Вибори-ложь, вибори-show і українська традиція народоправства Найактуальніше Планета 

Вибори-ложь, вибори-show і українська традиція народоправства

Обидві держави, які претендують на здійснення патронажу України, проводять вибори. Росія та США – геополітичні монстри, яких єгипетська карикатуристка Доаа Еладл алегорично зобразила на малюнку під назвою «Українська ситуація». (Якщо хтось не зрозумів, то яйце розбрату між двох імперських півнів – це і є наша багатостраждальна Україна). Депутатів у російську думу обирали 18 вересня, у Штатах президентська виборча гонка фінішує у листопаді.

На початку XX ст. російський публіцист Костянтин Петрович Побєдоносцев уславився означенням парламентаризму: «великая ложь нашего времени». Ані додати, ані відняти. Відштовхуючись від формули Побєдоносцева, легше зрозуміти те презирство, із яким підійшло російське суспільство до думських виборів. «Виборів немає», – таку тезу доносять до своїх прихильників і ліберал Навальний, і державник Стрєлков. Так вважають і самі громадяни РФ, яких навіть за офіційними завищеними даними голосувати прийшло менше половини, у Москві – 35%. Річ не лише в тому, що парламентські вибори у країні, якою править цар, – смішне й позбавлене сенсу явище, але й у тому, що влада свідомо взяла курс на виховання аполітичного обивателя, який з усім змирився й від усього відмовився. Російській душі імпонує сентенція Марка Твена: «Якби від виборів хоча б щось залежало, нам би не дозволили брати в них участь». І якщо з Марком Твеном і можна посперечатися, то, однозначно, не щодо російських реалій.

Під час передвиборчих дебатів представники замшілих, неамбітних партій зображали дискусію. Кандидати гризлися переважно між собою, іноді критикували правлячу партію, уряд і прем’єр-міністра, але в жодному разі не Путіна, якого у Росії згадують не інакше як із благоговінням, і з доконечним «його величність» (яке не артикулюють, але мають на увазі). Авторитет президента – поза політичними баталіями, поза дискусіями, поза відповідальністю за негаразди, провали і катастрофи. Ось до чого довів нашого північного сусіда її лідер завдяки багаторічній монополії на телевізор, безхребетності основних політичних суперників та ще ідеї царя, якої, за словами Стаса Бєлковського, немає в Україні, але яка виявилася домінантним фактором політичного устрою РФ.

Путін, який раніше поєднував образи роздягнутого до пояса мачо, дзюдоїста і хокеїста водночас, великого боса, що на камеру виписує чиновникам за мільярдну корупцію, сьогодні справді повірив у своє помазаництво і, як може, використовує апробований Сталіним (фільм Чіаурелі «Велика заграва») архетип «одруження з Росією», у якому, як відомо, «царь – батюшка, Россия – матушка».

Путін як може використовує апробований Сталіним архетип «одруження з Росією».
Путін як може використовує апробований Сталіним архетип «одруження з Росією». Селфі з нареченими на Красній площі

Звідси – фальшиві наречені на Красній площі, звідси й поширені в пєснопєвческому ширпотребі посили: «Такого, как Путін», «Вазьмітє мєня замуж, прізідєнт» тощо. Ось що насправді має значення у російській посткримській політиці: одруження Путіна з Росією, а не вибори маріонеткових депутатів думи, які нічого не змінюють і нічого не означають.

Картонна багатопартійність, роблений строкатий асортимент кандидатів забезпечують дотримання формальних процедур, створюють ілюзію вибору: кілька патріотичних партій, кілька ліберальних, дві комуністичні, – усі теоретично відрізняються між собою тим чи іншим програмним пунктом. Справжні ліберальні, ліві, націоналістичні партії не були допущені до виборів, їхні лідери – часті клієнти судів та буцегарень. Натомість у виборчому бюлетені – перевірені десятиліттями невдахи, справа яких – програвати. Перемогли ті самі чотири партії, із яких складалася попередня дума, і які покликані й надалі розігрувати парламентаризм еРеФії, симулювати дискусію, конкуренцію проектів майбутнього, якої насправді немає. Є лише Путін з його амбіціями одружитися з Росією. Увесь бюрократичний апарат залежить від комплексів, стану здоров’я, настрою однієї людини, цілий державний механізм тримається на одному незамінному гвинтику, який, вийшовши з ладу, потягне за собою у прірву всю країну. «Це розстановка стільців на “Титаніку”», – висловився стосовно виборів колишній депутат думи Сергій Петров.

Залишається лише по-християнському пожаліти русских людей, блудних синів та доньок Києва, які, здобувши Крим, втратили Україну, а разом з Україною – генетичний ресурс, яким користувалися 300 років, імперський динамізм, нагріте місце у світоустрої. В похмурій єсенінській задумі їм залишається чекати кончини євразійського звіра, яку найоптимістичніші злі язики спророкували вже на соту річницю Революції.

* * *

Цьогорічні вибори президента США за інтригою, телевізійністю та контроверсійністю кандидатів давно переплюнули славнозвісні перегони 2000 року між Джорджем Бушем-молодшим та Альбертом Ґором із божевільною інтригою та перерахунком голосів у Флориді. Обидва цьогорічні кандидати, розуміючи вирішальну залежність успіху на виборах від правильної медіакартинки, давно змусили працювати на себе в цілодобовому режимі армії журналістів із телевізійних мереж та провідних газет. Трамп привертає до себе більше уваги скандальними заявами, про нього більше розповідають і пишуть. Гілларі видається не такою одіозною, тому про неї менше однозначно негативних новин. Fox News однозначно за Трампа, New York Times та Washington Post однозначно за Гілларі. Сьогодні важко збагнути, яким є розподіл американського медіаландшафту між кандидатами в цілому, оскільки дослідження на цю тему теж видаються політично вмотивованими.

Чим ближче до дня виборів, тим більше бруду кандидати виливають один на одного: команда Гілларі накидає суспільству думку про те, що Трамп – некомпетентний, непередбачуваний і небезпечний у кріслі президента. Медійна армія Трампа акцентує на помилках Гілларі на посаді держсекретаря, а також на тривожному стані її здоров’я. Обом кандидатам чудово вдається доводити, чому не слід голосувати за суперника, і дуже погано – чому саме вони підходящі президенти.

Знаменитою стала характеристика, яку Гілларі Клінтон дав міністр закордонних справ Об’єднаного Королівства Боріс Джонсон: «Вона мальована блондинка із надутими губами та сталевим блакитним поглядом, немов медсестра-садистка у божевільні». Опис стосується зовнішності кандидата від Демократичної партії, але слова Джонсона прекрасно розкривають людську та політичну сутність Клінтон. Найсталевіше її очі зблискують у показових ситуаціях: коли, розмірковуючи про аборти, вона заявляє, що «ненароджена дитина не має конституційних прав», або коли хворобливо регоче над смертю Муаммара Каддафі: «Ми прийшли, ми побачили, він помер».

Натовп робить селфі з Гілларі Клінтон.
Натовп робить селфі з Гілларі Клінтон. Фото: Barbara Kinney

Не меншого циніка видає в собі самозадоволений, агресивний Дональд. Його вульгарність і неотесаність у спілкуванні з аудиторією, звичка рубати з плеча, грубими мазками змальовувати і пояснювати світ фасцинує публіку, яка не розуміється на державних справах, а йде за простими гаслами. У різні періоди передвиборчої кампанії Трамп виступав і за винищення терористів у проблемних країнах і за мирну нонінтервенціоністську політику; і за виплату національного боргу, і за нові позики; і за прийняття сирійських біженців, і проти; і за Україну, і за Путіна. Його абсолютно різні заяви у різний час та перед різною публікою щодо антиіммігрантських заходів, недопуску мусульман у США, контролювання обігу вогнепальної зброї, мінімальної зарплати, податкової шкали тощо характеризують його не лише як дилетанта, але й як круглого опортуніста.

Перелякані успіхами Трампа голлівудські знаменитості записали звернення до народу, у якому вдалися до блискучого способу змотивувати громадян однієї з найстаріших демократій світу: якщо Гілларі переможе, американський актор Марк Руффало у наступному фільмі зніметься оголеним. «Make Mark be naked!» – це до біса високий рівень політичної агітації, що б там хто не казав.

І Гілларі, і Трамп давно дискредитували себе, журналісти неодноразово ловили їх на брехні, безпринципності, відсутності стійких політичних поглядів. Потреба обирати між цими двома заганяє у безвихідь велику частину виборців. Однак американська політична система влаштована так, що представники лише двох партій мають шанси перемогти. Кандидатка від американських «зелених» Джілл Стайн, притомніша за Гілларі та Трампа разом узятих, але їй ніколи не стати президентом США з огляду на двопартійну інерцію суспільства та відсутність підтримки з боку провідних медіа.

Демократична та республіканська партії домінують над американським політикумом, але мало чим відрізняються між собою у принципових питаннях. Стереотипи про ліберальність перших та консерватизм других давно розвінчані. Скажімо, на цих виборах, як зауважив радіокоментатор Лайл Лулінскі, демократи виступають з консервативних позицій, тоді як республіканці репрезентують себе як партію змін. Мимоволі пригадуються слова президента Еквадору Рафаеля Корреа про те, що його вечірні думки відрізняються від вранішніх більше, ніж демократи від республіканців. Невеличким перебільшенням було б сказати, що вони досі офіційно не злилися лише через потребу підтримувати ілюзію наявності вибору.

* * *

У цьому контексті зауважмо, що стилістика новітніх українських виборів суміщає у собі російський та американський зразки: з одного боку – московська практика підміни виборів парадом клептократів «один гірший за іншого», грубі фальсифікації, вкидання бюлетенів, спекуляції на народній бідності (зарплати і пенсії), жалюгідне намагання прихилити до себе обивателя співачками, шоуменами та спортсменами; з іншого – медійне інтригантство в американському стилі, перетворення виборів на кількамісячне реаліті-шоу з жалями і страхами, пристрастями і зрадами, піар-багатоходівками, покликаними переобдурити обдуреного на свій бік.

Водночас не слід забувати, що українці – до кісток народовладна нація, яка має позитивний досвід демократичних процедур (в епоху, коли Європа й не починала мріяти про вихід із абсолютистської темряви). Мова про козацькі часи, про Гетьманщину і, особливо, про Запорізьку Січ.

Запорозька демократія, яка реалізовувала себе через крики, кидання шапок до небес і рахування голосів на око, давала змогу для набагато адекватнішої репрезентації народної волі, ніж розглянуті вище сучасні зразки. Народовладдя у запорожців було правдивим, не включало брехні, яка й стала синонімом політики сьогодні. Вистачало, звісно ж, шахраїв, умільців дозувати брехню і правду, обіцяти і не виконувати, маневрувати, витанцьовувати. Таких козацька спільнота рано чи пізно виводила на чисту воду та змушувала, як Івана Брюховецького, платити життям за свої махінації.

Отаман Сірко. Фрагмент знаменитої картини Іллі Рєпіна
Отаман Сірко. Фрагмент знаменитої картини Іллі Рєпіна

Запорожці 12 разів обирали Івана Сірка отаманом. Електоральні успіхи цієї видатної історичної фігури були пов’язані із природженими лідерськими здібностями, харизмою, самовідданістю, завзяттям і твердістю, а не з передвиборчими кампаніями із кількадесятмільйонним бюджетом, рекламними роликами, бігбордами, примітивними лозунгами, без яких не обходяться сучасні кандидати. Отаман Сірко у побуті нічим не відрізнявся від звичайних козаків, їв із ними з одного казана, що не давало очільнику Січі зажиратися і скурвлюватися, помикати спільнотою, уявивши себе елітарним ляльководом. Для того, щоб підтримувати свій авторитет впродовж тривалого часу, йому слід було на совість виконувати свої обов’язки, а не селфитися із наперед підібраними в агентстві нареченими.

Високі стандарти козацького органічного народовладдя проявляються у нас на генетичному рівні у критичних ситуаціях на зразок обох Майданів. Ці стандарти могли б стати точкою відліку і для організації політичного життя сучасної України, яка доста мала телевізійних маніпуляторів і шахраїв усіх мастей.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: