, а не поневолює, яка є фактором, елементом моральної категорії. Бо саме це втримує духовну поставу обох наших народів. Не випадково один з найбільших приятелів Польщі Богдан Осадчук у розмові з Мирославом Чехом проголосив: «Карти на стіл, панове!».

Нагадаємо, що вчений і журналіст Б. Осадчук понад тридцять років був професором Вільного Університету у Берліні, експертом з проблематики Східньої Європи, Польщі, комунізму; водночас висвітлюючи їх у відомій швейцарській щоденній газеті «Neue Zurcher Zeitung». Його доля склалася так, що не повинен був бути прихильником і глашатаєм польсько-української приязні – адже його батька, вчителя, виселили з Коломиї до Кєлецького воєводства. Так, опріч інших варіантів, здійснювалася політика «OPRÓŻNIANIa» (знелюднення) українських земель з інтелігенції власне української. Однак св.п. Богдан Осадчук не став полонофобом (принагідно, кілька років тому він відійшов від нас і похований у Кракові). Його поляки справедливо вважали послом української справи серед них, а українці – речником справи польської серед нашої спільноти. Велику роль у формуванні такого світогляду відіграла його співпраця із журналом Єжи Гедройця «Культура», що виходив польською мовою у Парижі. Контакти і впливи між українським мислителем і такими польськими авторитетами – співпрацівниками унікального видання, як Єжи Стемповський, Юзеф Чапський, Зигмунт Гертц, Юліуш Мєрошевський, були плодотворними. Іншим важливим чинником був контакт з представниками польської культури, літератури, мистецтва – Вітольдем Гомбровічем, Влодзімежем Одоєвським (найсердечніший приятель), Збігнєвем Гербертом, Віктором Ворошильським та ін. Нарешті, співпраця із «Радіо Вільна Європа», уможливлена керівником польської секції цієї радіостанції Яном Новаком-Єзьоранським, дозволила постійно актуалізовувати українську справу у світі. А тепер найсуттєвіші акценти цієї розмови:

  • Часами здалеку видно краще, оскільки перебуванню в осерді подій, явищ перешкоджають деталі. А так можна генералізувати. Отож видається мені, що проблеми наших взаємин виглядають краще, ніж кілька десятиліть тому. Щораз менше ворожості, успадкованої від попередніх поколінь. Починаємо реально розуміти, як наші сусіди – Росія та Німеччина – нацьковували нас одне на одного, аби полагодити свої імперіалістичні інтереси. Звичайно, є й такі публіцисти як Стефан Кісєлевський, що виявився катастрофічним політичним мислителем у сенсі аналізів відносин країн Східної Європи. Мислення категоріями імперських потуг набирає карикатурного виміру. Польща надто слабка, щоб розпоряджатися долею українців, України. Польща може допомогти, але не керувати;
  • Маємо перед собою цілком іншу перспективу. Україна, вперше за багато десятиліть, є пропольською. Багато поляків або цього недооцінюють, або не знають про це, або не хочуть визнати цього факту. Це їхній історичний шанс. Звичайно, у минулому серед українців народилася думка: «Ляхів треба різати, це для нас добре і для них краще». Якби сьогодні хтось висунув таке гасло, це сприймалося б як щось потворне, не до прийняття в українському суспільстві. Сьогодні українці мають відкрите серце для Польщі. Тимчасом Польща залишається ще антиукраїнською;
  • Ніколи не було відкритої дискусії про наші взаємини, не існувало офіційного діалогу. Був діалог «Культури», діалог на радіохвилях. Завдяки цьому маємо гроно приятелів, гроно політиків, які розуміють сенс справи. Це Яцек Куронь, Адам Міхнік, Збігнєв Вуйцік, Єжи Клочовський, Владислав Серчик, Ришард Тожецький, Віктор Воролошильський. Саме такі постаті мають допомогти позбавитися нерівномірності між полонофільським кліматом в Україні й, назвемо це делікатно, резервом у ставленні до України серед польського суспільства. Варто відзначити позицію «Газети Виборчої», «Тигодніка Повшехного», «Знаку», «В̓єнзі»;
  • Усі українські політичні групи гарантують в суверенній українській республіці повні права для польської меншості. Натомість ані в польській Конституції, ані в інших програмах польських сил не згадується про те, щоб принаймні виявити справедливість щодо жертв сталінізму та внутрішнього імперіалізму – виселення у 1947 році. Нещодавно я відбув подорож до Холма через Грубешів, Перемишль, Устрики Долішні і Устрики Горішні – аж майже до Криниці. Це справжні Дикі Поля, незагосподаровані пустощі. На кожному кроці бачимо несправедливість, яку нам виявили. Доки польські політичні угруповання, уряд не засудять акції «Вісла» як злочину, не можемо говорити в категоріях ревізіонізму про те, що на з’їзді Руху у Києві були виставлені герби Холма і Перемишля. Адже ми не беремо до уваги діяльність Товариства Мілосьнікув Львова, яке використовує герб Львова і підкреслює, що це місто було semper fidelis;
  • Про відносини польсько-українські мусимо дискутувати відверто, піднімати всі теми, без якихсь дивних підозрінь. Керівники Руху – Іван Драч, Левко Лук’яненко, Богдан Горинь та інші українські політики навіть не згадують про ревізію кордону. Нам йдеться про використання однакових критеріїв щодо української та польської спадщини, місць народної пам’яті. Не можна говорити лише про Личаківський цвинтар, забуваючи про українські цвинтарі в Польщі. Щодо подій на Волині і Східній Галичині під час Другої світової війни аргументація польської політичної думки є нелогічною і містить смислові помилки. Насамперед це була тотальна війна на взаємне винищення між тоталітарними країнами. Польські політичні концепції ставили за мету збереження старих порядків на давніх територіях. Не зроблено жодної елементарної спроби піддати сумніву політики щодо української проблеми, наприклад забезпечення українського представництва у Народній Раді в Лондоні. Ще хочу нагадати, що під час Другої світової війни жодному полякові не впала жодна волосина на Лемківщині. Там була оаза миру, також там знаходив опертя польський партизанський рух, навіть переховувався там Владислав Гомулка. Чому виселено українське населення з цих земель? Якщо користуватися тезою про вирівнювання рахунку кривд, то будемо себе навзаєм мордувати й далі;
  • Моя теза у цій справі полягає у тому, що рішення про переселення українців прийняли польські комуністи. Підкреслюю ще раз, що завданням істориків є ліквідація «білих плям», тобто відкриття архів. Треба все показати. Карти на стіл, панове! Існує принципова різниця щодо ситуації польської й української меншості. Поляків після війни з України ніхто не виселяв. Там, де мешкали, проживають і надалі. Щодо українців в Польщі, то, насамперед, треба виправити зло, завдане українській меншості. Не можна штучно асимілювати представників іншого народу. Наші втрати біологічні є величезними, страшними. Тим не менш, я не очікував, що після такої Геєни, що сталася під час громадянської війни після більшовицького перевороту 1917 року, винищення українського селянства, тобто народної субстанції, після страшної Другої світової війни, коли Україна зазнала найбільших втрат, після мільйонів загиблих на фронтах, замордованих по німецьких концтаборах, сталінських ГУЛАГах – що після цього всього настане відродження. Здавалося, що ми знищені. Але Україна, як фенікс, знову з попелу відроджується. (Розмова відбулася у жовтні 1989 року у Варшаві; див.: Zustricz. – 1990, № 3-4. – S. 93-101).
  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: