Степан Процюк: «Роман про Чикаленка є однією із найчитаніших моїх книжок»

Розмова зі Степаном ПРОЦЮКОМ, українським письменником, автором біографічних психодрам, романів та есе, номінантом на Шевченківську премію, членом українського відділення міжнародного ПЕН-клубу, вестиметься навколо нового твору про Євгена Чикаленка «Пан», що вийшов наприкінці 2024 року у видавництві «DISCURSUS».

Ольга Квасниця: «Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені», – слова Євгена Чикаленка, які стали мотто для свідомих українців у час російсько-української війни. Однак що насправді ми знаємо про цю людину? І чи знаємо? Адже це був не просто аграрій, меценат і видавець газети «Рада». Він став творцем української культури і держави. Що спонукало Тебе до написання роману про цю історичну фігуру?

Степан Процюк: Ще кілька літ назад, вже під час війни, у 2022 році, після написання мною роману про Івана Франка «Руки і сльози», записуючи для свого ютуб-каналу нову відеорозповідь про громадсько-культурне життя Києві початку 20 століття, я почав говорити про Євгена Чикаленка, якось стихійно відчувши, що він мені внутрішньо близький певними рисами характеру і я би міг написати про нього роман, тим паче, що про Чикаленка більшість людей в Україні знають небагато, а знали ще менше.

Спонтанне рішення, сильний душевний поштовх нерідко є для мене знаком Промислу, що задумане слід довести до кінця. Це завжди найважче. Як сказано, «якщо не я, тоді хто? Якщо не зараз, тоді коли?»

Роман про Чикаленка є однією із найчитаніших моїх книжок.

Ольга Квасниця: З одного боку, це художній роман. З іншого – твір оперто на потужний документальний та історичний фактаж, бо перед читачем постає ціла епоха початку ХХ ст. від ідеї зародження Української держави, постання і до втрати, крізь призму знакових постатей політики і культури, як-от: Франко, Шептицький, Єфремов, Винниченко, Грушевський, Петлюра, Скоропадський, Стебницький, Липинський, Коцюбинський, Грінченко, ерцгерцог Вишиваний, брати Тобілевичі, Кониський, Антонович, Леонтович та ін. Що слугувало джерелами для написання роману?

Степан Процюк: Так, я називаю роман про Івана Франка «Руки і сльози» і роман про Чикаленка «Пан» панорамними. Я би не хотів перетворювати нашу розмову про роман на науковий звіт про використані джерела (усміхається), але користав усім, чим було можливо, де і як було можливо.

Я уважно прочитав усі сім томів «Щоденника» Євгена Чикаленка, що дало багато ексклюзивної інформації. Читав багато статей і праць людей, які вже писали про Чикаленка, зокрема, пані Інни Старовойтенко. Я читав усе, що хоч якось дотичне до Євгена Чикаленка та його родини.

Ольга Квасниця: Хто ж він, Євген Чикаленко?

Степан Процюк: Сподіваюся, роман дає певну відповідь. Але ще раз наголошу, що він був рідкісним типом особистості, далеким від «малоросійських» хитрощів і крутійства, користолюбства і зазнайства.

Наче Промисел пошкодував Україну, пославши для неї багату людину, яка не крала, не відбирала (це так, даруйте, по-українському дотепер…), а додавала, примножувала, будучи по-своєму одержимою духовним розвитком українства. Бо хто би трішки пізніше воював у петлюрівській армії, якби не молоді читачі газети «Рада»? Таких читачів було мало, але вони передавали «Раду» із рук у руки – бо українотворча газета, окрім інших достоїнств, була ще і цікавою.

Євген Чикаленко у певний час доби був своєрідним батьком українців, який не гордував навіть випрошувати гроші на газету, знаючи, що це для загального добра і навіть не вельми очікуючи вдячності…

Ольга Квасниця: Назва роману «Пан», як на мене, дуже знакова. Що більше, цією назвою Ти повертаєш, реанімовуєш на рівні читацької свідомості ідею аристократизму української культури, яку російська імперія століттями ліквідовувала, нав’язуючи комплекс меншовартості і вузької культурної рустикальності. Бо завдяки таким, як Чикаленко, українська культура була високою культурою. Дуже цікавим був експеримент Чикаленка з Кобзарем у потязі…

Степан Процюк: Це так. Але ту «високу культуру» треба було осмислити, «відмити» від хуторянської заціпенілості (першим це зробив Тарас Шевченко, коли говоримо про нову українську добу від початку 19 століття).

Також важливо не впадати в історичне самозамилування, бо у зв’язку із сумнозвісною подією у Переяславі у 1654 року, після якої цар Алєксєй почав зразу називати своє царство «Велікая і Малая Россия», українська культура різними способами втрачає шанси на вільний розвиток. Образно кажучи, із перебитими ногами бігати на коротку чи довгу відстань значно важче…

Ольга Квасниця: Говорячи про меценатство Є. Чикаленка, чи можна сказати, що це певна форма вічного підсвідомого пошуку любові і визнання? Що, на Твою думку, стояло за цим? Адже інколи віддавав останнє, фінансуючи газету «Рада» і не тільки її.

Степан Процюк: Звісно, Олю. Ти, як психолог, думаю, згодишся з тим, що потужними мотивами вчинків людей є потреба у любові та визнанні. Вочевидь, і у Євгенові Харламповичу Чикаленку така потреба була сильною і не завжди усвідомленою. Окрім того, він ще у дитинстві переніс образи за користування українською мовою – і не злякався осуду чи насмішок. Це було дуже важливо, бо дозволило сформувати стійку любов до рідної культури.

В юності від познайомився з братами Тобілевичами, іншими молодими людьми, прихильними до українства. На щастя, матеріальне становище, яке молодий Чикаленко створив собі сам важкою працею і талантом, додало йому можливостей. У моєму романі «Пан» все це описано.

Останнє він, звісно, не віддавав, бо разом з дружиною виховували дітей. Але віддавав дуже багато, особливо після смерті своєї маленької донечки Євгенії, керуючись патріотичними мотивами і оплакуючи свою померлу дочку.

Ольга Квасниця: Хто зі сучасників, на Твою думку, є новітнім Чикаленком?

Степан Процюк: На мій погляд, є чимало людей зараз в Україні, яким можна би було назвати новими Чикаленками, принаймні гіпотетично. Інша справа, що зараз є інша Україна, зовсім інші обставини, тому безпосередні аналогії будуть не надто коректними. Проте для людей на взірець Чикаленка завжди знайдеться місце, незважаючи на те, що мецената і українотворця Євгена Чикаленка породили певні історичні обставини.

Ольга Квасниця: В романі влучно описано українські психотипи Галичини і Наддніпрянщини. Чи змінилося щось за сотню років?

Степан Процюк: Так, у романі йдеться про першу світову війну, еміграцію, галичан і наддніпрянців, які, у зв’язку з відсутністю держави, сподівалися то на поляків (наддніпрянці), то на росіян, навіть більшовиків, (галичани). Була також певна недовіра українців, що формувалися у горнилах різних імперій, одне до одного. Я вже не кажу про підколювання, анекдоти чи навіть страшилки.

Після здобуття Україною незалежності ці відмінності, тією чи іншою мірою, почали згладжуватися. Тепер, під час кровопролитної війни, що триває вже четвертий рік, відмінності ще дужче згладжуються, поволі формуючи соборну та унітарну українську націю.

Ольга Квасниця: Роман Ти написав у час війни. Читаючи текст, можна віднайти чимало алюзій на сучасну російсько-українську війну і щось, на жаль, повторюється в історії України, кола її земля вкотре стає театром бойових дій. Що має стати для читача пересторогою з історичної дистанції і досвіду Євгена Чикаленка?

Степан Процюк: До речі, під час війни я спершу не міг писати. До роботи спонукав мене мій приятель, юрист і письменник Володимир Кравчук.

Як ти розумієш, будь-які перестороги насправді не надто впливають на людську спільноту. Перед російсько-українською війною теж, навіть з найвищих трибун, говорили про «шашлики» у травні і безпеку.

Безпечність, зайва безпечність – це одна із перших пересторог. Також дуже важливим історичним уроком, який ми часто ігноруємо, як присутність граблів близько до наших ніг, є невміння домовлятися, гіпертрофовані амбіції очільників, якийсь нерозумний національний нарцисизм тих, від консенсусу яких найбільше залежить доля нації. Тому, щоб не опинитися в еміграції, як Євген Чикаленко, нам нині треба зважених рішень.

Як на мене, перезріває потреба в уряді національного порятунку.

Ольга Квасниця: Євген Чикаленко і жінки. Чикаленко і діти. Дражлива і щемка тема. Марія Садик і її племінниця Юлія. Переплетені, поруйновані долі. Непрощені образи. Поклик серця, який для багатьох залишився незрозумілим і неприйнятним, коли батько п’ятьох дітей, розлучається і одружується зі значно молодшою. Як вважаєш, чи шкодував Чикаленко за вчинені вибори серця?

Степан Процюк: У романі я даю власну версію цього вчинку, обперту на відомі мені факти. Щоправда, у першій частині , яка є своєрідним прологом роману «Пан», є внутрішній діалог Марії – першої дружини Чикаленка, вже наприкінці її життя, де вона бачить свого Євгена живим і прощає його. Він приходить у її галюцинації у чорному костюмі і його лице «дихає потойбіччям».

Я не вважаю когось найдужче винним у цьому важкому любовному трикутнику. Чикаленки мали п’ятьох дітей, дочка Євгенія померла маленькою, що потрясло до основ душі Чикаленків. Його дружина була втомлена народженнями і вихованнями, одним за іншим, дітей…

З іншого боку, його племінниця Юлія, що жила у Чикаленків, полюбила Чикаленка, незважаючи на вікову різницю (хоча Чикаленка було полюбити, вочевидь, легше, ніж якого-небудь його наймита-ровесника). Він також полюбив її. Вони кілька літ приховували ці почуття – а потім буревій накрив усе…

Також я не знайшов фактів каяття Чикаленка за свій вчинок, на який боляче відреагували всі рідні, особливо дві дочки, Ганна та Вікторія. Як кажуть, все, що відбувається – чомусь відбувається, а все, що не відбувається – не відбувається ніколи…

Ольга Квасниця: Якби була змога мати діалог з Євгеном Чикаленком, що Ти запитав би у нього?

Степан Процюк: Найперше, чи читав він мій роман про себе (усміхається). Чи сподобався йому роман, якщо читав. Що у романі йому не сподобалося або він вважає необов’язковим чи зайвим. Які місця йому сподобалися найдужче.

Також я уточнив би його справжнє ставлення до своїх друзів. Я запитав би його, скільки разів у житті (звісно, не йдеться про конкретну цифру) він почував себе щасливим і відповідно – нещасним.

Також я запитав би його, за чим найдужче шкодує на своєму довгому шляху одного із найчільніших українотворців.

Ольга Квасниця: Фіналізуючи нашу бесіду, дозволь також привітати Тебе із завершенням титанічної праці над романом про Олександра Довженка.

Степан Процюк: Дякую Тобі за глибокі питання для цієї розмови… Наступного року, до літа, можливо, швидше, сподіваюся на вихід роману «Четверо надвечірніх сердець» про Олександра Довженка і його добу.

Інтерв’ю було опубліковане в газеті «День» (01.08.2025).